Верхи на птеродактилі: повість-химерія, вона ж – фентезі; Коник з дерев’яною ногою: повісті, оповідання: для дітей молодшого середнього та старшого віку /Валентин Чемерис. – К.: [Фітосоціоцентр], 2011. – 254с.

У повісті Валентина Чемериса розповідається про літаючих ящерів птеродактилів, які жили в юрському періоді і вимерли. Але письменник оживив їх, зробивші героями свого твору. Про багато неймовірних пригод з усмішкою , про загадкове і неймовірне Ви зможете прочитати в дуже цікавій книжці українського письменника.

Феномен Фенікса: роман-есе, фантастичні повісті, оповідання. — Київ: Фітосоціоцентр, 2009. — 500 с.

Хто ми, люди з планети Земля, третьої планети Сонячної системи, що обертається — наша космічна адреса, — в рукаві Оріона галактики Молочний Шлях, і що таке Всесвіт у всьому його огромі, і яка його подальша доля; про Великий Вибух, що породив усе суще, про Бога-Творця і його пошуки, про кінечну, вельми сумну еволюцію Сонця, стискання Всесвіту, про трагічну долю, що чекає людство і білий світ і про нове відродження, в чому й криється незнищенність Всесвіту; про його циклічність від вибуху до вибуху, — про це і багато про що інше своєрідний роман-есе письменника Валентина Чемериса “Феномен Фенікса”.

У книзі також вміщено низку фантастичних повістей та оповідань, серед яких “Особлива місія мадам Крижанівської”, “Подорож після смерті”, “Інтерв’ю на Чорториї”, “Ліліт — птиця нічної грішної любові” (вперше так детально розповідається про біблійну попередницю Єви, першу дружину Адама) та інші пригодницькі, містичні речі, гостросюжетні, із своєрідним поглядом письменника на різні загадкові явища, про таємниці людської душі і світу, що нас оточує.

Чемерис, В. Л. Сини змієногої богини. Роман — есе. К. : Фітосоціоцентр , 2006. — 568 с.

глава Законсервовані скіфи.

с.508 Владко . Нащадки скіфів.

с.509 цитати

с.510 Владко . Нащадки скіфів

с.511 Владко. Нащадки скіфів. Обручев. Земля Саннікова.

с.512 закінчення глави

В сузір’ї Дракона: Фантастичні повісті та оповідання. — Дніпропетровськ: Пороги, 2005. — 546 с.

Пригоди богині Іштар. [Фантастика]. 2011

Вампіри з Касіопеї. [Фантастика]. 2015

Він — автор 68 гумористичних збірок у м"якій обкладинці.

Білий король детективу: Фантастично-пригодницька повість. — К.: Молодь, 1986. — 200 с.

Дотримуючись законів детективного жанру, автор — відомий український прозаїк — нещадно розвінчує людиноненависницьку суть суспільства, в якому все продається і купується, де процвітає корупція, цинізм, зневага до найсвятіших принципів загальнолюдської моралі.

Приречені на щастя: Фантастичний роман про Адама і Єву та про їхню любов. — К.: Радянський письменник, 1985. — 280 с.

Роман-хроніка, роман-казка, роман-легенда — так можна визначити жанр твору сучасного українського письменника. Його головні герої Адам і Єва внаслідок трагічного випадку приречені на... щастя. Наперекір критичній ситуації, що склалася, долаючи відчай і горе, герої знаходять у собі мужність протистояти силам природи. Між ними народжується світле і чисте почуття. Вони, нарешті, знаходять одне одного.

Трагедія і оптимізм, лірика й посмішка стали тим сплавом, з якого й народився цей твір.

http://argo-unf.at.ua/publ/11-1-0-40

https://fantlab.ru/search-works?q=%D1%87%...

http://archivsf.narod.ru/

"Ми тривожим атмосферу, атомне ядро і сферу" Павло Тичина

"Меня в свое время очень заинтересовал мир древних скифов, – объяснял со временем Владимир Николаевич. – Появились они невесть откуда и столь же загадочно исчезли, не оставив никаких письменных памятников. Все имеющееся в распоряжении современной науки основано на материальных находках во время археологических раскопок в курганах и еще на немногочисленных записях древних греческих и римских историков. Длительное время я изучал эти материалы и решил написать роман о жизни и быте этих загадочных племен. Я не сумел бы, признаюсь, написать исторический роман в полном смысле этого слова. И после длительных раздумий остановился на своем любимом жанре научной фантастики».

“Мене свого часу дуже зацікавив світ давніх скіфів, — пояснював пізніше Володимир Миколайович, — котрі з незапам’ятних часів населяли Україну і широ-кі степи на південному сході Радянського Союзу. З’явилися вони невідомо звідки і так само загадково зникли, не залишивши ніяких писемних пам’яток. Все те, що є у розпорядженні сучасної науки, грунтується на матеріальних знахідках під час археологічних розкопок у курганах і ще на нечисленних записах давніх грецьких і римських істориків. Тривалий час я вивчав ці матеріали і вирішив написати роман про життя і побут цих загадкових племен. Я не зумів би, зізнаюсь, написати історичний роман у повному розумінні цього слова. І після довгих роздумів зупинився на своєму улюбленому жанрі наукової фантастики. Хай мої герої явно фантастично, але в рамках літературної вірогідності, опиняться в світі давніх скіфів…”

В. Бурбан. Передмова до видання https://fantlab.ru/edition48327

В. ВЛАДКО:

"С самого начала моей литературной деятельности я пришел к твердому выводу, что для советской научной фантастики главное — быть на строго научной почве. Допущения, домыслы могут быть и очень фантастичными, но основа их должна оставаться вполне научной, ибо иначе книга будет только развлекательной. Так я и писал, отдавая наибольшее внимание научной основе, и, конечно, связанным с нею сюжетным приключениям.

