Отрывок из переработанного варианта романа «Аргонавты Вселенной». Между редакциями романа 1952 и 1956 годов Владимир Владко занимался переработкой материала и издавал отрывки из романа в различных журналах и газетах.

Публикации:

* 1955 — Владко В., «Астроплан летить на Венеру. Розділи з роману», журнал «Зміна», № 5, стр. 18-20; № 6, стр. 21-22; № 7, стр. 19-21; № 8, стр.. 18-20. На украинском языке. С иллюстрациями В. Чегодара и М. Коваленко.

https://fantlab.ru/work245157

Послесловие 1956 г. дополнено одним абзацем.

ПІСЛЯМОВА до https://fantlab.ru/edition47788

Науково-фантастичний роман Володимира Владка «Аргонавти Всесвіту» — цікава і цінна спроба автора познайомити читача з сучасним станом і перспективами розв'язання величезної проблеми людства — проблеми міжпланетних польотів. Письменник використовує в своєму творі численні результати теоретичних досліджень та експериментальних наукових праць, які доводять можливість вильоту за межі земного тяжіння.

Роман В. Владка знайомить читача з багатьма науковими та технічними даними. Ця книга безперечно дуже корисна, вона приверне увагу читачів, особливо молоді до важливої галузі сучасної науки — астрономії, до її проблем. Астрономія була не тільки першою наукою людей, вона виявилась загальнолюдською наукою майбутнього, що визначатиме дальший розвиток історії людства в період комунізму, в епоху завоювання людиною космічних просторів.

І досі є ще багато навіть так званих «освічених» людей, які відносять астрономію до галузі абстрактних наук, далеких від життя, від проблем соціалістичного будівництва. Проте відомо, що вивчення неба і небесних явищ було першим кроком у боротьбі з помилковими релігійними уявленнями людей про Всесвіт. Відкриття дійсної будови Сонячної системи і планетної природи Землі — великі відкриття Коперніка, Джордано Бруно, Галілея, Кеплера — обумовили звільнення наукових досліджень від релігійного панування, підготовили дальше торжество матеріалізму, розквіт науки і техніки.

З відкриттям закону всесвітнього тяжіння, що витікає з пояснень небесних явищ і з розвитком механіки та математики, був зв'язаний науково-технічний прогрес 18-19-го століть і швидкий економічний розвиток деяких країн, що в свою чергу привело до виникнення нових чудових методів астрономічних досліджень. Було не тільки з'ясовано будову безконечного Всесвіту і покладено кінець багатовіковим релігійно-ідеалістичним уявленням про світ; наука виявилась також спроможною проникати в природу космічних явищ, вивчати небесні тіла так, ніби вони знаходяться тут, поблизу, в наших лабораторіях.

У 1938 році астрономи довели, що джерелом випромінювання зірок і Сонця є особливого типу термоядерні реакції звільнення атомної енергії в надрах цих світил. Звідси астрономічні дослідження і їх результати поклали початок грандіозному прогресові сучасної фізики і створенню атомної техніки, що знаменує новий етап в розвитку суспільства. Здійснення завдань безпосереднього проникнення людини в астрономічний світ, яке вже почалось шляхом запусків висотних ракет на віддаль 100, 200, 400 кілометрів, підготовки «штучних супутників» і технічної розробки проблеми міжпланетних польотів, допоможе ще більше грандіозному розквіту техніки і наблизить теоретичні питання астрономії до практики повсякденного життя людей.

Наука вже давно з'ясувала, що Земля і людина, яка живе на ній, дуже тісно пов'язані з процесами, що відбуваються в космічній природі. Явища Сонця і сонячної діяльності визначають стан іоносфери, в якій розповсюджуються радіохвилі, а також визначають стан погоди на Землі. Практика радіолокації вимагала вивчення космічного пилу — метеорів, що постійно бомбардують земну атмосферу. Проблема космічного випромінювання вимагає проникнення в суть процесів, які відбуваються в найдальших областях зоряної системи.

Необхідність наукового пізнання минулого і майбутнього нашої Землі викликає особливий інтерес до вивчення інших планет, до розв'язання найдавніших завдань космогонії. Тому міжпланетні польоти, завоювання космічних просторів, дальше проникнення в суть астрономічних явищ — не мрія окремих людей, а потреба загальнолюдського розвитку, необхідний етап в розвитку суспільства, в розвитку сучасної науки і техніки.

Не випадково радянська астрономія так швидко крокує вперед, здійснюючи все нові й нові відкриття. Адже передовий суспільний лад обумовлює розвиток найпередовіших, вирішальних галузей науки, з якими зв'язаний дальший розквіт людства.

Тому і в радянську літературу все частіше проникають астрономічні теми — питання космічної природи, життя світів, що оточують нас.

З цієї точки зору ми повинні відмітити значення романа В. Владка «Аргонавти Всесвіту».

Тут ми не маємо на увазі розглядати всі питання, що підняті в романі і звіряти їх з уявленнями сучасної науки. В цілому в творі досить вдало відтворено і можливості, і труднощі, які розглядались в науці в зв'язку з проблемою міжпланетних польотів. Торкнемось тільки двох питань: сучасних завдань космічних польотів та нових результатів вивчення особливостей Сонячної системи, зокрема природи планети Венери.

Теоретична можливість вильоту космічної ракети за сферу притягання Землі цілком доведена, і ця можливість підтверджується дослідами по запуску висотних ракет, які здатні підніматися на сотні кілометрів в атмосфері. В ракетах тепер вживають так зване хімічне паливо, що використовується в реактивних двигунах.

Завдання досягнення великої космічної швидкості розв'язується в цьому випадку шляхом використання так званих складених ракет. На таку можливість вказував ще наш геніальний К. Е. Ціолковський. Ракетний поїзд цього типу може бути складений з трьох, наприклад, ракет, які відповідно зменшуються в розмірах. Коли вичерпується паливо першої, найбільшої, несучої ракети, вона відпадає і автоматично вмикається двигун другої ракети. Швидкості цих двох ркет складаються — і третя ракета може набути швидкості, необхідної для того, щоб вийти з сфери земного тяжіння.

