«Аргонавты Вселенной» — фантастический роман Владимира Владко, на котором в свое время выросло не одно поколение любителей фантастики. Сейчас роман, написанный в 1930-х в Советском Союзе о тогдашних реалиях, почти полностью забыт. Но мы попытались взглянуть на него глазами людей, живущих в Украине в 2024 году, и нашли, о чем вам рассказать.

«Аргонавты Вселенной»

«Аргонавты Вселенной»

Полет на Венеру

Футуристический космический корабль с четырьмя астронавтами, один из которых пробрался на него тайно, летят на далекую планету. Там они хотят найти невиданные на Земле, но крайне необходимые для ее промышленности вещества. После посадки оказывается, что планета поросла дикими чащами, где живут гигантские существа, с которыми часто приходится вступать в спор с применением огнестрельного оружия.

Нет, это не черновик приквела к «Аватару» и даже не фанфик по «Старкрафту». Это роман «Аргонавты Вселенной» Владимира Владко, впервые изданный в 1935 году, один из первых в украинской литературе образцов космической фантастики.

На момент своего выхода он был чрезвычайно популярным, поскольку это были космические приключения вполне на уровне лучших образцов того, что в то время писалось в других странах. Однако постепенно идеи, заложенные в основе книги, начали устаревать. И Владко пытался осовременить свой роман.

Первое издание «Аргонавтов Вселенной». 1935 год.

Первое издание «Аргонавтов Вселенной». 1935 год.

Сам роман существует минимум в двух редакциях, которые ощутимо отличаются друг от друга — оригинальной, неоднократно издававшейся в 1930-х годах, и переработанной, которую создали в 1950-х. Главным образом друг от друга они отличаются техническими подробностями и некоторыми персонажами.

И если с первым все более-менее понятно (ведь на 20 лет между двумя редакциями романа пришелся значительный скачок в развитии технологий), то о героях надо сказать отдельно.

Интересно ли читать «Аргонавтов Вселенной» сейчас?

Подводя итоги написанного, можно задуматься над вопросом о том, что заинтересует читателя в «Аргонавтах Вселенной» сегодня? Прежде всего это ответ тем людям, которые говорят, что никаких тем, кроме несчастных крестьян, в украинской литературе вплоть до времен независимости не было.

Владко даже не был первым украинским фантастом, но именно «Аргонавты Вселенной» дают почувствовать, что украинцам идея космических путешествий не чужда уже несколько поколений.

«Аргонавты Вселенной» — книга из времен, когда враждебную природу надо было покорить

«Аргонавты Вселенной» — книга из времен, когда враждебную природу надо было покорить

«Аргонавты Вселенной» интересны как памятник того самого типа мышления, которое существовало в начале XX века. Тогда люди еще не понимали, что инженерная деятельность может погубить климат, а идея прогресса, при определенных условиях, приводит к потере древней культуры. Обычно мы привыкли считать эти тенденции советскими, но когда молодой Владко писал книгу о полете на Венеру, они царили во всем мире.

Только в Советском Союзе они задержались, и новые гигантоманские проекты по перестройке природы здесь разрабатывали еще тогда, когда в остальном мире уже начали разгребать последствия предыдущих. Хотя кто знает, не потеряли ли там при этом чего-то важного.

Еще «Аргонавты Вселенной» могут объяснить в популярной форме всем желающим некоторые вещи, которые очевидны для космонавтов, но для остальных людей кажутся слишком сложными.

Невесомость на корабле

Невесомость на корабле

Что касается основного назначения книги — развлекать, — то здесь ее можно посоветовать разве что любителям жанра, которые читают в нем абсолютно все. И дело здесь вовсе не в наличии большого количества объяснений. Собственно, их читать интересно. Зато сами приключения сейчас кажутся слишком простыми. Хотя, возможно, именно этим они кому-то и понравятся.

Коммунистическая пропаганда

Еще одна вещь, на которую, читая книгу, невозможно не обратить внимания — это коммунизм. Книга писалась в Советском Союзе, и автор даже не пытался намекать, что он против этой идеологии. Нет, когда герои заняты приключениями, например, тормозят возле Венеры или путешествуют ее чащами, о том, что их послала «страна рабочих и крестьян», они не вспоминают.

Однако стоит одному из путешественников (Рындину) раскрыть рот на тему того, почему они вообще сюда прилетели и именно ему удалось первым в мире построить космоплан, как оттуда начинает литься откровенная пропаганда. Конечно, Советский Союз — это «страна света», и ни о каких репрессиях и массовом голоде (первое издание вышло через два года после Голодомора) в нем никто ничего не слышал.

Саме так уявляв собі старт космічного корабля Владко

Именно так представлял себе старт космического корабля Владко. Иллюстрация из оригинального издания

Зато вся Земля задерживает дыхание, наблюдая за тем, какая это передовая страна, и даже тот факт, что им удастся «вырвать у природы ее тайны», в репликах Риндина тесно связан с тем, что они — коммунисты.

Начальные и конечные сцены книги сейчас выглядят даже не советской пропагандой, а, скорее, даже пародией на нее. Потому что в них с невероятным пафосом изображается, как специальные поезда свозят со всех уголков Советского Союза представителей рабочих и крестьян, членов партии и правительства для того, чтобы проводить путешественников в космос, а затем поздравить их после возвращения. Можете эти сцены просто пропустить, для понимания основного сюжета они никакого значения не имеют.

Реактивный корабль «Венера-1»

Сильной стороной произведения Владко является его научно-техническая составляющая в той части, где речь идет о космическом путешествии. Здесь роман явно написан как максимально реалистичная научная фантастика. В чем-то это не удалось, в другом — его до сих пор интересно читать как популярное изложение реалий космического полета.

Космический корабль «Венера-1»

Космический корабль «Венера-1»

Прежде всего интересный вид имеет космоплан «Венера-1», на котором путешествуют герои. Владко его схему достаточно подробно описывает, причем пытается достичь того уровня инженерной реалистичности, который был, например, у Жюля Верна в его описании «Наутилуса» в «Двадцать тысяч лье под водой». Даже в лучших образцах фантастики тех годов это случалось нечасто.

«Венера-1» — это действительно космический корабль с реактивными двигателями. Он ускоряется не благодаря загадочному новому двигателю, а просто выбрасывает продукты химических реакций в сторону, противоположную той, в которую ему надо лететь.

При этом Владко четко знает, что на обычном химическом топливе взлететь с поверхности Земли, как это делают его герои, не удастся. В первых редакциях они это делали как гидроплан, с поверхности озера, в более поздних — с длиннющей эстакады на реактивной тележке.

Улаживание пробоины от метеорита

Улаживание пробоины от метеорита

Именно поэтому Владко достаточно подробно описывает, что по своей сути Венера-1 является взрыволетом. В ранних версиях в качестве топлива выступает вымышленный супертротил, который в «таблетках» подается в специальную камеру в двигателе, где и взрывается. Взрыв вызывает значительно более быстрое расширение газов, а следовательно, получает более высокий удельный импульс.

В более поздних редакциях Владко подробно расписывает эту проблему, которая является одной из центральных и для современных разработчиков космических двигателей. Низкая скорость истечения газов означает, что почти всю массу ракеты в момент старта должно составлять топливо. В версии 1950-х годов «Венера-1» взрывает в камерах своих двигателей уже не обычное топливо, а атомное.

Владко даже приводит цифру истечения газов из сопла. Она достаточно близка к тем, что были получены для вполне реальных проектов атомолетов, которые разрабатывались в течение последних десятилетий. Однако автор вполне справедливо показывает, что и в таком случае «аргонавты» будут лететь внутри двух крошечных кают, которые прицеплены к гигантскому складу атомных бомб.

Кстати, такая концепция вполне реальна. Проект Orion, который разрабатывался в США в 1950-е годы, должен был ускоряться, взрывая рядом с собой атомные заряды. И хотя тогда его признали бесперспективным, его потомки время от времени появляются до сих пор.

Космическое пространство Владимира Владко

Еще одной особенностью двигателя «Венеры-1» является то, что он не работает все время полета. Его включают на старте, для того, чтобы он вывел космический корабль за пределы Земли и дал ему набрать скорость 11,5 км/с. Это действительно так называемая вторая космическая скорость для Земли, наименьшая, при которой возможно преодолеть ее силу притяжения.

Невесомость на корабле

Невесомость на корабле

Стоит отметить, что на момент написания романа человечество еще не создало ни одного транспортного средства, которое бы передвигалось подобным образом: сначала разогналось бы, а затем неделями летело бы, не теряя скорости с выключенными двигателями. И в этом плане «Аргонавты Вселенной» действительно опередили свое время.

Еще одна вещь, на которую и сейчас обращаешь внимание в романе, — невесомость. Впервые ее человек ощутил на околоземной орбите только через 25 лет после публикации первой версии романа. Хотя знали об этом эффекте еще за несколько веков до Владко, обычно фантасты даже в его времена забывали подробно ее прописать.

А вот Владко достаточно точно описал все ее эффекты, вплоть до того, что в микрогравитации не стоит стучать кулаком по столу, если не хочешь удариться головой о то, что над ним. Да и ловят каплю жидкости ртом герои так же увлекательно, как и современные астронавты на МКС.

Что в романе описано точно

Еще одна деталь, которую интересно читать и сейчас, — рассказ о траектории полета между Землей и Венерой. Владко ее очень точно описал и даже разместил в книге схему. Этим «Аргонавты Вселенной» очень напоминают «Колонию» Макса Кидрука, изданную почти через 90 лет после него. Правда, во второй книге объясняется, почему непросто долететь до Марса, а не до Венеры.

Владко очень популярно объясняет с простыми расчетами, что при той скорости, которую имеет «Венера-1», кратчайшим путем к соседней планете будет вовсе не прямая, соединяющая два небесных тела в точке их максимального сближения, а дуга эллипса, что требует точного расчета времени вылета с Земли. Термина «стартовое окно» писатель не использует, но фактически дает его определение.

Схема полета на Венеру

Схема полета на Венеру

Еще одним научным аспектом путешествия, который Владко достаточно точно передает, являются маневры торможения вблизи Венеры. О том, что космическому кораблю в реальности надо будет их выполнять, большинство авторов научной фантастики будут забывать еще десятки лет после «Аргонавтов Вселенной».

Да и сейчас, если автор упоминает о том, что космическому аппарату надо так делать, то это уже заявка на научность. Владко же описывает этот маневр подробно, хотя в его времена он оставался чисто теоретическим.

«Венера-1» приближается к одноименной планете по касательной, не снижая скорости. Для торможения она использует комбинацию импульса двигателей с аэродинамическим торможением. С научной точки зрения, экипаж все делает правильно, если считать, что их основной целью является экономия топлива. Атмосфера планеты все делает за них.

Владко совершенно справедливо описывает, что после этого маневра орбита становится эллипсом вокруг Венеры, а точка торможения — его перицентром, самой низкой точкой. И торможение, которое происходит после каждого оборота в той же точке, опускает не его, а апогей, самую высокую точку орбиты.

Правда, сознательно или нет, Владко заставляет своих героев допустить ошибку, которую реальные астронавты возле чужой неизученной планеты никогда бы не сделали. Орбита, которую они приобрели после торможения, оказалась слишком близкой к планете, и трение атмосферы окончательно затормозило «Венеру-1», заставив ее упасть на поверхность в случайном месте.