В свое время это, вероятно, было правильным.

Но постепенно я пришел к выводу о том, что этого мало. Советская научная фантастика должна быть, как и все остальные жанры, литературой человековедения, и поэтому обязана уделять главное внимание психологической разработке персонажей, ее героев, другими словами, — приобретать качества нормальной большой литературы, разве только занимаясь научными проблемами в фантастическом разрезе.

Именно так я стремился и стремлюсь писать в последнее время."

Б. Ляпунов — В мире мечты.

«ДОЛЖНА ЛИ ФАНТАСТИКА ДУМАТЬ О ГЕРОЯХ,

КОТОРЫЕ БУДУТ ЖИТЬ ЧЕРЕЗ СТО ТЫСЯЧ ЛЕТ?»

В. Владко:

...Мне представляется, что фантастика может существовать реально, только если ее герои живут в некотором недалеком будущем. Иначе она оказывается чрезвычайно оторванной от жизни, нереальной и представляющей в значительной степени домыслы автора. Мне лично трудно представить себе героя, который будет жить где-то через сто-двести лет.

Умственный и «общечеловеческий», если можно так сказать, уровень героев в произведениях научной фантастики имеет огромное значение. Иногда автор рассказывает о великолепных машинах, конструкциях, но «сажает» на эти машины людей зачастую весьма примитивных, которые только делают вид, что они хозяева, властители этих машин. На самом деле они оказываются чем-то вроде мелких провинциальных актеров. Тут уровень многих произведений фантастики — уровень культурный, теоретический, идейный — много ниже, чем уровень техники, которую изображает автор.

«Техника-молодежи» 1962 №12, с. 18-19.

У статті “Філософія фантастики” В. Владко писав:

"...Я ніколи не захоплювався так званою далекою фантастикою, не писав і не писатиму творів, дія яких відбувається десь через тисячу чи п’ять тисяч років”. На думку письменника, така “далека” фантастика “не може бути ні переконливою, ні хоч якоюсь мірою науково обґрунтованою; в кращому разі я сприйму її як утопічний твір і віддам належне умоглядним розрахункам автора. Хвилювання й емоції читачеві така книга не принесе”.

У статті “Філософія фантастики” В. Владко згадує, що його гіпотезу про наявність трансуранових хімічних елементів на Венері в тридцятих роках було зустрінуто в багнети. Більшість учених твердила, що в природі не існує трансуранових елементів, бо вони настільки важкі, що зразу б розпалися. “І сталося так, що, починаючи з сорокових років, учені поступово створили в лабораторіях близько десяти понадважких, трансуранових елементів...”, а один з них — плутоній — став поширеним ядерним паливом сьогоднішніх атомних реакторів. Отже, гіпотетичний елемент, який був потрібен експедиції Риндіна, став, по суті, реальністю.

"Радянське літературознавство" №8/1966.

"...Проіснувавши тисячоліття, повільно і немов неквапно створюючи основи науки і техніки, людство підійшло впритул до НТР, яка неминуче змінить обличчя Землі. Вже тепер, сьогодні, радянська людина володіє такими технічними засобами, які руйнують наші старі поняття про час і простір. А це ж — тільки початок!",

часопис "Україна" №7/1960 стаття "Зоряний шлях".

О.І. Білецький «В. Владко і проблеми науково-фантастичного жанру»

Списочный состав КЛФ "Зоряний шлях" (Киев) в марте 1991 года. п.27 — автор статьи.

журнал http://www.archivsf.narod.ru/1991/nauka-f...

№1 / 1991 г.

ПІСЛЯМОВА

Науково-фантастичний роман Володимира Владка “Аргонавти Всесвіту” — цікава і цінна спроба автора познайомити читача з сучасним станом і перспективами розв’язання величезної проблеми людства — проблеми міжпланетних польотів. Письменник використовує в своєму творі численні результати теоретичних досліджень та експериментальних наукових праць, які доводять можливість вильоту за межі земного тяжіння.

Роман В. Владка знайомить читача з багатьма науковими та технічними даними. Ця книга безперечно дуже корисна, вона приверне увагу читачів, особливо молоді до важливої галузі сучасної науки — астрономії, до її проблем. Астрономія була не тільки першою наукою людей, вона виявилась загальнолюдською наукою майбутнього, що визначатиме дальший розвиток історії людства в період комунізму, в епоху завоювання людиною космічних просторів.

І досі є ще багато навіть так званих “освічених” людей, які відносять астрономію до галузі абстрактних наук, далеких від життя, від проблем соціалістичного будівництва. Проте відомо, що вивчення неба і небесних явищ було першим кроком у боротьбі з помилковими релігійними уявленнями людей про Всесвіт. Відкриття дійсної будови Сонячної системи і планетної природи Землі — великі відкриття Коперніка, Джордано Бруно, Галілея, Кеплера — обумовили звільнення наукових досліджень від релігійного панування, підготовили дальше торжество матеріалізму, розквіт науки і техніки.

З відкриттям закону всесвітнього тяжіння, що витікає з пояснень небесних явищ і з розвитком механіки та математики, був зв’язаний науково-технічний прогрес 18-19-го століть і швидкий економічний розвиток деяких країн, що в свою чергу привело до виникнення нових чудових методів астрономічних досліджень. Було не тільки з’ясовано будову безконечного Всесвіту і покладено кінець багатовіковим релігійно-ідеалістичним уявленням про світ; наука виявилась також спроможною проникати в природу космічних явищ, вивчати небесні тіла так, ніби вони знаходяться тут, поблизу, в наших лабораторіях.

