Задачи проекта:

Проанализировать научную литературу по проблеме проекта.

Проанализировать явление природы, законы физики в отрывках из художественной литературы.

Составить и решить задачи по литературным фрагментам, содержащие физические ошибки.

4. Провести исследование развития познавательного интереса школьников при решении данных задач.

Гипотеза исследования: задачи по физике, разработанные на основе литературных произведений самими учащимися, способствуют лучшему усвоению материала по физике, развитию мотивации учения у школьников.

Для реализации поставленных задач использовался комплекс методов исследования:

теоретический анализ научно-методической и художественной литературы по данной проблеме;

исследование литературных сюжетов с точки зрения физики;

моделирование задачных ситуаций на основе художественных произведений;

анкетирование и интервьюирование учителей, учеников по проблеме формирования (учителей) и сформированности (у учеников) познавательного интереса к изучению физики, использования задач на основе художественных произведений;

наблюдение за деятельностью школьников при решении задач по физике на основе литературных сюжетов, изучение результатов этой деятельности, их интерпретация и получение выводов о влиянии на развитие познавательного интереса;

количественный и качественный анализ полученных результатов.

Глава I. Взаимосвязь физики и художественной литературы

1.3.Возможности использования литературных материалов для иллюстрации физических явлений.

Проанализировав ряд научных статей [1, 5, 6, 13, 15, 17], мы установили, что значительную помощь в обучении физике оказывает её связь с литературой, использование сведений из истории. Наука и искусство по-разному отражают общественное сознание. Язык науки – понятия, формулы. Язык искусства – образы. Художественные образы вызывают в сознании людей стойкие, яркие, эмоционально окрашенные представления, которые, дополняя содержание понятий, формируют личностное отношение к действительности, к изучаемому материалу.

Формулы, соотношения, зависимости могут быть красивы, но это нужно уметь почувствовать, тогда учеба вместо суровой необходимости может стать трудным, но приятным делом. В художественных произведениях нередки картины физических явлений в природе, описания различных технических процессов, конструкций, материалов, сведений об ученых.

Лях В.П. [5] выделяет следующие возможности использования   литературных материалов с целью иллюстрации физических процессов:

1. В качестве эпиграфа. Обычно это стихотворные строки, как бы, «задают» общую идею урока.

2. Для описания явлений, которые сложно воспроизвести в кабинете физики. Например: коронный разряд в газах, шаровая молния, полярные сияния, миражи и т.д.. Художественное описание помогает создать наглядный зрительный образ изучаемого.

3. Для создания проблемной ситуации. Интерес вызывают такие фрагменты, в которых сочетаются известные и неизвестные физические факты.

4. Как иллюстрация истории открытий физики. История открытия законов, явлений, изобретения технических устройств мысли людей, живших в далекие века, обычно всегда привлекает детей, вызывают у них живой интерес, побуждают задуматься о своей значимости в этом мире. Показ нравственных позиций ученых, раскрытие их научного подвига также могут осуществляться с опорой на литературные произведения.

5. Как источник для создания оригинальных физических задач. Зачастую фрагменты, содержащие описания тех или иных физических явлений, могут послужить отправной точкой в качестве условий для создания различных физических задач. Их тоже можно составить на основе литературного текста. Для решения подобной задачи необходимо определить – какое происходит физическое явление, задать (или выбрать) необходимые величины и их числовые значения и получить числовой ответ, соответствующий реальности.

6. Иллюстрация работы физических приборов. Фрагменты многих приключенческих и фантастических романов содержат интересные описания физических приборов.

7. Сочинения по заданной теме. Этот вид работы может содержать как компиляционные (т.е. подбираемые учащимися), так и авторские материалы – сочинения, стихи, прозу.

8. Материалы к физическим викторинам, вечерам и т.д. В ходе их проведения можно широко использовать различные фрагменты литературных произведений.

Подбор литературных материалов представляет собой длительную, индивидуальную работу. Мы ограничимся приведением нескольких примеров.

В рассказе Алексея Кожевникова «Архимед» есть пример применения рычага и ворота: «…Михайло начал толкать ручку, за ней двинулось колесо. Трос натянулся и поволок бревно кверху. Люди глядели то на Михайлу, то на машинку. И то, что вертелось у всех на языке, высказал Кузьма: -…Удивительно, как никто из нас, из больших, не сообразил. У нас все лошадь, да лошадь. Не может лошадь – подавай трактор. А вот эта штука посильнее всякого трактора. И ничего не стоит».

В повести этого же автора «Парень с большим именем» можно найти материал для урока по теме «Теплопроводность» в 8 классе: «Вокруг печи был нестерпимый жар и свет, но рабочие подбегали к самому жерлу и кидали в него лопатами куски железа. Все они были в валенках, в брезентовой одежде, на головах носили широкополые валяные шляпы, а глаза прикрывали синими очками». Здесь же есть описание расплавленного металла, применимое на уроке по теме «Плавление».

      В книге Ж. Верна «В стране мехов» также можно найти несколько интересных отрывков. «Во время сильных морозов снег так твердеет, что не оседает под тяжестью человека. Ступать по нему можно смело, не боясь в любой момент провалиться. Когда снег рыхлый, нога сразу же погружается в него по колено, и в это время индейцы всегда пользуются лыжами». Этот отрывок комментирует изучение темы «Давление».

Интересные примеры есть в произведениях Н. Носова для уроков в 7 классе (полет на воздушном шаре и др.).

М.В. Ломоносов, литературное дарование которого общеизвестно, писал о северном сиянии.

В Севастопольских рассказах Л.Н. Толстого, в книге Д. Джерома «Трое в одной лодке» находим примеры диффузии, в повести «Черное море» К.Г. Паустовского есть описание флуоресценции.

      Примеры такого рода можно найти, к примеру, в произведениях Э. Распе, А. Некрасова (они приводятся, в частности, в сборнике «Качественные задачи по физике» М.Е. Тульчинского [14], в книгах К.Н. Власовой «Мир научной фантастики на уроках физики» [2], Я.И. Перельмана «Занимательная физика» [9], в произведениях писателей-фантастов прошлого.

Отрывки из литературных произведений, сведения о литераторах и литературных событиях определенной эпохи наряду с другими историческими материалами помогают в характеристике исторической обстановки.

      Использование отрывков литературных произведений представляет дополнительные возможности для ознакомления с эпизодами отечественной истории. Много драматических страниц связано в истории развития общества с внедрением технических изобретений.

      Средством повышения интереса к изучению физики является использование сведений о литературных интересах и увлечениях ученых-физиков, а также об отношении представителей литературы к событиям и деятелям научно-технического прогресса. Уже упоминались рассказы по физике Л.Н. Толстого, А.С. Пушкин живо интересовался развитием железнодорожного транспорта в России, высказал несколько идей по узкоспециальным вопросам. В письме В.Ф. Одоевскому он писал о необходимости создания снегоуборочной машины, отмечал «Дорога (железная) из Москвы в Нижний Новгород еще была бы нужнее дороги из Москвы в Петербург, и моё мнение было бы: с неё и начать…». Поэт проявил глубокое понимание экономических нужд страны (ведь в Нижнем Новгороде была всероссийская ярмарка). А.С. Пушкин дружил с изобретателем русского телеграфа П.Л. Шиллингом и возможно именно этой дружбой навеяны строки, ставшие эпиграфом популярной ранее телепередачи «Очевидное — невероятное».