Вместо этого героям стоило бы остаться на более высокой орбите, как следует осмотреть поверхность, выглядывающую из-под облаков, и выбрать себе лучшее место для посадки. Правда, тогда их приключения на поверхности не были бы такими захватывающими.

Технические ошибки и неточности

Владимир Владко при всех своих талантах допустил в романе немалое количество неточностей, а то и просто опирался на гибкие теории. Один из самых нереалистичных моментов романа — отсутствие радиосвязи между экипажем и Землей. В романе это объясняется наличием «слоя Хевисайда», который в те времена во многом считался непроницаемым для электромагнитных волн из-за того, что длинные волны, которые тогда были основой радиосвязи, хорошо отражались от нижних слоев ионосферы.

Конечно, в реальности ионосфера задерживает только часть радиоволн, а остальные проходят ее без проблем. И об этом автору сказали еще в момент написания романа. Поэтому в новых изданиях связь с Землей по крайней мере на первых этапах полета поддерживается. Но потом все же теряются, на этот раз из-за космических изменений.

Запуск почтовой ракеты

Запуск почтовой ракеты

Похоже, что автору это требовалось для того, чтобы ввести в роман одно крайне неоднозначное с научной точки зрения устройство — почтовую ракету. Маленькую ракету, в которую «аргонавты» вкладывают написанное от руки послание соотечественникам и выпускают на Землю. В общей сложности на «Венере-1» четыре таких устройства, и для того, чтобы запустить первое из них, Гуро выходит за пределы корабля в скафандре.

Сам скафандр, описание выхода и ощущения героя во время него описаны очень точно. Однако бессмысленности такого действия это не отменяет. Владко будто забывает все, что писал о небесной механике до этого. Почтовой ракете пришлось бы потратить невероятное количество топлива, ведь в начале она имеет тот же вектор скорости, что и космический корабль. И исправить его ускорением так, чтобы попасть на Землю, крайне тяжело.

Еще более странным выглядит запуск такой ракеты уже с поверхности Венеры. Здесь Владко вдобавок ко всему забывает о необходимости преодоления еще и силы тяготения этого небесного тела. Да и, судя по описанию, запускают ее совсем не во время стартового окна.

После посадки на Венеру

После посадки на Венеру

Еще один явный недостаток, допущенный Владко в ранней версии романа, — генерация электроэнергии на корабле. Для этого он предложил использовать движение воды в трубах, вызванное разницей температур на освещенной и затененной сторонах ракеты.

Неурядица здесь совсем не в том, что «Венера-1» скорее всего вращалась вокруг своей оси и постоянно затененного участка не было. Дело в том, что такой разницы на металлическом корабле в принципе не должно быть. Космос не холоден сам по себе, тем более на расстояниях от Солнца меньше орбиты Земли. Вакуум не имеет температуры, потери энергии в нем определяются излучением с поверхности, а оно обычно идет настолько неэффективно, что современным аппаратам с мощными силовыми установками приходится пристраивать радиаторы.

Да и теплопроводность металлического корпуса не дала бы образоваться значительному разбегу температур. Вероятно, именно поэтому Владко в поздних вариантах романа отказался от этой идеи в пользу солнечных батарей. Причем принцип работы он описывает очень точно.

Венера

Однако главная претензия к «Аргонавтам Вселенной» у всех современных читателей непременно будет связана с самим образом самой близкой к нам планете. Ведь все знают, что никаких лесов с гигантскими насекомыми там быть не может. Венера сухая, горячая, и если там и есть какая-нибудь жидкость, то это лава или серная кислота.

Так выглядит Венера в романе

Так выглядит Венера в романе

Однако узнали об этом люди не так давно, как считается. Только летом 1962 года, то есть через 27 лет после первой публикации «Аргонавтов Вселенной», американский зонд Mariner-2 сообщил на Землю, что поверхность планеты нагрета гораздо сильнее, чем считалось до сих пор.

А до того теория, что на Венере тепло и влажно, была широко распространена, хотя и не общепринята. В тех же «Аргонавтах Вселенной» упоминается высокое содержание углекислого газа в атмосфере, хотя автор его явно недооценил. Что говорить, если даже известный американский фантаст Айзек Азимов в начале 1950-х изображал на поверхности нашей соседки полностью покрывающие ее океаны.

По иронии судьбы, обнаружить, что Венера не похожа на то, что изобразил Владко, мог советский автоматический зонд под названием «Венера-1», запущенный по очень близкой к книжной траектории в феврале 1961 года. Это немного смешно, но он не смог этого сделать из-за потери радиосвязи, которая, скорее всего, произошла из-за ошибки конструкторов.

Причудливая биология венерианской жизни

А вот в чем Владимир Владко больше всего ошибся, так это в описании венерианской жизни, даже если предположить, что условия на ее поверхности соответствовали бы описанным.

В книге считают, что Венера — младше Земли, хотя, по современным представлениям, обе планеты должны были образоваться почти одновременно в самом начале существования Солнечной системы.

Еще удивительнее то, что герои искренне убеждены, что эволюция на планете идет по тому же пути и в том же темпе, что и на Земле. Отсюда они делают вывод, что на Венере как раз должен быть аналог земного мезозоя, и не только перечисляют всех бронтозавров и цератозавров, которых там точно встретят, но уже мысленно привозят на землю археоптерикса. Очевидно, лавры профессора Челленджера из «Потерянного мира» Артура Конан Дойля все никак не дают им покоя.

Битва с гигантскими бактериями

Битва с гигантскими бактериями

Однако даже открытие того, что на планете нет ни одного позвоночного животного, не уберегает их от ложных выводов. Герои предполагают, что причиной этого является высокое содержание углекислого газа в воздухе, из-за которого они вынуждены носить в джунглях скафандры.

По их мнению, остальные позвоночные животные на планете тоже не выжили бы, и поэтому здесь достигли гигантских размеров именно членистоногие. Однако даже с точки зрения современной Владко биологии это более чем сомнительное заявление. Дело в том, что максимальный размер жуков на земле определяется строением их аппарата дыхания.

Он хорошо работает именно в условиях избытка кислорода. Не зря же наибольшего размера насекомые достигли в карбоновом периоде, когда количество кислорода на Земле было даже выше, чем сейчас. Однако и тогда максимальный размах крыльев стрекозы достигал всего 71 см, а не нескольких метров, как в романе.

Иллюстрации в оригинале https://universemagazine.com/ru/argonavty...

https://fantlab.ru/edition48508

Kočerha Ivan. Hodinář a slepice : Hra o 4 dějst . / Přel . E. Drmola.- ČSSR .Praha. DILIA , 1957.- 105 s-

Revolutionsstücke — Nachwort von Helmut Baierl — Berlin : Henschelverlag, 1967.

Babel, Isaak , Kotscherga, Anatoli , Wischnewski, Wsewolod et al.: Revolutionsstücke. Nachwort von Helmut Baierl. Enthält: Wischnewski: Optimistische Tragödie , Bill-Bjelozerkowski: Sturm , Lunatscharski: Der befreite Don Quichote , Kotscherga: Der Uhrmacher und das Huhn , Babel: Maria , Alexander Stein: Zwischen den Gewittern. Berlin. Henschel 1967. 8vo. 373, (2) S. OLn. Einband leicht berieben, sonst gut erhaltenes Exemplar.

***

Сборник пьес ("Китайський флакон", "Екзамен з анатомії", "Майстри часу" та "Нічна тривога"), Шанхай, 1954 р.

***

***

Майстрі часу : п’єса на чотири акти / Іван Кочерга.

Видання Київ — Харків : Радянська література, 1934.

Стор. 117 с. : портр.

... Часовщик и курица: (Мастера времени). Пьеса в 4 д. — М. : Центр. бюро по распространению драматургич. продукции. Цедрам, 11 тип. Мособлполиграфа, 1934. — 63 с., 1 с. "Для заметок", . Автор Кочерга, И., тираж 2000

... Часовщик и курица: Пьеса в 4 д. — [М.] : ГИХЛ, 13 типо цинк. Мособлполиграфа, 1934. — 129, [2] с., 1 вкл. л. портр.

Автор Кочерга, И.

“...Переплет и титул: А. А. Толоконников. тираж 9000

Драматичні твори. — Киïв Харків : Украïнське Державне видавництво, 1944. — 426 с.

Автор Кочерга, І., наклад 10000 драматична поема «Свіччине весілля», п’єса «Майстри часу» і драма «Алмазне жорно».

Українська радянська п'єса. О. Корнійчук. Загибель ескадри.-О. Корнійчук. Макар Діброва.-І. Кочерга. Майстри часу.-Л. Дмитерко. Навіки разом.-А. Шиян. Котигорошко.-В. Суходольський. Устим Кармалюк.-Ю. Мокрієв. Незабутня осінь.-Я. Баш. Професор Буйко.-Є. Кравченко. Комсомольська лінія. — том 2, 1950, 535 с. наклад 10000

Майстри часу / [Вступ. стаття: Кіндрат Сторчак. «Справжні майстри часу»]

Вид документа: Книги

Автор: Кочерга, І. А.

Опубликовано: К. : Дніпро, 1966

Физические характеристики: 131 с. з іл.; 1 л. портр. ; 17 см, у супері

Язык: Украинский

Серия: Б-ка драматурга та кінодраматурга

Другие заглавия: Мастера времени

Примечания: Біогр. довідка: с. 2

3000 экз.

***

.Кочерга І. А

Твори / [Вступ. стаття "Творчий шлях I. А. Кочерги", с. 5-36, та впорядкування К. М. Сторчака]. [Фея гіркого мигдалю.-Алмазне жорно.-Марко в пеклі.-Натура й культура.-Навчила доля, де шлях до волі.-Про що жито співає.-Свіччине весілля.-Майстри часу]. — том 1 — 669 с.; 1 л. портр. К. : Держлітвидав УРСР, 1956

***

Твори / [Вступ. стаття «Майстер вічності. Стежки життя і шляхи творчості», с. 3-31, упорядкувания текстів та примітки В. Неділька]. — К. : Молодь, 1968. — 438 с.; 8 л. іл. і портр. — (Шкільна б-ка) 438 с.; 8 л. іл. і портр. ; 20 см

Автор Кочерга, І. А. Зміст: Ярослав Мудрий. Драм. поема. — Свіччине весілля. — Алмазне жорно. — Майстри часу

45000 экз.

***

Майстри часу: П'єса на 4 д. / [Режисерські поради Л. Олійника, с. 125-154]. — К. : Держлітвидав УРСР, 1963. — 155 с. — (Б-чка самодіял. театру)

Автор Кочерга, І. А.

Вид документа: Книги

Автор: Кочерга, І. А.

Опубликовано: К. : Держлітвидав УРСР, 1963

Физические характеристики: 155 с. ; 16 см

Язык: Украинский

Серия: Б-чка самодіял. театру

Другие заглавия: Мастера времени

Примечания: 8800 экз.

***

... Часовщик и курица: [Мастера времени]. Пьеса в 4 д. / Центр упр. по распространению драматургич. продукции "Цедрам".... — [М.] : стеклогр. Цедрама, 1935. — 54 с.