У 1938 році астрономи довели, що джерелом випромінювання зірок і Сонця є особливого типу термоядерні реакції звільнення атомної енергії в надрах цих світил. Звідси астрономічні дослідження і їх результати поклали початок грандіозному прогресові сучасної фізики і створенню атомної техніки, що знаменує новий етап в розвитку суспільства. Здійснення завдань безпосереднього проникнення людини в астрономічний світ, яке вже почалось шляхом запусків висотних ракет на віддаль 100, 200, 400 кілометрів, підготовки “штучних супутників” і технічної розробки проблеми міжпланетних польотів, допоможе ще більше грандіозному розквіту техніки і наблизить теоретичні питання астрономії до практики повсякденного життя людей.

Наука вже давно з’ясувала, що Земля і людина, яка живе на ній, дуже тісно пов’язані з процесами, що відбуваються в космічній природі. Явища Сонця і сонячної діяльності визначають стан іоносфери, в якій розповсюджуються радіохвилі, а також визначають стан погоди на Землі. Практика радіолокації вимагала вивчення космічного пилу — метеорів, що постійно бомбардують земну атмосферу. Проблема космічного випромінювання вимагає проникнення в суть процесів, які відбуваються в найдальших областях зоряної системи.

Необхідність наукового пізнання минулого і майбутнього нашої Землі викликає особливий інтерес до вивчення інших планет, до розв’язання найдавніших завдань космогонії. Тому міжпланетні польоти, завоювання космічних просторів, дальше проникнення в суть астрономічних явищ — не мрія окремих людей, а потреба загальнолюдського розвитку, необхідний етап в розвитку суспільства, в розвитку сучасної науки і техніки.

Не випадково радянська астрономія так швидко крокує вперед, здійснюючи все нові й нові відкриття. Адже передовий суспільний лад обумовлює розвиток найпередовіших, вирішальних галузей науки, з якими зв’язаний дальший розквіт людства.

Тому і в радянську літературу все частіше проникають астрономічні теми — питання космічної природи, життя світів, що оточують нас.

З цієї точки зору ми повинні відмітити значення романа В. Владка “Аргонавти Всесвіту”.

Тут ми не маємо на увазі розглядати всі питання, що підняті в романі і звіряти їх з уявленнями сучасної науки. В цілому в творі досить вдало відтворено і можливості, і труднощі, які розглядались в науці в зв’язку з проблемою міжпланетних польотів. Торкнемось тільки двох питань: сучасних завдань космічних польотів та нових результатів вивчення особливостей Сонячної системи, зокрема природи планети Венери.

Теоретична можливість вильоту космічної ракети за сферу притягання Землі цілком доведена, і ця можливість підтверджується дослідами по запуску висотних ракет, які здатні підніматися на сотні кілометрів в атмосфері. В ракетах тепер вживають так зване хімічне паливо, що використовується в реактивних двигунах.

Завдання досягнення великої космічної швидкості розв’язується в цьому випадку шляхом використання так званих складених ракет. На таку можливість вказував ще наш геніальний К. Е. Ціолковський. Ракетний поїзд цього типу може бути складений з трьох, наприклад, ракет, які відповідно зменшуються в розмірах. Коли вичерпується паливо першої, найбільшої, несучої ракети, вона відпадає і автоматично вмикається двигун другої ракети. Швидкості цих двох ракет складаються — і третя ракета може набути швидкості, необхідної для того, щоб вийти з сфери земного тяжіння.

Є підстави думати, що виліт ракети з Землі на віддаль в тисячі, а може й сотні тисяч кілометрів може бути здійснений ближчим часом.

У 1957-1958 роках передбачається запуск “штучних супутників” Землі — спеціальних снарядів — літаючих лабораторій. Передбачається, що ці лабораторії будуть рухатися на висотах 250-600 кілометрів. Щоб забезпечити рух супутника довкола Землі, у верхніх шарах атмосфери, необхідно надати йому швидкість близько восьми кілометрів за секунду. Дальше, порівняно невелике, збільшення швидкості може вивести космічний снаряд далеко за межі атмосфери — в глибину космічного простору.

Вважають, що повне вирішення проблеми космічних польотів принесе використання атомного палива, коли замість процесу хімічних реакцій буде здійснюватись звільнення атомної енергії. Все ж атомне паливо тут не матиме вирішальних переваг, які мають місце в інших випадках. Щоб забезпечити поступове збільшення швидкості руху міжпланетної ракети, швидкість виходу газів з ракети не повинна бути більшою як 5-20 кілометрів за секунду, але при цьому буде потреба у великій масі палива, тому що реактивна сила, яка даватиме ракеті розгін, визначатиметься і швидкістю, і кількістю речовини, від якої звільнюватиметься ракета.

Використання атомної енергії в ракетах розглядається в двох напрямах — по-перше, коли здійснюється скероване витікання продуктів ядерної реакції, і, по-друге, коли атомна енергія служить лише для нагрівання і забезпечення хімічних реакцій у робочій речовині, витікання якої і створює реактивну силу. В першому випадку проблема поки що стикається з великими труднощами.

Нагрівання складових частин хімічного палива може значно збільшити швидкість витікання ракетних газів, а це дуже важливо для космічних польотів. Проте тут виграш в зменшенні ваги палива виявляється взагалі невеликим.

Важлива проблема застосування атомної енергії в польотах інтенсивно розробляється з різних точок зору, але це справа складніша, ніж, скажімо, використання атомної енергії в двигунах криголама, що скоро буде сконструйований на радянських заводах.

Крім можливості використання хімічного та атомного палива, теоретично розглядались інші джерела великих швидкостей. Наприклад в “іонних” ракетах, як передбачається, робоча речовина може іонізуватися, тобто втрачати електрони і набувати електричного заряду під впливом, наприклад, радіоактивного випромінювання. Потім заряджені частки поступають в прискорювач, з’єднаний з електростатичним генератором, і внаслідок цього речовина розганяється до великих швидкостей, утворюючи робочий струмінь ракети.