Є підстави думати, що виліт ракети з Землі на віддаль в тисячі, а може й сотні тисяч кілометрів може бути здійснений ближчим часом.

У 1957–1958 роках передбачається запуск «штучних супутників» Землі — спеціальних снарядів — літаючих лабораторій. Передбачається, що ці лабораторії будуть рухатися на висотах 250–600 кілометрів. Щоб забезпечити рух супутника довкола Землі, у верхніх шарах атмосфери, необхідно надати йому швидкість близько восьми кілометрів за секунду. Дальше, порівняно невелике, збільшення швидкості може вивести космічний снаряд далеко за межі атмосфери — в глибину космічного простору.

Вважають, що повне вирішення проблеми космічних польотів принесе використання атомного палива, коли замість процесу хімічних реакцій буде здійснюватись звільнення атомної енергії. Все ж атомне паливо тут не маиме вирішальних переваг, які мають місце в інших випадках. Щоб забезпечити поступове збільшення швидкості руху міжпланетної ракети, швидкість виходу газів з ракети не повинна бути більшою як 5-20 кілометрів за секунду, але при цьому буде потреба у великій масі палива, тому що реактивна сила, яка даватиме ракеті розгін, визначатиметься і швидкістю, і кількістю речовини, від якої звільнюватиметься ракета.

Використання атомної енергії в ракетах розглядається в двох напрямах — по-перше, коли здійснюється скероване витікання продуктів ядерної реакції, і, по-друге, коли атомна енергія служить лише для нагрівання і забезпечення хімічних реакцій у робочій речовині, витікання якої і створює реактивну силу. В першому випадку проблема поки що стикається з великими труднощами.

Нагрівання складових частин хімічного палива може значно збільшити швидкість витікання ракетних газів, а це дуже важливо для космічних польотів. Проте тут виграш в зменшенні ваги палива виявляється взагалі невеликим.

Важлива проблема застосування атомної енергії в польотах інтенсивно розробляється з різних точок зору, але це справа складніша, ніж, скажімо, використання атомної енергії в двигунах криголама, що скоро буде сконструйований на радянських заводах.

Крім можливості використання хімічного та атомного палива, теоретично розглядались інші джерела великих швидкостей. Наприклад в «іонних» ракетах, як передбачається, робоча речовина може іонізуватися, тобто втрачати електрони і набувати електричного заряду під впливом, наприклад, радіоактивного випромінювання. Потім заряджені частки поступають в прискорювач, з'єднаний з електростатичним генератором, і внаслідок цього речовина розганяється до великих швидкостей, утворюючи робочий струмінь ракети.

Однак цей та інші проекти також дуже далекі від проведення їх в життя.

Дуже багато проблем чекають перших мандрівників у космічний простір.

У романі «Аргонавти Всесвіту» детально освітлені такі проблеми, як питання керування міжпланетним кораблем і умови польоту в космічному просторі. Вирішення цих проблем обгрунтовано автором на. підставі деяких нових результатів вивчення особливостей Сонячної системи і природи інших планет, що досягнуті в останні роки. Глибоко розроблена в науці теорія руху великих планет, що становлять собою систему тіл, які обертаються в одній площині, в напрямі проти годинникової стрілки, якщо дивитися з півночі. На десятиліття і століття вперед і назад можуть бути точно визначені положення планет, їх взаємовплив та вплив планет на інші тіла Сонячної системи. Це дозволяє розв'язати будь-яке завдання по обчисленню руху космічного корабля в просторі.

Відкриття останніх років з'ясували важливу роль в Сонячній системі так званих «малих тіл». До малих тіл Сонячної системи належать астероїди або малі планети, комети, космічне каміння — метеорити і космічний пил — метеори. Кількість астероїдів, що мають розміри не менше 1–1,5 кілометра, в доступній нам області Сонячної системи, очевидно, не переважає 100 тисяч. Вони рухаються переважно в просторі між орбітами Юпітера і Марса, але багато які з них рухаються по дуже маленьких орбітах в області планет Меркурія, Венери і Землі. Астероїди менших розмірів уже майже недоступні спостереженню сучасними телескопами, проте можна думати, що їх число значно більше і що існує поступовий перехід між астероїдами — космічними глибами і багатьма значно дрібнішими каменями — метеоритами. Наші астрономи називають метеорити маленькими астероїдами або астероїди — гігантськими метеоритами.

За метеоритами йде космічний (метеорний) пил, що заповнює простір Сонячної системи. Поряд з «спорадичними» метеорами відомі досить багаточисленні потоки часток, що рухаються в певних напрямах.

Нові методи точних фотографічних спостережень і так званих радіолокаційних спостережень за метеорами привели в останній час до чудового відкриття: виявилось, що більшість метеорів рухається по еліптичних орбітах, порівняно мало похилених до площин руху планет. Вони рухаються переважно в тому напрямі, що й планети або астероїди, тобто вони мають також прямі рухи. Між астероїдами, метеоритами і метеорними тілами виявився тісний, очевидно, генетичний зв'язок.

Найбільш значні відкриття останнього часу були зв'язані з кометами. Було доведено, що комети, власне, тільки тим відрізняються від метеоритів, що поряд з уламками твердих порід в них є домішки льоду, але це не просто замерзла вода, а заморожені речовини, що мають в собі метано-аміакові сполуки. Лід в кометах, при їх наближенні до Сонця, бурхливо випаровується — гази утворюють туманну голову і хвіст комети. Кометам немає звідки поповнювати запаси речовини, що випаровується; лід свідчить про порівняно недавнє їх виникнення.

У межах Сонячної системи, що сягає на сотню тисяч астрономічних одиниць, рухаються, як встановили радянські вчені, тисячі мільярдів комет. Всі вони належать до Сонячної системи, тому що в цій системі вони утворились. Серед них відіграють визначну роль так звані короткоперіодичні комети. Їхні орбіти нагадують орбіти астероїдів. Короткоперіодичні комети мають дуже малий вік, який часто не переважає 100 років. Все це приводить до висновку, що вони утворились недавно і утворюються й тепер від грандіозних вулканічних вибухів на багатьох планетах.

