Але я наразі не про те (у батька самоповтори в творчості були характерними відпочатку). А зверніть увагу на скан — як називається планета, що приблудилася в Сонячну систему і стала двійником Землі. У романі "Стріла часу" вона вже називається Наа...

Звісно, Нібіру не придумав Сітчин, це термін з шумерської космогонії. Тож виникає питання про читацький список Олеся Бердника в кінці 50-х (або про його коло спілкування трохи раніше, в таборах)... але враховуючи, що Сітчин написав 12-ту планету в 1976-му, також виникає питання про читацький список самого Сітчина 🙂"

Громовиця Бердник

https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B...

https://www.litmir.me/br/?b=268&p=1

... людського майбуття. У створених своєю уявою фантастичних світах, за допомогою уявних «космічних братів» — мислячих істот з інших світів (у реальність яких він затято вірить!) О. Бердник шукає ...

... тих гіпотез всі факти. Так не можна!».

І далі: «Я певна, що поряд з нами живуть і мислять Розумні Брати, їх багато. Вони скрізь. Треба лиш розбити плівку, що оточує нас. Наш егоїзм, наш консерватизм. ...

... світами і ще багато такого, про що вам рано знати», — в такі, приміром, способи «всезнаючі» старші брати з космосу збуваються допитливості наївних землян. Частенько вони претендують на те, щоб їм просто ...

Іван Дзюба "Олесь Бердник"

Брати із космосу. Літературний сценарій НФ фільму 1959 р. оригінальний сценарій

ф.670, оп.2, № од.зб.1413, арк.1-78 ЦДАМЛМ

... герої, вони розширять стежки в широкі вселенські траси, які з’єднають нас, людей Землі, з далекими Братами по розуму. Яке завдання може бути величнішим?

Нема такого.

Немало прекрасних скарбів внесла ...

... з’являється животворна атмосфера... Я бачу, як до рідної Землі мчать химерні чарівні кораблі наших Братів... Я бачу, як збираються десь у просторі вселенські форуми різнопланетних істот... Вони ...

Сергій Чебаненко "Перший українець у космосі"

... боготворця, а самі люди творці, де не було Страшного суду і взагалі жодного суду нема, де існує братерство планет, бо світ живе в дві тисячі сто шістдесят восьмому році. Всі ці зміщення не так уже ...

Михайло Коваленко. Фантастика чи містика?

https://fantlab.ru/search-blog?q=%22%D0%9...

***

Олесь Бердник своїм персонажам полюбляв давати імена й прізвища на літеру "Г":

Гоб (“Таємничі зоряні світи, або Всюдихід професора Гоба” 1941 р., перший твір)

Сергій Горениця, Григір Бова, Горіор, Громовиця (дилогія Зоряний корсар)

Гриць Гук, Борис Гук, Юрій Гук, Василь Гук (Вогнесміх)

Горовий, Гнатенко (Стріла часу)

Горенко (Хто ти?)

Гордієнко (Катастрофа)

Грицько (Дивні Грицеві пригоди)

Георгій (Шляхи титанів)

Гіпатія (Гіпатія)

Горевій (Сини Світовида)

Горосата (Подвиг Вайвасвати)

Гримайло (Діти Безмежжя)

Гордій (Дике Поле)

Горипал (На вогні святому спалимо розлуку)

Григорій Волосожар (псевдонім ОБ — див. Людина без серця, часопис «Зміна» (Київ), 1957 р. )

...

***

Персонажі, чиї імена/прізвища з реального життя:

Громовиця (дочка ОБ, Зоряний корсар)

Радан (син ОБ, Вогнесміх)

Мирося (донька ОБ Мирослава, «На вогні святому спалимо розлуку» )

Павло Григорович (як Тичина: а також ім"я батька ОБ)

Марія (ім"я мати ОБ, Діти Безмежжя)

Ніна Матвіївна (як Ніна Матвієнко)

Дід Василь (як улюблений дід Олеся Бердника)

Ліна (як Ліна Костенко)

...

***

Яку фантастику читав у дитинстві сам ОБ:

1) Володимир Винниченко ("Сонячна машина", книжка, схована матір"ю ОБ), Олексій Толстой (Аеліта), Олександр Бєляєв, Володимир Владко, Олександр Казанцев (Палаючий острів, Арктичний міст), Жюль Верн, Каміл Фламаріон ... (згадуються в автобіографічному романі "Пітьма вогнища не розпалює")

2) МАРСІАНСЬКІ "ЗАЙЦІ"

Підготовка

Вони були нерозлучними друзями — Андрійко, Боря і Надійка. А здружили їх книжки про космос, про польоти на далекі загадкові планети, про зустрічі з розумними істотами інших світів. Ще в четвертому класі вони перечитали всього Жюля Верна, Бєляєва, Владка, а перейшовши в п’ятий, взялися за Єфремова (це вже дорослий ОБ).

"Було 4 есери часопису Kiev Quarterly. 1 /весна 1975 Гуцало. 2/ літо 1975 Дімаров. 3/ осінь 1976 Бердник. 4/ зима 1976 Вишня/".

Апостол Безсмертя

Другие названия: Апостол бессмертия, Apostle of Immortality

Повесть, 1975 год

Язык написания: украинский

https://fantlab.ru/work270290

Спілкуючись із людьми мого віку, часто доводиться чути, що вони вже в досить зрілому віці дізналися про Голодомор 33-го, а тим паче про те, як він торкнувся їхньої сім’ї, їхнього роду. Наші старші, бабусі й дідусі, не наважувалися про це говорили, носили глибоко в собі ту страхітливу пам’ять, боячись навіть словами і згадками повернути ті часи. Мій батько, письменник Олесь Бердник, відрефлексував свої дитячі спогади про 1932-33 рік на початку 90-х, в автобіографічному романі «Пітьма вогнища не розпалює…», і це стало однією з перших літературних згадок про Голодомор у художній літературі незалежної України. Але всередині родинного кола в нашій сім’ї про ті часи говорилося. Від мами я знала про предків по маминій лінії — братів Сокиринських. Вони, коли всю їхню родину «розкуркулили» у 1932-му (а сім’я була однією з найзаможніших у селі, пізніше у хаті наших предків зробили сільський клуб!), очолили місцевий селянський спротив проти колективізації в одному із сіл Вінниччини. Старшому братові Гнатові вдалося втекти з родиною в сусідню Черкаську область, а двох молодших заарештували, і досі ми не знаємо про їхню долю… І я пригадую, як уперше почула про Великий Голод від батька. Мені було тоді 12 років. Тато щойно повернувся з таборів, народився молодший брат, і ми жили досить скромно, їжа була одноманітна і дуже проста. Якось мама зварила пшоняний куліш, який я не любила, і я завередувала, що не буду його їсти — відсунула миску і навіть кинула ложкою. Тато спокійно підняв ложку і сказав: «Доню, ти не знаєш, що таке Великий Голод». І замість вечері він дістав старі світлини, на яких були його діди — Василь Олександрович та Трохим Дадович. І сказав, показавши їх мені на фото: «Ось твої прадіди, вони померли у 33-му році від голоду». І розповів – як забирали з домівок останні харчі, як карали за зірвані колоски на полі, як люди вмирали просто на вулицях і як ледве не помер з голоду він сам із сестричкою Олею. Як їхні діди, і Василь, і Трохим, відмовилися від їжі — «хай дітям буде» — і тихо згасли серед зими 33-го. Розповів тато і як його батько — мій дід Павло — тоді не опустив безпомічно руки, а будучи вправним ковалем, почав шукати способу заробити трохи харчів. І знайшов зрештою роботу в якомусь третьому селі, голова якого виявився чуйною людиною і допомагав людям як міг: віддав навіть зерно, призначене для посівної, ризикуючи опинитися в таборах. Він повірив новому ковалеві і дав продуктів авансом, щоб той міг врятувати родину. Так малий Олесь із сестрою вижили… Напевно, це ще одна поки що до кінця невідчитана сторінка тих страхітливих часів — власні «праведники світу», як називають таких людей 6 7 Родина матері Олеся Бердника: батько Василь Олександрович Бердник, мати Гафія Бердник, на руках у батька — донька Марія, майбутня мати Олеся Бердника. Фото зроблене в Севастополі. 1902 рік. Василь Олександрович Бердник помер взимку 1932-1933 років, щоб вижили інші. в єврейській культурі — ті, хто допомагав вижити іншим, ризикуючи власним життям… І в той вечір, показуючи старі світлини, батько розповів мені про наш рід і про людей, зображених на фото. Ось перше. Дід Олеся Бердника — Бердник Василь Олександрович (1875-1933), його дружина Гафія (Гапка) (1875-1957). Мої прадід і прабаба одружилися в Севастополі, коли прадід Василь служив на флоті. Василь Олександрович був дуже освіченим і розумним чоловіком. Любив читати, досі в нашому родинному архіві зберігаються деякі його книги, які уціліли в сімейних перипетіях ХХ століття — старі підшивки журналу «Вокруг света», книги Камілла Фламмаріона і видання Жуля Верна. Василь Олександрович служив мічманом на броненосці «Дванадцять Апостолів», але в 1905-му році за «революційні погляди» був звільнений з військової служби і згодом найнявся на гідрографічне судно. Тричі плавав довкола світу. Під час військово-визвольних подій 1917-1920 років переховував петлюрівців від гетьманців, гетьманців від червоних, червоних від петлюрівців, рятуючи всім життя. Взагалі, рід батьковий по материнській лінії походив із козацької старшини Переяславського полку, прабабця Олеся Павловича Ганна Михайловська була донькою священика, вона вийшла заміж за Олександра Сильвестровича Бердника, який працював на побудові першого мосту, що з’єднав два береги Дніпра. І на фото ця козацька, горда «порода» добре вгадується у рисах красивого обличчя прадіда Василя. А мати Олеся — Маруся Бердник — була в загоні отамана Зеленого, про що й зараз у родовому селі Кийлові та сусідніх селах люди розповідають. Сама бабця все життя це заперечувала, лише майже перед смертю розповіла моїй мамі, що в юності була в «одному військовому загоні і мала там коханого, і коли повідомили про його загибель, то випали мені кочерги з рук і життя мені стало немиле». Можливо, то був бій, у якому було смертельно поранено і самого отамана Зеленого… У роду діда Павла всі чоловіки були вправними ковалями — і Павло, батько письменника, і дід Трохим, і прадід Дада… Найцікавіше, що і в батька, і в матері Олеся Бердника було однакове прізвище, так що бабці після заміжжя не довелося його змінювати. Нам вдалося прослідкувати, що в шостому поколінні вони мали спільного предка. А ще раніше предки діда Павла були посполитими селянами, а саме село Кийлів належало Києво-Печерській лаврі до секуляризації церковних земель. Як виглядала моя друга прабабця Юхимія – Химка, як її в сім’ї називали — я не знаю. На фотографії, яка збереглася в родинному архіві, вже літній прадід Трохим із ясною світлою усмішкою на обличчі сидить серед жінок, але прабабці серед них немає. Фото зроблене на початку 30-х років. Достеменно ми не знаємо, хто ці жінки і якою була їхня доля. Фото ми знайшли вже після смерті бабці Марії, яка знала їх усіх, тож спитати не було в кого. Але жінка з дитиною на руках — швидше за все, Трохимова донька Ганна, сестра діда Павла, тож на руках в неї мій дядько. Якщо це справді вона – то вона вижила в Голодомор 33-го. Але в баби Ганни теж була драматична доля. Її чоловік Іван Басан був Георгіївським кавалером з Першої світової війни, і в 1937-му за доносом він був заарештований і розстріляний у Биківні, я вже тепер знайшла його прізвище у архівних розстрільних списках… Той страшний рік 1932-33-го, як пізніше згадував уже зрілий письменник Олесь Бердник, заклав певне духовне зерно в його дитячу душу. Зерно, яке пізніше проросло осмисленням і внутрішнім зростанням…