Автор Кочерга, И. А.Опубликовано: [М.] : стеклогр. Цедрама, 1935

Физические характеристики: 54 с. ; 29?22

Примечания: На правах рукописи.

340 экз.

***

Українська радянська історико-революційна п'єса : Збірник. У 2-х т. / [Вступ. стаття "Тема революції в українській радянській драматургії", с. 15-19, та упорядкування канд. філол. наук О. С. Дяченка]. Т. 1 / [Автори: А. Головко, М. Ірчан, Я. Мамонтов, І. Кочерга, Д. Бедзик, Я. Галан, О. Корнійчук, І. Микитенко, Л. Первомайський] Тираж 5 000 . Тиснение. Збірник у двух томах. Том перший. 1957

Кочерга, І. Майстри часу [Текст] : п'єса / І. Кочерга // Українська радянська історико-революційна п'єса : У 2 т. – К. : Держлітвидав України, 1957. – Т.1. – С. 459-542.

Кочерга, І. Марко в пеклі [Текст] : феєрія / І. Кочерга // Українська радянська історико-революційна п'єса : У 2 т. – К. : Держлітвидав України, 1957. – Т.1. – С. 171-254.

***

Кочерга І. А. Драматичні твори / І. А. Кочерга. — Київ ; Харків : Держ. літ. вид-во, 1938. — 454, [2] с., 1 арк. портр. Драматична поема «Свіччине весілля», драма «Алмазне жорно», п’єси «Майстри часу», «Підеш – не вернешся».

***

Іван Кочерга "П'єси"

Київ Держ Літ Видав 1951

Тираж 15 000

До збірки увійшли п'єси:

     "Ярослав Мудрий" (драматична поема)

     "Свіччине весілля"

     "Майстри часу"

***

Kotsherga I.A.

קאָטשערגא .אי.א Der zeygermakher un di hun : Pyese in fir aktn / Iv. Kotsherga ; Yidish — H. Baru דער זייגערמאכער אונ די הונ : פיעסע אינ פיר אקטנ / איוו. קאָטשערגא ; יידיש — ה. בארו. — Kiev; Kharkov : Melukhe-farlag far di natsionale minderhaytn in USSR, 1936. — קיעוו; כרקאָוו : מעלוכע-פארלאג פאר די נאציאָנאלע מינדערהייטנ אינ אוסר״ר, 1936. — Киев; Харьков : Государственное издательство национальных меньшинств на Украине, 1936. — 123 с. ; 17 см.

Перевод заглавия: Часовщик и курица : Пьеса в четырех актах

Автор: Кочерга, Иван Антонович (1881-1952) Информация из Авторитетного файла РНБ;

Kotsherga, Ivan Antonovitsh (1881-1952);

קאָטשערגא, איוואן אנטאָנאָוויטש (1881-1952)

Другие ответственные лица и организации: Бару, Герш (1880-) -- Переводчик Информация из Авторитетного файла РНБ;

***

Cover: Časovščik i kurica (Click to show detail of the record)

Časovščik i kurica

Kočerha, Ivan

Plays in collections

In Sovetskaja dramaturgija : P‘jesy Moskva : Iskusstvo, 1948 1917-1947, Tom vtoroj, S. 229-297

М. Горький Егор Булычов и другие

В. Вишневский. Оптимистическая трагедия

Л. Славин. Интервенция

А. Корнейчук. Гибель эскадры

И. Кочерга. Часовщик и курица

*

Cover: Hodinář a slepice (Click to show detail of the record)

Hodinář a slepice

Kočerha, Ivan

Theatre plays

Praha : Dilia, 1957 Call number: A 1315

Available Items:2 to rent and 0 in house loan 2

Available on building Main building

*

Cover: Hodinář a slepice (Click to show detail of the record)

Hodinář a slepice

Kočerha, Ivan

Theatre plays

[Brno : Zemské divadlo v Brně, 19--] Call number: P 14723

Available Items:0 to rent and 1 in house loan 1

Available on building Main building

*

Cover: Mistři času (Click to show detail of the record)

Mistři času

Kočerha, Ivan

Theatre plays

[S.l.] : [s.n.], [19--] Call number: P 4648

Available Items:0 to rent and 1 in house loan 1

Available on building Main building

https://ldh.idu.cz/records/ef961b48-7819-...

***

журнал "Театр и драматургия" №6 (15) 1934 стр. 45-64 И. Кочерга "Часовщик и курица"

Вспоминаю сейчас об этой сентиментальной истории с теплой иронией и благодарностью, ведь она, как ни странно, сыграла решающую роль во всей моей последующей жизни.

В один из воскресных дней мама нарядила меня в лучшее белое платье с воланчиками и завязала на макушке такой же бант

— Папа с тобой приглашен в гости к Ивану Антоновичу Кочерге, — сообщила она торжественно и тут же добавила, — на консультацию...

Перед выходом мне был дан целый ряд строгих наставлений, как держать себя в благородном доме, и главное, если предложат что-нибудь прочитать, то коротко, «не захлебываясь».

Стоял теплый летний день. Цвели липы. До Дома писателей на

217

улице Ленина, дом 68 мы шли пешком. Папа рассказывал мне о своем знакомстве с Иваном Антоновичем:

— Твоя тетя Саша, которая жила в одном из селений вблизи Житомира и славилась прекрасными вареньями и пасхальными куличами, и ее муж Стефан, увлекавшийся ботаникой и разведением пчел, еще в молодости познакомились где-то под Нежином с Параской Михайловной — Пашенькой Поповой и подружились. Семья Поповых отличалась художественными способностями. Отец Параски Михайловны любил поэзию и сам писал стихи. Дочь Поповых Парася музицировала на домашних вечерах поэзии и имела приятный низкий голос. Впоследствии она вышла замуж за штабс-капитана Антона Петровича Кочергу и стала матерью Ивана. Впервые в их дом меня вместе с сестрой Александрой пригласили в 1906 году на крестины Михаила — сына Ивана.

— Расскажи мне, пожалуйста, папа, как Иван Антонович стал писателем? — вдруг попросила я.

— Далеко не сразу,— объяснил папа.— Прежде чем заняться литературой, Кочерга окончил юридический факультет Киевского университета, затем работал мелким чиновником и писал театральные отзывы — рецензии. Много переводил. Кочерга ведь владеет свободно несколькими иностранными языками, особенно французским... Иван Антонович — человек тонкой души, эстет.

— А Ивану Антоновичу в детстве не запрещали фантазировать? — задала я свой давно наболевший вопрос.

— Думаю, что нет. Литературные наклонности сына родители поддерживали...

— Папа, а что это у тебя в сумке такое тяжелое, книга? — поинтересовалась я.

— Я хочу нашему другу подарить самую ценную книгу, — ответил отец.

— Я ее видела?

— Нет, она была спрятана даже от мамы... Но эта книга очень нужна Ивану Антоновичу как писателю и как человеку... Ты ведь слышала, какие он пишет пьесы... Например, «Песня о свечке», «фаустина»...

— Мама сказала, что это сказки, и в жизни такого не бывает.

218

— Бывает, Ина, бывает... Ты помнишь, как рассказывала нам с мамой после болезни, что у твоего изголовья сидел дедушка с длинной бородой. И гладил твою голову. Потом жар у тебя спал...

— Да, конечно, я выздоровела тогда... Но мама говорила, что я его видела в бреду... Но когда мне плохо, я хочу, чтобы он пришел ко мне и помог...

— Вот видишь... И эта книга, которую я несу в подарок Ивану Антоновичу, о том, как нам помогают такие светлые личности. Поэтому ты должна к ним обращаться в молитвах...

— Но я не знаю молитв, и детей, которых водят в церковь, выгоняют из детского сада...

— А тебе не надо ходить в церковь. Ты мысленно молись, лежа в кровати перед сном... И проси, чтобы исполнилось твое самое сокровенное...

Ну вот мы и пришли. Дверь нам открыла полная пожилая женщина с мелкими кудряшками — жена писателя — Аделаида Степановна. Увидев нас, она радостно заулыбалась и принялась меня целовать.

— Дорогой Николай Криптопович, — так она называла моего отца. — Мы с Иваном Антоновичем так хотели девочку, а у нас два сына...

Иван Антонович появился в двери своего кабинета тщательно выбритый и, несмотря на жаркий день, в костюме, из-под которого выглядывал белоснежный ворот рубашки, стянутый тугим узлом галстука.

— Кого-нибудь ждете, Иван? — насторожился папа.

— Никого, Ника, только вас с Иночкой. Пока будут накрывать стол к обеду, мы посидим у меня в кабинете и побеседуем, — пригласил писатель. Голос у него был низкий, бархатный, со скрипом на верхних регистрах.

Усадив меня в большое кожаное кресло, писатель предложил мне посмотреть прекрасно иллюстрированное издание сказок Андерсена и начал подробно расспрашивать папу о здоровье, о работе.

Отец поздравил драматурга с премьерой его «Часовщика и курицы», сожалея, что из-за болезни не смог посмотреть этой оригинальной пьесы. «А отзывы читал: ее считают «новой страницей» в

219

современной драматургии... От души поздравляю вас»,— сказал он Кочерге, и они обнялись...

— Ни о каком самоуспокоении и думать не приходится, — сказал Иван Антонович.— Теперь только и начинается претворение моих мыслей в образы,— Голос его звучал взволнованно.— Представьте себе, Ника, теперь я вырвался окончательно из «кельи затворника»: выступаю на публичных диспутах, спорю... Вот бы удивилась моя матушка!.. Я протестую против пьес с примитивным героем-простачком, не умеющим мыслить и страдать... Юмор и остроумие — отличительные свойства нашего народа, и желательно, чтобы они обрели свою национальную форму в современной литературе и искусстве...

— Не находите ли вы, что следует познакомить украинского зрителя и с европейской водевильной классикой?

— Об этом я уже подумал и перевел с французского на украинский водевиль «Соломенная шляпка». Удивительно изящная вещица!

Разговор взрослых стал мне малопонятен, но я поняла, что мой обычно молчаливый папа очень умный человек.

— Кстати, что это за книга, которую вы мне принесли?.. На столе лежала толстая в синем переплете книга.

— Боже мой! Ника, да это целое состояние — «Община»! (Название ее я уточнила уже в 40-х годах, читая дневник папы) Откуда это?..

— Из Риги, представьте себе... Моя сестра Мария, которая увлекается восточной философией, приобрела эту книгу в Латвийском Обществе имени Н.К. Рериха...

И вдруг они заговорили на французском, мне не понятном языке... Иван Антонович показал папе ряд книг, изданных в Париже. (Одну из них в 1947 году мне подарил Иван Антонович при последней встрече, это была первая книга «Листы сада Мории» издания 1924 года). О моем присутствии на некоторое время забыли. И чтобы чем-нибудь развлечься, я начала изучать кабинет писателя. Кочерги были эстетами. Их окружали гравюры фламандских мастеров, саксонский фарфор. У окна стоял большой письменный стол с многочисленными папками, со старинной чернильницей, с часами в серебряной оправе и белым черепом.