Однак цей та інші проекти також дуже далекі від проведення їх в життя.

Дуже багато проблем чекають перших мандрівників у космічний простір.

У романі “Аргонавти Всесвіту” детально освітлені такі проблеми, як питання керування міжпланетним кораблем і умови польоту в космічному просторі. Вирішення цих проблем обґрунтовано автором на. підставі деяких нових результатів вивчення особливостей Сонячної системи і природи інших планет, що досягнуті в останні роки. Глибоко розроблена в науці теорія руху великих планет, що становлять собою систему тіл, які обертаються в одній площині, в напрямі проти годинникової стрілки, якщо дивитися з півночі. На десятиліття і століття вперед і назад можуть бути точно визначені положення планет, їх взаємовплив та вплив планет на інші тіла Сонячної системи. Це дозволяє розв’язати будь-яке завдання по обчисленню руху космічного корабля в просторі.

Відкриття останніх років з’ясували важливу роль в Сонячній системі так званих “малих тіл”. До малих тіл Сонячної системи належать астероїди або малі планети, комети, космічне каміння — метеорити і космічний пил — метеори. Кількість астероїдів, що мають розміри не менше 1-1,5 кілометра, в доступній нам області Сонячної системи, очевидно, не переважає 100 тисяч. Вони рухаються переважно в просторі між орбітами Юпітера і Марса, але багато які з них рухаються по дуже маленьких орбітах в області планет Меркурія, Венери і Землі. Астероїди менших розмірів уже майже недоступні спостереженню сучасними телескопами, проте можна думати, що їх число значно більше і що існує поступовий перехід між астероїдами — космічними глибами і багатьма значно дрібнішими каменями — метеоритами. Наші астрономи називають метеорити маленькими астероїдами або астероїди — гігантськими метеоритами.

За метеоритами йде космічний (метеорний) пил, що заповнює простір Сонячної системи. Поряд з “спорадичними” метеорами відомі досить багаточисленні потоки часток, що рухаються в певних напрямах.

Нові методи точних фотографічних спостережень і так званих радіолокаційних спостережень за метеорами привели в останній час до чудового відкриття: виявилось, що більшість метеорів рухається по еліптичних орбітах, порівняно мало похилених до площин руху планет. Вони рухаються переважно в тому напрямі, що й планети або астероїди, тобто вони мають також прямі рухи. Між астероїдами, метеоритами і метеорними тілами виявився тісний, очевидно, генетичний зв’язок.

Найбільш значні відкриття останнього часу були зв’язані з кометами. Було доведено, що комети, власне, тільки тим відрізняються від метеоритів, що поряд з уламками твердих порід в них є домішки льоду, але це не просто замерзла вода, а заморожені речовини, що мають в собі метано-аміакові сполуки. Лід в кометах, при їх наближенні до Сонця, бурхливо випаровується — гази утворюють туманну голову і хвіст комети. Кометам немає звідки поповнювати запаси речовини, що випаровується; лід свідчить про порівняно недавнє їх виникнення.

У межах Сонячної системи, що сягає на сотню тисяч астрономічних одиниць, рухаються, як встановили радянські вчені, тисячі мільярдів комет. Всі вони належать до Сонячної системи, тому що в цій системі вони утворились. Серед них відіграють визначну роль так звані короткоперіодичні комети. Їхні орбіти нагадують орбіти астероїдів. Короткоперіодичні комети мають дуже малий вік, який часто не переважає 100 років. Все це приводить до висновку, що вони утворились недавно і утворюються й тепер від грандіозних вулканічних вибухів на багатьох планетах.

Найбільше комет утворюють Сатурн із своїми супутниками, супутники Юпітера, очевидно Марс і безперечно Венера. На ці планети вказують особливості багатьох комет і метеорні потоки, що зв’язані з кометами. Так, через вивчення комет і метеорів наука підійшла до вияснення фізичних особливостей планет і процесів, що на них відбуваються.

Безперечно, що, наприклад, супутники Юпітера вкриті метано-аміаковим льодом, замерзлою атмосферою. Виясняються особливості інших великих планет. Дійсно, ще два-три роки тому про планету Венеру, як відмічала Галя Рижко в своєму щоденнику, в романі В. Владка, були зовсім протилежні твердження. Однак за цей час спостереження професора М. А. Козирєва, добуті при допомозі великого рефлектора Кримської астрономічної обсерваторії, довели присутність азоту і кисню в атмосфері планети. М. А. Козирєв спостерігав інтенсивні полярні сяйва в нічній атмосфері Венери, що давали такі ж самі лінії в спектрі, як і полярні сяйва на Землі. Точне фотометричне вивчення Венери показало, що в її атмосфері суспендовано багато пилу і, як можна думати, зольних часток, що викидаються на велику висоту при вибухах вулканів.

Недавно під час спеціального фотографування Венери було виявлено існування на поверхні планети хмарних поясів, що нагадують екваторіальні смуги на Юпітері, Сатурні та інших планетах. Це приводить до висновку, що Венера досить швидко обертається довкола своєї осі, як і передбачає В. Владно в своєму романі. Існування великої кількості космічного пилу в Сонячній системі прямо говорить про те, що ця кількість весь час поповнюється. А це можливо лише за рахунок викидання зольних часток в результаті вибухів вулканів на поверхні планет.