Известный ученый Б. Франклин, введший в науку термин «разряд», «батарея», «обмотка», «проводник», «конденсатор», изобретатель громоотвода – он был популярнейшим писателем Америки. Его «Бедный Ричард» выдержал множество изданий. «Альманах Бедного Ричарда» издавался около 30 лет. Открытия Франклина высоко ценил М.В. Ломоносов.

Популярным поэтом был в свое время Жан-Жак Ампер – сын великого ученого. Не оправдались, однако, слова его покровителя Франсуа Шатобриана: «Поэт с несколькими стихами уже не умирает для потомства… Ученый же, едва известный в продолжении жизни, уже совершенно забыт на другой день смерти своей…».

Английский ученый, создатель классической электродинамики Д. Максвелл писал и изредка публиковал под псевдонимом свои стихи, вот одно из них.

«Наш мир, может, несколько страшен.

А жизнь наша – без толку труд.

Все ж буду работать, отважен,

Пускай меня глупым зовут».

Решая в свое время кем стать – ученым или инженером – Г. Герц в качестве девиза выбрал слова немецкого поэта Иоганна Шиллера «Боишься жизнью рисковать – тебе успеха в ней не знать».

1.2.Роль научно-фантастических произведений в развитии физики

Автор проекта очень любит читать научную фантастику. Эти произведения, не только интересны мне с литературно-художественной точки зрения, но и помогают также в характеристике научных взглядов определенной эпохи, уровня развития техники. Классические примеры такого рода можно найти, в произведениях Г. Уэллса, Ж. Верна. Например,: Ж.Верн — «С Земли на Луну» — способ полета на Луну, Г. Уэллс – «Рассказ о XX веке» — постройка «перпетуум   мобиле»».

Материалы фантастики прошлого, отражающие мечту о будущем, позволяют проиллюстрировать развитие научно-технического прогресса, достигшего таких высот, о которых сравнительно недавно даже не мечтали.

В книге Власовой К.Н. «Мир научной фантастики на уроках физики» [2] приведено много отрывков из художественных произведений, которые иллюстрируют, как писатели-фантасты предопределяют развитие технического прогресса. Приведём примеры из данной книги.

Эдгар По, например, заглядывая из 1848 года на 1000 лет вперед («Письма с воздушного шара», к числу больших свершений этого времени относит прокладку телеграфного трансатлантического кабеля (проложен в 1866 г.), развитие телеграфной связи и сообщения с помощью воздушных шаров. Вообще, материалы этого жанра литературы способствуют развитию творческого отношения к изучаемому материалу, развитию воображения, лучшему пониманию тенденций развития науки.

Можно привести примеры произведений фантастики, в которых описаны устройства, технические возможности которых воплощены в современных достижениях техники. К их числу относятся, подводная лодка («20000 лье под водой» Ж.Верна), лазер (передача энергии излучением встречается во многих произведениях, например «Гиперболоид инженера Гарина» А.Н. Толстого, «Война миров» Г. Уэллса, «Звездные ко­рабли» И.А. Ефремова и др.), космические аппараты, голография и пр. Это свидетельствует не только о силе научного предвидения авторов, но и о воз­можности научного прогнозирования, учета тенденций науч­ного прогресса вообще.

       В большинстве современных произведений развиваются различные гипотезы о строении вещества, о свойствах пространства и времени, гравитации, полей биологического происхождения, предполагаются способы передвижения в пространстве и т.д. Такие материалы регулярно печатаются в научно-популярных журналах, в том числе «Юный техник».

Например, при изучении темы «Сила тяжести. Вес тела» полезно прочитать отрывок из рассказа А.Р. Беляева «Над бездной». При изучении темы «Вес тела, движущегося с ускорением» — отрывок из повести А.Н. Толстого «Аэлита» с описанием перегрузки при взлете. При изучении темы «Второй закон Ньютона» — отрывок из повести А.Н. Толстого «Союз пяти», где приведен расчет приближения Луны к Земле на основе этого закона. В 8 классе,

при изучении темы «Испарение и конденсация» — повесть А.Р. Беляева «Продавец воздуха».

Общеизвестны примеры влияния книг на жизнь ряда крупнейших ученых. Тот же Циолковский писал, что стремление к космическим путешествиям было заложено в нем "известным фантазером" Жюлем Верном.

Романы Обручева "Плутония" и "Земля Санникова" вошли в золотой фонд нашей фантастической литературы. В "Грезах о Земле и небе" Циолковский нарисовал фантастические картины жизни на астероидах. На страницах его научных сочинений формулы и математические выкладки перемежаются описаниями, которые представляют собой по существу научно-фантастический очерк.

Писатели-фантасты, описывая прибытие гостей из Космоса на Землю, тем самым рисовали будущее нашей собственной науки и техники. Для нас межзвездные перелеты дело грядущего. И поэтому, рассказывая о таком перелете, писатель заглядывает в далекое завтра. На ход их фантазии, естественно, оказывают влияние важнейшие успехи последних лет — открытие способов использования внутриатомной энергии, развитие ракетной техники, автоматики и телемеханики, кибернетики, радиолокации, телевидения, химии, создание новых материалов, удовлетворяющих разнообразным требованиям инженерной практики.

Современные писатели-фантасты оперируют конкретными понятиями, смелее фантазируют, используя новейшие данные науки и открываемые ею перспективы. Поэтому научные основы фантастики стали более реальными. Аккумулятор из сверхпроводников, сплавы титана, керамика, счетно-решающие машины — за всем этим стоит вполне определенная техническая сущность. Многое из того, о чем пишут ныне фантасты в "межпланетных" романах, становится предметом научно-инженерной разработки. Действительность начинает догонять фантастику. И все же простор для фантазии остается.

Межзвездным путешествиям посвящено очень немного произведений. Самое крупное из них — роман И. Ефремова "Туманность Андромеды". Действие его происходит в отдаленном будущем, когда налаживается радиосвязь между планетами разных звездных систем. Автор не вдается глубоко в технические детали, но из его описаний следует, что межзвездные корабли будут работать на горючем, дающем скорость истечения, близкую к световой, они оборудованы сверхчувствительными локаторами для защиты от метеоров, и для управления ими будет широко применяться электронно-вычислительная техника. Межзвездные перелеты длятся долгие годы, поэтому члены экспедиции часть времени проводят в гипнотическом сне. Автор рассказывает о приборном оборудовании, позволяющем наблюдать небесные тела. Он описывает жизнь на планетах других звездных систем, освоенные планеты и спутники планет солнечной системы и измененный человеческой волей и руками лик Земли. Очень интересным является описание приема телевизионного изображения со спутника далекой звезды.

Наряду с открытием небесных миров фантастов интересовало и открытие мира, который находится на нашей планете и где, тем не менее, до сих пор остается много неразгаданных тайн. Мы имеем в виду неисследованные глубины океанов и морей. Человек лишь начинает проникать в них и находит там картины не менее интересные, чем те, какие встретятся на неведомых планетах. Еще Жюль Верн отправил своих героев в подводное плавание.