Розповіла Громовиця Бердник, культурологиня .

***

Фрагменти із книги Олеся Бердника «Пітьма вогнища не розпалює»:

…Мати й батько народилися в селі Кійлові, над Дніпром. На Правобережжі, на протилежному боці, розкинулося село Трипілля, поряд – Халеп’я, трохи нижче — Витачів, Стайки, Гребені. Історичні назви, повиті імлою віків. Материн батько — дід Василь – служив у військово-морському флоті царської Росії мічманом. Ще й досі збереглася пожовкла фотографія: красивий русявий велетень у мундирі сидить на стільці, гримаючи на колінах кучеряве немовля. То – моя майбутня матінка. Поряд стоїть миловидна молода жінка в довгій сукні (тепер такі називають – максі). То моя бабуся Гапка (Агафія)… …Батьків батько – дід Трохим – був славетним ковалем, до нього йшли з багатьох сусідніх сіл кувати коней або замовляти сокири, чересла до плугів, сапи, кочерги, рогачі, шини до коліс та інше причандалля. У нього і баби Химки народилося трійко дітей – Ганна, Марина й Павло. Наймолодший, Павлик, або Паля, як його ласкаво називали сестри, пізніше став моїм батьком. Він виростав сильним і допитливим парубійком. Батькове ремесло збагнув і вивчив ще в десять-дванадцять років. А окрім того, цікавився книгами, тому й вчащав до моряка Василя, хата якого була поруч, на тій же кручі, що височіла понад широким Сухим Лугом, прорізаним дніпровськими старицями, багатьма рибними озерами… …Настав страшний рік. Тридцять третій. По хатах ходили комнезамівці на чолі з представниками «згори», забирали все, що можна було їсти: зерно, спечений хліб, борошно, картоплю, буряки, моркву. Навіть те, що варилося в печі в горшках, витягали й розбивали об землю. Відбувалося щось незбагненне, селяни падали на коліна, благали залишити бодай якусь крихту для дітей, але групи експропріаторів були невблаганні. Наша сусідка Оксана була вагітна. Коли грабіжники з комнезаму почали розбишакувати в хаті — витягли кашу з печі та хрьопнули її об долівку, вона сховала маленький вузлик пшона під спідницю і сіла на нього. Учасниця реквізиційної групи, (до речі, Оксанина родичка) помітила це і звеліла їй встати. Висмикнувши вузлика з-під вагітної, вона урочисто показала його представникові центру. — Ви тільки гляньте на цей контрреволюційний елемент! Тоді любили висловлюватися таким високим штилем. Оксана впала на коліна, тримаючись за вузлик пшона, плакала, звертаючи увагу на свою вагітність, але родичка була невблаганна й політично стійка: експропрійоване не віддавала. Тоді навіть «представник», змилостивившись, звелів: — Оставь ей узелок! Все равно подохнет!... На передньому плані — Трохим Дадович Бердник, дід Олеся Бердника, батько його батька Павла, спадковий коваль. Бориспільський район Київської обл. Фото приблизно 1930-31 років. Помер у 1933-му під час Голодомору. 10 11 …За кілька днів село почало перетворюватися в зборище понурих тіней. Люди напухали, вмирали. Трупи можна було знайти де завгодно: в полі, в лісі, на дорозі, на березі Дніпра. Пам’ятаю містичні картини: плентається вулицею конячина, тягне воза. Із-під рогожі стирчать на всі боки сині ноги. Мені цікаво, куди їх везуть, я біжу вслід за підводою. Візник зупиняється біля цвинтаря, там уже викопано велику й глибоку яму. Підходять копачі, піднімають край воза. Трупи безладно падають у яму. Звідусіль набігають здичавілі, бездомні собаки, гризуть трупи. Їх відганяють, проте безуспішно... Мені страшно, я втікаю геть... …Батьку інколи давали трохи борошна, вівсяні колючі коржі, висівки з проса. Ми з сестрою давилися тими одвійками, вони не лізли в горло. Приходили якісь жінки, прохали що-небудь поїсти. Мати віддавала останнє – обрізки картоплі, залишені для посадки. Одна дівчина увивалася ласкою біля матері, все обіцяла дати їй малини, коли ягоди визріють, взамін картопляних лушпайок. Ми через кілька днів відвідали ту дівчину, котра мешкала над річищем Дніпра. Довкола – спустошені садиби, здичавілі коти. Вибиті вікна. Ніде нікого. На полу біля припічка – вже розкладений труп дівчини... …І до нашої оселі завітав майже повний голод. Уже зацвіли акації, ми з сестрою їли солодкуваті суцвіття. Я пригасав, ледве пересував ноги. Приходила цілковита байдужість... Одного вечора батько приніс із колгоспу кілька вівсяних коржів, із них стирчали гострі шпичаки. Мати хотіла їх передрібнити, щоб дати нам, батько благав дозволити йому з’їсти бодай один корж, але вона не дозволяла: від тих шпичаків уже вмерло кілька сусідів. Батько хряпнув дверима і, не прощаючись, пропав на кілька днів. Вернувся він на четвертий день, привіз крупи, вершків, борошна. Він найнявся працювати ковалем у колгоспі, що виник на місці комуни «Ленінка». Голова Тютюн (прекрасна, чуйна людина) дав йому трохи продуктів авансом. Це був рятунок. Мати за короткий час відходила нас із сестрою, і ми вже почали рухатися, бігати... …Пізніше я дізнався, що в той страшний рік померло від голоду кілька мільйонів чоловік на Україні і в Росії. Досі серце не може простити цього страхітливого злочину Сталіна та його поплічників: навіщо? навіщо? Інколи здається, що за цією, по суті, мізерною і банальною постаттю стояла титанічна космічна тінь. Такий злочин, як голод тридцять третього, неможливо пояснити лише сваволею диктатора. Занадто легковажне пояснення!.. …Можна пояснити ту страхітливу деформацію духу: ще котився понад краєм холодний подих тотального голоду, ще болем і соромом відгукувалися в народнім сумлінні часті випадки людоїдства, я чув про те, хоч такі розповіді в дитячій свідомості відкладалися там же, де й страшні та чаклунські казки. Є десь у тридев’ятому царстві баба-яга, є дракони, є і людоїди. Хоч називалися реальні імена, села. Скажімо, село Краснопілка, що межувало з нашим селом. Там у тридцять третьому, збожеволівши від голоду, мати з старшим сином з’їли батька, а потім почергово – від старшого до меншого – п’ятеро чи шестеро дітей. Коли до хати прийшли комсомольці та комнезамівці, старший син варив у чавуні залишки матері в печі. Коли його забирали, він безтямно усміхався, тягнучись брудними, порепаними руками до кісток, що стирчали з чавуна. А в Трипіллі, де тоді була річкова пристань, забрали стару жінку з дочкою, котрі сформували своєрідний сімейний «кооператив». Запрошували пасажирів на ночівлю, підгодовували пиріжками та борщем, а потім ті люди безслідно пропадали. Як виявилося, нічліжників убивали, перетворюючи в пиріжки, котлети, холодець. Якомусь хлопцю пощастило вирватися з рук убивць, і тоді «кооператив» тріснув: міліція заарештувала бізнесменів сталінської ери. Мама оповідала, що на ринках у Києві лікарі проводили лекції, пояснюючи покупцям, чим відрізняється людське м’ясо від яловичини або свинини. І сама вона ледь-ледь не потрапила під ніж «заготівельників», обманута якоюсь меткою жіночкою, котра обіцяла їй продати пшона за невелику ціну. Треба було зайти в якийсь темний підвал, але маму зупинив нездоланний жах, вона просила: «Винесіть пшоно сюди, тут розплатимося». Жіночка звивалася вужем, запрошувала: «Та тут кілька кроків, зайдіть!» Але мама вперлася – ані руш з місця. Тоді з глибини підвалу виглянув волохатий, похмурий здоровило і злобно сказав: «Догадлива, сука! Щастя твоє!». Мама кинулася стрімголов від того двору і кілька днів не могла отямитися від несусвітнього жаху...