Враховуючи всі ці дані, можна уявити сучасні умови на планеті Венері так: могутній багатошаровий хмарний покров віддзеркалює значну кількість сонячної енергії, що падає на планету. В полярних областях планети мусить бути дуже низька температура і умови — відповідні умовам льодовикових областей на Землі під час останніх обледенінь. А в екваторіальних областях, чи у великих районах вулканічної активності, в області гарячих лавових морів відбувається інтенсивне випаровування, і волога внаслідок атмосферної циркуляції переноситься в холодні області, де випадає у вигляді снігу чи льоду, і таким чином підтримує обледеніння поверхні. Цілком ймовірно, що зараз на Венері існують умови, подібні до тих, які переживала Земля, скажімо, 100 тисяч років тому в періоди останніх обледенінь. Уявлення про теплі тропічні умови на всій поверхні цієї планети, яке ще недавно було широко розповсюджене, не підтверджується в світлі нових відкриттів.

Останнє питання, якого необхідно торкнутись — це питання про космічні промені, про таємниче космічне випромінювання, з яким неодноразово стикалися пасажири корабля “Венера-1”. Космічні промені — це ядра звичайних відомих нам атомів — протони (ядра атома водню), нейтрони і електрони — тобто продукт руйнування! атомів, що мають одну властивість, яка відрізняє їх від звичайного стану речовини, а саме — надзвичайно велику швидкість руху. Швидкість руху цих космічних часток досягає десятків і навіть сотень тисяч кілометрів за секунду. Безперечно, що такі швидкості виникають в результаті грандіозних космічних катастроф і, як доводять деякі радянські вчені, збільшуються внаслідок розгону цих часток в міжзоряних магнітних полях.

Інші радянські фізики й астрономи обговорювали можливості виникнення високошвидкісних часток (космічних променів) і на Сонці, де часто спостерігаються грандіозні спалахи, що викидають речовину з великою швидкістю; давно відомо також, що в області сонячних плям утворюються потужні магнітні поля. Давно вже було встановлено, що Сонце викидає з своєї поверхні речовину у вигляді потоків часток або, як їх почали називати, корпускулярних потоків, вплив яких на Землю проявляється у виникненні магнітних бур та інших явищ

23 лютого 1956 року відбулись події, які сприяли розв’язанню суперечок вчених про походження космічних променів. У цей день ранком по всій Землі спостерігалось надзвичайне посилення інтенсивності космічної радіації. Таке швидке зростання кількості і енергії космічних часток можна було пояснити тільки тим, що вони були викинуті з Сонця. Дійсно, водночас з підвищенням космічної радіації було відмічено послаблення радіозв’язку, явища в магнітному полі Землі, які свідчили про те, що причиною цього міг бути тільки спалах — вибух на Сонці. І раніше, в 1942, 1946, 1949 роках, спостерігались подібні, правда менш інтенсивні, спалахи космічної радіації. Однак залишався сумнів в тому, що Сонце може бути джерелом таких могутніх потоків космічних часток. Тепер цей сумнів відпадає. Лютневий спалах у 1956 році свідчить про те, що на Сонці відбуваються особливі фізичні процеси, в мільйони разів по своїй могутності сильніші вибуху атомної бомби.

Таким же чином космічні випромінювання виникають і на зірках; уявлення про один направлений потік космічних променів не відповідає дійсності. Автор романа правий, коли вважає, що найбільш важкою проблемою міжпланетних польотів буде захист від космічної радіації. Але й зараз уже вчені працюють в цій галузі. Крім бронювання герметичних кабін міжпланетних кораблів передбачається наприклад, також устаткування для створення сильного магнітного поля довкола ракети, яке відхилятиме космічні частки.

Роман В. Владна “Аргонавти Всесвіту” в цікавій і доступній читачам формі торкається багатьох питань науки і техніки сучасності і найближчого майбутнього. Збуджуючи інтерес до питань міжпланетних польотів, роман тим самим сприяє рішенню величезного завдання, до якого підійшло людство,- завдання безпосереднього завоювання космічних просторів.

Доктор фізико-математичних наук

професор С. Всехсвятський.

Чугайстер — фантастичний образ української демонології; у фольклорі — не зовсім виразний, постає як високий «лісовий чоловік», зодягнутий у білий одяг; нагадує лісовика, полісуна; за іншими версіями, заклятий чаклунами чоловік, якому «пороблено»; навіяний віруваннями в чародійство і перевертнів; найпоширенішим цей образ був на Гуцульщині, де він нібито ловить лісових нявок і поїдає їх, проте до людей ставиться доброзичливо...

Жайворонок В. В. "Знаки української етнокультури: Словник-довідник"

В 1996 году гомельская группа GODS TOWER выпустила альбом "The Turns", который враз стал культовым на андеграундной сцене и прославил коллектив по всей Европе. Отличительными чертами диска были его ярко выраженное языческое настроение и гитара, что имитировала звучание беларуской дуды. И была на том альбоме апокалиптическая песня "Twilight Sun" про ожидание скорого конца, пропитанная вязким ощущением обречённости и сумасшествия. "Когда солнце танцует, / закатываясь за пустынные холмы, / бабочки лениво машут крыльями. / Я открываю безумие, / слышу далёкие звуки странных троп — / это значит, конец солнечным денькам, / кто-то знает моё имя. / Вселенная разупорядоченна".