220

— У древних римлян было такое изречение,— объяснил Иван Антонович,— «мементо мори» — «помни о смерти». Это я понимаю так: свершай при жизни хорошие деяния, чтобы было, чем тебя вспомнить после смерти...

Иван Антонович показал нам коллекцию аметистов цветом от нежно-сиреневых до темно-фиолетовых, которые собирала его матушка. (Его отец коллекционировал трубки, хотя сам не курил) .«Действительно, ни у одного драгоценного камня нет столько цветов и оттенков, как у аметиста,— объяснил Иван Антонович и, понизив голос, сообщил, — у каждого человека имеется свой счастливый камень, оказывающий положительное влияние на его судьбу... Но, увы, как мало кто это знает...»

Заглянув в гороскоп, он тут же определил, что по данным моего отца ему следует носить аквамарин. Сам же Иван Кочерга носил на указательном пальце перстень с сапфиром — синим камнем. Мой отец вспомнил, что на свадьбу он подарил моей маме колечко с тремя камушками опала...

— О, это, Николя, вы опрометчиво сделали, — огорчился писатель.— Опал — это камень-диагност... Он определяет состояние духа и здоровья человека. Присутствие этого камня в доме вселяет постоянную тревогу. На пальце здорового человека он голубой, искрящийся красными огоньками, а у больного становится белесым, а у мертвого — совсем тускло-серым... Опасный камень. В Латвии нужно носить свой камень — янтарь из морской смолы...

Слушая рассказ папы, я поняла, почему мама во время моей болезни часто надевала мне на большой палец свое колечко с голубым камнем, а потом долго и внимательно его разглядывала у окна.

После обеда отец, смущаясь, наконец-то, заговорил о цели нашего прихода и рассказал писателю о моих фантазиях и завещании. Иван Антонович, прочитав листок, написанный крупными печатными буквами, спросил: «А при чем здесь туберкулез? К чему было так травмировать ребенка?» Папа старался оправдать поступок мамы...

Иван Антонович предложил мне прочесть что-нибудь из моих стихов. Его желание исполнила с большим удовольствием и читала очень громко.

221

Папа сказал: «Не закрыли мы дверь,

И, узнав о проказах твоих,

К маме подкрался рассерженный зверь

И унес ее в лапах своих».

Я молила: «О звери!

Обещаю послушною быть...

Только маму прошу отпустить!»

Иван Антонович похвалил стишок, но сказал: «Передайте, пожалуйста, Ника, своей супруге, что запрещать фантазировать девочке ни в коем случае не следует, хотя делать какие-либо выводы преждевременно — время покажет. Но запрет может плохо отразиться на дальнейшей судьбе Ины...»

Беспокоило Ивана Антоновича и другое. По его мнению, я плохо владела русским языком.

— Вы правы, — согласился папа. — Причина в том, что жена не справляется с русским. Я же в постоянных отъездах. Правда, была мысль отдать Ину в немецкую школу...

— Ни в коем случае! — запротестовал писатель. — Живя на Украине, девочке прежде всего следует овладеть двумя основными языками — русским и украинским... Советую Ине некоторое время пожить отдельно от матери с женщиной, которая бы вполне владела этими языками... Хорошо бы и вам побыть подольше вместе с дочерью...

Вскоре мама уехала из Киева, куда я не знала... Со мной была подруга мамы Нина Степановна, которая добросовестно следила за моим выговором и построением фраз...

Мое детство оборвалось внезапно и болезненно в 1937—1938 годах, когда арестовали моих родителей за то, что они были латышами и поддерживали связь со своей «фашистской родиной». Меня спас Иван Антонович Кочерга, ставший моим крестным отцом. Когда меня в житомирском полесье перекрестили в Галину, в церковной книге записали, что отец русский и православный...

Началась война. Родители уже были на свободе. Накануне эвакуации семьи Ивана Антоновича мы с мамой зашли к ним попрощаться (папа лежал в больнице). Уютной квартиры Кочерги я не узнала... Писатель был растерян, опустошен.

222

— Все так вдруг, неожиданно, — сказал он грустно. — Я уверен, конечно, что мы скоро вернемся, но...— Иван Антонович развел руками и сказал, обращаясь к моей маме:— Я с детства не люблю переездов, перемены места жительства, хотя — какое противоречие (!) — всегда внутренне куда-то рвусь... Правда, я сейчас переезжаю вместе с писательской организацией и Академией наук, с коллегами и все же... А как же вы?

— Ника очень болен, — объяснила мама. — Мы не можем его оставить одного...

— Но ведь он советский активист, беспартийный коммунист, не терпит фашистов, — заволновался вдруг Иван Антонович. — Да и у вас, Ида Екабовна, в роду красные латышские стрелки!.. Даже не знаю, что вам посоветовать...

Мы расстались с Кочергой в большой тревоге перед неизвестностью...

Вновь встретилась я с Иваном Антоновичем Кочергой после окончания войны незадолго до его кончины — в конце 40-х годов. Он был очень рад своему возвращению домой, много творчески работал. Рассказал о постановке своей пьесы «Ярослав Мудрый» в Харьковском театре имени Т. Шевченко (премьера состоялась в конце 1946 года), подарил мне декабрьский номер журнала «Украинская литература» за 1944 год, в котором пьеса была напечатана в первом варианте.

— Зритель, режиссеры и актеры пьесу встретили отлично, — рассказывал Кочерга, — некоторые даже предлагали поставить «Ярослава Мудрого» в оперном театре, а историки и критики до сих пор спорят... Вот отзыв о драме, который мне особенно дорог...

Иван Антонович протянул мне газету «Радяньске мистецтво» от 13 августа 1947 года со статьей Рильского. В ней поэт писал: «Коли я думаю про «Ярослава Мудрого», я згадую найвищи зразки поетичнои драматургии Пушкина, Шекспира, Олексия Толстого, Шиллера, Леси Украинки».

— А над чем вы сейчас работаете, Иван Антонович? — спросила я, с грустью разглядывая его осунувшееся лицо с подпухшими глазами.

Работаю над шевченковской темой, оживился вдруг писа-

223

тель, и его щеки порозовели от волнения.— Преинтереснейшая штука, великолепный сюжет для драмы, жаль, что я на него не натолкнулся раньше!.. Ведь все мы до сих пор думаем, что Шевченко только борец за счастливую долю своего народа, пожертвовавший ради этой борьбы своим личным счастьем... Нет, он глубоко страдал от одиночества, особенно в последние годы своей жизни, и мечтал о семье, взаимопонимании... О, как я его понимаю!.. Жаль только, что сил у меня становится все меньше...

В последнем письме ко мне в 1948 году он писал: «Чувствую свой близкий уход из жизни... Принимаю его как должное и даже радостное избавление от немощной оболочки, которая вот уже много лет в тягость моей душе... Я мало оставил своему народу. Не всегда был им понят... Меня считали чудаком XX века. А я мыслил другими категориями. Милая Ина, не угнетайся моим письмом... Когда-нибудь и ты поймешь и своего отца, и меня. Но до наших будущих встреч лежат большие испытания».

Від найперших спроб у драматургії до

вершинних п’єс — «Алмазне жорно», «Свіч-

чине весілля», «Майстри часу», «Ярослав

Мудрий» — Іван Антонович Кочерга зав-

жди йшов несходженим путівцем, розкри-

ваючи провідні ідеї свого творчого бачен-

ня її осмислення великих істин епохи. Не-

ходжені путівці — отже й напружені шу-

кання, часом болісні, отже й прийняття

нового через «правоту залізних самозалс-

речень» (П. Тичина), через вихід на шир-

ші і ясніші ідейно-пізнавальні площини.

В одному з варіантів п’єси «Істина» ми

зустрічаємо роздуми І. Кочерги (тут, зро-

зуміло, вкладені в уста героя) над цією

проблемою; «Так, іще вчора я вважав

красу і тиху гармонію єдиною ознакою

Істини. І коли я зазирнув на мить в її

обличчя і побачив, що світ подібний не

на тиху пристань, а на бурхливий океан.

де все кипить, все виникає і руйнується,—

я ладен був піддатися відчаю. Але тепер

я соромлюсь мого страху. Не тихе облич-

чя, але полум’яний лчк у того, що ми на-

зиваємо Істиною».

Народився Іван Антонович Кочерга

6 жовтня 1881 р. в містечку Носівка на

Чернігівщині в сім’ї залізничного служ-

бовця. З ранніх літ оточений піклуванням

і увагою батьків, він ріс переважно в то-

варистві літературних героїв, більше з

ними, а не з однолітками осмислюючи

враження від частих переїздів, зумовлених

службою батька. Лише 1891 р. їхня роди-

‘ Рукописний відділ Інституту літератури

ім Т. Г. Шевченка АН УРСР.— Ф. 103, № ЗО,

арк. 49 (далі ІЛ),

на оселяється на постійне проживання в

Чернігові, де 1899 р. Іван закінчує гім-

назію. Відтак їде до Києва і вивчає право

на юридичному факультеті. По закінченні

університетських студій в 1903 р. повер-

тається до Чернігова і стає на службу

чиновником у контрольній палаті. Проте

Київ, вірніше, мистецьке життя міста, на-

кладаючись на світ літературних і теат-

ральних уподобань юнака (Гете, Гофман,

Мстерлінк, Гейне, Тік, Скріб, Новаліс,

казки та легенди різних народів), уже

розбурхав творчі здібності Кочерги —

з 1904 р. він виступає з театральними

рецензіями на сторінках чернігівських га-

зет. У вільний від служби час молодий

критик живе в своєму замкненому світі,

який утворюють художні образи та ідеї

улюблених письменників. Звісно, критич-

на діяльність була виявом громадянської

позиції, але в ті роки Іван Кочерга явно

тяжів до пасивно-романтичного сприйнят-

тя життя. Його навіть дратують гострі

проблеми, що боліли тогочасній передовій

російській драматургії. Він не сприймає

і намагання «малоросійського театру» ви-

йти за межі суцільного етнографізму —

як критик, скажімо, засуджує нові, посту-

пові тенденції в українській драмі, вира-

жені, зокрема, в п’єсах Карпенка-Карого.

Все це важливе для усвідомлення еволю-

ції Івана Кочерги як власне українського

письменника, для розуміння того, як роз-

вивалися його естетичні погляди, поетика,

система драматургічних прийомів.

В одній статті 1905 р. І. Кочерга писав,

що драматургу для творчості потрібен

особливий талант, але «перш за все ви-

ношена і наболіла думка, ідея, для якої

і талант, і мистецтво є тільки засо-

бами відтворення»2.

Це твердження Кочерги-критика знач-

ною мірою дозволяє зрозуміти ідеї, що

спонукали його до написання першої п’єси

(російською мовою) «Пісня в келиху

(1910). Дія відбувається в німецькому

місті Ротштейні в середині XV ст. Голов-

ного героя, мандрівного годинникаря Нор-

берта Вестеніуса-Одерменніга, показано

романтичним юнаком, який, схвильований

почутою в Ротштейні піснею, вирішив від-

шукати її закінчення, вже всіма забуте.