Фото — у файлі.

Кобзар Василь Литвин і письменник Олесь Бердник. 1984 р.

Я не належав до прихильників ірреальної творчості О. Бердника. Мене більше приваблювала конкретика зображуваного життя в творах Є. Гуцала, В. Дрозда, І. Чендея, Р. Андріяшика, В. Шевчука. Вони не кликали до Всеосяжної Мети (обов’язково з великої літери), до Зоряного Шляху, де зустрічаються різні Планети, Нейтрино, Кварки, Першоатом, Мегасвіт. Минуле, сучасне, прийдешнє, як на мене, штучно розривалося автором. На слуху, до того ж, були вірші Василя Симоненка, Ліни Костенко — ось де правда, ось де сила.

Отак, до почту Олеся Бердника ніколи не належав. А він таки мав свій почет і з’являвся на будь-які зібрання в густому оточенні своїх не просто шанувальників — ішов Пророк зі своїми учнями, які догідливо ловили кожне слово свого метра. Високого, широкоплечого, чорнобородого, з гострим полиском очей, які, здавалося, пронизували тебе до дна, з різким словом- присудом, кинутим ніби побіжно, але так, що ти стоїш розгублений, не знаючи, як реагувати на все це.

Зустрічаючись на різних зібраннях, у різному то-варистві, ми розкланювалися, вітались, та й по тому. Бо жили в різних світах, що не перетиналися. То ж і арешт О. Бердника для мене був несподіваний: за що? За фантазію? Він же не написав ні «Інтернаціоналізм чи русифікація?», ні «Лихо з розуму». То ж і викупна заява, в якій він набирався «мужності поглянути на себе ніби ззовні, вигнати з своєї психіки ложний образ несправедливо скривдженого і переслідуваного «борця за правду», хоч і справила гнітюче враження, та не діткнулась серця. Дай йому, Боже, щастя, а нам своє робить.

Не знав, не відав, що примхлива доля зведе нас і що разом нам доведеться долати підступи ідеологічних кураторів уже в час розгортання т. зв. перебудови.

Хоч душа моя не так давно і врятувалася із сільця ідеологічних птахоловів («Відступниця» свята Варвара»), все ж вуста заніміли, а язик не сподоблювався до співання. Обережність було обрано за найкращу оборону, аби не стати здобиччю ворогів. Сидів тихо, як миша, стеріг його величність Графік, щоб підопічні сіренькі рукописи вчасно потрапляли до друкарні.

І от одного дня задзвонив телефон, і слухавка озвалася голосом завкадрами видавництва «Дніпро».

— Ти можеш зайти зараз до мене?

— Іду.

Піднімаюсь на третій поверх, прочиняю двері, бачу: господар веде розмову з якимсь молодим середнього зросту чоловіком. Ледь переступив поріг, як завкадрами підвівся.

— Ну, ви тут самі, без мене, поговорите, — і, перевівши погляд на мене, продовжив: — Це працівник з органів, йому треба з тобою побалакати. Я не буду вам заважати.

Він вийшов, примкнувши за собою двері.

Блискавично подумки прокрутив усе, що скоїлось зі мною чи побіля мене за останні рік-два — де я міг втратити рівновагу чи посковзнутись, коли щось бовкнув недозволене знічев’я і при кому?

Мій візаві не дав мені часу на роздуми, представився й одразу ж взяв бика за роги.

— Чому ви відмовились редагувати Бердника?

Я здивувався: з яких це пір КДБ опікується редагу-ванням книжок? І звідки там відомо, що кілька днів тому...

Так, за кілька днів до цього мене запросив до себе на розмову директор видавництва й сказав:

— Будемо видавати Бердника. Треба тобі братися за нього. Поза планом.

— НІ, — не роздумуючи й хвилини, відповів я. — У мене завантаженість... Андріяшик, Терещенко, Самбук, ПІумило. Скільки можна?

Не говоритиму ж йому, що просто боюся братися за Бердника, що розцінюю цю пропозицію, як тонко задуману провокацію: мовляв, побачимо, що з цього вийде? Зведемо того, хто вже відсидів і покаявся, з тим, хто сьогодні хоч і з мішком, та завтра може бути з торбою. Ні, на мені не прокатаєтесь...

Як не вмовляв директор, я упирався рогом: ні й ні! З тим і розійшлися. Що ж тепер відповісти цьому ввічливому представникові органів?

— По-перше, я дуже завантажений. А по-друге, це не мій автор. Я не сприймаю його курйозного християнства, його містики, пишномовної риторики. У нас різні смаки, різні підходи до життя.

— От і добре, значить, ви найбільш спроможні йому допомогти. Зрозумійте, людина прилюдно покаялась, І друзі від нього відсахнулися, а видавництва пропустили повз вуха те, що його помилувано, й на нюх не підпускають до редакційних столів, бояться, як про-каженого. Людина опинилась у неймовірно складних обставинах. Ні роботи, ні нових видань. А в нього ж дружина, син малоліток. Треба допомогти.

Я ще відбивався — як міг. Все своє красномовство використав сповна. Мій візаві уважно вислухав, і врешті пішов на більшу відвертість.

Мовляв, він і сам не прихильник творчості Бердника, і згоден зі мною, що грішать його романи на риторику й еклектику. Та коли я розумію це, то мені й карти в руки. Врешті, перш ніж вийти на мене, вони перебрали весь редакторський склад — хто зможе продуктивно попрацювати з Бердником? І в ЦК партії радились. Там погодились на мою кандидатуру. Отже, є згода на всіх рівнях, і моя сьогоднішня відмова може бути то не так сприйнята...

Загнав таки мене мій співбесідник до глухого кута. Жарти з КДБ вкупі з ЦК можуть окошитись лихом. Вище лоба очі не ходять, так що не мудруй, голубе, нічого тобі не лишається, як братися за щербатий горщик.

Для мене й досі загадка, чому саме на мене «вийшов» КДБ? Десь промах зробив, чи зайвий раз вирішили перевірити мою благонадійність. Не настільки ж я наївний, щоб повірити тупорилим уболівальникам літератури, ніби у видавництві не знайшлося іншого кваліфікованого редактора, який би упорався з текстом О. Бердника. Щось таки стоїть за цим, але розгадати в ту мить, що саме, я не міг, і, стиснувши серце, довелося погодитись на пропозицію.

— От і добре, — сказав мій умовляльник. — Тільки про нашу з вами розмову нікому й слова. Про це знаємо ми з вами та ще директор. Та й ми тут ні при чому, просто виручаємо Олеся Павловича. То ж коли побачите може у видавництві, робіть вигляд, що ми незнайомі. Олесь Павлович принесе вам завтра рукопис, робіть з ним, що знайдете за потрібне. Читайте, правте, аби книжка вийшла. Ми у вашу роботу втручатися не будемо. Захочете, познайомите нас із своїм висновком. Але ми на цьому не наполягаємо. Побажаєте — ознайомимо вас із своїм висновком. Та тільки після того, як прочитаєте твір самі й виробите свій підхід до нього. Другого дня Олесь Бердник, як давній приязний знайомець, ручкався зі мною й клав на стіл 724 сторінки розклейки роману «Хто ти?»

Боже, чого тільки не було в цьому романі! І цифри та графіки, які «оживали й тріпотіли», любов земна й любов небесна, і гості з небуття, і зустрічі в потусто- ронньому світі, і всепланетний розум та земна дурість, і, як завжди в Олеся Бердника, якісь Великий Невідомий, Великий Дракон, Диво-Коло, Мати-Діва, таємниця Дивич-гори, храм Предковічної Краси, троянські вояки, Х-істоти і т. д. і т. п.

Коли за пару тижнів Сашко М. (мій «сват» на реда-кторство О. Бердника; не називаю його прізвища, бо не мав можливості запитати згоди; людиною він виявився досить порядною, і сьогодні, можливо, йому б не хотілося «засвічуватись») поцікавився, як ідуть справи, я розвів руками. Твір настільки ускладнений, що мені доведеться добряче попотіти, аби розібратися, що й до чого. Хоч-не-хоч, мушу «проштудіювати» чимало літератури, аби допетрати, що таке ІНШІ СВІТИ і яку причетність має до них давньоіндійська філософія, що таке міжзоряний зв’язок і ПАРАЛЕЛЬНІ ВІСІ, чи можуть творчі ресурси розуму прирі-внюватись до енергетичних ресурсів Сонця... Одне слово, потрібен час і — відповідна література. Сашко допомагав мені, чим міг. Через завкадрами передавав книжки, кілька томів з індійської філософії, статті фізика-теоретика Фрімена Дайсона та одного з піонерів космонавтики Арі Штернфельда, кембріджського професора Е. Хьюіша та естонського академіка І. На- ана. Мене вже не видно було з-за книжкових стосів.

— Нащо воно тобі? — дивувався Олесь Павлович.

— Я ставлю свій підпис під твоїм романом і не хочу червоніти перед читачем.

Врешті, через пару місяців з добрим гаком з’явився таки мій висновок. Досить невтішний для автора: твір потребує кардинальної переробки й переосмислення.