Следует отметить, что "Наутилус" Жюля Верна все еще остается неосуществленным современной судостроительной техникой. Так названа одна из построенных ныне в Америке атомных подводных лодок. Но эта лодка, хотя ее и движет покоренная сила атома, далека от творения капитана Немо и, к тому же, предназначена для совсем иных целей. В стальном шаре-батискафе, на привязи, люди опускались в морскую пучину. Лишь недавно французские исследователи на специально сконструированном судне-батисфере достигли глубины свыше четырех километров. Фантазия же писателей переносила людей даже на дно океана. Г. Уэллс, А. Конан Дойл и другие описывали глубоководные спуски.

В литературе известен роман Г. Адамова "Тайна двух океанов" о дальнем плавании подводной лодки "Пионер", оборудованной для научных исследований. Спуск в батисфере на дно океана, на глубину около трех с половиной километров, составил содержание рассказа Н. Добровольского "В глубине океана". Исследователи обнаружили под водой залежи радия и наблюдали схватку глубинного осьминога и змеи, которая неожиданно помогла им избежать гибели: батисфера застряла у каменной стены, и чудовища, сдвинув ее с места, дали возможность ей подняться на поверхность.

Новейшие успехи электроники и смежных с нею областей техники привели к созданию "управляющих" машин, которые могут работать по заранее заданной программе без вмешательства человека. Действительность обогнала фантастику.

Реальным прогнозом кажется ныне повесть Г. Гуревича "Приключения машины", хотя и понадобится еще время, чтобы решить поставленную в ней проблему. Гусеничный вездеход отправляется в путешествие по дну океана. На нем нет экипажа — одни лишь приборы, и в их числе телевизионная установка с полупроводниковой аппаратурой вместо хрупких радиоламп. Повинуясь программному управлению, сообразуясь с обстановкой и сигналами, получаемыми извне, машина двигается по дну. Океанологи могут видеть, сидя у экрана телевизора, все, что встречается на ее пути. Автор высказывает мнение, что подобные самоуправляющиеся машины смогут быть использованы для исследования глубин Земли, а также космического пространства и планет солнечной системы.

Интересная попытка заглянуть в отдаленное будущее кибернетики сделана в рассказе В. Журавлевой "Звездный камень". Его сюжетная основа — прилет на Землю межзвездного корабля — не раз затрагивалась другими авторами. Но в рассказе В. Журавлевой обитатели далекого неведомого мира прислали биоавтомат, кибернетическую машину, в которой радиотехнические элементы заменены искусственно созданными живыми клетками. Этот "мозг", состоящий из совместно работающих живой и неживой материй, управляет межзвездным кораблем. Лучистая энергия, открытие новых видов излучений издавна привлекали внимание романистов.

Особенной популярностью пользовались всевозможные "лучи смерти", а также проблема передали энергии на расстояние без проводов. В последние годы, в связи с развитием атомной техники, открылись новые перспективы использования излучений для расширения нашей власти над веществом. Лучи, возникающие при распаде ядер атомов, могут вызывать глубокие превращения в различных материалах и тканях. Все более расширяется практическое применение лучистой энергии, и можно думать, что в будущем оно станет еще шире. Мысль писателей-фантастов обращается к тем неизведанным возможностям, которые таят в себе создаваемые физической техникой излучения.

Еще в фантастике довоенного периода встречались произведения, посвященные использованию лучистой энергии. В широко известном романе А. Толстого "Гиперболоид инженера Гарина" описан фантастический аппарат для получения тепловых "лучей смерти".

Электромагнитные колебания, которые ныне играют огромную роль в нашей жизни, также не прошли мимо внимания писателей. Вспомним, например, роман А. Беляева "Борьба в эфире" (1928). В нем был изображен Радиополис — город, где радиотехника и радиотелемеханика нашли самое широкое применение. Оригинальную проблему поставил А. Беляев в другом своем романе — "Властелин мира": прием и усиление слабых электромагнитных колебаний, излучаемых человеческим мозгом. Мыслепередающий аппарат, построенный героем этого романа, стал в его руках средством внушения, навязывания людям своей воли. Однако против нового необычайного оружия было найдено более мощное контроружие подобного же типа. Очень интересным является в романе описание "мирного" применения этого изобретения. Излучен мысленный приказ — и дикие звери покорно выходят из тропического леса к невооруженному охотнику, чтобы занять потом свое место в зоопарке. Непосредственная передача мыслей на расстояние сделала возможным общение между людьми, находящимися далеко друг от друга, слушание "мысленных" концертов, докладов. Подобную тему затронул Н. Дашкиев в повести под таким же заглавием — "Властелин мира". Он также описывает аппарат для приема и усиления электромагнитных колебаний мозга. Этот аппарат давал возможность обострять и усиливать умственную деятельность

В романе А. Казанцева "Арктический мост" показано строительство подводного межконтинентального туннеля, соединяющего Советский Союз и США для железнодорожного сообщения между двумя континентами. Сделанный в виде герметически закрытой трубы, он был погружен в океан, что обеспечивало безопасность сооружения и независимость от погоды движущимся внутри него поездам. Ракетные двигатели давали возможность развивать в подводном туннеле, из которого откачан воздух, огромную скорость.

Для более полной характеристики тематики послевоенной научной фантастики приведем несколько примеров различных произведений. Г. Гребнев в повести "Тайна подводной скалы" (переработанный вариант романа "Арктания") изображает летающую научную станцию с реактивными двигателями — "поселок в воздухе", находящийся в районе Северного полюса. Н. Томан в повести "История одной сенсации" касается проблемы усиления электронной концентрации ионосферы с помощью распыленного атомным взрывом высотной ракеты радио активного порошка. Это дало возможность получать отраженные телевизионные сигналы с больших высот. М. Дунтау и Н. Цуркин в рассказе "Церебровизор инженера Ковдина" затрагивают возможность передачи на расстояние с помощью радиотехнических устройств зрительных впечатлений и возвращения, таким образом, зрения слепым.

Получение искусственного холода с помощью атомной энергии (повесть Г. Гуревича "Иней на пальмах", роман А. Кудашева "Ледяной остров"), усовершенствовавшая звукозапись и воспроизведение звука (рассказ М. Дашкиева "Украденный голос"), использование явления сверхпроводимости для создания мощного аккумулятора энергии (роман А. Казанцева "Пылающий остров"), мощных воздушных потоков для получения электроэнергии (повесть В. Сытина "Покорители вечных бурь"), космические катастрофы — прилет в нашу солнечную систему неизвестной планеты (повесть Г. Гуревича "Прохождение Немезиды"), приближение к Земле астероида (повесть Н. Томана "Накануне катастрофы") — и их предотвращение — таковы темы некоторых произведений, напечатанных в последние годы.

В очерке Р. Перельмана "Двигатели галактических кораблей" затрагиваются далекие перспективы звездоплавания — корабли для межзвездных путешествий. В жанре очерковой научной фантастики встречается форма репортажа, дневниковых записей, корреспонденции, путевых записок, причем чаще других — репортаж ("репортаж-фантастика", "репортаж из будущего", "репортаж из XXI века", "межпланетный репортаж" и так далее). В репортаже из будущего — "Телебиблиотека — миллионы книг в одном переплете" (1956) — Л. Теплов рассказывает о применении телевидения для воспроизведения объемных изображений с одновременной передачей текста книг, А. Маркин ("Между двумя материками") — о перспективах развития атомной энергетики и постройке плотины в Беринговом проливе, позволяющей ликвидировать холодное Камчатское течение и смягчить климат Арктики и других районов.

