| |
| Статья написана 14 мая 20:47 |

















Міф мрії...3-9 Мамин лист...10-16 Сурмач із човнярської станції...17-28 Там, де щедро буяли кульбаби...29-74 Ловитор...75-120 Синдром "Кассандра"...121-131 Башта з гильйотиною...132-159 Всеношна біля багаття...160-179 Подорож по ліру...180-197 Помилка режисера...198-214 Співачка, дзеркало та доля...215-225 Знайти за регістром...226-248 Тетянин день епохи Каліюги...249-274 "... Я з Прометея походжу?" ...275-285 Австралійський пояс...286-298 Зміст 299
|
| | |
| Статья написана 11 мая 15:36 |
























С большой благодарностью Сусанне Борисовне Черненко!
|
| | |
| Статья написана 11 мая 15:23 |
|
| | |
| Статья написана 11 мая 15:03 |

КИЇВСЬКІ ФРЕСКИ ТИМУРА Нехай і не всі дванадцять оповідок письменника-фантаста Тимура ЛИТОВЧЕНКА у збірці "Останній із струльдбруґів" прямо пов'язані з Києвом, та все-таки належать вони до своєрідної школи, що сприймає Київ як живу та мислячу сутність. Зі своїм характером, духом і ментальним чи сакральним полем над ним. Не варто стверджувати: мовляв, лише фантасти знають — нічого просто так не буває. Але саме фантасти знають це напевне. От чому, наприклад, Тимур Литовченко раптом написав розвідку “Одкровення Івана Богослова: три цикли світової історії?”? Взяв і занурився у пошуки істини біблійного “числа звіра”, яке й досі так жахає, що біля постаменту одного з архистратигів Михаїлів (біля Головпоштамту стояв) те число “666” взагалі вилучили: була лінія, що вказувала на Сімферополь, а от те, що від Києва туди 666 км — ніби корова язиком злизала. Комусь забобон дорожчий від факту. Письменник і досліджує саме факт певної історичної ланцюгової реакції цього зовсім не страшного числа — бо хіба числа боятися треба, а не логічної послідовності явищ? За фахом інженер, то й базу даних будує на математичній логіці. Ну не для того ж, щоб до звірячого жаху лякати нащадків, записано число у Біблії, а, мабуть, для того, щоб його осмисли! Все-таки грамотна передача знань. І обґрунтована. Чи не вірно, що Російське царство (потім імперія, СРСР), засноване киянином Іваном Калитою, таки проіснувало “1991—1325=666 років рівно!”? Автор називає це “активізацією “темних” сил навколо “вузлових” дат”. То, можливо, є шанс мінімізувати “активізацію” на підході її до “вузлового” моменту? Хтозна, чи немає у розвідці письменника-фантаста підказки на майбутнє? І взагалі, хто був той Іван Богослов? З якої інформаційної мережі були його “пророцтва”? На думку приходить основа карткового фокусу, про яку розповів якось письменник Лєв Кассіль: “Наука умеет много ГИТИК”. В одній з тих “наук” і спробував себе Тимур Литовченко. Наукова фантастика — це не лише інженерно-технічні просування, а цілий комплекс морально-психологічних проблем, які великою мірою мають впливати на те, бути чи не бути супергеніальному відкриттю, що може зашкодити, стати злочинним для поки єдиного дому людини — Землі. От на локальних прикладах Тимур Литовченко і простежує у динамічних сюжетах, якими бувають наслідки від причинних порушень. Характерним тут є оповідання “Чотири зустрічі”, де головною дійовою особою є Бог, його партнером — архангел Михаїл, а в ролі такого собі пророка, котрий передвіщає смерть Всевишнього, виступає майор-розвідник Єпіфанцев. Історія викладається не без ущипливого гумору, і сягає апогею у “коментарі” до передсмертного монологу Всевишнього: “Він усім серцем бажав залишитися останнім правителем раю. Він сподівався, що після Його смерті не залишиться серця, вільного від туги. Що піддані розбредуться по всій землі й у превеликій скорботі перегризуть глотки решті людей. Що після цього вони поскладають до купи усі атомні бомби і підірвуть їх, щоб разом знищити планету в пам'ять про дорогоцінну, непоправну втрату. Але розвідник розповів зовсім про інше. Невже це правда?..” І ось уже вкотре лунає: “Бог помер. Слава Богу!” Хіба не вчувається в цьому хльостка іронія нашого древнього міста, над яким прагнули царювати різні боги, яке знищували, стираючи вщент, забираючи першість з мап? Хіба раз прокотилось по ньому страшне число звіра? Що ж дивного, коли такі алюзії постають по прочитанні книжки яскравого представника київської літературної школи у фантастиці на ім'я Тимур Литовченко. ЛЯПАСОТЕРАПІЯ Людина знепритомніла — обов'язок ближнього привести її до тями, скажімо, ляпасом. Місія письменника й полягає в роздаванні “ляпасів” — аби суспільство прийшло до тями. Неприємно, проте корисно. А якщо, отримавши по лівій, читач захоче дістати ще й по правій, — це свідчить про письменницьку майстерність. Життя в нас цікаве: порятунок рядового Райяна — справа рук самого рядового Райяна, скільки вовка не годуй, а маємо, кого піймаємо, тож до жаху в нас один крок, все поруч; на кухні комуналки, сусідній вулиці чи за сто км од столиці. Тому жахи з-під пера Тимура ЛИТОВЧЕНКА навряд чи можна зараховувати до фантастики. Та все ж серія, започаткована столичним видавництвом “Кий”, має назву саме “Бібліотека української фантастики”, й перші дві її “ластівки” — це книжки лавреата премії ім.Гончара, першого “Бабая” та останньої “Коронації”, тобто, Литовченка. Повісті та оповідання різних літ і різних напрямків зібрані в цих двох книжках не за якоюсь, наприклад, тематичною, ознакою. Під одну обкладинку потрапили сюрреальна та гротескна “Повість про чотири квітки” й роман “До комунізму залишалося років п'ятнадцять-двадцять”, у передмові до якого автор щиросердно зізнався: “Добре б іще повість була науково-фантастична, а то фантастика явно ненаукова, містична якась, маячня найчистішого гатунку”. У “Чотирьох квітках” читач опиняється в абстрактному місті; стіни там мають і вуха, і очі, а на додачу — здатність розмовляти; вироки виносить Справедлива Машина. Часопростір “До комунізму...” хоч і вигнутий, та цілком упізнаваний — це Київ 1960-1980-х. Писана мало не з натури повість у жанрі побутового гротеску (“Дульцінея”) межує з історією барокової відьми (“Навчениця”); оповідка на біблійний сюжет — поруч із канонічною науковою фантастикою “Ніхто не забутий”, а заголовна повість збірки “Останній із струльдбруґів” сусідить з чорним гумором на тему екології (“Вечірнє клювання”). Ніби протилежні полюси — “Ніхто не забутий” і “Повість про чотири квітки”. Абсолютно різні технічно — перша лаконічна, що викликає ностальгійні асоціації з оповіданнями часів Дашкієва та Бережного, а друга насичена вибагливими яскравими мазками фантазії, — обидві вражають щирістю. Бо що ще могло б поєднати оповідання про дослідження минуло за допомоги хроноскопа з повістю про кінець і початок світу в одному окремо взятому, хай і химерному, місті? Текст “До комунізму залишалося років п'ятнадцять-двадцять” варто розглядати як головний у творчості Т.Литовченка. Через двадцять років після трагедії Бабин Яр містичним чином нагадав про себе Куренівською катастрофою. Через чверть століття після Куренівки вибухнув “атомний богатир” у Чорнобилі. Тимур Литовченко вираховує циклічний “ритм”, трагічних подій; єдиний шанс на порятунок — не забувати нічого. Пам'ятати. Валерій ВЕРХОВСЬКИЙ Книжник-review # 07(129 ) 2006, с.29
|
| | |
| Статья написана 11 мая 14:16 |