Не диференційована уява автора, сперта на древ- ньоіндійські релігійно-філософські постулати, завела його досить далеко від умов реальної боротьби з ворогом у 1941—1945-х роках. Мандрівники до інших планет — «полетьі во сне и наяву», — вселенське переселення душ, якісь непрояснимі, я б сказав, абстрактні, асоціації, асоціальні символи типу «Новий світ», «Краса, Гармонія, Синтез», «людина Безмежжя» і т. д. і т. п. Ірреальність, накладання умовних стереотипів на живу дійсність, на реальну історичну канву війни з фашистами — все це створювало якусь колажну імпровізацію некерованої уяви автора, яку треба було привести до одного знаменника, до якоїсь певної цілісності, ім’я якій — романний організм, хай і зітканий з різних гіпотез та утопій. Головне, якось підпорядкувати їх одній, вичлененій, провідній думці. Та її треба спершу вилущити з цієї механічної шкаралущі.

У кожній умовності є незрима межа, яку не можна переступати. Автор має право для підсилення своєї думки, провідної ідеї, звертатися як до міфологічного пласта, так і до легенди, переказів, притч, але ж якось хоч асоціативно пов’язувати це між собою. Це, на мою думку, мало бути не механічне введення їх у тканину розповіді, а бодай трохи художньо вмотивовано, як частина одного цілого, вищого авторського «Я», як місток між давнім і сьогочасним, вибудуваним автором у своїй уяві. Як казав Ч. Айтматов, «треба працювати до упору, з намаганням розкрити себе до останнього слова, викласти всі свої думки, ніби цю можливість дали тобі в останній раз».

До цього й закликав я автора, не акцентуючи уваги на окремих композиційних недоглядах, інших дрібницях, просив зосередитись на вияскравленні, вичлененні головної концепції твору в епіграфі — пройти безодню хоч і по струні, але красиво, бережно, блискавично.

Олесь Павлович спершу був вражений таким висновком. «Ні, заявив категорично, нічого я переробляти не буду. Мені обіцяли перевидати цей роман, і він буде перевиданий». І ображений пішов з видавництва. Та за пару тижнів він подзвонив, зайшов додому, домашня обстановка ніби кликала до неформальної розмови.

— Я кілька разів перечитав твій висновок, багато думав, — сказав він. — І дружина моя прочитала. Вона й переконала мене, що твої зауваження — це зауваження друга. Й змусила прислухатись до них. А я їй довіряю. З деякими висновками я не згоден, давай їх обговоримо. В основному ж готовий до роботи. Сідаю за переробку.

Щоб уявити обсяг цієї роботи, наведу деякі цифри і дати: перший варіант датовано 9 вересня 1984 р. А верстку підписано до друку 17 лютого 1987 р. Між цими двома датами — майже трьохрічна напружена робота, кількаразове (здається, тричі) переписування роману, в результаті чого з 724 сторінок він скоротився до 514, а з ЗО друкованих аркушів (посилаюсь на довідку для бухгалтерії про наявність нового матеріалу) 12,5 аркуша повністю оновлені. Решта піддалася суттєвій правці.

У подальшому між Олесем Павловичем Бердником і мною не виникало вже розбіжностей, робота навіть здружила нас. Я розумів її «надзавдання»: влада мала показати світові, що з покаянням Олеся Бердника повернула йому всі права і що він, незважаючи на всі минулі поневіряння, приступив до повнокровного літературного життя. Але розумів я й те, що для Олеся Бердника це чи не єдина можливість заявити своїм читачам, що він живий і ще при силі, що спроможний, хоч і глухуватим, як з підвалу, голосом, говорити з ними. Та й що тут таїти, і фінансові справи якось полагодити, сім’ю утримувати. Тому-то й працювали ми з Олесем Павловичем не за страх, а на совість.

Як тільки автор погодився з моїм висновком, я озна-йомив з своїми міркуваннями й Сашка М. Той прочитав раз і вдруге й попросив у мене дозволу взяти на день мій редвисновок з собою. Другого ж дня запросив знову до завкадрами й повернув мої аркуші зі словами:

— Моє керівництво уважно ознайомилось з вашим редвисновком і було вражене, як він співпав з тим, що нам дали фахівці з Інституту літератури. Якщо бажаєте, можете почитати. Працюйте з Олесем Павловичем. Коли виникнуть якісь труднощі, звертайтеся до мене, -— і дав мені свій телефон.

Мушу зізнатися, що далі робота велася, мов у підпіллі. Колеги бачили, що не раз заходив до мене Олесь Бердник, що обклався я специфічною літературою, але мало кому який бзік прийде до голови? У плані видань Бердника нема, а що він ходить до когось з видавничих працівників — то не наш клопіт.

Аж коли автор подав уже перероблений і передрукований від слова до слова рукопис, довелося виводити його з туману на світ ясний. Йде «гра» в легальність: 18 вересня 1984 р. О. Бердник подає офіційну заявку і рукопис роману до видавництва, а 24 я отримую його «на ознайомлення». Якщо раніше говорив авторові про неприйняття всієї концепції роману, то нині мав уже ту основу, з якою можна працювати.

Ніколи до цього не зустрічався з таким автором- скороспілкою, як Олесь Бердник. Сьогодні сперечаєшся з ним, розносиш в пух і прах цілу главу, скажімо, на 40 сторінок, надвечір він забирає її, а вранці приносить заново переписану й передруковану. При такому швидкописанні, звісно, доводилось і вдруге, і втретє повертатися до того ж тексту, вивіюючи з нього полову й всохле зерно. Але це вже робота на щодень, вона — обов’язок редактора. Та є ще обов’язковий видавничий ритуал — внутрішня рецензія зі сторони. Що вона скаже?

Я недаремне чекав на доопрацьований варіант. Подай рецензентові попередньо видану книгу — він «зарубав» би її, як кажуть у видавництві. Мій же обов’язок, як я його зрозумів — «витягнути» її. Пишеться новий редвисновок, і, оскільки в творі багато філософствування, еститизування, є потреба у фаховій кваліфікованій рецензії.

Скажімо, від такого спеціаліста марксистсько-ленінської естетики, як завкафедрою комуністичного виховання молоді Київського університету, доктора філософських наук професора В. О. Кудіна. Мав надію: де в мене «провали» в осмисленні авторської філософії, там Вячеслав Олександрович підсобить. Це вже було 14 лютого 1985 р.

«Збігом обставин, — писав проф. В. Кудін у своєму висновку, датованому 7 квітня 1985 р., — мені вдруге доводиться давати рецензію на твір Олеся Бердника».

Прочитавши ці рядки, я враз подумав: чи не його ж рецензію я читав з подачі КДБ? Цікаво, як же рецензент сприйме тепер наш новий варіант?

«Зараз рукопис доопрацьовано, в багатьох місцях до-повнено, — зауважив таки нашу роботу (кажу нашу, бо був ніби співавтором романіста) рецензент. — Скажемо відразу, новий варіант роману — значна вдача письменника, перемога в собі і над собою багатьох вад, які заважали в першому варіанті чітко висловити думку, ясно окреслити протистояння різних сил у романі...»

Позитивно оцінюючи рукопис в цілому, рецензент зупинився й на окремих аспектах твору, які, з його погляду, потребували більш чіткого художнього вислову й точнішого художньо-естетичного вираження.

Очевидно, не до кінця позбулися ми довільних абс-тракцій, коли й нині рецензентові впадали в очі «зло Драконів», «отруйні паростки», «біль ради мети», «цільність світу», «Велика мета» тощо. Не завжди вдавалося домогтися цільної сполуки реального і нереального, цільності і єдності буття. Як не намагався я зрозуміти розмірковування О. Бердника про заміну числа іншими вимірами, все ж, очевидно, не спромігся домогтися ВІД нього більш чіткого вираження думки, й на це звернув увагу рецензент. Як і скільки не перечитував праці з математики, так і не зміг допетрати, як з допомогою справжнього розуміння числа може ввійти в глибінь буття. Звернувши на це увагу, В. Ку- дін був поблажливим до автора.

«Нехай сказане буде вірно зрозуміле, — звернувся він до О. Бердника. — Тут не заперечується право письменника на фантазію, «розриву» звичного у мисленні. Це добре. Однак висловлюване має бути більш переконливим, ніж просто запереченням числа... Сказати, що з заміною числа відбудеться злиття кожного з буттям безмежного, що настане торжество одного, надто замало для доведення «гальмуючої ролі чисел у пізнанні».

Висловив зауваження В. Кудін і щодо суперечки героя роману з кібернетиками. Що це, все-таки, значить, запитував рецензент, «філософська цінність світу», «всеосяжна мета», боротьба сил «добра» і «зла», «світла» і

«темряви» і т. д. «Говорю про це для того, — підсумовував В. Кудін, — щоб письменник ще раз ретельно продумав цікаво й захоплююче виписане ним у романі. У нього є уміння, талант, — широта мислення і щедра фантазія, і це дозволяє сподіватися, що він успішно завершить роботу над цікавим художнім твором».

Дотримано всіх видавничих канонів, і ми можемо вже виходити з автором на передфінішну пряму — укладати угоду, запускати рукопис на технологічний конвеєр.

Але даремно сідлали ми коней, сісти в сідло нам випало аж через два роки.

Про те, що в редакції щось «вариться Бердникове», чутки, звісно ж, доходили до головної редакції. Варто ж було вийти на лінію оформлення офіційних стосунків з автором, — як зіритувалась наша єгипетська мума, сиріч головний редактор С. Коба. Як, отого Бердника, що сидів? Ну й що, що покаявся, це ще ні про що не говорить. «Дніпро» видає краще з кращого, а його писання засуджене, і звинувачень в ідеологічних збоченнях з нього ніхто не знімав! Ми повинні запобігати появі шкідливої літератури, а не давати їй зелену вулицю. Це втрата політичної пильності! Куди дивляться редактор і редакція?