Этими немногими произведениями исчерпывается фантастика о мире будущего. Следует напомнить, что в прошлом в нашей научно-фантастической литературе были созданы романы широкого тематического плана, о которых упоминалось.

Очень интересны картины городов грядущего, в частности преображенного Ленинграда, нарисованные А. Беляевым. Грандиозные успехи науки за последние десятилетия открывают новые возможности для создания произведений, рисующих жизнь и технику будущего. Кому, как не советским фантастам, следовало бы изобразить в художественных образах грядущее, к которому мы стремимся, за которое боремся! Писателей страны, создавшей первую в мире атомную электростанцию, атомный ледокол, запустившей первые искусственные спутники Земли и Солнца, должны вдохновить эти творческие подвиги ученых, инженеров и рабочих. Если еще в 30-х годах они брались за такую тему, — какой простор для подлинно научной и высокоидейной фантастики, утверждающей коммунистическое мировоззрение, дают наши дни! Однако один из самых существенных пробелов в литературе — книги о завтрашнем дне, о коммунистическом обществе и его технике — остается невосполненным уже в течение многих лет.

Даже краткий обзор показывает, что в научной фантастике есть, образно выражаясь, густонаселенные места и почти необитаемые острова. Тяга писателей к космическим темам понятна. Они открывают наиболее широкий простор для фантазии, позволяют разворачивать необычайные приключения, обходясь зачастую без шаблонного детектива. Можно назвать в то же время ряд тем, почти совершенно не разработанных фантастами. По существу даже такое величайшее достижение современности, как ядерная энергетика, осталось в стороне от внимания писателей. Полупроводниковая техника, радиоэлектроника, кибернетика; перспективы развития химии, биологии и медицины, сельское хозяйство будущего; возможности, которые открывают новые отрасли знания, появившиеся на "стыках" различных наук; новые средства научных исследований; новые представления о свойствах материи, времени и пространства, о природе тяготения — все эти темы еще ждут своего воплощения в научно-фантастической литературе.

Таким образом, в произведениях научной фантастики отражены многие научные предположения и гипотезы. Поэтому помимо художественной ценности, сюжеты из литературных произведений представляют собой хороший иллюстративный материал.

Мне было очень интересно прочитать многие из этих произведений и проанализировать с точки зрения развития современной науки и техники.

Глава II. Использование литературных произведений для составления

задач по физике

2.2. Решение задач на основе литературного материала

В художественных произведениях авторы нередко отражают картины физических явлений природы, описания различных технических процессов, конструкций, материалов, повествуют об открытиях ученых.

Интересными являются задачи на нахождение технических характеристик различных сказочных, фантастических устройств, при решении которых сравниваю полученные результаты с техническими характеристиками реальных машин и механизмов, например, скорость ковра-самолета и вертолета, мощность скатерти-самобранки с мощностью микроволновой печи.

Подобное сравнение позволяет проводить критическую оценку правильности полученных ответов при сравнении с реальностью.

Нами сделана довольно большая подборка литературных фрагментов с физическим содержанием. При подборе материала учитывалась его связь с конкретными вопросами физики. К исходным текстам сформулированы вопросы по физике.

Итак, предлагаю рассмотреть некоторые авторские задачи, составленные на основе литературных сюжетов.

1.Н.А. Некрасов «Дедушка Мазай и зайцы»

(Задача на применение закона Архимеда).

«Мимо бревно суковатое плыло,

Сидя, и стоя, и лежа пластом,

Зайцев с десяток спасалось на нем.

……………………………….

Я зацепился багром за сучок

И за собою бревно поволок...»

Задача: Оценить, при каком минимальном объёме бревна зайцы могли бы на нём плыть.

Решение: Предположим масса одного зайца 5 кг, а плотность влажной древесины ρд=700 кг/м3. Обозначим Р1- вес 10 зайцев , Р2 – вес бревна, ρв – плотность воды, V- объём бревна.

По условию плавания тел Р1+Р2= ρвgV, тогда 10.m1g +m2g = ρвgV, или

10.m1g + ρдgV = ρвgV => 10.m1g = ρвgV — ρдgV => 10.m1g = V.(ρвg — ρдg) => V= 10.m1g / (ρвg — ρдg). Вычислим минимальный объём бревна V= 10.5кг.9,8 Н/кг / (1000кг/м3 .9,8 Н/кг — 700кг/м3 .9,8 Н/кг) = 0,17 м3

Ответ: V= 0,17 м3

2. Русская народная сказка «Курочка Ряба».

«Жили старик со старухой, и была у них курочка Ряба. Снесла курочка яичко: яичко не простое. Золотое».

Задача: Какую массу имело бы обыкновенное куриное яйцо, будь оно полностью золотым? Объем яйца определите экспериментально.

Решение: Объём куриного яйца определили с помощью мензурки. Он оказался равным V= 52см3. Зная, что плотность золота ρ= 19,3г/см3, вычислим массу золотого яйца. m = ρ.V= 19,3 г/см3 . 52см3 ≈ 1000г = 1 кг

Ответ: m = 1 кг

3. Рассказ О′ Генри «Поросячья этика».

«Я вынул мою свинью из мешка, тщательно установил ее, долго прицеливался и дал ей такого пинка, что она вылетела из другого конца аллеи — на двадцать футов впереди своего визга».

Задача: С какой силой должен был ударить поросенка герой рассказа, чтобы описанный случай произошел в действительности?

Решение: Массу поросенка примем равной 10 кг, а продолжительность удара 0,05 сек. По второму закону Ньютона импульс силы, приложенной к какому-нибудь телу, равен изменению количества движения этого тела Ft = mv. Чтобы поросенок обогнал свой собственный визг он должен двигаться со скоростью, большей скорости звука, т.е. его скорость должна быть больше 330 м/с. Следовательно, сила удара должна составлять около 66 000 Н.

Ответ: F =66 000 Н. Сделаем сравнение:

Удар футболиста по мячу

400-1000 Н

Удар боксёра

3000-5000 Н

Удар кузнеца молотом (12 кг)

10000-12 000 Н

4.Джоан Кэтлин Ролинг «Гарри Поттер и узник Азкабана».

(Сцена волшебства над вредной тетушкой,

которое совершил Гарри Поттер)

«…Ее продолжало раздувать. Полное красное лицо ее опухло, глазки полезли из орбит, а рот растянулся до ушей… Скоро тетушка превратилась в громадный воздушный шар. Ее оторвало от стула, и она поплыла к потолку. Она была совсем круглая, как надувная игрушка».

Задача: Во сколько раз должен увеличиться объем тетушки, чтобы наблюдалось такое удивительное явление?

Решение: Предположим, что объём тётушки в нормальном состоянии V1

составляет 0,08 м3 при массе тела 80 кг. Плотность воздуха равна 1,29 кг/м3. Согласно закону Архимеда mg = ρвgV. Вычислим объём V= mg /ρвg = m /ρв = 62 м3. Тогда V/V1= 62 м3/0,08 м3 = 775

Ответ: Объём тётушки возрос в 775 раз.

5. Астрид Линдгрен «Малыш и карлсон»

Задача: Какую скорость должен набрать в полёте Карлсон, чтобы сделать «мёртвую петлю» радиусом 13 м и испытать на её вершине чувство невесомости?

Решение: g = v2/r , отсюда v2= g·r

Ответ: Скорость равна 11,3 м/с

6. Дж.К.Джером «Трое в лодке, не считая собаки».