За переказами, пергамент із текстом пі-

сні заховано в кришталевому келиху, що

десь умурований в стіну ратуші. Волею

обставин юнак знаходить келих, але на

пергаменті — не пісня, а його, Норберта,

нащадка вигнаних колись із міста князів

Одерменнігів. права на титул бургомістра

Ротштейна. Разом із коханою дівчиною

Гортензією і не без спонукання й допомо-

ги таємничо-символічного духа бурі Кар-

функеля Норберт тікає з Ротштейна. А по-

вернувшись до міста, застає спалах пов-

стання ремісників проти бюргерів. Проте

молодому князю Одерменнігу вдається

легко всіх помирити, і в заключній сцені

й ремісники, й бюргери радо вітають його

та Гортензію,

Безперечно, втеча в романтичну казку

з життя XV ст. досить виразно засвідчу-

вала непевність позиції 1. Кочерги, як і

ряду інших тогочасних митців, в оцінці

революції 1905 р. та столипіиської реак-

ції, що настала після неї. «Пісні в кели-

ху», здавалось би, так і судилася доля

пересічного твору, не вартого особливої

уваги (до того ж, вперше поставлена в

Харківському Народному театрі лише

1926 р. в перекладі П. Тичини під назвою

«Легенда про пісню», п’єса успіху не ма-

ла). Але вже в цьому творі окресли-

лись деякі заповітні ідеї, болючі думки,

які І. Кочерга розвивав і трансформував

потім впродовж багатьох років.

До четвертого акту «Пісні в келиху» на-

писана інтермедія. Через алегоричні об-

рази в ній показано невблаганний рух Ча-

су і неможливість знайти, впіймати чарів-

ну мрію-казку, яка примарюється людині

в дитинстві і потім вабить своєю загадко-

вістю аж до смерті, що й виявляється тою

звабливо-жорстокою казкою. «Я — Час.

Я — ніщо, але я більший за все суще, бо

я — Темінь, з якої рух Світла» ’,— зловіс-

но звучить цей мотив в інтермедії. Ми ба-

чимо тут перший вислів —у безумовно

ідеалістічній формі—тих ідей, що не да-

вали спокою молодому 1. Кочерзі. Чого

людина мусить досягти в житті? Хто ке-

рує плином непідвладного Часу? Як узго-

’ Кочерга І Твори’ В З г,— К.. 1956.—Т. 3.—

С. 317. Далі посилання на ие видання подаю-

ться в тексті.

дити прагнення до чарівної казки і сувору,

безжалісну дійсність?

Ці питання й пізніше хвилюватимуть

драматурга — не в одній п’єсі він так чи

інакше говоритиме про владу, гро закони

Часу, а з Карфункелем у творчому житті

Івана Кочерги ми зустрічатимемося ще

протягом більш як двох десятиліть. Що ж

це за образ, можна запитати, пам’ятаючи

слова драматурга про те, що він віддавав

частину себе кожному героєві. А тут — ге-

рой, який діє в чотирьох п’єсах, герой, до

уточнення реплік якого в «Майстрах часу»

драматург повертатиметься через десять

років після тріумфального виходу п’єси на

кін, герой, іменем якого Кочерга не один

рік підписуватиме свої театральні рецен-

зії... Треба гадати, не зовсім ясний образ

напівдуха Карфункеля ніс на собі особли-

ве навантаження, що зумовлювалось і

впливом на І. Кочергу німецьких роман-

тиків, і захопленням «Фаустом» Гете та

творчістю Гофмана, і притаманним драма-

тургові тяжінням до алегоричного мислен-

ня. Одне із значень латинського слова

«сагЬипсиіиз», від якого походить німець-

ке прізвище Кагїипкеї (КагЬипкеї), таке —

«душевний біль, прикрість». Отож чи не

був образ духа бурі Карфункеля вира-

женням душевного болю самого автора,

котрий, подібно до свого героя, який ну-

дився в застояному повітрі провінційного

Ротштеину, ніяк не міг досягти виплека-

ної мрією краси в сірості та прикростях

буднів?

Втративши надію побачити «Пісню в

келиху» на сцені (драматург переробляв

твір кілька разів), 1. Кочерга пише нову

п’єсу «Дівчина з мишкою» (рос. мовою,

1913), що мала помітний, хоч і скандаль-

ний успіх. Автор розвиває ту саму колі-

зію гонитви за Казкою, Мрією, яку тепер

уособлює невідома для героя п’єси дівчи-

на. Проте, «приперчена» на догоду міщан-

ським смакам публіки більш ніж пікант-

ними подробицями, п'єса не могла задо-

вольнити самого автора. Він шукає інших

шляхів — намагається в романтичних то-

нах розкрити прекрасну сутність жінки,

жіночої вірності. Кілька п’єс, де розви-

валася ця ідея, Іван Кочерга написав уже

в Житомирі, куди переїхав 1914 р. Тут

письменник зустрічає революцію, прохо-

дить через буремні випробування грома-

дянської війни.

Від початку 20-х років у творчості-дра-

матурга стає помітним дедалі лнльнішнй

інтерес до того, що раніше здавалося Лому

лише ефемерною буденщиною,—до сучас-

них тривог і надій людини.

П'єси російською мовою «Зубний* біль

сатани» (1922) та «Викуп (Весільна по-

їздка Марусі)» (1924) завершують певний

етап розвитку драматургії І. Кочерги, що

характеризується нелегкими, суперечливи-

ми шуканнями. В цей зламний період сво-

го творчого життя І. Кочерга починає

писати українською мовою, і виявляється,

що вона в нього, якщо подекуди і є книж-

ною, все ж звучить значно природніше,

ніж газетно правильна російська. 1925 р.

драматург завершує роботу над п’єсою

«Фея гіркого мигдалю», романтично за-

барвлена колізія якої хоч і розгортається

в рамках анекдотично-водевільного сюже-

ту (тут безперечний вплив французького

драматурга О. Скріба), проте спонукає

глядача замислитися над деякими цілком

серйозними, життєво важливими пробле-

мами.

В основі «Феї гіркого мигдалю» лежить

та сама ідея гонитви за Мрією, що ми ба-

чили в «Пісні в келиху» та й у «Дівчині

з мишкою». Дія відбувається в Ніжині

1809 р. Граф Роман Бжостовський не мо-

же позбутися спогаду про пахощі та смак

якогось незвичайного печива, що його він

куштував у дитинстві на землі своєї мате-

рі-українки. Граф об’їздив півдержави,

сподіваючись, шо йому пощастить відшу-

кати рецепт незабутнього печива. Він дає

слово одружитися з дівчиною, яка при-

гостить його ним. Сюжетно перед нами не

дуже замаскована ремінісценція із «По-

пелюшки». Але для І. Кочерги найважли-

віше полягає в ідеї, яку можна вбрати в

шати певної драматургічної дії. Та крити-

ка 20-х років за варіацією відомої ідеї

досить резонно відшукувала глибший зміст

і пропонувала весь твір «розглядати, як

складну соціальну алегорію» , якою ви-

кривалась відірваність старої української

інтелігенції від села, від народу.

Окрилений успіхом, драматург пише

нову п’єсу «Алмазне жорно» (1927), по-

будовану за таким самим принципом, як

і «Фея гіркого мигдалю». Обидва ці твори

не € історичними в строгому розумінні —

автор використовує реальне історичне тло

для розгортання свого сюжету, де лейтмо-

тивом проходять улюблені алегорії, ідеї.

Але дедалі помітніше відходячи від ко-

лишньої споглядальності, І. Кочерга тут

занурюється в світ гострих соціальних су-

перечностей.

Дія п'єси відбувається в часи Коліївщи-

ни, власне на останньому її етапі — після

придушення повстання, коли польська

шляхта нещадно розправлялася з гайда-

маками. Більшість обвинувачених відпро-

ваджувалася в містечко Кодню, неподалік

Житомира, до польського регіментаря

Стемпковського, відомого своїми нещад-

ними вироками. Один з епізодів цієї тра-

гедії й показує Іван Кочерга.

Стеся, наречена ватажка загону пов-

станців Василя Хмарного, йде благати за

його долю житомирського суддю Дубров-

ського, але дізнається, що коханого вже

засуджено до страти. Дівчина хапається

за останню соломинку — княгиня Вілько-

мірська обіцяє домогтися помилування

будь-якого гайдамаки, котрий допоможе

розшукати великий алмаз, так зване «ал-

мазне жорно», піп пропав під час нападу

повстанців на П маєток.

Стеся відшукала на залитих кров'ю

шляхах України ту коштовність, проте

граф Ружинський підступно обдурює її,

а княгиня відразу ж зрікається обіцянки

врятувати Хмарного.

Василеві все ж вдається втекти з-під

варти. В заключній сцені п’єси наречені

зустрічаються, але Стеся помирає — надто

важкий тягар випав на її душу в останні

дні життя. Ружинський злорадіє зі смерті

дівчини, мовляв, вона таки знайшла своє

жорно... У відповідь Василь Хмарний з

нелюдським напруженням підіймає мли-

нове жорно і кидає його на голову гра-

фові.

У творчій еволюції драматурга Івана

Кочерги ця п’єса посідає важливе місце.

Звісно, ми вже вкотре можемо відшукати

тут варіант пошуку Мрії (можна при-

гадати в цьому зв’язку і Метерлінково-

го «Синього птаха»,— до речі, пізніше,

1936 р., Кочерга здійснив українську’ пере-

робку цієї п’єси). В даному разі не-

бажання Стесі врятувати Василя за допо-

могою «алмазного жорна». Ця мрія-казка

знову невловима — як і в інтермедії до

«Пісні в келиху». Але головне полягає в

тому, що герої п'єси не просто «грають»

на розкриття певної ідеї автора — тут уже

виразно чути соціальні акценти. «Від пер-

шого до останнього свого твору,— спра-

ведливо відзначає румунська дослідниця

української літератури М. Ласло-Куиюк,—

Кочерга використовував, на відміну від

Куліша, єдиний конструктивний принцип,

а саме: наявність семантичних кореляцій,

що випливають із центрального символу

п’єси»5. Таким центральним символом у

цьому творі виступає образ жорна. Алмаз-

ному жорну як атрибуту панського багат-

ства, коштовному, хоч нікчемному з по-

гляду трудящої людини, протиставляється

жорно млинове, що символізує і тяжку

працю народу, і його долю, і помсту па-

нам.

При всій викінченій окресленості го-

ловних образів — несхитного 1 мужнього

Василя Хмарного та ніжної, але й без-

страшної у стражденній відданості Стесі,

у п’єсі дуже виразне, як завжди в Ко-

черги, сценічне тло основної колізії. Пев-

на річ, більшість героїв «розведено» по

різних таборах: з одного боку—недавні

повстянці (досить згадати ще колоритну

троїсту музику), і з іншого — представни-

ки польського панства. А проте І. Кочер-

га аж ніяк не домагався чіткого поділу

на благородних гайдамаків і нікчемну

шляхту. Це засвідчує образ судді Дубров-

ського, який, звісно, обороняє інтереси

графів та княгинь, але, будучи людиною

по-своєму чесною, в гайдамаках бачить не

лише «злочинців», а й людей, доведених

до відчаю визиском панівного класу. Пси-

хологічна цілісність і багатовимірність по-

статі цієї розумної людини відтінювала,

за словами автора, мерзенність «шляхет-

ної наволочі», що його оточувала.