Найбільше комет утворюють Сатурн із своїми супутниками, супутники Юпітера, очевидно Марс і безперечно Венера. На ці планети вказують особливості багатьох комет і метеорні потоки, що зв'язані з кометами. Так, через вивчення комет і метеорів наука підійшла до вияснення фізичних особливостей планет і процесів, що на них відбуваються.

Безперечно, що, наприклад, супутники Юпітера вкриті метано-аміаковим льодом, замерзлою атмосферою. Виясняються особливості інших великих планет. Дійсно, ще два-три роки тому про планету Венеру, як відмічала Галя Рижко в своєму щоденнику, в романі В. Владка, були зовсім протилежні твердження. Однак за цей час спостереження професора М. А. Козирєва, добуті при допомозі великого рефлектора Кримської астрономічної обсерваторії, довели присутність азоту і кисню в атмосфері планети. М. А. Козирєв спостерігав інтенсивні полярні сяйва в нічній атмосфері Венери, що давали такі ж самі лінії в спектрі, як і полярні сяйва на Землі. Точне фотометричне вивчення Венери показало, що в її атмосфері суспендовано багато пилу і, як можна думати, зольних часток, що викидаються на велику висоту при вибухах вулканів.

Недавно під час спеціального фотографування Венери було виявлено існування на поверхні планети хмарних поясів, що нагадують екваторіальні смуги на Юпітері, Сатурні та інших планетах. Це приводить до висновку, що Венера досить швидко обертається довкола своєї осі, як і передбачає В. Владно в своєму романі. Існування великої кількості космічного пилу в Сонячній системі прямо говорить про те, що ця кількість весь час поповнюється. А це можливо лише за рахунок викидання зольних часток в результаті вибухів вулканів на поверхні планет.

Враховуючи всі ці дані, можна уявити сучасні умови на планеті Венері так: могутній багатошаровий хмарний покров віддзеркалює значну кількість сонячної енергії, що падає на планету. В полярних областях планети мусить бути дуже низька температура і умови — відповідні умовам льодовикових областей на Землі під час останніх обледенінь. А в екваторіальних областях, чи у великих районах вулканічної активності, в області гарячих лавових морів відбувається інтенсивне випаровування, і волога внаслідок атмосферної циркуляції переноситься в холодні області, де випадає у вигляді снігу чи льоду, і таким чином підтримує обледеніння поверхні. Цілком ймовірно, що зараз на Венері існують умови, подібні до тих, які переживала Земля, скажімо, 100 тисяч років тому в періоди останніх обледенінь. Уявлення про теплі тропічні умови на всій поверхні цієї планети, яке ще недавно було широко розповсюджене, не підтверджується в світлі нових відкриттів.

Останнє питання, якого необхідно торкнутись — це питання про космічні промені, про таємниче космічне випромінювання, з яким неодноразово стикалися пасажири корабля «Венера-1». Космічні промені — це ядра звичайних відомих нам атомів — протони (ядра атома водню), нейтрони і електрони — тобто продукт руйнування! атомів, що мають одну властивість, яка відрізняє їх від звичайного стану речовини, а саме — надзвичайно велику швидкість руху. Швидкість руху цих космічних часток досягає десятків і навіть сотень тисяч кілометрів за секунду. Безперечно, що такі швидкості виникають в результаті грандіозних космічних катастроф і, як доводять деякі радянські вчені, збільшуються внаслідок розгону цих часток в міжзоряних магнітних полях.

Інші радянські фізики й астрономи обговорювали можливості виникнення високошвидкісних часток (космічних променів) і на Сонці, де часто спостерігаються грандіозні спалахи, що викидають речовину з великою швидкістю; давно відомо також, що в області сонячних плям утворюються потужні магнітні поля. Давно вже було встановлено, що Сонце викидає з своєї поверхні речовину у вигляді потоків часток або, як їх почали називати, корпускулярних потоків, вплив яких на Землю проявляється у виникненні магнітних бур та інших явищ

23 лютого 1956 року відбулись події, які сприяли розв'язанню суперечок вчених про походження космічних променів. У цей день ранком по всій Землі спостерігалось надзвичайне посилення інтенсивності космічної радіації. Таке швидке зростання кількості і енергії космічних часток можна було пояснити тільки тим, що вони були викинуті з Сонця. Дійсно, водночас з підвищенням космічної радіації було відмічено послаблення радіозв'язку, явища в магнітному полі Землі, які свідчили про те, що причиною цього міг бути тільки спалах — вибух на Сонці. І раніше, в 1942, 1946, 1949 роках, спостерігались подібні, правда менш інтенсивні, спалахи космічної радіації. Однак залишався сумнів в тому, що Сонце може бути джерелом таких могутніх потоків космічних часток. Тепер цей сумнів відпадає. Лютневий спалах у 1956 році свідчить про те, що на Сонці відбуваються особливі фізичні процеси, в мільйони разів по своїй могутності сильніші вибуху атомної бомби.

Таким же чином космічні випромінювання виникають і на зірках; уявлення про один направлений потік космічних променів не відповідає дійсності. Автор романа правий, коли вважає, що найбільш важкою проблемою міжпланетних польотів буде захист від космічної радіації. Але й зараз уже вчені працюють в цій галузі. Крім бронювання герметичних кабін міжпланетних кораблів передбачається наприклад, також устаткування для створення сильного магнітного поля довкола ракети, яке відхилятиме космічні частки.

Роман В. Владка «Аргонавти Всесвіту» в цікавій і доступній читачам формі торкається багатьох питань науки і техніки сучасності і найближчого майбутнього. Збуджуючи інтерес до питань міжпланетних польотів, роман тим самим сприяє рішенню величезного завдання, до якого підійшло людство, — завдання безпосереднього завоювання космічних просторів.

Доктор фізико-математичних наук

професор С. Всехсвятський.