Юрий Визбор и Михаил Жванецкий не просто были знакомы. Они дружили. Юрий Иосифович сыграл огромную роль в том, чтобы его друг обосновался в Москве. Вот что пишет в своей книге Анатолий Кулагин: Что касается Жванецкого, то они с Визбором любили ходить вместе в баню при гостинице «Турист», что возле Ботанического сада. Баня открывалась в семь утра, и вот на первый малолюдный (тем и привлекательный) сеанс, строго по средам, они и отправлялись; присоединялся к ним иной раз и артист Роман Карцев, в сатирическом жанре человек тоже не последний. В своё время, когда у ещё не слишком знаменитых Жванецкого и Карцева были проблемы с работой, Визбор здорово им помог, попросив свое друга Аркадия устроить их выступления в Калининграде, у себя в конструкторском бюро. Был успех, и была поддержка — моральная и материальная. Спустя 15 лет после ухода Визбора из жизни его талантливый друг-сатирик посвятит ему прочувствованный монолог, прочитанный на юбилейном вечере в Москве: "Я с Юрой никуда не лазал, не ползал и не карабкался. Я пил и слушал. И ходил. И по ночной Москве, и по ночной Одессе. И говорил про всех. И прощались: «Пиши, Юра, пиши». «И ты, Миша, пиши». А он... И написал немного. И сыграл немного. И спел немного. А становится все лучше и лучше. Обидно, что не дожил, потому что свобода. Хорошо, что не дожил, потому что нет публики. В одном не ошибся — наш читатель и слушатель обожает покойных. Но становиться все лучше после смерти — это надо было уметь раньше. Сейчас немногие понимают такую иронию и такие тонкие намеки. Не с кем получать удовольствие. Юра! Сегодня тебе 65 и сегодня твой большой вечер в зале «Россия». Вышли все твои тексты, Юра! Твоя Нина сделала это! В ней ты не ошибся. Ты ни в ком не ошибся, Юра! Все, кто жив, пришли. Остальных ты уже встретил сам. Мы долго шли через пустоту, Юра, и пришли к тебе. И носим теперь мы твой талант, Юра, как носил его ты, большой, добрый, светловолосый, смешливый и переполненный горами, снегами, морями, случаями, автомобилями, несчастной и счастливой любовью, «белой пеной мягкой лапой» и ароматными женскими головами. Тот, кто говорил с тобой, когда ты был с нами, тот не отвыкнет и не забудет. Просто, когда пытаешься тебя вспомнить, идет что-то солнечное и ласковое, потом появляешься ты, потом комок в горле, и все! И зал встает...». *** Что такое писательский ум? Не договаривать половину фразы. Что такое писательское счастье? Немножко написать и жить, жить, жить. Что такое писательский ребёнок? Тот, кто о любви к себе узнает из произведений отца. Что такое писательская жена? Женщина, которая сидит дома и с отвращением видит в муже человека. Что такое писательская квартира? Место, где у него нет угла. Что такое писатель в семье? Квартирант под девизом: «Ты всё равно целый день сидишь, постирал бы чего-нибудь». Что такое писательская жизнь? Ни одной мысли вслух. Что такое писательская смерть? Выход в свет. М. Жванецкий
|
|
|