Не переконувала єгипетську муму й розлога рецензія такого знаного в партійних верхах спеціаліста з марксистсько-ленінської філософії (сиріч ідеології), як професор В. Кудін.

— Ні, — була більш ніж категоричною С. Коба, — потрібна офіційна рецензія Інституту літератури.

Знаючи, в який спосіб може бути організована ця рецензія (подібний «семінар» я уже пройшов у зв’язку з виданням прози М. Ушакова за пару років до цього), В. Біленко сам швиденько склав листа на ім’я І. О. Дзеверіна такого змісту:

«Видавництво «Дніпро» вивчає питання про можливість перевидання роману О. Бердника «Хто ти?», який автор дещо переробив на нашу вимогу.

Просимо Вас доручити відповідним товаришам ознайомитись з доопрацьованим варіантом роману й висловити нам свої міркування».

Цього листа й рукопис я особисто відношу І. О. Дзе- веріну. Через місяць рецензія за підписом Г. Штоня з печаткою Інституту літератури (що мало засвідчувати її офіційність) була у видавництві. Г. Штонь не приховував, що в нього особисто проза О. Бердника «викликала й продовжує викликати стійкий внутрішній опір» — як до самої манери авторського викладу, так і до смислових акцентів характерів героїв, а з тим — і до стильового ключа, яким «відмикаються» двері до техноструктури змальовуваних образів, до поетичних загальників, віршованих «імпровізацій» тощо. Проте, тут же висловлює ряд критичних порад, як зробити, на його думку, твір більш правдивим, уникнути поетичної загальщини й змістових нашарувань, закликає автора ґрунтовно подумати, перш ніж подати остаточний варіант роману до видавництва, дещо вилучити з нього, щось дописати, пам’ятаючи, що в кожній художній умовності існує незрима духовна межа, яку свідомо чи несвідомо не можна переступати.

Саме за це й вхопилась головна редакція. Рецензія Г. Штоня нібито переконала її, що перевидавати роман О. Бердника «Хто ти?» недоцільно.

Що робити? Як не впасти на слизькому? Єдина під- страховка — доповідна директорові: автор, ознайомившись з рецензіями В. Кудіна та Г. Штоня, приймає конструктивні пропозиції рецензентів, але відкидає категорично «ні!» головної редакції. Відтак вносить пропозицію: обговорити рецензії, позицію автора та видавництва на головній редакції за його участю 16 травня 1985 року.

Директор згоден, і того ж дня пропонує головній редакції ґрунтовно ознайомитись з рецензіями, «об’єктивно визначити позицію видавництва, якщо необхідно — поставити перед автором конкретні вимоги щодо подальшої його роботи над рукописом».

Хто там буде вивчати! Страх за крісло робить декого цензором у квадраті. Збігають дні за днями, тижні за тижнями, а головна не кує й не меле. І тільки на початку жовтня мене знайомлять з новою рецензією з того ж Інституту літератури, тільки вже без печатки, за одним підписом: Н. Чорна. Вона більш ніж категорична: роман перевидавати недоцільно, бо «автор не схильний чи й не здібний до художнього спостереження життя, життєвої конкретики». Н. Чорна пропонує «переписати твір від початку до кінця», «залишивши хіба що назву, найзагальнішу сюжетну схему, контури головних дійових осіб».

Згоден з Н. Чорною, що роман О. Бердника «Хто ти?» не є яскравою сторінкою нашої літератури й не лишить особливого сліду в ній. Твір цей, попри всі «переробки» й «доробки», так і не став художньою цілісністю з психологічно глибоко прописаними характерами. Але він існує в тому вигляді, в якому народився й визрів. Автор сказав те, що хотів сказати, й так, як саме він хотів. Це його право. Подобається мені чи не подобається, але він має свого читача й працює на нього.

Чи ж можна вимагати від автора неможливого? І раз у раз повертати рукопис на переробку. Та й най- довершеніший твір при безперервних переробках може обернутися на спотворений еквівалент слів у іншій упаковці. Так писав я в черговій доповідній. На що головна відповіла: «Редактор занадто викривлює ситуацію з рукописом Бердника і його підготовкою до набору, лишаючи чомусь тільки за собою право розуміти необхідність ідеологічну — такого кроку: видати книжку. І дарма. Не треба ломитися у відкриті двері, бо всі — і в Інституті літератури, і у видавництві — те розуміють.

Ніхто не вбачає в романі твору століття. Рецензія Н. Чорної (цікаво, а чим не задовольняла рецензія Г. Штоня? Відсутністю категоричного присуду? — Л. К.) — взірець фаховості, діловитості, конкретності — не перекреслює твір, а дає спрямування редакторові, як допомогти авторові позбутися двомовностей, що ведуть до певної міри ідеологічної й світоглядної нечіткості. (Підкреслення моє, стилістика С. Коби. — Л. К.). Автор, очевидно, з тим погодився, бо звернувся з листом про своє доопрацювання. І раптом — вибух редактора. Треба працювати, а правильні гасла потім виголошувати».

Між вказівкою директора про обговорення рукопису та двох рецензій (16 травня) й вищенаведеним «резюме» С. Коби дистанція в п’ять місяців — це сталося 14 жовтня 1985 року. Дійшло до того, що В. Біленко зобов’язав керівництво «особисто кожному прочитати рукопис і 5 грудня обговорити в мене» (тобто, в директора).

Усі мої можливості на цьому були вичерпані. Хоч пика й не в крові, та й наша не взяла. Що буде, те буде. Втомився.

— Не треба парка парити, — заспокоював мій (чи Бердників) куратор Сашко М. — Щось придумаємо...

Протягом усього цього часу він був ніби десь осторонь, ні в що не втручався, час від часу лише запитував, як посуваються справи. Не хотів виявляти свою зацікавленість, чи не мав права «засвічувати» причетність своєї установи? Не знаю. Але, очевидно, переконавшись, що, як редактор, я вже не в силі ще щось зробити, десь доповів по начальству. Не знаю, як воно було там насправді, але одного дня В. Біленко похапцем зібрав увесь внутрішній епістолярій по Берднику (ціла папка набралася!) й підготовлений рукопис та й помчав до ЦК. Звідти все це перейшло до Держкомвидаву, а вже там дали відповідне напучення нашому головному редакторові. І через рік, на початку 87-го, роман-симфонія Олеся Бердника «Хто ти?» таки вийшов. Це було, хай невеличкою, позначкою перебудови і у видавничій справі.

Всю тебе не об’їздиш, не сходиш, не облітаєш, щоб помилуватися дарами твоєї розмаїтої природи. Але думка моя обіймає тебе, заглядає в найдальші закутки континентів та океанів…

Душа завмирає перед величчю гір, які стрімкими вершинами пробивають небо, уподобляючи собою стремління нашого духу. Як багато можуть сказати гори людині, її допитливому, тривожному розуму!

Велетенські нагромадження скель, які пнуться хаотичними сходами догори, імпонують неспокійним, бурхливим натурам, для яких життя — це безперервна ломка і оновлення. Білосніжні вершини, покриті вічними сніговими шапками, нагадують нам про чистоту душі, яку треба берегти, йдучи через болото і курний шлях життя. Вони змушують нас замислюватися, забувати про марнолюбні помисли, пам’ятати про обов’язок…

Гори — твої діти, плането моя!

Про них можна писати без кінця, і нема, напевне, такої душі в світі, в якій би їх сувора і незвичайна краса не знайшла відгуку…

А моря, океани!

Хіба не манила безкінечна далина тисячі і тисячі буряних сердець до нових країв, до пригод, до слави і смерті ради незвичайних відкриттів?

Чиє мужнє серце не билося радісними і тривожними ударами, коли воно попадало в бурю? Неправда, що урагани страшні! Вони страшні тільки дрібненьким і мізерним душам, для яких життя — гладенька дорога або підступна стежечка змії.

А морська дорога — повна небезпек і пригод, несподіванок і боротьби — схожа до життя хоробрих і сильних людей. Буряні океани і їх душа — одне ціле, вони зливаються в міцних обіймах назавжди, вони котять свої грізні хвилі — хвилі води і хвилі душі — вперед і вперед, за нові обрії.

Та вічно не буває буря. Вона може бушувати кілька днів, тижнів чи місяців. Стихає ураган, зникає хвиля, втихомирюється океан.

Хмари розходяться, і тоді усміхнене сонце розсипає золоті перли по блакитно-зелених водах. Завмирають у тривожному спокої неосяжні груди моря-океану і втихомирюється разом з ним бурхливе серце людини. Воно спочиває, набирає сили, оцінює їх, щоб з новим ураганом ринутися вперед — на пошуки нового, до небезпек, слави, а може, назустріч смерті!

Прекрасні твої океани, Земле моя!

Але навіть в пустельних місцях, де рідко ступає нога людини, відкрите серце, допитливий погляд знайде скарби для душі. Піщані бархани, на яких ліпиться лише колючий чагарник, хіба не знаходять відгук в душах туркмена або араба?

А найсуворіші закутки твої — Північ і Антарктика! Вони здавна кликали до себе сміливців, вабили своєю неповторною красою, строго карали авантюристів, нагороджували достойних великою славою!

Хто попадав у ті краї, той не міг залишитись таким, як був раніше.

Краї тріскучих, страшних морозів і неймовірної сили буранів, краї для поетів і героїв, краї для вірних душ і великих звершень — ось що таке твої полюси, рідна плането моя!..