Наступного, 1928 р. драматург створює

кілька п’єс, безпосередньо пов’язаних те-

матикою і проблематикою з тогочасною

дійсністю. Відбувається важлива зміна й

у житті самого Івана Кочерги: з посади

ревізора житомирської робсельінспекції

він переходить працювати літредактором

у міську газету «Робітник», а згодом —

у «Радянську Волинь». Це була вже пев-

* Ласло-Куцюк М. Шукання форми: Нариси з

української літератури XX ст.—Бухарест,

1980.— С. 267—268. 

мою мірою літературна (хоч доволі ви-

снажлива) робота. Знання, досвід, вра-

ження. що їх драматург здобув, багато

років розглядаючи різні порушення та ма-

хінації як службовець робсельінспекції,

давали вдячний матеріал для комедійного

викриття тих чи тих негативних явищ того-

часної дійсності. Кочерга був свідком

успіху на театральній сцені не тільки п’єс

молодших драматургів — М. Куліша («97»,

«Комуна в степах», «Отак загинув Гуска»),

І. Дніпровського («Любов і дим», «Яблу-

невий полон»),—але й митців його поко-

ління, наприклад Я. Мамонтова («До тре-

тіх півнів»). І він розумів, що цей успіх

в значній мірі забезпечувався злободен-

ною тематикою, яка часом перекривала і

певні вади суто драматургічного харак-

теру.

І. Кочерга із запалом береться за су-

часну проблематику: пише комедію «На-

тура і культура» (1928), драму-феєрію

«Марко в пеклі» (1928) і низку так зва-

них «кооперативних» п’єс. Сьогодні легко

зауважити плакатну одновимірність остан-

ніх, типових для 20-х років агіток. Слаб-

кість їх полягала в тому, що автор не міг

заглибитися в життя села, мало знав його

характерний типаж (на відміну від біль-

шості тодішніх українських письменників).

Він був городянином, і у творчості зав-

жди тяжів до зображення міста. Не ви-

кликало «диспропорцію» щодо переконли-

вості життєвих ситуацій і характерів та-

кож у комедії «Натура і культура», де

перша і третя дії відбуваються на селі,

а друга — в місті. Якщо образи селян у

цій п’єсі нерозвинені психологічно і вигля-

дають із своїми наївними чеснотами до-

волі схематичними, то побут тогочасного

міста, службові стосунки в торговельно-

виробничому комбінаті, тимчасово очолю-

ваному вчорашнім селянином Кучерявим,

всілякі бюрократичні нарости і явища мі-

щанської псевдокультури показано з гост-

рою, життєво переконливою сатирич-

ністю.

Ймовірно, що й сюжет, і подробиці го-

ловування Кучерявого драматург узяв із

реальних справ, які йому доводилося роз-

глядати по службі. А от уже щодо фабу-

ли «Марка в пеклі», то є прямі свідчен-

ня’, що подібну справу із викраденням

* КуОрицлішй Є. Іван Кочерга в Житомирі //

Вітчизна.-1963,-№ 1 — С. 161.

вагонів інспектору Кочерзі доводилося

розплутувати самому. Отож у новій п’єсі

він відштовхується від реальності і «за-

кручує» карколомний сюжет, ясна річ, від-

повідно трансформувавши, ущільнивши й

драматизувавши події.

На станції «Плутанина» пропадають ва-

гони з військовим вантажем. На їх пошу-

ки виїздить уповноважений особвідділу

армії Марко. Майже розплутано клубок

злочину, здійсненого начальником станції

Приятелевим, агентом Панаженком та ін-

шими типами. Аж тут уповноваженого

звалює тиф. У маренні Марко ніби пере-

носиться до пекла. Дотепний хід драма-

турга, котрий, до того ж, обігрує ідею на-

родного переказу про Марка Пекельного.

Очевидно, тут не обійшлося і без впливу

популярних інсценізацій в 20-ті роки го-

голівського «Вія», «Енеїди» Котляревсько-

го, а також давнього захоплення Гофма-

ном.

1 ось наш герой на станції «Чортів ту-

пик». Розкута умовність розвитку дії до-

зволяє автору дошкульно зобразити не

тільки «колишніх», але й цілком сучасних

грішників — особливо цікаві зіткнення різ-

ночасових цензорів, хуліганів, бесіда дра-

матурга-фельдшера Спринцовки з чортом-

драматургом Фанфаріелем і т. ін. Зреш-

тою, сюжет повертається так, що в марен-

ні Марко виходить із пекла, згадавши

свій пароль «Маруся», а в реальності

ця ж Маруся виліковує його від хвороби

і викликає на «Плутанину» червоноармій-

ців.

Складна інтрига, фантастичні обставини

дії, яскравість сатиричних фарб зумовили

успіх вистави у харківському Червоноза-

водському театрі (режисер В. Василько),

але до самої п’єси рецензенти поставили-

ся стримано, що боляче сприйняв драма-

тург. Він робить ще один рішучий крок у

бік сучасності, але, на жаль, уже явно

невдалий — своїми «кооперативними» п’є-

сами.

І от на переломі з 20-х на 30-ті роки

уяву письменника знову непокоїть образ

Карфункеля, душевного болю, розладу

між мрією про насичене театральне жит-

тя і буденною житомирською дійсністю,

де виступ високопрофесійного мистецького

колективу був до певного часу рідкістю.

А «дикий» драматург, як називав себе

Іван Кочерга, тоді «не бував ні в Хар-

кові — тодішньому літературному центрі,

ні в Києві,' не бував навіть на прем’єрах

своїх власних п’єс — «Феї гіркого мигда-

лю» і «Пісні в келиху» . Псевдонімом

«Карфуккель» або скороченнями «К.»»

«К-кель», «К-ель», « ель», <-кель» він під-

писує свої рецензії в місцевій пресі.

В 1929 р. вельми пожвавилося театральне

життя Житомира — відбулися гастролі

Другої державної української опери Пра-

вобережжя (липень-серпень), театру укра-

їнської Музкомедії і драми під керівни-

цтвом Д. Гайдамаки (жовтень-листопад)

та інших колективів і окремих виконавців.

І. Кочерга, який в попередні роки лише

зрідка виступав у пресі, активізує свою

критичну діяльність. Так, з 14 липня по

9 серпня 1929 р. він друкує в газеті «Ро-

бітник» 11 лаконічних, але глибокозмістов-

них рецензій на вистави театру україн-

ської опери — це чи не більше, ніж за всі

1922—1928 рр. І річ не лише в кількості,

але А у глибині розуміння критиком теат-

рального мистецтва і, зокрема, проблем

української опери, що перебувала тоді в

стадії становлення, пошуку власного об-

личчя.

Прагнення Кочерги якнайближче піді-

йти до проблем доби, зануритися в їх ви-

рішення — все це плине в руслі властивої

обдаруванню письменника романтизації

подій і, нерідко, подання їх у водевільно-

му плані. Так було написано сповнений

кумедних пригод, гумору, а то й дошкуль-

ної сатири водевіль (знову згадаймо уро-

ки О. Скріба) «Ліза чекає погоди...» (ви-

даний 1931 р.), на шкоду якому, однак,

пішла явна еклектика зображальних за-

собів.

У цей час драматург пише чимало п’єс,

коштовною перлиною серед яких стало

«Свіччине весілля» (1930; інша назва

«Пісня про Свічку»). Для нинішнього чи-

тача поява цієї драматичної поеми може

здатися дещо дивною. Адже, справді, як

зазначає Н. Кузякіна, в якому оточенні

вона постає: «Позаду і поруч — «коопе-

ративні» п’єси, і «Ліза...», в яких немає ні

правди характерів, ні краси, де поглядові

ні на чому відпочити, а душі нічим захо-

питись. Попереду — грубість «Ворога на

сходах», безсила жорстокість вигадки

«Коли сурми заграють», духовне сум’яття

«Фаустіни». А в центрі — як благодатна

оаза — «Свіччине весілля»8.

Давно знайомий письменникові душев-

ний біль від невідповідності між ідеалом

краси і суворими буднями тут дав до пев-

ної міри навіть несподіваний ефект. Знову

повернувшись до історії, Кочерга саме цим

твором на повну міць таланту сказав сло-

во гостросучасне. С. Щупак, визнаючи

актуальне звучання «Свіччиного весілля»,

писав: «На шлях реалістичної простоти

Кочерга вперше став у п’єсі, що, як це не

дивно, описує події, які відбуваються

400 років тому» •. Ще в листі до В. Ва-

силька з приводу «Алмазного жорна» дра-

матург зазначав, що навіть такі популяр-

ні в той час на сцені твори, як «Яблуне-

вий полон» І. Дніпровського, «Любов Яро-

ва» К. Треньова, «97» М. Куліша, були

вже фактично присвячені подіям минуло-

го, хай і недалекого, та й не завжди сама

«злоба дня» є вирішальною для успіху:

«Суть не в близькості хронологічній, а в

тому, щоб п’єса зачеплювала у глядача

ті струни, викликала ті емоції, або спога-

ди, які в ньому сьогодні особливо від-

чутні» ,0.

В сюжетній основі твору — реальна за-

борона литовськими князями світити вно-

чі світло в Києві. Дія відбувається напри-

кінці XV — початку XVI ст. Не менше як

15 років не мав права київський люд па-

лити вночі бодай свічечку. У цій фабулі

поєдналося кілька вже вистражданих і

осмислених драматургом моментів: по-пер-

ше, місто, бо І. Кочерга — художник міс-

та; по-друге, не місто «взагалі», як у

«Пісні в келиху», а місто українське, і, до

того ж, не умовно українське, як у «Феї

гіркого мигдалю»; по-третє, улюблений

мотив потягу до краси, щастя, але в дано-

му разі не лише шукання їх, як у вище-

названих п’єсах, і навіть нє благання в

долі, як в «Алмазному жорні», а бо-

ротьба.

У середовищі київських ремісників зріє

протест проти сваволі воєвод та урядов-

ців, які приховують князівську грамоту»

де скасовано заборону світла. А війт

а Кузякіна Н. Б. Драматург Іван Кочерга.—

К., 1968.-С. 106-КР.

1 Щупак С. Іван Кочерга // Комуніст.— 1935.—

20 жовт.

’• Державний музей театру, музики, кіно.—

Ф. Р-8040, арк. З (далі ДМТМК).

нові — тодішньому літературному центрі»

ні в Києві,' не бував навіть на прем'єрах

своїх власних п’єс — «Феї гіркого мигда-

лю> і «Пісні в келиху» . Псевдонімом

«Карфункель» або скороченнями «К.»>

«К-кель», «К-ель», «-ель», «-кель» він під-

писує свої рецензії в місцевій пресі.

В 1929 р. вельми пожвавилося театральне

життя Житомира — відбулися гастролі

Другої державної української опери Пра-

вобережжя (липень-серпень), театру укра-

їнської Му з комедії і драми під керівни-

цтвом Д. Гайдамаки (жовтень-лнстоііад)

та інших колективів і окремих виконавців.