1

Ще зовсім недавно цілі покоління зачитувалися романами й повістями про мандрівників, які відкривали нові, незнані землі, про їх пригоди і боротьбу з небезпеками, зустрічі і сутички з аборигенами тощо. Серед цієї пригодницько-географічної літератури були й талановиті книжки, і такі, що їх ми тепер назвали б халтурними, — від безсмертного Робінзона Крузо Даніеля Дефо до пресловутого Тарзана Е. Р. Берроуза. І все одно ці романи й повісті зачитувалися до дірок: попит на такі книжки залишався надзвичайно великим, і читачі вибирали собі те, що припадало їм до смаку. Чи ж випадкове було це явище, чи не пояснювалося воно якимись глибокими причинами?

Відповісти на це питання можна так: людство тяжіло й тяжіє до романтики, отож, до книжок, де діють герої особливого складу, сміливі, відважні, які безстрашно переборюють труднощі на своєму шляху і тим самим являють приклад для читачів. Та й справді, де ж був вдячніший грунт для пригод таких героїв, як не романи й повісті про мандрівників, шукачів невідомих земель? Адже ще на початку нашого сторіччя в географії було безліч так званих “білих плям”, ще невідкритих країв, де на дослідника чекали неймовірні небезпеки й труднощі, і подолання їх становило зміст пригодницько-географічної літератури.

Минали роки. “Білих плям” на карті землі ставало дедалі менше, а тепер (за винятком, можливо, частини Антарктики та найдикіших хащ басейну Амазонки) їх і взагалі вже немає. Зникла база для пригодницько-географічної літератури: мандрівники за наших часів пересуваються не на верблюдах або парусниках, не на слонах або пішки по непролазних хащах джунглів, а якщо вже не на реактивних літаках, то принаймні експресами чи на трансатлантичних пароплавах. І час, потрібний для подолання великих і значних подорожей, зменшився до мінімуму: для подорожі навколо світу потрібно вже не 80 днів (хоч ще наприкінці минулого сторіччя Жюль Верн вважав це майже фантастичним терміном!), а якихось 80 годин, не кажучи вже про казкові стрибки в космос радянських космонавтів, які облітали нашу стару Землю лише за півтори години!..

Отже, і пригодницько-географічна література стала тепер майже пережитком, придатним взагалі хіба що тільки для задоволення потреб молодших читачів шкільного віку; вона лишається повноцінною за наших часів тільки в окремих випадках, коли автори таких книжок знаходять цілком своєрідний підхід до теми і навколишнього оточення, — як, наприклад, широко і заслужено відомі “Африка мрій і дійсності” Іржі Ганзелки й Мирослава Зікмунда або “Подорож на “Кон-Тікі” Тура Хейєрдала.

Що ж, виходить, перестало існувати і споконвічне тяжіння читачів до романтики?

Безумовно, ні. Таке тяжіння було, є й буде у людства: тільки тепер його мають задовольняти книжки зовсім іншого жанру, хоча й дещо спорідненого. Мова йде про жанр наукової фантастики.

Зовсім не випадково, що цей жанр поступово розвивається і у нас (хоч і надто повільно, бо йому доводиться пробиватися крізь атмосферу свідомо неприхильного ставлення до нього з боку значної частини критиків, які, на жаль, ще не розуміють позитивного значення цього по суті нового й прогресивного жанру). Так само не випадково, що каламутна хвиля детективної літератури за кордоном помітно почала поступатися місцем романам і повістям науково-фантастичного жанру: таких романів і повістей в Сполучених Штатах Америки, скажімо, видається нині навіть більше, ніж детективів, — останні поступово стають улюбленим чтивом тільки для найменш культурної, відсталої частини читачів.

Жителі нашої планети переживають зараз цілком особливий період у галузі науки й техніки, період в певній мірі революційний, який можна охарактеризувати як лавиноподібний потік відкриттів і винаходів. Те, на що раніше потрібні були сотні й десятки років, нині створюється протягом якогось року.

Люди науки й техніки, вчені й інженери стали тепер надто впливовою частиною суспільства. їх шукання тісно пов’язані, бо прогрес в якійсь одній частині науки негайно викликає дальший розвиток інших галузей, без якого неможливе просування і в цій галузі, щільно спорідненій не лише з найближчими, але, здавалося б, і з дуже віддаленими дисциплінами. Згадаймо, що внаслідок космічного польоту Юрія Гагаріна на кораблі-супутнику “Восток” урядом нагороджено орденами й медалями близько 7 тисяч учених, інженерів, техніків, конструкторів і робітників, що брали участь у підготовці першого в світі міжпланетного польоту з людиною.

Навіть з цього окремого факту вже ясно видно, які ж зусилля і взаємодопомога фахівців найрізноманітніших галузей і дисциплін науки й техніки потрібні були для здійснення запуску міжпланетного корабля-супутника з пасажиром. Всі ці люди — кожен в своїй галузі! — були першопрохідниками незнаних країв науки й техніки, першими сміливцями, що прокладали шлях у невідомі простори Космосу. А скільки таких відважних є і в інших галузях науки!..

Жанр наукової фантастики, жанр, що міцно входить у літературу сучасного, покликаний реально, натхненно відображати романтичну велич праці будівників науки, благородство мрій і відваги тих, хто перетворює сучасне на майбутнє і одну за одною знищує “білі плями” на карті теперішньої науки.

2

В якій же мірі це робиться у закордонній науково-фантастичній літературі, переважно — американській?

Насамперед, треба мати на увазі, що американська фантастика взагалі не є якоюсь окремою галуззю літератури, підкореною певним законам чи зв’язаною усталеними традиціями. Власне, тут існують аж три самостійні напрями, нічим по суті не поєднані. Це (за американською термінологією) — “сайенс фікшн” (“science fiction”)”, “фентезі” (“fantasy”) і “містик” (“mystic”). З цих напрямів тільки один, “сайєнс фікшн”, є тим, що ми взагалі вважаємо науковою фантастикою: це твори, побудовані на наукових засадах, з припущеннями й гіпотезами, іноді досить сміливими, які час від часу відкривають перед читачами серйозні перспективи сучасної науки й техніки.