"Это был изумительный сыр, острый и со слезой, а его аромат мощностью в двести лошадиных сил действовал в радиусе трех миль и валил человека с ног на расстоянии двухсот ярдов".

Задача: На какое максимальное расстояние распространялся запах сыра в СИ? Какова скорость порыва «сырного» ветра, который валил с ног человека?

Подсказка к задаче:

1 л.с. = 735,5 Вт

1 миля = 1609,344 м

ярд = 0,914 м

Решение: Запах сыра распространялся на расстояние S = 4828 м.

Человека может свалить с ног, например, удар боксёра силой в 5000 Н.

Вычислим скорость ветра по формуле v = N/F = 200·735,5 Вт /5000 Н ≈ 30м/с.

Ответ: v ≈ 30м/с. Такой ветер называется «сильный шторм». Он вырывает с корнем деревья, разрушает здания. Свалить с ног человека может ветер, скорость которого 18-20 м/с.

Шкала Бофорта

Словесное

определение

силы ветра

Средняя

скорость

ветра, м/с

Действие ветра

Штиль

0—0,2

Дым поднимается вертикально, листья деревьев неподвижны. Зеркально гладкое море

Легкий

1,6—3,3

Ветер чувствуется лицом, листья шелестят, флюгер начинает двигаться, на море короткие волны.

Умеренный

5,5—7,9

Ветер поднимает пыль, бумажки; качаются тонкие ветви деревьев, белые "барашки" на море видны во многих местах.

Сильный

10,8—13,8

Качаются толстые сучья деревьев, тонкие деревья гнутся, гудят телефонные провода, зонтики используются с трудом; белые пенистые гребни занимают значительные площади, образуется водяная пыль.

Крепкий

13,9—17,1

Качаются стволы деревьев, гнутся большие ветки, трудно идти против ветра, гребни волн срываются ветром.

Очень

крепкий

17,2—20,7

Ломаются тонкие и сухие сучья деревьев, говорить на ветру нельзя, идти против ветра очень трудно. Сильное волнение на море.

Шторм

20,8—24,4

Гнутся большие деревья, ветер срывает черепицу с крыш, очень сильное волнение на море, высокие волны

Сильный

шторм

24,5—28,4

На суше бывает редко. Значительные разрушения строений, ветер валит деревья и вырывает их с корнем, поверхность моря белая от пены, сильный грохот волн подобен ударам, очень высокие волны

Ураган

> 32,6

Серьёзные разрушения капитальных строений

2.2. Исследование формирования мотивов учения с помощью художественной литературы

В процессе работы над проектом была проведена апробация выше приведенных сюжетных задач в 8-х классах средней общеобразовательной школы №2 п.Энергетик. Учащимся было предложено в качестве домашнего задания самим придумать задачу на основе литературного сюжета.

Затем 8-классникам была дана анкета, на которую предлагалось ответить «да», или «нет».

Анкета для учащихся

Вопросы

Да

Нет

Интересно ли вам решать задачи по физике, составленные на основе литературных сюжетов?

87,5 %

—

Приходилось ли вам замечать в художественных произведениях неточное описание физических явлений?

14%

86%

Пробовали ли сами составить и решить задачу по отрывкам из литературы?

35%

65%

Понравились ли вам задачи, предложенные

Пашкеевым Михаилом?

100%

—

Результаты этой анкеты показали, что подобные задачи ни на уроках и в качестве домашнего задания представляют большой интерес. При этом 88,5 % анкетируемых ответили, что им понравилось решать такие задачи. 11,5 % ответили неоднозначно, фразами «не знаю», «наверное». На основе этих результатов можно сделать вывод, что решение сюжетных задач вызывают интерес у учеников. 35% учащихся также попробовали сами составить и решить задачу по отрывкам из литературы.

Заключение.

В результате работы над проектом мы изучали литературу, в которой представлены задачи по физике, составленные на основе художественных произведений. Для нас оказался интересным приём, заключающийся в том, что с точки зрения физики оценивают и разбирают достоверность и правильность описания в литературе тех или иных физических явлений. Соответствующие примеры можно найти в 'Занимательной физике" Я. Перельмана и в книге К Н Власовой "Мир научной фантастики на уроках физики".

На основе методических рекомендаций по разработке таких задач, мы предлагаем свои собственные задачи, составленные по сюжетам известных произведений.

Наблюдая за своими одноклассниками, могу отметить, что часто у них отсутствует интерес к физике. Может быть оттого, что «сухие» формулы и законы не вызывают никаких эмоций, мотивации к учёбе.

Формулы, соотношения, зависимости могут быть красивы, но это нужно уметь почувствовать, тогда учеба вместо суровой необходимости может стать трудным, но приятным делом. В художественных произведениях нередки картины физических явлений в природе, описания различных технических процессов, конструкций, материалов, сведений об ученых.

Особенно интересными для меня являются произведения научной фантастики. В научной фантастике отражены многие научные предположения и гипотезы. Особое видение мира, владение словом и умение обобщать позволяет писателям добиваться в своих произведениях удивительно точных, легко представимых описаний. Поэтому, кроме художественной ценности, отрывки из литературных произведений представляют собой хороший иллюстративный материал.

В нашем проекте было выяснено, что учащимся нравиться решать такие задачи, они находят их интересными, занимательными.

Таким образом, сюжетные задачи по физике, составленные на основе художественных произведений, побуждают к активной умственной деятельности и являются отличным средством формирования познавательного интереса к физике.

Гипотеза, поставленная в начале исследования, подтвердилась.

Подборка задач на основе литературных сюжетов – кропотливая, но интересная работа, которую я хочу продолжить.

Библиографический список:

Балуев О. В. Использование занимательных материалов для развития познавательных интересов учащихся на уроках физики в ходе изучения темы «Тепловые явления» 8 класса [Электронный ресурс] / О. В. Балуев, П. В. Скулов // Режим доступа: http://referatiya.ru/.

Власова К.Н. Мир научной фантастики на уроках физики. — М.: Изд-во Академии педагогических наук РСФСР, 1963.

Коршунова О. В. Малыш и Карлсон в гостях у физики [Текст] / О. В. Коршунова // Физика: еженед. прилож. к газете « 1сентября». – 2004. – № 48.

Кузьмичева А. А. Физические сказки [Текст] / А. А. Кузьмичева // Физика: еженед. прилож. к газете « 1сентября». – 2008. – № 4. – С. 24 – 25.

Лях В.П. Использование литературных материалов при обучении физике (http://vpl54.narod.ru/index.html).

Машарова В. А. Познавательный интерес школьников с позиции современности [Электронный ресурс] / Режим доступа: http://www.emissia.org/.

Новые достижения техники и советская научно-фантастическая литература. http://student.km.ru/ref.

Остер Г. "Физика, задачник. — М.: "Росмэн", 1997.

Перельман Я.И. Занимательная физика. — М.: АСТ, 2005. — 473 с.

Петрухин В. И. Качественные задачи на основе поэтических и научно-популярных текстов [Текст] / В. И. Петрухин // Физика в школе. – Школа-Пресс 1, 2004. – № 3. – 58 с.

Семке А. И. Нестандартные задачи по физике. Для классов гуманитарного профиля [Текст] / А. И. Семке. – Ярославль: Академия развития, 2007. – 256 с.