Континенти твої покриті зеленим одягом. То ліси, то найкраща оздоба твоя. Різні вони по вигляду і змісту, всякий має свій голос, що говорить до серця людини, вабить або застерігає.

— Будь обережним! — похмуро гомонять непролазні джунглі Африки та Індії, де за кожним кущем чигає смерть, блискаючи підступними очима хижака, де в мороці вологих боліт і заростів нечутно повзуть тисячі гадів.

— Йди, відпочинь! — лагідно шепочуть ліси помірних широт, низько кланяючись людині ніжними вітами беріз, тремтливим листям осики, темно-зеленою кроною могутнього дуба.

— Будь нам другом, і ми дамо тобі все, що захочеш, — доброзичливо гомонять неосяжні масиви тайги. — Йди, скільки око сягає! Під корінням повалених велетнів-дерев ти знайдеш нічліг, в повноводих ріках зловиш смачну рибу, в хащах назбираєш солодших ягід. Сядь, відпочинь! Наша віковічна пісня ввійде в серце твоє, і спокій зійде в тривожну душу!..

Так, чудодійні ліси твої, Земле моя!

Та хіба тільки ліси?

Ріки, що несуть невтомно води в океан — спокійні, величні, ніби умудрені довгим життям діди, або грайливі, як діти гірські потоки — нерозривно зв’язані з життям людей, з їх помислами, з їх повсякденними ділами. Степи — неозорі поля золотого, стиглого хліба чи прерії — пасовиська диких мустангів! Скрізь — чари, скрізь — незбориме буяння торжествуючого життя, що співає гімни тобі, плането моя!

І найдорожче мені — моя Батьківщина, земля, де я родився, край, де я виріс, село, де вперше ступив з колиски на землю непевними, хиткими ногами. О, не забути їх ніколи, нізащо!

Не забути дніпровських лук, заквітчаних морем пахучих трав, зарослих хащами густої лози, плавнів і проток, де серед водоростів хижо ширяють гострозубі щуки або повільно, сонно нишпорять в мулі товсті лини. Я зберігаю в найглибших закапелках душі чарівні спогади про перші дитячі враження, про ті дні, коли неосяжний світ охопив мою новонароджену свідомість чіпкими руками і поніс, поніс в безкінечність, покотив плином бурхливого життя.

Велика дяка тобі за все те, що я переживав і переживу ще, користуючись твоєю незмінною гостинністю, люба плането, колиско моя!

Але чому, чому — скажи мені — я не задовольняюся твоїми дарами?

Що мені ще потрібно, куди поривається моя невгамовна думка?

Згасає день. Ніч нависає над половиною світу. Люди лягають спати… Чи всі? Ні, не всі!.. Багато, ой, як багато не спить!

Я дивлюся вгору, на мерехтливі зірки, і забуваються тривоги чи радості дня. Погляд уже не може байдуже опуститися вниз. Чому? Що він шукає в темряві ночі, серед сузір’їв?

Чи не скажеш ти цього, Земле моя?

А втім, що я тебе питаю?! Ти — куля мертвої матерії серед пустелі Космосу, німа і байдужа. Ти навіть не знаєш того, що мільярди років тому на тобі виникло життя, — залізні несхитні закони Природи породили його і вели через хаос буття, щоб створити цвіт Всесвіту — Розум!

Земле! Прислухайся до кроків, які луною відгукуються в просторі — по грудях твоїх іде Володар світу — Людина! Вона не задовольняється вже твоєю первозданною красою, а переробляє її, вона забудувала простори степів гігантськими містами, засіяла хлібом, пустила в повітря над тобою казкові кораблі, залила морем електричного вогню темні ночі і, нарешті, підняла в неозору далечінь просторів допитливий гострий погляд вченого і фантаста.

Отож пишайся, Земле! Будь щаслива тим, що тобі випала така незвичайна доля — колисати на своїх грудях Людину.

Колиска стала тісною. Ось чому Людина спрямувала погляд угору, ось чому вона рішуче відкрила нову еру 4 жовтня 1957 року. Це почалася Космічна Ера!..

Що знайде Людина в темній безодні простору, де блимають, ваблячи до себе, світильники зірок? Які таємниці відкриє перед нею Природа?

Хто скаже про це?

Ніхто!..

Можна тільки гадати про майбутнє, творити гіпотези, мріяти про зустрічі з іншими Людьми далеких систем. Такі мрії — це не хліб для голодного, не сорочка для роздягнутого, не хата для бездомного. Це — не проблема сьогоднішнього дня!

Але ми знаємо, що це наше завтра і післязавтра, це — сьогоднішній день нестримного людського інтелекту!..

Звичайно, знайдуться скептики. Вони будуть говорити, що не варто думати про післязавтрашній день, одриватися від землі, мріяти про те, що не здійсниться сьогодні. Та й мало чого не скажуть супротивники великої людської Мрії?!

На щастя, їх небагато. Саме тому політ Мрії нестримний. Ніхто не поставить їй кордонів!

Впали назавжди тенета забобонів, над світом встала велетенська постать Леніна. Зникла ніч. Перед сяйвом нового дня уже не втримаються залишки пітьми. Хода історії невмолима!..

Ще лунають вибухи гармат на Землі, ще стогне світ під тягарем озброєнь, ще вмирають від голоду індійці й араби, і ходять безробітні поряд з атомними електростанціями, але вже урочисто закликають сигнали супутників Землі:

— Космічна ера відкрита!

Людино! Скоро настане час, коли з тебе спаде лахміття антинародної капіталістичної системи! Підійшла пора осмислити своє буття, об’єднати сили, вибрати спільну мету і мурувати широку дорогу в Майбутнє.

Що буде в новій ері? Які неосяжні можливості одержать люди, які нові сили поставлять собі на службу? Майбутнє заховано в мороці часу, закони якого поки що не може опанувати Людина. Як же тоді заглянути на тисячі років наперед, на десятки тисяч років?

Важко це зробити! Дуже важко!

А Мрія, наша Мрія! Вона не знає перепон, вона, всупереч всьому, поривається через безмежні океани часу, прагне бачити той світ, де не буде хвороб і смерті, де не буде злигоднів і горя, де буде лише творча боротьба і творче горіння, радість любові, перемог і звершень…

То помчимо ж і ми в наше далеке, прекрасне Майбутнє, в те майбутнє, ради якого страждають, борються, люблять і вмирають тисячі і тисячі поколінь. Ми не зможемо абсолютно зримо уявити той грядущий світ; це, мабуть, будуть слабкі, туманні обриси дивовижного життя.

Але вірте, друзі мої: мріяти треба завжди, всюди! Якщо Людина перестане мріяти — історії прийде кінець!..

Ось чому ми твердо впевнені, що Людина буде безсмертною, всемогутньою, всюдисущою, що перед нею відкриються і слухняно ляжуть до ніг такі шляхи, про які раніше могли тільки мріяти численні покоління! Це будуть шляхи Титанів!..

Готуй лоно своє, плането — колиско моя! йдуть, народжуються нові покоління — з відкритим обличчям, світлими очима і чистим серцем! Вони візьмуть наші мрії, як прапор, здіймуть в зоряні далі і понесуть твою славу в галактичні простори.

Той час наступив, Земле моя!..

***

Олесь Бердник СТРIЛА ЧАСУ 1960

ВІД АВТОРА

Ти звернув увагу, читачу, на титульну сторінку? Я навмисне написав там «фантастичний роман», а не «науково-фантастичний», бо хотів розширити рамки роману за межі, які встановлює друга назва. Адже наука — це тільки певна частина неосяжного людського буття, один з виразників невпинного розвитку суспільства, який допомагає відкривати таємниці світу, ставити їх на службу людині. Але ж не тільки цим обмежується багатогранне життя! Ось чому справжня фантастика — це розповідь не тільки про майбутні досягнення науки, а насамперед про звичайних людей в незвичайних умовах!

І знову постає давнє питання, яке стільки вже обговорювали фантасти і не фантасти. Як далеко можна мріяти?

На мою думку, це питання давним-давно розв’язане. Хіба хату люди будують тільки для себе? Хіба старий дід-садівник їстиме яблука з тієї яблуньки, що він садить, може, за рік-два перед смертю? Хіба сліпець-кобзар лише для себе створював пісню і казку? Хіба заради вигоди Марія Кюрі обпалювала власні руки радієм? І ще сотні, тисячі, десятки тисяч «хіба?».

Я абсолютно впевнений, що якби не було Джордано Бруно — ідея про заселеність далеких світів з’явилася б пізніше. Якби не було Коперніка і Галілея — ще довго б панувала геоцентрична система Птолемея. Якби калузький вчитель Ціолковський не віддав своє життя на олтар майбутнього, ми б не були свідками польотів супутників і космічних ракет. Коротко кажучи, для того, щоб майбутні покоління розв’язували якісь завдання завтра, треба сьогодні ставити їх!

Отож нам і потрібні тисячі Бруно, Кюрі, Ціолковських, тисячі ентузіастів майбутнього, які понесуть світильник прогресу в морок природи, щоб освітити шляхи грядущим поколінням, не думаючи про міщанську вигоду. А для цього потрібна фантастика, фантастика, яка не боятиметься заглянути за межі вірогідності, а поведе уяву читача і в надра зірок, і в світ атома, і в морок простору, і в життя інших розумних істот…

Думаю, що сказаного досить. Якщо моя книга заронить в серця читачів зернятко мрії, я буду несказанно щасливий. Адже наш прекрасний бурхливий час є такою чудовою основою для здорових зерен, що з них може вирости тільки животворне дерево на радість майбутнього суспільства.