Один з найвидатніших американських письменників у жанрі наукової фантастики Рей Бредбері у збірці своїх оповідань так своєрідно характеризує різницю між цими двома напрямами:

“Сайєнс фікшн” (наукова фантастика) — послушний закону громадянин літератури, він дотримується всіх правил — фізичних, громадських чи психологічних; це громадянин дуже пунктуальний, його поведінку завжди можна передбачити. “Фентезі” (не наукова фантастика) — це злочинець. Кожен його твір атакує й ламає якийсь закон. “Сайєнс фікшн” співробітничає пліч-о-пліч з Космосом; твори “фентезі” розбивають його на частини, вивертають навиворіт, пищать, перекручують так, що його прямо не впізнати. Коротше кажучи, “сайєнс фікшн” утримується в рівновазі на вершині наукових досягнень, а твори “фентезі” — злітають з неї”.

Напрям “фентезі” призначений для читачів значно нижчого культурного рівня; в такого роду творах автор не утруднює себе серйозними науково-технічними обгрунтуваннями, а нанизує пригоду за пригодою за принципом “аби цікавіше”. В цьому розумінні напрям “фентезі” кровно споріднений з детективами, з їх культом “супермена”, тобто надлюдини тарзанівського типу, яка вважає навіть не гідним себе вживати вогнепальну зброю, а воліє трощити щелепи своїх жертв “добрими” ударами кулака. Єдине, що по суті відрізняє детективи від творів “фентезі”, — це те, що в детективах існує обов’язкова кримінальна основа, а у “фентезі” вона замінюється псевдонауковим польотом на якусь планету тощо.

Про третій напрям, “містик”, просто не варто говорити: це безглузде фантазування на містичній основі з неймовірною кількістю загадкових пригод, що ніяк не пояснюються, а так і лишаються таємницями, вигаданими автором для того, щоб читачам “було якомога страшніше”. “Споживачі” цього досить поширеного чтива, мабуть, найневибагливіші щодо своїх запитів і культурного рівня.

Зрозуміло, що обидва ці напрями — і “фентезі”, і тим більше “містик” — не можна брати до уваги, коли йдеться про американську наукову фантастику. Можна говорити тільки про напрям “сайєнс фікшн”, хоч в абсолютних цифрах він і не такий поширений, як два інші.

Ми можемо згадати про, так би мовити, родоначальника американської наукової фантастики Гуго Гернсбека, що 1911 року опублікував перший роман цього жанру “Ральф 124 С-41+” за ім’ям головного героя, — і тоді вже почати перелік прізвищ більш-менш відомих письменників цього жанру, здебільшого незнаних у нас. Чи варто висловлювати з цього приводу жаль? Думаю, що ні. І довести це дуже легко, якщо принаймні побіжно бзнайомитися із змістом їхніх творів.

Один із стовпів американської наукової фантастики Гамільтон у романі “Зоряні королі” малює цілі імперії галактик з обов’язковою винищувальною війною серед них, знищенням внаслідок цього взагалі всього простору.

В романі Мерака “Темна Андромеда” відбувається війна жителів Землі з населенням… ста сонць, що складають туманність Андромеди. Не обходиться діло і без засланої з Землі до Андромеди дівчини-шпигунки. За її допомогою земляни перемагають, щоб усе закінчилося славнозвісним “хеппі-ендом”.

В дусі пригод Тарзана описане завоювання людьми Юпітера й інших планет в серії науково-фантастичних романів Едварда Сміта — “Трипланетне”, “Галактичний патруль”, “Діти Лендсмена”. І тут війна є чимсь невіддільним од нормальних творчих уявлень автора: замість НАТО чи СЕАТО — союзи типу “Трипланетанія” в складі Землі, Венери й Марса, що здобувають перемогу над жителями планети Еддар…

Інша трилогія написана письменником Льюїсом. Це — романи “Поза мовчазною планетою”, “Переляндра” і “Ця дивовижна міць”. Тут головна дійова особа доктор Ренсон потрапляє на Марс, де ще не було біблійного гріхопадіння. Ренсон, виявляється, і є той диявол, який намагається спокусити марсіанську Єву. Кінець кінцем, доктор повертається на Землю і, добре обізнаний з диявольськими справами на Марсі, успішно бореться тут проти темних сил.

Досить відомий в Америці письменник Азімов (до речі, професор біохімії Прінстонського університету) є автором багатьох науково-фантастичних романів про роботів. Це “Я — робот”, “Сталев печери”, “Течія простору” тощо. Тут людям протистоять механічні роботи, цілком позбавлені емоцій; саме роботи, на думку Азімова, мусять керувати людьми (додамо — за посередництвом ООН), а не люди роботами.

Роберт Сільверберг розгортає в романі “Прихідці з Землі” жорстоку картину завоювання земними людьми тубільців на далекому Ганімеді. Боротьбі з “літаючими тарілками” і перенесенню людини на мільйон років уперед присвятив свій роман “Крізь час” Дейвід Грінел. У романі “Перші на Місяці” Джеф Саттон розповідає про Адама Крега, який, прилетівши на Місяць, встановив, що один з членів його команди — таємний агент “червоних” і має передати Місяць під їхню владу. Боротьба з цим невідомим таємним агентом і є змістом роману.

Ерік Френк Рассел присвячує роман “Оса” пригодам міжпланетної поліції, яка патрулює невідому планету Джеймс. Чарлз Грейнер, герой роману Джона Крістофера “Планета в небезпеці”, в XXI сторіччі бореться за те, щоб вижити за умов, коли має загинути вся цивілізація. Наближення на Землі в 2203 році нової ери льодовиків і неминуча загибель усіх досягнень людства — тема роману Стерлінга Ноеля “Ми, хто пережив”. Френк Гарвей присвячує свій роман “Повітряні сили!” льотчикам. Ці піонери міжпланетного простору підкорюють його із зброєю в руках. Завойовник Всесвіту, командир міжпланетного корабля Тед Вільсон бореться за свою кохану в страшних умовах неприступної галактики — такий зміст роману Джорджа Сміта “Загублені в просторі”. Страшна війна, в якій гинуть усі її учасники, — тема роману А. Ван Фогта “Остання фортеця Землі”…

Чи не досить цього переліку, щоб зробити певні висновки про тематику й зміст популярних американських науково-фантастичних романів і про творчі, якщо можна так висловитися, тенденції й настанови авторів цих романів?