Тихомирова С.А. Дидактический материал по физике: Физика в художественной литературе: 7-11 класс – М.: Просвещение, 1996.

Тихомирова С.А. Мир физики в художественной литературе. – М.: Школа-Пресс, 1997.

Тульчинский М.Е. Качественные задачи по физике в средней школе.- М.: Просвещение, 1972. — 240 с.

Усольцев А.П. Задачи по физике на основе литературных сюжетов. – Екатеринбург: У-Фактория, 2003.-239 с.

Физика в произведении М.Булгакова "Мастер и Маргарита". [Электронный ресурс] / Режим доступа: http://school.websib.ru/202/phisics/pages....

Физика в литературе. [Электронный ресурс] / Режим доступа: http://physics03.narod.ru/Interes/litra.htm.

Шамало Т. Н. Задачи с художественным содержанием на уроках физики [Текст] / Т. Н. Шамало А. П. Усольцев // Научно-практический журнал Российской академии образования «Учебная физика», январь-февраль 2001. – №1. – С. 41 – 52.

Шкатулка качественных задач по физике [Электронный ресурс] / Режим доступа: http://www.iralebedeva.ru/.1 миля = 1.61e+03 метра

В проекте использованы фрагменты из художественных произведений:

Беляев А.Р. Продавец воздуха.

Беляев А.Р. Над бездной.

Беляев А.Р. Человек-амфибия.

Булгаков М. Мастер и Маргарита.

Верн Ж. 20000 лье под водой.

Верн Ж. В стране мехов.

Верн Ж. Робур-Завоеватель.

Гарин В.М. Лягушка-путешественница.

Джером Дж.К. Трое в лодке, не считая собаки.

Искандер Ф.А. Святое озеро.

Кожевников А. Архимед.

Кожевников А. Парень с большим именем.

Конан Дойл А. Собака Баскервилей.

Крылов И.А. Лебедь, рак и щука.

Лесков Н. Соборяне.

Линдгрен А. Малыш и карлсон.

Некрасов Н.А. Дедушка Мазай и зайцы.

Носов Н. Приключение незнайки.

О′ Генри. Поросячья этика.

Паустовский К.Г. Черное море.

Пришвин Н.Н. Кладовая солнца.

Распе Р.Э. Приключения барона Мюнхгаузена.

Ролинг Дж.К. Гарри Поттер и узник Азкабана.

Русская народная сказка «Курочка Ряба».

Солженицын А.И. В круге первом.

Толстой А.Н. Аэлита.

Толстой А.Н. Союз пяти.

Уэллс Г. Рассказ о XX веке.

Уэллс Г. Человек, который умел творить чудеса.

Приложение.

Задачи на основе литературных сюжетов

Произведение

Задача

Ж.Верн. Робур-Завоеватель.

“По второму знаку Робура подъемные винты стали вращаться с такой быстротою, которую можно сравнить лишь со скоростью вращения звуковых сирен во время акустических опытов. Производимый этими винтами звук “фрррр” поднялся примерно на октаву по звуковой шкале, однако сила его уменьшилась вследствие того, что винты вращались теперь в разреженном воздухе”.

Вопрос: Во сколько раз изменилась частота вращения винтов, если звук повысился на октаву?

Ответ: Частоты соответствующих звуков на соседних октавах различаются в 2 раза. Винты должны были вращаться в 2 раза быстрее.

А. Конан Дойл. Собака Баскервилей.

"… Да, это была собака огромная, чёрная, как смоль. Но такой собаки еще никто из нас не видывал. Из её отверстой пасти вырывалось пламя, глаза метали искры, по морде и загривку переливался мерцающий огонь. Ни в чьём воображении не могло возникнуть видение, более страшное, более омерзительное, чем это гадкое существо, выскочившее на нас из тумана. …Её огромная пасть всё ещё светилась голубоватым пламенем, глубоко сидящие дикие глаза были обведены огненными кругами. Я дотронулся до этой светящейся головы, и, отняв руку, увидел, что мои пальцы тоже светились в темноте... фосфор", — сказал я."

Ответ: Этого не могло быть, так как фосфор на воздухе не только светится, но и загорается — собака просто изжарилась бы, если бы её шерсть была смазана раствором фосфора в летучей жидкости или опылена фосфором.

Кроме того фосфор ещё и ядовит. И достаточно было в пасть этой собаке попасть одной десятой доле грамма, чтобы она отравилась и немедленно погибла. Фосфор для людей более ядовит, чем для собак.

И.А.Крылов. Лебедь, рак и щука.

“Однажды Лебедь, Рак да Щука

Везти с поклажей воз взялись

И вместе, трое, все в него впряглись;

Из кожи лезут вон,

А возу все нет ходу!

Поклажа бы для них казалась и легка:

Да Лебедь рвется в облака,

Рак пятится назад,

А Щука тянет в воду!

Кто виноват из них, кто прав –

Судить не нам;

Да только воз и ныне там!”

Вопрос:

Почему воз находится

на месте?

Ж. Верн. В стране мехов.

«Во время сильных морозов снег так твердеет, что не оседает под тяжестью человека. Ступать по нему можно смело, не боясь в любой момент провалиться. Когда снег рыхлый, нога сразу же погружается в него по колено, и в это время индейцы всегда пользуются лыжами».

Задача:

Вычислить силу давления индейца на снег без лыж и с лыжами

Г. Уэллс. Человек, который умел творить чудеса.

Герой рассказа захотел остановить вращение Земли. Желание мистера Фодерингея исполнилось.

“Страшный вихрь бушевал между небом и землей, не давая мистеру Фодерингею приподнять голову. Некоторое время он был настолько ошеломлен и подавлен, что не мог осознать, где он и что собственно произошло, … откуда взялся этот ветер? Я ведь не приказывал дуть ветру”.

“… Фодерингей сквозь пыль и мокрый снег увидел при вспышке молний надвигающуюся на него громадную стену воды”.

Вопрос: Объясните, откуда взялся ветер, и почему пришла в движение вода?

М.М. Пришвин. Кладовая солнца.

Эпизод, в котором собака Травка преследует зайца.

“Травка за кустом можжевельника присела и напружинила задние лапы для могучего броска и, когда увидела уши, бросилась. Как раз в это время заяц, большой, старый, матерый русак, ковыляя еле-еле, вздумал внезапно остановиться и даже, привстав на задние ноги, послушать, далеко ли тявкает лисица. Так вот одновременно сошлось — Травка бросилась, а заяц остановился. И Травку перенесло через зайца. Пока собака выправлялась, заяц огромными скачками летел уже по Митрашиной тропе…”

Объяснить случившееся.

Н. Носов «Приключения Незнайки ...»

(полет на воздушном шаре)

Знайка достал из кармана перочинный нож и перерезал веревку, которой

корзина была привязана к кусту. Шар плавно поднялся кверху, зацепился боком

за ветку куста, но тут же отцепился и быстро взмыл ввысь.

-- Ура! -- закричали коротышки. -- Да здравствуют Знайка и его товарищи! Ура-а!

Все захлопали в ладоши, стали подбрасывать кверху шляпы. Малышки

обнимались от радости.

Шар между тем поднимался все выше и выше. Его относило ветром в

сторону. Скоро он превратился в маленькое пятнышко, которое едва виднелось

на голубом небе.

Задача: Каким должен быть объём воздушного шара, который поднял в воздух 16 коротышек, средняя масса которых 20 кг? Массу корзины и самого шара принять равной 100 кг.