Читачу, разом з тобою, разом з героями книги — нашими ровесниками — ми побували в найнезвичайніших ситаціях. І я згоден з тобою, що неможливо жити і в нашу епоху, і перескочити через мільйони років. Тут, мовляв, не допоможе жоден парадокс часу. Це просто художній прийом автора, який хоче глянути на неймовірно далекі світи, уявити можливі шляхи прогресу — цієї безконечної спіралі розвитку.

А втім, чому це я погоджуюсь? Ні, ні! Геть скептичні думки! Тільки мрія, тільки оптимізм повинні бути в арсеналі фантастики. Адже дуже мало ми знаємо про світ, неосяжний світ, бо наука стоїть лише на його порозі! — а вже такі дивовижні тайни відкрилися перед уважним поглядом Людини.

Згадаймо віщі слова К. Е. Ціолковського: «Всі фази розвитку живих істот можна бачити на різних планетах. Чим було людство кілька тисяч років тому і чим воно буде через кілька мільйонів років — все це, за теорією ймовірностей, можна відшукати в планетному світі.

Все те чудесне, чого ми очікуємо з трепетом, уже існує, але воно невидиме нам із-за великих відстаней і обмеженої сили телескопів».

Отож який вчений осмілиться захищати будь-який закон природи, крім діалектичних законів буття і розвитку? Хіба тільки вчені-невігласи, які більше всього на світі бояться мрії. Бо мрія — це освіжаючий вихор, що зриває плісняву з душі та серця, і ставлення до неї показує суть людини в її неприкрашеному, справжньому значенні.

Олесь БЕРДНИК

***

Олесь Бердник. Серце Всесвіту. 1962

ВІД АВТОРА

Друже читачу!

В чудовий час ми живемо. Міцна рука Людини владно зриває запони з віковічних тайн землі і неба. Відсуваються у безвість кордони Всесвіту, розкриваються глибини Атома. Могутні космічні кораблі вже крають міжпланетні простори, а неймовірна казкова сила, захована Природою в матерії, починає вірно служити людству. А що ж далі?..

Далі — невпинний, безконечний політ у царство відкриттів, шукань, творчої праці, натхнення і звершення. Все для Людини здійсненне. Немає для неї жодних перепон. Що не зробимо ми — те обов’язково зроблять наступні покоління.

Та все ж таки хочеться, як страшенно хочеться поглянути, що виросте з того сім’я, яке ми сіємо сьогодні! Чи не так, друже читачу?!

То сідаймо ж в блискавичну ракету Мрії та помчимо а світ дивовижних пригод, неймовірних таємниць. Ми ч тобою пролинемо серед пустелі Космосу, побудемо на далеких планетах, зустрінемося з людьми чужих світів, відкриємо такі дива, перед якими побліднуть вигадки древніх казок.

Наша Мрія — це осяйне Завтра, плід нашого натхнення, крилата Праця нашого покоління…

Отож сідаймо в казковий корабель Фантастики. Небо засіяне зорями. Красуня Венера в срібному ореолі опускається за обрій. Таємниче підморгує яскравий Юпітер. Блимає криваве око Марса, обіцяє щось незвичайне. Герої вийшли з стін школи, зросли, ідуть широкими дорогами життя, підіймають погляд в безодню неба…

Це не вигадані герої. Це ти, друже читачу, твої товариші, наші допитливі, натхненні, мужні ровесники, які, не задумуючись, ідуть назустріч Таємниці.

Небезпека? Смерть?

Нам і смерть не страшна! Навіть вона покірно служитиме торжеству життя в новому суспільстві — де Людина, її Розум, її Серце і її Майбуття будуть найбільшою цінністю Всесвіту…

***

Олесь Бердник ДІТИ БЕЗМЕЖЖЯ. 1964

Слово до читача.

Людино, ти воістину прекрасна!

Поглянь — навколо спадщина твоя. Поля безмежні, гори сніжно-білі, і синь морів, і тихий шум лісів. Усе — твоє багатство і оздоба, і ти — господар дивної краси. Іди, заквітчаний, до Сонця й до зірок, неси у серці вогняні дарунки, складай їх радо на олтар Безмежжя.

Якщо ж тебе в дорозі запитають, хто ти і звідки йдеш, — відповідай: «Я є Безмежжя Вогняного Син! Із праху встав амебою німою, із вод правічних виповзав на сушу, рослиною, твариною ставав, щоб, зрештою, підняти погляд вгору…

Природо-Мати! Привітай мене. Я твій єдиний син і спадкоємець. І був, і єсть, і вічно буду жить. Каміння на шляху, колючі терни, і тьма в серцях, і битви за свободу — усе це віхи пошуків моїх.

Позаду — глянь — мільярди років бою, смертей, любові, розпачу і мук. А спереду — я бачу знову простір, а в ньому обрії, казкові, незбагненні. Вони мене хвилюють, кличуть, ждуть. Безмежжя! Не спинюся я ніколи! Дитя твоє, я знову йду вперед, оновлений, могутній і безсмертний!»

Так скажеш ти сміливо. Ці слова ти маєш право вимовити. Чуєш?

Бо ти найбільша цінність у Бутті. Ти Серце Всесвіту, його надія, розум.

Нехай на довгому, тернистому шляху лягають в землю горді шукачі. За ними йдуть на зміну і зростають сміливі послідовники — сини. Огонь відваги, мужності і віри оновлює їм душі і серця.

Єдиними стають шляхи планет, далеких сонць, туманностей сріблистих. Потоки Розуму у Всесвіті течуть, заповнюють урочисте Безмежжя. Колись були помилки і невдачі, колись були тирани і «боги»! Тепер тобі не треба сірих тіней. Ти — Всемогутній, Всюдисущий, Вічний!

Захочеш — сам утвориш Новий Світ, небаченими квітами засієш, заповниш музикою дивною його І буде все в твоїх руках, в твоїй державній, непоборній волі Вогнем священним, чистим Пізнання ти поєднаєш у Єдиний Пломінь розірвану тканину Всебуття!

Ти — Батько й Син, ти — Витвір і Творець!

***

Післямова роману Олеся Бердника «Діти Безмежжя»

МОЇМ ЧИТАЧАМ

Іраптом — аможе, инераптом! – світнезовсімтакий, якмидумаємо. Щовіннеоднозначний, невипадковий, нетакийпростий,якйогомалюютьпочуттяочевидності.

Може, вінбезмежнорізноманітний, багатомірний, живий, мінливий, взаємозв’язанийувсіхаспектах.

МипобувализВами, друзі, втакомусвіті, середйогогероїв,людейнашогоіненашогосвітів, деміряютьпроцесиБуттявженероками, амільярдамироківаботакимиодиницямивиміру,проякімийуявл еннянемаємо, деістотиживутьсередтакогобагат¬стваБуття, передякиминашамузикаіживопис, нашібарвиізвукиздаютьсябелькотаннямдитини, щоучитьсяходити.

Комусь, самозакоханомувсвій«неповторний»розум, можезда¬тисяпринизливоютакадумка. Алетой, хтопрагневперед, доновихтайн, зрадістювізьмесобіпочеснезванняВічногоУчняВели¬коїМате рі—МатеріПрироди, яказіткалазпроменівібарв, затомівікосмічнихтуманностей, зпряжігравітаціїйелектромагнітнихполівнескінченнубагат обарвністьВидимогоіНевиди¬могоСвіту.

Друже мій!

Ти, щойно прочитав цю книгу.

Я не знаю—хтоти: молодийчистарий, матичибатько, хло¬пецьчидівчина. Всецеумовніпоняття. Хтобнебувти—мизтобоюбрати. БомипородженіЄдиноюМатір’ю—Великою При¬родою, неювиплеканіуВеликихРодах, щотриваютьмільйоноріччями, —Родами, якіЗемнаНауканазвалаЕволюцією.

Отже, братемій, яйпрошутебе: відкривайцюкнигунеякчитач, аяктворець. Так, творець! Титежтворивїї, якія, яквін, яквони. ВсімищоднинитчемотканинуГрядущого; іхто,якщовінчесний, будевідстоюватидлясебетучиіншунить? СпільнароботадастьуМайбутньомуспільнийздобуток—яснуСпо рудуКомуністичногоСуспільства.

Важконам, друже. Важковиводитирозумзтрясовинитисячоліть,девінперебуваву страшномуполонімракобіссяпідпильноюохороноюінквізиціїі церкви, тираніввсіхвіків, шкідливихдикунськихтрадиційізапиленихдогм. Щейдосіпливенадпланетоюморокнеуцтва, туманкосностііреакції, густіхмаризлобиіненавистіклубочатьсянадгніздамиімперіа лізму, отруюючисвіт.

Але крок за кроком відвойовуються позиції Розуму, позиції того вогню, що Титан Прометей приніс від скупих богів, які ще й досі гнітять людство на великій частині планети.

Боги ті — егоїзм, консерватизм, реакція всіх мастей, забобони, рабство тіла і духу, приниження жінки і ще безліч, безліч «перлів» дикунського минулого, які нам залишили Олімпійські боги з їхньою розпустою і лицемірством , з рабством і розкішшю, з вій¬нами всіх проти всіх і ненавистю й страхом проти всього нового та еволюційного.

Вічна слава Титану Прометею, який приніс для людей Животворний Божественний Вогонь – Вогонь Шукань, Дерзань, Великого Знання!

Давайте ж роздмухувати Полум’я Прометея, хай воно освіт¬лює глибини Світобудови, морок незнання, хай запалить нові сер¬ця жадобою Великого Служіння на благо Еволюції, на благо Лю¬дини.

А втім, я розігнався, сердечне поривання несе мене нестримно все далі й далі! А може, ти, мій Друже, хочеш щось сказати мені? Може, й ти скажеш, як деякі прихильники старосвітського життя, теплого, безтурботного існування:

— Не одривайтесь від Землі!