3

Справді, що типове для всіх цих творів?

Ми не помилимося, коли скажемо, що їх насамперед характеризує похмура, людиноненависницька філософія війни, експлуатації людини людиною, звіряча жадоба наживи, здобуття мирських благ за рахунок інших людей, тобто все те, що, в свою чергу, характеризує ^юдей капіталістичного світу. Ми не можемо знайти — і не знаходимо! — серед цих творів чогось гуманістичного, того, що якимсь чином вказувало б людству шлях до кращого майбутнього— не соціалістичного або комуністичного, боронь боже! — а принаймні не такого похмурого, як капіталістичне.

Випадково це чи ні?

Безумовно, ні. Стало вже трюїзмом повторювати, що жоден письменник не може змалювати своїх героїв вищими за культурним рівнем, ніж є він сам. Культурний рівень — це не тільки одержані автором дипломи вищих учбових закладів, не тільки суто професіональна обізнаність з тими чи іншими науково-технічними проблемами. Це перш за все світогляд людини, уміння давати справді об’єктивну оцінку всьому, що відбувається навколо. За наших часів таку справді об’єктивну оцінку може дати тільки людина, збагачена марксистсько-ленінською ідеологією, суспільно розвинена, здатна по-справжньому критично мислити, перспективно оцінювати майбутній розвиток науки й техніки з тим, щоб розуміти, який прогрес людству приносить цей майбутній розвиток.

Безперечно, дивним і навіть несерйозним було б шукати серед сучасних американських авторів науково-фантастичних романів людей з подібним культурним рівнем (мова йде, звичайно, про письменників, які за духом своєї творчості виражають світогляд панівного, буржуазного класу). Людина є продуктом власного суспільного оточення, власного середовища, яке впливає на неї, виховує її й прищеплює ті чи інші психологічні особливості. Автор, вихований на поглядах звірячого капіталістичного суспільства, як правило, лишається спадкоємцем усіх хижацьких тенденцій цього суспільства, стає апологетом експлуатації людини людиною, хоч би це й відбувалося під тими чи іншими захисними масками. Лише поодинокі буржуазні письменники (яких ми заслужено називаємо передовими, прогресивними) переборюють панівні тенденції свого суспільства, пересилюють їх з тим, щоб повернутися обличчям до майбутнього світу кращих людей.

А серед авторів американських науково-фантастичних романів справа стоїть ще гірше. Вони пишуть ці романи, прагнучи дати широким читачам те, що до них найлегше доходить, відгукуються на архісучасні теми, “розрізуючи” їх у бажаному для видавництв плані і, ясна річ, боячись наче чорт ладану показати якісь нестандартні чи, ще небезпечніше, гострі політично конфлікти.

Розпочалася атомна ера, — і йдуть косяком романи на теми розщеплення атомного ядра, створення надзвичайних вибухових атохмних речовин і, певна річ, на тему атомної війни.

Радянський Союз відкрив еру супутників, балістичних міжконтинентальних ракет і космічних кораблів, — ще ширшим потоком пішли романи на космічні теми: про гігантські міжпланетні ракети, ультрашвидкісні зореплани, про завоювання планет і галактик із зброєю в руках і, звичайно, знов-таки про війни — між різними експедиціями, і між планетами, і навіть галактиками. До речі, додамо, що саме такий каламутний потік міжпланетних, космічних романів з обов’язковими війнами в просторі розплескується зараз дедалі більше, про що свідчить хоча б поданий нами невеличкий перелік авторів і їхніх творів.

А люди? А герої цих науково-фантастичних романів, цих кращих творів американського “сайєнс фікшн”? Адже немовби й вони мусили б хоч дещо змінитися, стати якщо не кращими, то принаймні розумнішими?..

В тому-то й річ, що люди не змінилися. В усіх цих романах, як і раніше, діють “супермени” різних калібрів, міжпланетні конкістадори й загарбники, ладні перегризти одне одному горлянки заради наживи, заради відкриття тих чи інших родовищ цінних копалин на чужих планетах, — ніякі не люди майбутнього, а звичайні сучасні капіталістичні дрібні бізнесмени й хижаки. Ніщо не змінилося, — крім засобів пересування: тепер це ракети й зорельоти. Не змінилися навіть масштаби описуваних подій, бо хіба ж це має значення, де відбуваються грабунки і вбивства, — на невідомій планеті чи в раніше невідомій Африці? Адже і там, і тут діють апостоли колонізації й експлуатації, тільки що замість рушниці застосовуються атомні пістолети або генератори протонів чи нейтронів.

Та як же могли змінитися герої цих романів, коли їх автори лишилися тими ж самими продуктами капіталістичної цивілізації з усіма типовими психологічними якостями й властивостями, притаманними світові хижаків? Хіба ж ці автори можуть створити інших героїв, ніж подібних до самих себе, хоч би й озброєних найновітнішими засобами знищення, які тільки може підказати авторові розвиток сучасної науки й техніки? Сухе дерево не може принести соковитих плодів, навіть коли його оздобити прикрасами з яскравої пластмаси й барвистої мішури.