When the Sun is dancing

Rolling over Hills of Noone

Butterflies are lazy

Madness is what I discover

Distant sounds of strangeways

It means the sunny days are over

Someone knows of my name

Universe of disorder

And I don't pine for

If I go insane

And I don't pine for

If I were afraid

And I don't pine for

If you say hello

I'm only dreaming

I shouldn't care at all

Curtain disappears

Doomsday show is going down

Something in my ears

Music of my narrow home

Twilight Sun is actor

Really great eternal hero

Happy end of this world

The end of show is near

Broken hearts are bleeding

They feel sorry for this story

Noone can't stop heeding

Hailing to the actor's glory

Twilight Sun is dancing

Rolling over Hills of Noone

Warriors of wasteland

Singing "world is over"

There is a home I live alone

The storming waters in my pond

Unbeaten tracks and endless roads

Since the creation of the world

And I don't pine for if I die

And I don't pine for if I lie

No way to see the crown of skies

Because that fire in my eyes

В 2005 году свет увидел двухдисковый трибьют GODS TOWER под названием "Варта Вежы Багоў", содержавший две дюжины кавер-версий на песни коллектива от различных исполнителей. И была на том диске "Пісня Чугайстра" киевской группы ТІНЬ СОНЦЯ — творчески переосмысленная "Twilight Sun". Украинские музыканты переписали текст, посвятив его Чернобыльской трагедии: в их версии лесовик-чугайстер живёт один в глухих чащах Полесья, покинутых всеми и пропитанных смертоносной радиацией, и ждёт возвращения людей, мало-помалу сходя с ума. В 2007 году "Пісня Чугайстра" вошла в номерной альбом ТІНЬ СОНЦЯ "Полум’яна Рута".

Интересно, что изначально чугайстер встречался только в фольклоре Гуцульщины и обитал в Карпатах, а никак не на берегах Припяти. Помните, как в "Тінях забутих предків" Коцюбинского Иван танцевал с чугайстром?

У предвічних хащах, де не тліє цвіт болота,

Де лягла Батия Чорно-Золота кіннота,

Часом в білій свиті зачарований блукає

Лісовик-Чугайстер і стиха промовляє:

Якщо можеш, завітай до мене ти,

Якщо хочеш, спий моєї води,

Якщо Віриш, розкажи мені,

Про що ти мрієш, коли живеш на самоті...

Брами павутиння від сосни і до берези –

Вартові чекання – Долі зламані терези.

Полум’яна рута життєдайно розквітає,

Та ніхто не бачить! Ніхто того не знає!

Стогне хижим плачем трясовина на Поліссі,

Попелом укрите листя у древлянськім лісі.

В безнадії квола похилилася тополя,

Дме тривожний вітер з отруєного поля.

Все, що наснилось більше не вернеться –

Казкові мрії в небутті.

Занадто рано зупинилось серце:

Ми вмерли надто молоді.

Мій голос з неба чорний крук принесе,

Спливе по Прип’яті вінок.

Чекайте вістки під Похмурим Сонцем,

У сяйві жалібних зірок.

В том же 2007 году на "Полум’яну Руту" в качестве бонус-трека вошла беларускоязычная "Песьня Чугайстра", несказанно порадовав тем самым беларуских поклонников группы. Так персонаж украинской демонологии запел по-беларуски.

У спрадвечных пушчах, дзе ня згасны зык балота,

Дзе лягла Батыя Чорна-Залатая шмота,

Часам на сьцяжынку зачарованы выходзіць

Лесавік-Чугайстар. І ціха так заводзіць:

Калі можаш, завітай да мяне ты,

Калі хочаш, паспытай маёй вады,

Калі верыш, дык мне шчыра раскажы,

Пра што ты мроіш, дзеля пазбыцца самоты...

Брамы павуціньня ад сасны і да бярозы –

Варта вось чаканьня, што пільнуе сэнс цьвярозы.

Палымнее рута, жыцьцядайна расквітае,

Ды ніхто ня бачыць! Ніхто таго ня знае!

Стогне хіжым плачам нат дрыгва на ўсім Палесьсі,

Попел пазакратаў лісьце у драўлянскім лесе.

Безнадзейна квола пахілілася таполя,

Дзьме трывожны вецер з атручанага поля.

Што мы прысьнілі, болей не вярнецца –

Казкі і мроі нібы ў дым.

Занадта рана супыніла сэрца,

Шкада памерці маладым.

Мой голас зь неба чорны крук даставіць,

Сплыве па Прыпяці вянок.

Чакайце вестак пад пахмурным Сонцам,

Пад зорак расьсяваны змрок.

В интернете я нашёл перевод этой песни на русский язык, автор мне неизвестен:

В чащах вековых, где болотный цвет не тлеет,

Где полегла чёрно-золотая конница Батыя

Временами, в белой рубахе, бродит заколдованый

Леший-Чугайстар и читает стихотворение:

Если можешь, заглядывай ко мне ты,

Если хочешь, испей моей водицы,

Если веришь, расскажи мне,

О чём мечтаешь ты, когда живёшь в одиночестве.

Ворота паутины от сосны и до берёзы —

Дежурные ожидания — Судьбы сломанные весы.

Пламенная рута животворно расцветает

Но никто не видит! Никто того не знает!

Стонет хищным плачем трясина на Полесье,

Пеплом укрыты листья в древлянском лесу.

В безнадёге квёлый тополь склонился,

Дует тревожный ветер с отравленного поля.

Всё, что приснилось — больше не вернется —

Сказочные мечты в небытии.

Слишком рано остановилось сердце:

Мы умерли слишком молодыми.

Мой голос с неба чёрный ворон принесет,

Проплывёт по Припяти венок.

Ждите весточки под Хмурым Солнцем,

В сиянии жалобных звёзд.

Полностью — https://fantlab.ru/blogarticle36101#comme...

Для многих фантастических романов второй половины 30-х — начала 40-х годов — «Арктании» (1937) Г. Гребнева, «Пылающего острова» А. Казанцева, «Победителей недр» (1937), «Тайны двух океанов» (1939) и «Изгнания владыки» (1941 — 1946) Г. Адамова, «Истребителя 2Z» (1939) С. Беляева, «Аргонавтов Вселенной» (1939) В. Владко — характерна мелочная энциклопедичность. Самодвижущиеся подводные скафандры в «Тайне двух океанов» представляешь так зримо, что, когда у Павлика заклинило рычажок управления, в эту случайность верится. Но фантазия писателя сконцентрировалась преимущественно на придумывании этих хитрых рычажков и реактивных двигателей, портативных парашютов, при помощи которых шпионы прыгают с девятого этажа, и миниатюрных радиостанций, обеспечивающих связь (опять же шпионам) в океанских глубинах (кстати, даже современный мощный передатчик способен пробить лишь небольшой слой воды).