А.Н. Толстой. Аэлита.

(описание перегрузки при взлете)

Гусев отер пот с лица. Становилось жарко. Счетчик скорости показывал 50 метров в секунду, стрелка продолжала передви­гаться вперед.

Аппарат мчался по касательной, против вращения земли. Центробежная сила от­носила его к востоку. По расчетам, на вы­соте ста километров, он должен был вы­прямиться и лететь по диагонали, верти­кальной к поверхности земли.

………………………………………

Лось закрыл лишние краны в баках, взглянул на счетчик. Аппарат покрывал около пятисот верст в секунду. Было светло. В один из глазков входил прямой, ослепительный луч солнца. Под лучом, навзничь, лежал Гусев, зубы оскалены, стеклянные глаза вышли из орбит.

Задача: вычислить перегрузку, которую испытали путешественники при взлёте космического аппарата?

1 веста = 1066,8 м

А.Н. Толстой «Союз пяти»

( отрывок, где приведен расчет приближения Луны к Земле на основе второго закона Ньютона)

Алексей Кожевников «Архимед»

«…Михайло начал толкать ручку, за ней двинулось колесо. Трос натянулся и поволок бревно кверху. Люди глядели то на Михайлу, то на машинку. И то, что вертелось у всех на языке, высказал Кузьма: -…Удивительно, как никто из нас, из больших, не сообразил. У нас все лошадь, да лошадь. Не может лошадь – подавай трактор. А вот эта штука посильнее всякого трактора. И ничего не стоит».

Тема: «Простые

механизмы»

Алексей Кожевников. Парень с большим именем.

«Вокруг печи был нестерпимый жар и свет, но рабочие подбегали к самому жерлу и кидали в него лопатами куски железа. Все они были в валенках, в брезентовой одежде, на головах носили широкополые валяные шляпы, а глаза прикрывали синими очками».

Тема: «Теплопроводность»

А.Р. Беляев. Над бездной.

Тема: «Вес тела, движущегося с ускорением»

В.М.Гарин. Лягушка-путешественница.

“Тут лягушка уж не выдержала и, забыв всякую осторожность, закричала изо всей мочи: “Это я! Я!” И с этим криком она полетела вверх тормашками на землю. Утки громко закричали; одна из них хотела подхватить бедную спутницу на лету, но промахнулась. Лягушка, дрыгая всеми четырьмя лапками, быстро падала на землю; но так как утки летели очень быстро, то она упала не прямо на то место, над которым закричала и где была твердая дорога, а гораздо дальше, что было для нее большим счастьем, потому что она бултыхнулась в грязный пруд на краю деревни”.

Вопрос: Почему лягушка упала на землю не на то место, над которым она начала падать?

А.Р.Беляев. Продавец воздуха.

Тема «Испарение и конденсация»

К.Г. Паустовский. Черное море. (Описание флуоресценции)

Ф.А. Искандер. Святое озеро.

“Герой рассказа поскользнулся и полетел по крутому склону ледника вниз. Поперек его пути была глубокая траншея, “где клокотала и неслась талая вода. Он подумал, что сейчас погибнет, попав в эту траншею, но перелетел через нее и на пологом склоне затормозился”.

Тема: «Инерция»

Ф.А. Искандер. Святое озеро.

“Герой рассказа поскользнулся и полетел по крутому склону ледника вниз. Поперек его пути была глубокая траншея, “где клокотала и неслась талая вода. Он подумал, что сейчас погибнет, попав в эту траншею, но перелетел через нее и на пологом склоне затормозился”.

Тема: «Инерция»

Н.Лесков «Соборяне».

«-Бас у тебя, — говорил регент, — хороший, точно пушка стреляет…»

К каким звуковым волнам относят бас: низкочастотным или высокочастотным?

А.И. Солженицын «В круге первом»

«-Надо вам сказать, что голос человека составляется из многих гармоник, — почти захлебывался Пряничков от напирающего желания все скорей рассказать.

О каком параметре звука хотел рассказать Пряничков?

А.И. Солженицын.«-Беззвучно происходят только космические катастрофы…»

Продолжи мысль Солженицына.

Тема: «Звуковые волны»

Г. Уэллс. Рассказ о XX веке.

(о создании «перпетуум мобиле»)

Тема: «Второй закон термодинамики».

А.Толстой. Гиперболоид инженера Гарина

Тема: «Лазер»

Ж. Верн. 20000 лье под водой.

(об изобретении подводной лодки)

Тема: «Плавание судов»

Рудольф Эрих Распе "Приключения барона Мюнхгаузена" в Англии в 1786 году. В книге барон Мюнхгаузен, знаменитый хвастун и выдумщик, рассказывает о своих баснословных приключениях и фантастических путешествиях. Прототипом героя является барон К.Ф.И. Мюнхгаузен (1720-97), некоторое время служивший в русской армии.

Желая перепрыгнуть через болото, барон вынужден вытянуть себя (с лошадью) за волосы, чтобы не утонуть

Вопрос: Мог ли Мюнхаузен вытянуть себя (и лошадь) могучей рукой за косицу из болота?

Ответ: Нет. Так как мускульное напряжение Мюнхаузена представляет пример таких сил, называемых "внутренними", которые могут изменять взаимное расположение частей тела, но никак не могут сообщить всем частям тела одно общее движение.

М.Булгаков «Мастер и Маргарита»

Половая щетка, щетиной вверх, танцуя, влетела в спальню. Концом своим она выбивала дробь на полу, лягалась и рвалась в окно. Маргарита взвизгнула от восторга и вскочила на щетину верхом. Тут только наездницы мелькнула мысль о том, что она в этой суматохе забыла одеться. Она галопом подскочила к кровати и схватила первое попавшееся, какую-то голубую сорочку. Взмахнув ею, как штандартом, она вылетела а окно. И вальс над садом ударил сильней.

На данном отрывке на тело действует не одна, а несколько сил. На Маргариту с щеткой в полете действует, по меньшей мере, четыре силы: сила тяжести Fтяж (вниз),подъемная сила Fпод (вверх), сила тяги Fтяг (вперед) и сила сопротивления воздуха Fсопр (сила трения) против направления движения.

Задача из книги А.П. Усольцева "Задачи по физике на основе литературных сюжетов"

Привидение состоит из воздуха при температуре 20? С с относительной влажностью 80%. Выпадет ли привидение в осадок, если его внезапно напугать так, чтобы оно изобарно сжалось в 1,04 раза?

АР. Беляев. Человек – амфибия.

«Высота выбросов волн достигает сорока трех метров, и при этом волна может поднять до миллиона килограммов… А приливы достигают высоты более 16 метров…»

Автор утверждает, что волна достигает высоты 43 м, может поднять груз m=106 кг. Какую потенциальную энергию он приобрел бы в этом случае?

Жюль Верн. Путешествие на Луну

В одном из сюжетов описывается: …когда снаряд пролетел через точку, где притяжение Земли и Луны одинаково, здесь произошло нечто поистине сказочное: все предметы внутри снаряда утратили свой вес, а сами путешественники, подпрыгнув, повисли в воздухе без опоры.