Найхарактернішим для сучасної американської наукової фантастики є цілком наявна диспропорція між показуваним у ній ефектним, іноді навіть приголомшливим розвитком машин і всілякої техніки з одного боку — і з другого боку цілком невідповідним для такого розвитку інтелектуальним та психологічним рівнем персонажів цього жанру. Створюється враження, ніби на прекрасні, неймовірно удосконалені машини в цих романах посаджені буквально карикатурні з погляду здорового людського глузду, вирізані з фанери постаті, вкрай бідні інтелектом і психологічним змістом. Вони ходять серед чудових машин, казкової техніки й час від часу удають, начебто розуміються на техніці та її перспективах; а зрештою — поводяться як варвари, здатні тільки убивати й грабувати, як це робили їхні предки, конкістадори й флібустьєри, тільки що помножені на страхітливі умови сучасної капіталістичної, імперіалістичної техніки знищення. Вони виглядають наче жалюгідні маленькі актори, що змушені з якоїсь причини грати роль всевладних володарів удосконалених машин і техніки, не маючи при цьому ні потрібних знань, ні інтелекту. Це — жахлива картина, на жаль, типова для сучасної американської наукової фантастики! А тим часом це ж мусили б бути люди майбутнього, прекрасного майбутнього, в якому машини й техніка, покірні людській волі, грають суто допоміжну роль, старанно допомагають людині-творцю здійснювати властиві для неї горді мрії завойовника незнаних ще висот і глибин науки й техніки. Це мусили б бути сміливі, відважні люди з найвищим рівнем інтелекту, збагачені розумінням перспектив розвитку науки, яке дозволило б їм приймати рішення, що їх нездатна прийняти будь-яка, навіть найрозумніша машина. Справжня наукова фантастика — це той прекрасний жанр, де мають діяти Гагаріни і Титови у квадраті, бо саме їм належить почесна місія великих першопрохідників, і саме вони сміливо й безстрашно знищують численні “білі плями” на карті сучасної науки.

Чи ж такими, чи ж хоч подібними до таких людей бачимо ми персонажів американських науково-фантастичних романів? Чи ж схочуть читачі наслідувати їх приклад? Та аж ніяк!

4

Звичайно, як уже говорилося раніше, деяким американським письменникам-фантастам властиві пошуки нових шляхів розвитку цього своєрідного і перспективного жанру. Таких авторів мало, але саме їм, можливо, належить майбутнє, бо вони, хоч ї навпомацки, шукають нестандартні, нетрафаретні шляхи розв’язання науково-фантастичних тем, і останні внаслідок цього набувають у них іншого звучання, певного прогресивного характеру.

Таким є роман “Вітри часу” Чада Олівера, де автор дотепно й цікаво проводить думку про те, що культура на Землі створена для подальшого розвитку людства, а не для того, щоб зрештою перетворити його на радіоактивний порох. Таким є письменник Алан Іннес, для якого властиві тенденції показу відважних, сміливих людей, готових на самопожертву в космосі, щоб врятувати Землю від небезпеки. Таким здається нам і Бім Пайпер. Виразно помітне розуміння ним загальнолюдських цінностей, неминущої для всіх часів і всіх народів їх вартості.

Прогресивним спрямуванням відзначаються також і ті кращі твори американської наукової фантастики, в яких наявний більш чи менш виразний сатиричний струмінь. Такі автори висміюють негативні сторони американської дійсності, горезвісний американський “спосіб життя”. Тут ми можемо назвати імена Пола Андерсона, Фредеріка Поля, Джока Макгіра, К. М. Корнблата, Джозефа Шелліта, Роберта Хайнлайна, Т. Л. Томеса.

Не слід, правда, думати, що в цих кращих, прогресивних творах американської наукової фантастики ми могли б знайти справді повнокровних героїв, тих першопрохідників науки й техніки, за прикладом яких бажали б піти читачі. Навіть і тут у персонажів творів (за дуже рідкими винятками) помітні риси ущербності, неповноцінності фрейдистського типу; ці герої плутаються у протиріччях, вони сумбурні, їх вчинки час від часу просто вражають своєю непослідовністю, — принаймні з нашої точки зору. Але загальний рівень їх все ж таки незрівнянно вищий, ніж у “суперменів”, героїв явно буржуазного науково-фантастичного чтива. Вони значною мірою відображають дійсність, горезвісну дійсність капіталістичного світу і її похмурі сторони; отож, ці герої самим своїм існуванням протестують проти сучасного капіталістичного ладу.

Такий напрям фантастики зовсім не випадковий. Ще Герберт Уеллс у своїх соціально-критичних ‘романах вживав ці прийоми. Він відображав у своїй творчій фантазії розподіл сучасного для нього капіталістичного суспільства на хижаків-експуататорів і пригноблених. У його талановитих романах цей розподіл звучав як Бирок капіталізму. Що далі ми живемо, то більше помічаємо саме соціальний зміст його фантастичних романів, зміст заперечення капіталізму. У “Машині часу” Герберт Уеллс обвинувачував сучасний йому лад у тому, що він обов’язково приведе до біологічного розмежування людей на безпорадних, розпещених елоїв та на здатних створювати матеріальні цінності морлоків. Такі ж соціальні мотиви бачимо ми в його широко відомих “Війні світів”, “Людині-невидимці” та інших творах. Герберт Уеллс за своєю власною психологією не міг поставити потрібний вододіл між сучасністю і світлим майбутнім людства, бо багатьма коренями був зв’язаний з тим самим суспільством, яке викривав у своїй творчості. Це — доля багатьох буржуазних письменників-фантастів, що намагаються продовжувати творчий досвід свого духовного батька і вчителя. Як і Герберт Уеллс, вони за своїм світоглядом, за своєю психологією не можуть зробити більшого, ніж протестувати проти існуючого ладу. Але це також є прогресивною тенденцією в їх творчості, і її ми вітаємо.

Саме таким прогресивним за своєю творчістю письменником, автором численних науково-фантастичних романїв ї оповідань ми вважаємо Рея Бредбері, досить уже відомого і радянським читачам. Вже перший переклад роману Рея Бредбері “451° за Фаренгейтом” показав нам, що в сучасній американській науково-фантастичній літературі наявні міцні викривальні тенденції саме уеллсівського типу. Знову-таки, вони обмежуються тільки протестом проти капіталістичної дійсності, іноді забарвленим сатирично. Навіть такий талановитий письменник, як Рей Бредбері, неспроможний сягнути далі, вказати якийсь шлях боротьби проти існуючого ладу. Втім, у своєму критичному ставленні до нього він категорично заперечує жахливе реакційне мракобісся маккартизму і в плані фантастики виразно показує, до чого воно може призвести.