Друже!

Залиш такі слова і думки служителям темних забобонів, які спалювали і спалюють безперервно на вогнищах косності и реак¬ції Синів Світла і Прогресу.

Цими словами: «Не одривайтесь від Землі!» — спекулюють за¬хисники, прихильники відживаючого, антиеволюціиного. Бо щозначить — не одриватись від Землі?

Тобто зупинитись у розвитку, задовольнятись найпримітивнішими запитами тіла, шлунку. Але ж справжня людина не задовольниться тим. Бо Земля — лише невеличка пилинка в Світобудові і є її невіддільною частиною. Безмежність — ось наша істиннаДомівка. Туди й пролягає чудова Дорога Людини.

ІЗемля наша — лише корабель, на якому ми почали свій політ в Еволюційну Далину. Тій Далині нема кінця. Хто стане ствер¬джувати, що ми не пересядемо згодом на досконаліший корабель? Хто скаже, що ми задовольнятимемось такою структурою організму, а не перебудуємо його на нових засадах? Хіба все в нас ідеальне,досконале? Хіба можна зупинити розвиток будь-якої грані видимого чи поки що невидимого Світу?

Ну я даремно роблю цей відступ. Ти мій співтворець, мій вірний Друг, і в нас не буде таких суперечок. Вперед, вперед! Наша дорога – пісня Космічної Еволюції, якій немає кінця.

Розповіді про майбутнє назвали фантазією. Дехто з невігласів іронічно називає такі розповіді вигадкою. Але ми з тобою, друже знаємо, що то не вигадка. Наші мрії то велика реальність, яка нас оточує звідусюди.

Та Реальність — Живий, Полум’яний Космос.

Наш розум безмежний, він сягає в будь-які глибини Світу, для нього нема кордонів. Отже, ми з тобою зможемо побувати де завгодно і коли завгодно. Хіба не так? То для чого ж вигадки, для чого пусті розмови? Все, про що ми мріємо, Істина, яка здій¬сниться коли не тепер, то в грядущих віках.

Пройдемо ж по Космічній Аудиторії, послухаємо голос Ве¬ликого Учителя — голос звільненого Розуму. Він нам розповіда¬тиме прекрасні і захоплюючі Легенди про Буття, про Любов, про покликання Людини, про Велику Єдність Розумних Істот всіх за¬селених Світів.

Слухайте, сприймайте в серце ту Легенду. Адже саме Легенда вінчає собою найпрекрасніші дії і в нашому Світі. А там, у Май¬бутньому, в Далеких Світах — Легенда являє собою вершину Творчості.

Якщо хтось сумніватиметься в істинності цих слів і ствер¬джень — хай подивиться навколо себе. Хай подивиться на квіти, на Сонце, на блакить неба, на красу жінок Землі, хай заглибиться в мудрість минулих віків, хай збагне велич боротьби за Грядущу Комуністичну Еру, хай осягне все це серцем і розумом своїм і замовкне присоромлено.

Все Буття — Легенда. Красива, чудова, хвилююча, сповнена боротьби і страждань, увінчана Любов’ю і Єдністю, прикрашена безперервною, мінливою, чаруючою грою — таємничою Грою Великої Матері Природи.

Отже, ми мандруємо вперед і вперед — у Безмежжя. Інколи Розум навіть не в спромозі одразу сприйняти запаморочливих глибин Світобудови. Він зупиняється, починає шукати нових шляхів до розуміння. Коли таке трапиться з тобою, мій Друже, коли розум відмовить, коли мозок не в силі буде створити для тебе прекрасних форм Грядущого — тоді звернися до Серця.

Так! Є в нас найкращий, найвірніший товариш, друг – Серце! Воно не може бути сковане ніякими гранями, ніякими умовностями, воно завжди вільне, якщо цього захоче Господар, воно кожну мить з радістю помчить у Безмежність, лиш відкрий клітку в якій держиш його.

Вийдемо під зорі, прислухаємось до Пульсу Космосу, і хай Серце пульсує в такт з ним. Космос не жде. Кожен удар його Пульсу відлічує грандіозні зміни. Відстале залишається позаду – еволюційне мчить вперед, тче з своїх прогресивних елементів нові і новіпоєднання Великої Матері.

Слухай, слухай, слухай, Друже! Слухай голос свого Серця!

Воно чисте, воно яскраве, воно віддане Знанню, Істині, Безмежжю.

Скажи всім, хто рядом з тобою: «На сьогодні, а ще краще, назавжди залиште скепсис та іронію в темному запічку людського невігластва, вийдіть разом з нами під зоряне небо. Будьте всі свід¬ками великої Космічної Події...»

Ось воно... почалося!..

Вечірній присмерк прорізала полум’яна смуга. Голубим метео¬ром щось майнуло в глибину небес. Радійте, торжествуйте! То не метеор, не комета! То Вогнистий Птах Серця, випущений з клітки віків, урочисто помчав у мерехтливу безодню Світів,

Він принесе для нас чаруючі скарби Безмежжя, дарунки Вели¬кої Матері всього сущого — Природи, що безперервно тче для дітейсвоїх казкову тканину Еволюції.

Будемо сьогодні лише друзями зірок, бо вони — це очі Розу¬му. Хіба не так? Хіба ти не знаєш, що кожна зірка — то батьківщина свого, неповторного Розуму, який колись – у Безмежжі – з'єднається в Єдине грандіозне Космічне Вогнище.

Отже, ми під зоряним куполом. Ми чекаємо. Космічна далина п’янить, нечувані, дивовижні аромати таємничих світів оповивають свідомість. А може, то Подих Великої Матері Безмежності? Може, то Вона привітно схилилася над дерзновенними дітьми своїми,заохочуючи їх до польоту в Невідоме!

Чуєш? Чуєш її голос: «Вперед, мої діти! Учіться літати. Для вас у Мене є чутливі вуха, далекозорі очі. Дерзайте, мої кохані! Учіться літати»?

«Чи не занадто багато казки, легенди, таємничого?» Хто це? Звідки? А-а, знову скепсис… Замовкни. Все наше життя – казка. Казка для того, хто віддає себе, свою творчість на Благо Всіх, в Ім’я Ясного Завтра, в Ім’я Комунізму, який уже збудований жителями багатьох далеких   Світів, в ім’я Любові, якій немає меж.

Знову спалахнув блакитним полум’ям обрій. В нічному небі тріпоче вогнистими крилами Птах Серця. Слухаймо його щебетання, його казковий спів. Він вже промчав Океаном Безмежжя, він каже, що ради тієї Легенди здійснюється і наша важка, громіздка, радісна і печальна, буряна і кривава, пісенна і бунтівлива Еволюція Розуму — Всюдисущого, Всемогутнього, Всепроникаючого.

Слухай, слухай заспів Птаха Серця:

— Для чого обмежувати його — могутній, сяючий дивовиж¬ним світлом Вічної Таємниці, Розум Людини — породження Без¬межності?

Використавши трамплін Землі, надбання мільйонноліть, праг¬ни в глибини Світобудови і зрозумій своє справжнє покликання, свою величну Дорогу в Непізнанне.

Відкинь нещадно все, що гальмує політ. Відкинь рабство духу і тіла, забобони, догми і упередження, війни і егоїзм, смішну пиху свою і марнолюбство. Словом, відкинь все, що заважатиме на Ве¬ликій Дорозі Безсмертя. На тій дорозі залишений «багаж» здасться тобі смішним, нікчемним, дурним. І, пославши сердечний привіт, глибоку вдячність своєму земному дитинству, ти, як ураганна стріла, пущена з лука Полум’яного Серця, помчиш до нових і но¬вих обріїв. І зорі, їхні скупчення, галактики і метагалактики за¬сяють вздовж Твого Космічного Шляху, як хвилюючі дивовижні віхи!

***

Олесь Бердник. Подвиг Вайвасвати. 1967

ДОРОГИЙ ЧИТАЧУ!

Часто-густо про фантастичні твори думають, як про своєрідну науково-технічну програму, як про те, що повинно обов’язково здійснитися у майбутньому. Що ж, і така фантастика є. Та вона недалеко сягав від звичайної популяризації точних наук. На мою думку, завдання фантастики лежить не в сфері лише цих наук, а й у сфері етично-естетичній.

Фантастика є каталізатор мислення, фермент наукового, творчого процесу в усіх галузях розвою людського розуму. Конкретні ж образи того процесу визначає практична потреба суспільства.

Головне — невсипуща мрія про безупинний поступ Людини. Коли ти, читачу, збагнеш це моє застереження, тоді я не зустріну звинувачення в «нереальності» багатьох моїх припущень.

Комусь деякі з моїх гіпотез здадуться казкою, комусь стануть зерном для зрощення власних дум. Я буду щасливий, коли парості розквітнуть для спільного блага.

Деякі з припущень є жартівлива, химерна гра ума, дещо — перенесення уявного в звичні умови для фокусування висловленої думки. Прийми, читачу, такі оповідання, як фантастичну форму, в яку влито певне етично-естетичне питво.

І лише для небагатьох відданих, незрадливих синів Мрії я скажу тихенько, майже нечутно:

— Післямову я написав для скептиків. Вони прочитають її і заспокояться. А ти не вір мені. Вір своєму серцю. І коли серце скаже тобі, що можна побудувати музичний зореліт діда Гриця, що можна у нашому житті зустріти хлопця з Майбутнього, що героїчна Віола живе серед нас, — воно скаже велику правду. І хай легіони скептиків не похитнуть тебе в цьому переконанні.

З цією радісною надією я й послав свої думи на творчу зустріч з тобою, мій читачу, мій друже.

Олесь Бердник