Адамов умел быть поэтичным и в своей не очень фантастичной технике. Работы тружеников моря в «Тайне двух океанов» занимательны и романтичны. Но и этому и двум другим романам Адамова, при множестве интересных частностей, не хватало поэзии большой идеи. Если в «Тайне двух океанов» или в «Пылающем острове» Казанцева еще было что-то от «информационного бюллетеня» перспективных направлений науки и техники, каким начинал становиться научно-фантастический роман к концу 20-х — началу 30-х годов, то в «Изгнании владыки», до отказа набитом все теми же скафандрами и прочим реквизитом предыдущих романов, в «Арктании» и в «Истребителе 2Z» уже проглядывал какой-то рекламный каталог всевозможных штучек.

Иные из этих «штучек», как например реактивные сани в «Арктании», были любопытны, но не новы и содержали немало элементарных ошибок, которых не допускали не только ученые Циолковский и Обручев, но и литераторы Толстой и Александр Беляев. Реактивный двигатель саней у Гребнева работает почему-то беззвучно; радий употребляют не только как ядерное горючее, но, непонятно почему, и для оживления замороженного организма. Создается впечатление, что писатель гонялся за технической «экзотикой» и кое-как пристраивал взятое из третьих рук, не вникая в дело.

А когда в поле зрения попадала интересная идея, ее забивали приключения. Парящая над Северным полюсом исследовательская станция — оригинальная выдумка: исполинский дирижабль, на котором размещен целый город, с реактивными двигателями, автоматически удерживающими Арктанию против воздушных течений. Но и устройству станции, и жизни на ней уделено третьестепеное место по сравнению с приключениями сына начальника. Точно так же и с оживлением замороженных людей. Увлеченный мыслью найти и оживить погибшего Амундсена, мальчик попадает в лапы укрывшихся в подводном гроте фашистов-"крестовиков". Чуть ли не весь роман читатель следит за эпопеей его освобождения и лишь между делом узнает, что удалось оживить вмерзшего в лед человека.

В предисловии к переработанному изданию «Пылающего острова» профессор И. Ефремов, автор «Туманности Андромеды», напомнил, что новые исследования в области сверхпроводимости подтвердили реальность сверхаккумулятора, идею которого критики романа в свое время сочли наивной. [221] Но сколько научного и литературного шлака нагромождено в этом романе вокруг интересных фантастических идей! В первоначальном варианте писатель тушил сжигавший земную атмосферу пожар взрывом сверхаккумуляторов, выбрасываемых электропушкой. Впоследствии, когда была открыта ядерная энергия, герои Казанцева засомневались: не лучше ли атомные бомбы? Аккумулятор, какой бы фантастической емкости он ни был, должен все-таки заряжаться энергией электростанции. Хватит ли ее? Однако энергетическую сторону дела, насущную с точки зрения правдоподобия, герои «Пылающего острова» даже не обсуждают (то же самое в «Победителях недр» и «Тайне двух океанов» — на эти промахи указывал еще Беляев).

Далее: как быть с электропушкой в ракетный век? Модная у фантастов в 30-е годы «штучка» (та же электропушка в киноповести Уэллса «Облик грядущего») все-таки была сохранена под тем неосновательным предлогом, что ракеты менее точны. Это ракеты-то, со снайперской меткостью угодившие в Луну! Стремлением во что бы то ни стало идти «в ногу» с модой писатель пришел в противоречие с тем самым здравым смыслом, верность которому больше всего старался сохранить… В сущности, ему следовало заменить всю старую технику, т. е. написать новую книгу…

В переделанный вариант «Пылающего острова» Казанцев ввел нового своего «конька» — тему космических пришельцев. Ради этого была надстроена целая сюжетная линия. Чтобы сверхаккумуляторы не разряжались, их надо зачем-то покрыть слоем радия-дельта. Зачем — неважно, зато — предлог для приключений, как вырвали сей элемент у злодея Вельта, которому он достался от Кленова. Кленов же унаследовал радий у своего учителя, а тому его подарила марсианка с Тунгусского метеорита, оказавшегося космическим кораблем… Вот так, не мудрствуя лукаво, к старому сюжету была пристегнута новая гипотеза, раздутая в сенсацию (подробней об этом см. в главе «Великое Кольцо»). Марсианский подарок не украсил научного содержания романа, а добавочная доза внешней занимательности усугубила намечавшийся и прежде отход от приключений мысли.

Сходная неудача постигла переделку Гребневым «Арктании» (в новом варианте «Тайна подводной скалы», 1955) и Владко «Аргонавтов Вселенной» (новый вариант в 1957 г.). Гребнев увлекся детективными ситуациями и еще больше отдалил сюжет от коммунистического будущего. Владко, освежив познавательный материал, тоже не смог создать нового произведения. После романов Беляева читатель найдет здесь немного нового. Модернизировались частности, тогда как обновления требовал сам тип романа.

8

Нельзя сказать, чтобы научно-фантастический роман 30-х годов ни в чем не совершенствовался. Его литературный уровень в целом выше средних произведений предшествующего десятилетия. Некоторые книги до сих пор остаются занимательным чтением подростков. Но не появилось таких ярких новаторских вещей, как «Аэлита» и «Гиперболоид инженера Гарина», «Голова профессора Доуэля» и «Человек-амфибия». В калейдоскопе скафандров, портативных парашютов, электролыж и т. п. не было большой мысли. Роман получил угрожающий детективный крен, и его не спасли броские заголовки о пылающих островах и морских тайнах.