Рей Бредбері зовсім не проти переможного розвитку техніки, але він бачить, до чого призводить, спотворюючи людські почуття й душу, однобічний її прогрес. В романі “451° за Фаренгейтом” він розповідає про той час, коли рядовий американець буде цілком відгороджений від реального світу рухливими примарними зображеннями телевізійних екранів, коли техніка досягне надзвичайного рівня швидкостей і висот, коли буде зроблено майже все для того, щоб людина відчувала себе в цілковитій матеріальній безпеці, і коли навіть будівлі будуть вкриті особливим вогнетривким шаром, котрий запобігає можливості пожежі. Але, як це не дивно, пожежні команди існують навіть і за таких умов, існують не для того, щоб гасити пожежі, а щоб роздмухувати їх, поливаючи газоліном… книжки! Досить комусь бути запідозреним у тому, що він є власником книжок, як негайно на ці книжки кидаються вимуштровані пожежники й спалюють їх. Бо книжка — це небезпечний зародок мисленя, категорично заборонений рядовим американцям! Чи ж можна більше й яскравіше затаврувати маккартівську реакцію, яка вже тепер буйним цвітом гуляє по сучасній Америці і палахкотить полум’ям терористичних процесів проти найменших проявів прогресивної думки?

І в інших творах Рея Бредбері ми помічаємо саме таке заперечення існуючого капіталістичного ладу, його психології, його диких, варварських проявів.

Ось оповідання Рея Бредбері “Звуки грому”. В ньому акціонерна компанія “Полювання в часі” рекламує, що вона за допомогою “машини часу” може перенести кожного клієнта в бажаний пункт минулого, де той клієнт може полювати на будь-яку тварину, В оповіданні й відбувається таке полювання на юрських динозаврів. Мисливцям, що перевезені в минуле, не дозволяється сходити з спеціального “антигравітаційного” помосту, бо найменше збочення з нього може викликати невідомі за своїми неслідками ускладнення у розвитку, людства. Один з мисливців ненароком сходить з цього помосту, злякавшись страшного тиранозавра. Це призводить до того, що, коли мисливці повертаються назад до Нью-Йорка, вони застають там змінену дійсність: рекламна афіша на стіні написана за іншим англійським правописом, а під час виборів президента Сполучених Штатів переміг інший кандидат!..

В оповіданні “Дитячий майданчик” Рей Бредбері показує охопленого жахом звичайного американця, який мусить віддати свого хлопчика до дитячого майданчика. Він бачить, що діти сучасної Америки, починаючи мало не з колиски, виховуються в атмосфері жорстокості й нелюдського хижацького ставлення до подібних їм, калічаться, спотворюються. І, щоб виразно підкреслити цілком безнадійний стан дітей, Бредбері змушує свого американця йти на фантастичний обмін долі між батьком і сином, змушує батька взяти на себе важкий тягар покаліченого дитинства.

Оповідання “Прощай, щасливої дороги!” присвячене іншій темі — жорстокій системі пригноблення трудящих заради наживи, заради долара. Юнак, шукаючи заробітку, не може знайти для себе ніякої праці тому, що скидається на дитину. І він вирішує так і залишитися все життя дванадцятирічним хлопчиком, експлуатуючи бажання бездітних людей мати дитину. Час від часу він міняє таких названих батьків, побоюючись відповідальності за обман, — і в такий спосіб живе вже сорок років, використовуючи свій зовнішній вигляд… Людина йде на злочинний обман, щоб знайти собі можливість прогодуватися, — і це є відповіддю на ще більші злочини, типові для сучасної Америки, де безробіття стає нормальним явищем: так говорить у своєму оповіданні Рей Бредбері.

Темою ще одного оповідання “І каміння заговорило…” є доля американського подружжя. Щоб врятуватися, воно тікає на південь одразу ж після початку атомної війни. Але ніхто не приймає втікачів, перед ними закриті кордони, люди відвертаються від них, бо ці американці персоніфікують в своїй особі те пригноблення, яке несли з собою всі інші їх співвітчизники. Тепер подружжя, що не загинуло від атомних вибухів, змушене загинути від презирства й ненависті тих, кого воно ще вчора пригноблювало.

Цього, думається мені, досить для того, щоб охарактеризувати творчість Рея Бредбері, цікавого сучасного прогресивного автора науково-фантастичних романів і оповідань, який наче говорить у своїх творах: “Так, техніка в сучасній Америці може розвиватися і далі, вона може досягти навіть нечуваного рівня, але в умовах капіталістичного суспільства будуть ще більш помітні своєрідні “ножиці” між таким рівнем техніки і культурою людини. Ця культура неминуче піде вниз, вона приречена на загибель, бо так далі тривати не може!”

5

Читач мав змогу уже зробити певний висновок: Рей Бредбері не надто цікавиться точним науковим обгрунтуванням своїх припущень і фантастичних гіпотез, він не шукає ствердження описуваних науково-технічних відкриттів і вдосконалень. Вони потрібні йому тільки для найвиразнішого втілення задуму, створення нехай і фантастичної, але в своєму роді реальної обстановки для дій своїх героїв. У цьому розумінні він також дуже близький до свого класичного попередника, Герберта Уеллса, який з неперевершеною майстерністю малював саме образи середніх англійців, реалістичні образи людей у фантастичних подіях, не утруднюючи себе суто науковими обгрунтуваннями своїх припущень.

Як і Герберт Уеллс, Рей Бредбері живопише переважно реалістичні образи середніх американців, і фантастичність його творів за контрастом ще підкреслює цю реалістичність. У героях Бредбері ми бачимо яскраві вогники, властиві справжній людській душі, бодай і спотвореній капіталістичною дійсністю. І попри всю фантастичність, космічність умов, за яких діють герої Рея Бредбері, — все одно в них лишаються риси світлого, доброго, притаманного людській природі. Ці герої охоче користуються чудовими досягненнями техніки, бо вони, як і сам Рей Бредбері, зовсім не проти технічного прогресу, а лише проти виродження, спотворення техніки, що неминуче призведе до здичавіння людства, до його моральної загибелі. Втім, навіть коли б світ поглинула катастрофа, про можливість якої раз у раз згадує Бредбері, — все одно і тоді в серцях нащадків тих, що стали жертвою такої катастрофи, залишаться проблиски людських почуттів, залишиться надія на нове, світле майбутнє, хоч і в інших, дуже далеких од Землі умовах.

Володимир ВЛАДКО