І. Кочерга, який в попередні роки лише

зрідка виступав у пресі, активізує свою

критичну діяльність. Так, з 14 липня по

9 серпня 1929 р. він друкує в газеті «Ро-

бітник 11 лаконічних, але глибокозмістов-

них рецензій на вистави театру україн-

ської опери — це чи не більше, ніж за всі

1922—1928 рр. 1 річ не лише в кількості,

але й у глибині розуміння критиком теат-

рального мистецтва і, зокрема, проблем

української опери, що перебувала тоді в

стадії становлення, пошуку власного об-

личчя.

Прагнення Кочерги якнайближче піді-

йти до проблем доби, зануритися в їх ви-

рішення — все це плине в руслі властивої

обдару ва нню письменника романтиза ції

подій і, нерідко, подання їх у водевільно-

му плані. Так було написано сповнений

кумедних пригод, гумору, а то й дошкуль-

ної сатири водевіль (знову згадаймо уро-

ки О. Скріба) «Ліза чекає погоди...* (ви-

даний 1931 р.)> на шкоду якому, однак,

пішла явна еклектика зображальних за-

собів.

У цей час драматург пише чимало п’єс,

коштовною перлиною серед яких стало

«Свіччине весілля» (1930; інша назва

«Пісня про Свічку»), Для нинішнього чи-

тача поява цієї драматичної поеми може

здатися дещо дивною. Адже, справді, як

зазначає Н. Кузякіна, в якому оточенні

вона постає: «Позаду і поруч — «коопе-

ративні» п’єси, і «Ліза...», в яких немає ні

правди характерів, ні краси, де поглядові

ні на чому відпочити, а душі нічим захо-

питись. Попереду — грубість «Ворога на

сходах», безсила жорстокість вигадки

«Коли сурми заграють», духовне сум’яття

«Фаустіни». А в центрі — як благодатна

оаза — «Свіччине весілля»8.

Давно знайомий письменникові душев-

ний біль від невідповідності між ідеалом

краси і суворими буднями тут дав до пев-

ної міри навіть несподіваний ефект. Знову

повернувшись до історії, Кочерга саме цим

твором на повну міць таланту сказав сло-

во гостросучасне. С. Щупак, визнаючи

актуальне звучання «Свіччиного весілля»,

писав: «На шлях реалістичної простоти

Кочерга вперше став у п’єсі, що, як це не

дивно, описує події, які відбуваються

400 років тому» ’ Ще в листі до В. Ва-

силька з приводу «Алмазного жорна» дра-

матург зазначав, що навіть такі популяр-

ні в той час на сцені твори, як «Яблуне-

вий полон» І. Дніпровського, «Любов Яро-

ва» К. Треньова, «97» М. Куліша, були

вже фактично присвячені подіям минуло-

го, хай і недалекого, та й не завжди сама

«злоба дня» є вирішальною для успіху:

«Суть не в близькості хронологічній, а в

тому, щоб п’єса зачеплювала у глядача

ті струни, викликала ті емоції, або спога-

ди, які в ньому сьогодні особливо від-

чутні» І0.

В сюжетній основі твору — реальна за-

борона литовськими князями світити вно-

чі світло в Києві. Дія відбувається напри-

кінці XV — початку XVI ст. Не менше як

15 років не мав права київський люд па-

лити вночі бодай свічечку. У цій фабулі

поєдналося кілька вже вистражданих і

осмислених драматургом моментів: по-пер-

ше, місто, бо І. Кочерга — художник міс-

та; по-друге, не місто «взагалі», як у

«Пісні в келиху», а місто українське, і, до

того ж, не умовно українське, як у «Феї

гіркого мигдалю»; по-третє, улюблений

мотив потягу до краси, щастя, але в дано-

му разі не лише шукання їх, як у вище-

названих п’єсах, і навіть не благання в

долі, як в «Алмазному жорні», а бо-

ротьба.

У середовищі київських ремісників зріє

протест проти сваволі воєвод та урядов-

ців, які приховують князівську грамоту,

де скасовано заборону світла. А війт

Шавула, боягузливий і захланний, не бе-

реться захищати прав киян. З того воє-

вода та його служби мають чималий

зиск, адже штрафу підлягає кожен, хто

засвітить уночі. І навіть коли в Меланки

аомирає мати, князівська варта заареш-

товує дівчину, бо та запалила в хаті. Але

її наречений, зброяр Іван Свічка вже по-

клявся відновити права київського люду

і лише тоді справити своє весілля з Ме-

ланкою. Дівчина благає парубка не йти

проти воєводи, їй ввижаються страшні

примари, дзвін сполоху, брязкіт мечів.

Свічка ж розуміє, що вихід тільки в обо-

роні своєї людської гідності, а не в по-

корі:

Амінь, Меласю,— тільки що ж робить,

Коли добром ніхто не дасть нам світла —

Його здобути треба —не молить,

Бо без борні нікчемні всі молитви.

І свічки мирної не варта та країна,

Що в боротьбі П не засвітила. (1, 457)

Іванові Свічці вдається викрасти з дво-

ру литовського воєводи грамоту, ле за-

свідчено привілеї Києва. Урочисто всі два-

надцять ремісничих цехів справляють си-

ротам Іванові та Меланці весілля. М’яким

ліризмом, світлою радістю оповита сцена

народного гуляння, привітання молодих.

З тонким тактом і вибагливим сценічним

почуттям автор показує тогочасний весіль-

ний ритуал, символічно поетизуючи його,

а не відтворюючи в численних деталях,

що, як зазначав сам 1. Кочерга, знизило б

драматичне напруження дії.

Подальші трагічні перипетії пов’язані з

арештом Івана Свічки, з відчайдушною

спробою Меланки врятувати коханого (як

не згадати Стесю із «Алмазного жорна»).

З неймовірними, надлюдськими трудноща-

ми в непогоду, сльоту проносить Меланка

тремтливий вогник свічки по київських

узвозах та горах — за це їй обіцяно звіль-

нити коханого. Але, як і Стеся, вона гине.

Проте, немов із цього беззахисного вогни-

ка, що його так оберігала Меланка, за-

ймається народне повстання. Трагічна

смерть дівчини сколихує киян, і вони на

чолі з Іваном Свічкою стають до борні

за волю.

Добі, коли була створена драматична

поема «Свіччине весілля», особливо імпо-

нував такий животрепетний мотив, як ге-

роїка боротьби за визволення від соці-

ального й національного гніту. До того ж

він освітлювався й поетизувався ніжною

«партією» Меланки, образ якої, поясню-

вав Кочерга, «є поетичним символом

України, що «з пітьми віків та через

стільки бур» пронесла незгаслим живий

вогник своєї волі і культуру вогник, що

розгорівся потім таким чудесним полум’ям

від огнів Жовтневої революції». Цей об-

раз ніжності, світла й життєвої стійкості

надає творові, незважаючи на трагічний

фінал, глибоко оптимістичного звучання.

В п’єсі постає барвистий сзіт Києва по-

чатку XVI ст. Як завжди, основна колізія

розгортається в І. Кочерги на насиченому

тлі, де рельєфно виділяються й другоряд-

ні, але вельми важливі для розкриття

основної ідеї герої — сліпий золотар Пе-

редерій, кожум’яка Чіп, кравець Коляндра,

зем’янин Звенигородський Кмітич та інші.

Навіть більшість представників ворожого

табору вимальовано опукло й психологіч-

но складно, особливо це стосується рица-

ря Кезгайла, князя Ольшанського, воєво-

ди. Гільди, а також колоритних постатей

ченців Сииеона і Луки.

Іван Кочерга покладав великі надії на

сценічне втілення своєї драматичної пое-

ми, але вперше вона була поставлена

лише 1935 р. в Запоріжжі й тільки після

цього почала тріумфальний хід по сценах

десятків театрів.

Саме тепер, на початку 30-х років дра-

матург підійшов до чіткішого бачення про-

блеми, розв’язати яку намагався давно.

В четвертій дії «Пісні в келиху» Норберт

говорив трактирниці: «Дай мені вина,

Ерно, губи мої сохнуть після того, як їх

помазали краєм келиха». Гра слів значу-

ща. Йдеться про келих, що з нього Нор-

берт п’є вино, і про той, в якому він спо-

дівається знайти пісню. І скільки ще до-

велося пережити героєві, перш ніж до-

торкнутися до заповітного келиха...

Це одна з постійних ідей Кочерги — на-

повненість одної миті, яка ось-ось, здава-

лось би, мала минути, а насправді роз-

тягувалася, бувало, й на кілька літ... Ми

зустрічаємося з нею і в деяких пізніших

творах драматурга («Чаша», 1942; «До-

сить простягти руку», 1946). Ще в 10-х

роках він нотував задум п’єси, в якій мав

розкрити цей «релятивізм» плину часу, за-

дум, згодом реалізований в одноактівці

«Зубний біль сатани». Отож мотив «тісно-

го часу» не був новим для Івана Кочерги* 

Які ж обставини спонукали драматурга

знову повернутися до нього? Чи не через

те, що його уяву вже вкотре тривожить

образ Карфункеля, того демона душевно-

го болю, з яким ми зустрічалися і в п’єсах

«Пісня в келиху , «Зубний біль сатани»,

і на сторінках житомирської періодики

кінця 20 х — початку 30-х років? Тобто

тих років, про які сам автор говорить як

про початок осмислення колізії, покладе-

ної в основу п’єси «Майстри часу* (інша

назва «Годинникар і курка», 1933). При*

гадаймо, як за неповний місяць у 1929 р.

Кочерга надрукував театральних рецензій

більше, ніж за кілька попередніх років.

А всього за лічені дні до дивовижного

сплеску творчої активності І. Кочерга з

болем скаржився в листі до В. Василька:

«Я працюю ночами, виснажений, змучений

роботою в газеті» Подібного напружен-

ня в житті провінційний літератор ще ні-

коли не знав. Більше того, І. Кочерга

пізніше згадував, як він, отой «дикий»

драматург, вперше потрапив на зиставу

власної п’єси, звернімо увагу — зразу ж

після театрального «буму» в Житомирі:

«Це сталося в грудні 1929 р., коли мені

пощастило нарешті хоч на час визволити-

ся з тяжкої газетної праці і з’їздити в

Харків — до видавництва, до театрів, пи-

сьменників. Зрозуміло, що перший же мій

візит був до театру *, де другий рік йшов

мій «Марко» і де я нарешті познайомився

з В. С. Васильком, Л. М. Гаккебуш та ін-

шими товаришами-артистами. Всі вони

прийняли мене дуже тепло, по-товарисько-

му, Любов Михайлівна Гаккебуш навіть

вийшла на сцену і сповістила глядачам,

що в театрі, мовляв, присутній автор цієї

п’єси і т. д. і т. п.» іг. Можна уявити, як

схвилював надзвичайно вразливого Івана

Антоновича Кочергу такий швидкоплин-

ний рух важливих для нього подій після

багаторічного «штилю». Справді, він сам

пізнав напругу «тісного часу». Так орга-

нічно визрів задум нового твору.

...Перед нами маленька залізнична стан-

ція. Ось-ось здійсниться мрім вчителя гім-

назії Леся Юркевича. Він їде в Париж!