В некоторых романах глубже, чем в прежние годы, обрисованы образы врагов (Горелов в «Тайне двух океанов» Адамова, Вельт и Ганс в «Пылающем острове» Казанцева). Но в сопоставлении, например, с персонажами беляевского «Прыжка в ничто» еще очевидней ограниченные возможности психологизма, основанного на детективной фабуле. Правда, в «Арктании» Гребнева гротескные образы «крестовиков» и элементы политического памфлета удачно сочетались с приключенческим сюжетом. Но зато в написанном в близкой манере «Истребителе 2Z» С. Беляева и памфлетные фигуры врагов, и приключения, и научно-фантастические мотивы на уровне «красного Пинкертона».

Намечались и живые черты положительных героев: добродушный гигант Скворешня в «Тайне двух океанов», Тунгусов и Ридан в «Генераторе чудес», Алексей Корнев в «Арктическом мосту». Но герои с большой буквы были заметно бледней традиционных литературных профессоров. Автор «Пылающего острова» уберег летчика Матросова от заблуждений старого ученого Кленова, но заодно и лишил присущей тому жизненности. Хорошо владея диалогом, Казанцев избегал уснащать речь своих героев дешевыми остротами типа «с чем его кушают», «не по адресу обратились», которыми обмениваются космонавты в «Аргонавтах Вселенной» Владко. Но и для его героев (за двумя-тремя исключениями) тоже характерен невысокий интеллектуальный уровень. Так что отсутствие мыслительных способностей у голубого героя «Истребителя 2Z» не было чем-то из ряда вон выходящим.

Почти все фантасты во второй половине 30-х годов отходят от интеллектуальной фантастики. Сюжет почти каждой из упоминавшихся книг построен как «экскурсия с препятствиями» — это превращается в жанровый шаблон. Главные коллизии, если это не стихийные катастрофы, создаются при помощи шпионов и международных авантюристов. Разоблачают их странствующие майоры госбезопасности и мальчишки, заблудившиеся в Арктике, как на улице Горького. И даже когда кончается погоня за шпионами, отсутствие «приключений мысли» все равно заставляет прибегать к назойливо стереотипным ходам. В одном романе роковой мальчик упорно лезет под землю, в двух — под воду, а в третьем прокрадывается в стартующую на Венеру ракету.

У Владко в «Аргонавтах Вселенной» уже, впрочем, не мальчик, а здоровенный развязный парень. С тем большим основанием относилась к нему реплика А. Беляева: «Заяц»-герой — фигура очень вредная в педагогическом отношении. «Заяц» не только недисциплинированный человек, но и преступник, если брать всерьез те последствия, к которым может повести появление «зайца» в ракете или подземном, подводном снаряде. Это может повести к гибели всех, к провалу дела, на которое правительство затратило миллионы. А между тем этот дезорганизатор в романах возводится в героя, идеализируется, наделяется всяческими достоинствами, и получается так, что без «зайца» люди не справились бы с работой, даже погибли бы". [222] А в «Глубинном пути» Трублаини без «литературного мальчика» не догадались бы построить метро — от Москвы до Владивостока (!)…

Мальчиков и диверсантов словно магнитом тянет в Арктику или, на худой конец, к подводным скалам острова Пасхи. (Еще в конце 20-х годов, в пору освоения Северного морского пути, читатели журнала «Вокруг света» жаловались, что пристрастие к Арктике начинает надоедать). Писателям очень нравились подводные катастрофы: вода прорывается в подводные сооружения в «Арктании», в «Изгнании владыки», в «Тайне двух океанов», в «Арктическом мосту» и в хорошей фантастико-приключенческой повести М. Розенфельда «Морская тайна» (1936).

Трудно после этого вспомнить, где были сконструированы сверхглубинные самоходные скафандры — в «Тайне двух океанов» или в «Изгнании владыки»? И кто автор оружия, превращающего вещество в ничто? Адамов снабдил им советскую подводную лодку, С. Беляев — фашистский истребитель (он же летающий танк). Слава богу, что хотя бы у Гребнева ультразвуковой генератор мирно расстреливает ураган…

Фантастическая техника в романе «Истребитель 2Z» состоит из таких муляжных деталей, как лучи смерти, раздвигающиеся стены и звучащие из пространства механические голоса. «Роман этот, — отмечала критика, — написан под сильнейшим влиянием „Гиперболоида инженера Гарина“, но то, что у А. Толстого оправдано гротеском, то у С. Беляева дано совершенно всерьез». [223] (Первоначальный вариант, романа под названием «Истребитель 17Y» появился в 1928 г., следом за главой из «Гиперболоида» «Гарин-диктатор», напечатанной в 1927 г. в «Красной нови»). Склонный к переимчивости, С. Беляев в данном случае повторял и самого себя, предвосхищая эпидемию переделок в фантастике 50-х годов. Шлифовалась не научная основа, а беллетристическая конструкция. Каждая главка обязательно обрывается «на самом интересном», на каждой странице читателя ошарашивают жуткие сюрпризы. Критика отмечала, что герои С. Беляева без устали твердят о любви к родине, фашистская разведка терпит поражение за поражением, а Красная Армия в первые дни войны, шутя и забавляясь, уничтожает врагов. «Вздорный вымысел, нагромождение головоломных, нелепых и безвкусных ситуаций, — резюмировал критик, — никак не могут служить благодарным материалом для юношеской патриотической книги». [224] Рецензия называлась «Профанация темы» и в сущности касалась явления более широкого.

http://fictionbook.in/anatoliy-britikov-r...