До поїзда лишилось всього 24 хвилини,

але німець-годннникар Карфункель, у яко-

го болять зуби, благає Юокевича дати

йому хоч краплю чудодійних ліків. Той

сердиться й пояснює, що треба принаймні

півгодини, аби тільки розпакувати чемо-

дан, і навідріз відмовляється допомогти

Карфункелю. Тоді дзнгармейстер зловісно

прорікає: «А ваші двадцять чотири хвили-

ни, яких ві для мене пошкодуваль. Стере-

жіться — ха-ха! — щоб в них не понала-

зиль події, від яких ви так старанно хо-

валься. О, ві ще не зналь, скільки подій

може трапитись за двадцять чотири хви-

лини!» (1, 592). І справді, за цей час від-

бувається стільки подій, що їх вистачи-

ло б на кілька років провінційного життя

вчителя гімназії. На Юркевича наскочи-

ла його колишня коханка Софія Петрівна,

од якої вдається одбитися; він знайомить-

ся з графом Лундишевим і дістає пер-

спективу стати багатієм за послугу гра-

фові; тут же він мало не отруює Лундн-

шева і, в результаті, відмовляється від

його грошей; зустрічає кохану дівчину Лі-

ду. яку не бачив два роки, і зразу ж втра-

чає її.

Але в дверях стоїть Карфункель, смію-

чись і накручуючи годинника. «Дияволі» —

вигукує Юркевич і зомліває. Ця дія від-

бувається 1912 р., а через сім років, у роз-

палі громадянської війни, на тій самій

станції знову зустрінуться герої п’єси.

Карфункель ще сильний. Він тепер уже

білогвардійському полковнику передрікає

масу карколомних подій, що відбудуться

за 24 хвилини. І тут його пророцтво збу-

вається. Але сліпа куля вибиває з рук

Карфункеля його найкращий хронометр.

Влада дзигармейстра-духа вже похитну-

лася.

У двох наступних діях, що відбувають-

ся па цій же залізничній станції, Карфун-

келя остаточно розвінчано. Не він керує

часом. І коли він нарешті це усвідомлює,

то хоче перевести станційний годинник на

двадцять, двісті років назад, але зриває-

ться з риштувань і гине.

Юркевич на цей час (остання дія від-

бувається 1929 р.) стає споважнілим лі-

тератором, але й він не владен над часом;

зрікшись кохання до Ліди, він знаходить

своє тихе щастя з вульгарною міщанкою

Софією Петрівною. Справжні майстри ча-

су — Ліда, машиніст Черевко, шофер Та-

ратута, котрі живуть ритмами й темпами

нової доби. 

Осмислення проблеми часу в добу до-

корінного перетворення життя країни ви-

магало чітких соціальних акцентів. Іван

Кочерга вміло розставив їх, хоча все ж

у двох останніх діях ці акценти вигляда-

ють чи не самодостатніми, замість того,

щоб невимушено випливати з розвитку ко-

лізії. Загалом високо оцінюючи п’єсу, кри-

тика вже тих років справедливо ставила

це на карб авторові. Зокрема, С. Щупак

зауважував, що драматург не зміг «до

кінця здійснити лінію поєднання умовного

сюжету з реалістичною мотивацією і при-

мушений був після другого акту зісковзну-

ти на проторені стежки побутової і пла-

катно-агітаційної аргументації»   . Зага-

лом оцінка точна, її підтримали й пізні-

ші дослідники творчості Кочерги.

Чи випадковою була нова поява Кар-

функеля в творчій орбіті драматурга в

20-х — 30-х роках? Чому цей дух душев-

ного болю Ще раз заволодів його ува-

гою?

Ня власному досвіді Твян Кочерга від-

чув, як може ущільнитися час поза волею

людини. Крім того, його знову терзає від-

чутна невідповідність між мрією і її здійс-

ненням: осягнуто ефемерність популяр-

ності «кооперативних» п’єс; ні «Фаустіна»,

ні «Сонячні пороги» також не принесли

вдоволення автору, найдосконаліша річ —

«Свіччине весілля» — не ставилася в жод-

ному театрі аж до 1935 року. Було від

чого терзатися душевним болем.

Але, з іншого боку, піднявшись на таку

вершину художнього бачення, як «Свіччи-

не весілля», Іван Кочерга достатньо по-

чувався на силі, щоб усвідомити й осмис-

лити приреченість фаталістичного сприй-

няття плину часу. Життя роблять нові

люди, вони ж керують і плином часу. Ідео-

логія Карфункеля саморуйнується: він не-

минуче гине. «Автор розправився із своєю

обсесією»и, тобто нав’язливою ідеєю,—

робить висновок М. Ласло-Кушок.

Ще раз Іван Кочерга повернеться до

цього образу в роки Великої Вітчизняної

війни. Ввівши кілька промовистих реплік,

він трансформував Карфункеля в провіс-

ника фашизму. Це було вимогою й по-

требою доби.

П’єса «Майстри часу», незважаючи на

те, що спочатку була відхилена україн-

ським реперткомом, на Всесоюзному кон-

курсі драматургічних творів у 1934 р. ді-

стала (під назвою «Годинникар і курка»)

третю премію. Прийшло закономірне ви-

знання.

В цьому ж році Іван Кочерга переїздить

до Києва, де поринає в активну громад-

ську, критико-публіцистичну та творчу ро-

боту. Він продовжує художню розробку

проблемних філософських питань, працює

і над кіносценаріями, перекладами. До

війни І. Кочерга пише чимало нових дра-

матичних творів. У більшості з них автор

намагається йти шляхом, уже випробу-

ваним у «Майстрах часу». Однак, у цій

п’єсі філософському духові авторської ідеї

цілком відповідала умовність сюжету, а в

наступних творах Іван Кочерга намагався

«заземлити» дію, перевести її в реальні

побутові обставини тогочасної дійсності,

що призвело до несумірності між конкре-

тикою побуту й резонерством дійових

осіб.

З початку Великої Вітчизняної війни

Іван Кочерга живе в Уфі, де редагує га-

зету «Література і мистецтво» й працює

в Інституті літератури АН УРСР. У цей

період він створює кілька невеличких п’єс,

які, часом дотепні, по-своєму правдиві, не

стали, однак, досягненням автора.

Повернувшись 1944 р. до Києва, Іван

Кочерга здійснює задум, викликаний як

загальним патріотичним піднесенням всьо-

го народу, так і зустріччю з улюбленим

містом. Він пише романтичну драму «Яро-

слав Мудрий» (1944, друга редакція —г

1946), вперше звертаючись у своїх істо-

ричних творах до образу реального діяча

минулих віків. Ярослав Мудрий постає

хоч і суворим, але далекоглядним полі-

тичним діячем. Розповідь про нього обме-

жено рамками 1030—1036-х років, коли

Великому князю вдалося приборкати між-

усобні чвари на київських землях та від-

бити навалу печенігів. Вдало вибудувано

автором сюжет, кілька осібних ліній яко-

го, зрештою, перетинаються, нерозривно

злютовуючи особисту долю героїв із до-

лею цілої слов’янської землі. Ярослав хо-

че створити могутню державу, а для цього

треба миру, шо його часом доводиться

здобувати й мечем. «Раніш закон, а потім

благодать»,— не раз повторює князь афо-

ризм знаменитого Іларіона, автора «Сло-

ва про закон і благодать». Отож він

велить скарати новгородського посадника

Коснятина, коли той спробував порушити

«мирний лад».

Микита, монах-художник (син Косняти-

на) прийшов до Києва помститися за

смерть батька. Проте, придивившись до

дій князя і вловивши в них вищий сенс

для блага Київської Русі, Микита визнає

державну правоту Ярослава і згодом не

тільки привезе князю останній дарунок

його улюбленої дочки Єлизавети, але й

сам загине, захищаючи Київ. Інший по-

кривджений князем герой, муляр Журей-

ко, також доходить висновку, що Ярослав

насамперед дбає про міць Києва. Тому

він не лише рятує князеві життя в час

варязької змови, але, дізнавшись про по-

хід печенігів, прикликає на допомогу кия-

нам новгородську рать.

Ярослав Мудрий показаний і як дер-,

жавний діяч, і як не позбавлена щирих

почуттів, а то й звичайних слабкостей, лю-

дина. Але завжди князь має силу все під-

коряти вищій меті свого життя, як би це

часом не болісно було робити. Він пере-

ступив через почуття вдячності* до Косня-

тина, вдячності за допомогу у війні проти

«орд німецьких і угорських». Він розумів,

що Турвальда, який убив брата Журей-

кової нареченої Милуші, належить за за-

коном стратити, але все-таки скасував ка-

ру, не бажаючи ускладнювати стосунки з

варягами. Вся душа Ярослава болить, але

він віддає свою дочку Єлизавету за нор-

везького витязя, зміцнюючи союз із пів-

нічним сусідом:

Хоч як мені тяжка дочки утрата,

Прощай, Гаральде, Русь понад усе.

(3. 84)

Складна роздвоєність між державним

обов’язком і людськими почуттями тим

болючіша, що вся політична діяльність

князя, спрямовувана в мирне будівниче

русло, часом змушувала його піднімати

неправедний, в очах народу, меч, а іншим

разом — кидати зброю в піхви, коли її на-

лежало б застосувати.

Отож по-своєму має рацію й Журейко,

висловлюючи погляд народних низів на

політику Ярослава:

Раніш ніж храми будувать святі.

Годяться правду ствердити в житті. (З, 43)

Іван Кочерга задумував «Ярослава Муд-

рого» як історичну трагедію. Однак, деяка

ідеалізація самого образу князя не дозво-

лила автору домогтися по-справжньому

трагедійного звучання твору. Як роман-

тична ж драма «Ярослав Мудрий» є висо-

ким досягненням в українській літературі.

У повоєнні роки Іван Кочерга основні

творчі сили віддає роботі над драматич-

ною поемою про Т. Г. Шевченка «Про-

рок» (1948). Драматург прагнув уникнути

вже не раз випробуваної в літературі ко-

лізії — показ трагічної любові Шевченка,

а розповісти про поета як про виразника

народного гніву і водночас як про втом-

лену людину, котра мріє хоч на схилі

життя зазнати якогось хатнього затишку.

Неможливість подолати цю суперечність

і мала визначити трагедійне звучання дра-

ми. Однак п’єсі забракло головного— пов-

нокровного і глибокого образу Кобзаря.

Помер Іван Антонович Кочерга 29 груд-

ня 1952 р. Його творчий доробок значний,,

хоча й нерівноцінний. Виявивши свій та-

лант як майстер гострого сюжету, в роз-

витку якого окреслювалася певна значу-

ща авторська ідея, драматург створив ви-

датну філософську драму — п'єсу «Майст-

ри часу». Історичними драмами «Свіччине

весілля», «Алмазне жорно» та «Ярослав

Мудрий» він не тільки говорив про слав-

не, хоч і складне, нерідко — тяжке мину-

ле нашого народу, але й був суголосним

своїми думками та ідеями змаганням і

потребам сучасного йому дня. Тому пі тво-

ри близькі нам і сьогодні. Нелегке схо-

дження І. А. Кочерги на вершини мисте-

цтва збіглося з шляхом змужніння нової,

радянської української літератури, тво-

ренню якої він віддав усі сили й талант,

сповнений любові до людини, віри в красу

й добро.

Історія української літератури у двох томах. Том 2. К. Наукова думка. 1988