Описано это совершенно верно, но писатель упустил из виду, что то же самое должно было наблюдаться также и до и после перелета через точку равного притяжения. Легко показать, что путешественники и все предметы внутри снаряда должны стать невесомыми с первого же момента свободного полета.

http://goo.gl/AsUi5v

Айбаниз Зейналзаде: Очень жаль парня Эльмана Расул-заде! У Фемиды поэтому закрытые глаза! Рауф муеллим! Наргиз Халилова было близкой родственницей Муслима Магомаева! Я училась в 10 классе мой одноклассник рассказал нам историю Наргиз на концерте Марьяновича, вернее как она немного опаздала на концерт Джорджа Марьяновича. Она пришла на концерт в очень красивой желтой кофточке- обворожительная, и очень красивая. Увидев ее красоту -он остановил оркестр, поприветствовал ее, а после уже сделал ей предложение руки и сердца. Наргиз действительно посадили за махинации, я даже помню статью в Комсомольской правде. В то время были очень модны плащи из болоньевого материала, вот что то с этим было связано. А в тюрьме ее хотелии принудить к выполнению тамошних правил, она не подчинилась, но зато все ее сокамерницы всю работу делали за нее. А тюремный начальник был так в нее влюблен, что бросил свою семью и женился на ней. Она умерла несколько лет тому назад. по моему даже до Муслима Магомоева. Если мне память не изменяет арестовали и ее брата при попытке вывоза из страны архивных документов Узеира Гаджибекова. Их отец Рамазан Халилов был личным секретарем Узеир бека. Тогда очень много фактов обнаружилось. Это очень длинная история. А вам спасибо за такие воспоминания.

Нармина Абдуллаева: Рамазан Халилов был ещё и бачанагом Узеира Гаджибекова и долгие годы директором дома-музея. Умерла она лет 10-12 назад от онкологии. И была все такой же обворожительной, несмотря ни на что( ... Про красавицу Наргиз можно ещё много написать.. Я помню её отца, импозантного пожилого человека с тросточкой и в бабочке, часто посещал концерты в Баку... На трёх сестрах-осетинках были женаты Узеир бей, Муслим Магомаев-старший и Рамазан Халилов.

Arifa Zulfugarova: Я была знакома с Наргиз Халиловой,моя сестра Гюля с ее мужем Рафиком Мамедовым дружили с ней и ее тогдашним мужем Лериком.Она имела грандиозный успех среди молодых,красивых женщин того времени.Я помню,как говорили,что знаменитый архитектор Лемберанский построил и назвал кафе "Наргиз" в ее честь...к сожаленью,потом она была осуждена за валютные дела...следователь,который вел ее дело,влюбился в нее до того,что отказался от своей карьеры и женился на ней...дальше вы уже прочли...

Liya Albanese Ya prozhila v Baku s rozdeniya I do 16ti let. My zhili v Kreposti ryadom s Tyr Bazoy. Horosho pomnyu syemki "Tegeran 43". A papa pomnit syemki "Brilyanotoy ruki " I "Chelovek Amfibiya". Icheri Shahar vsegda budet v moyey pameti. ❤️

https://www.facebook.com/rauf.kasumov.9/p...

http://www.ourbaku.com/index.php/%D0%A4%D...

Цей процес "завоювання" та "об’єднання людей", однак, виявився контроверсійним і навіть небезпечним. Як писав Чеслав Мілош по Другій світовій війні, "тільки сліпі можуть не бачити трагічної ситуації, в якій опинився людський рід, коли забажав узяти свою долю у власні руки й усунути впадковість"

454

[Мілош, с. 230], інакше кажучи, коли поклався на наукове знання, на раціо й "об’єктивні закони розвитку природи й суспільства", відкинувши увесь старий ідейний та етичний мотлох, пов’язаний з традиційною релігією. За словами того ж Мілоша, "в XIX ст. внаслідок виникнення масового читацтва з’являлися брошури, що популяризували наукові теорії. Незалежно від вартості цих теорій треба ствердити, що з моментом, коли вони приймали популярну форму, вони ставали ЧИМОСЬ ІНШИМ, ніж коли належали до ділянки наукових пошуків. ...Вони перетворюються на важливий соціологічний елемент, приймають емоційне забарвлення. Лідери XX віку, напр. Гітлер, черпали знання виключно з популярних брошурок, що пояснює неймовірне безладдя в їхніх головах: звульгаризоване знання відрізняється тим, що дає відчуття, ніби ВСЕ зрозуміле й пояснене. Воно нагадує систему містків, збудованих над прірвами. По цих містках можна сміливо йти вперед, піддаючись ілюзії, що ніяких прірв нема" [Мілош, с. 210].

У ті часи, як ми побачили, ілюзія, ніби раціональний, "науковий" підхід здатен вирішити будь-які проблеми, – технологічні, господарчі, суспільно-політичні, – була дуже популярною серед інтеліґенції, в тому числі й української. Власне, саме на цих переконаннях і ґрунтувалися просвітянські концепції – буцімто, як казав із запізнілим сарказмом М.Грушевський, "треба тільки подати йому [простому народові] цю чудотворну воду свідомості" [Грушевський, с. 39] – розсіяти темряву життєдайними променями науки – й Україна відродиться "в сім"ї вольній, новій". Тим-то помітне місце в діяльності нашої національної інтеліґенції на рубежі ХІХ-ХХ віків посідало писання, друкування й поширення "популярних брошурок" (див.: Книга), що про них так нищівно висловився згодом Чеслав Мілош.

Однак тоді поруч з упевненістю, що без власної освіти й науки неможлива новітня нація, в "свідомо-українських" колах жили недовіра й навіть страх перед чужою, "неукраїнською" наукою – згадаймо хоча б Шевченкові інвективи проти "куцого німця вузловатого" або значно пізнішу суперечку між двома науковими світилами – М.Грушевським та В.Вернадським – стосовно того, якій бути українській Академії. В.Вернадський згадував: "Ми стояли з ним (Грушевським) на протилежних точках зору. М.С. виходив із структури західноєвропейських академій та прекрасно поставленого ним НТШ у Львові, у якому в зв’язку з його університетською семінарією прекрасно було поставлено українознавство.

455

Але, що я вважав не менш важливим, НТШ зовсім не було пристосоване до роботи в галузі інших дисциплін – математики, природознавства і прикладних наук. М.С. поставив питання прямо: "Ви знаєте, що у нас немає зараз достатньо вчених фахівців українців поза межами українознавства. Отже, ми повинні звертатись до росіян. Мине ще багато часу, поки вони в нас будуть – ці фахівці" [Вернадський, 1989, с. 54].

Цікаво, що на практиці наша академія (УАН, потім АН УРСР, нині ж – НАНУ) в різні часи перейшла етапи розвитку за обома цими моделями: у 20-і роки, очолювана С.Єфремовим та А.Кримським, вона була передусім гуманітарною, "українознавчою", хоча й з високим рівнем досліджень, але залишалася інституцією напівопальною – як за фінансовими й іншими кількісними показниками, так і за престижем в радянському суспільстві.

УАН перших років свого існування, як перед тим львівська НТШ, цілком належала до кількавікової європейської академічно-університетської традиції, закоріненої ще в часах алхіміків та легендарного доктора Фауста, що його Микола Хвильовий вважав за символ "психологічної Європи".

Про життя університетського науковця в передреволюційному Києві яскраво оповів В.Домонтович у "Болотяній лукрозі": "Перед студентами ...були лише дві можливості: одна, напруживши всі свої духовні здібності, ціною найбільших зусиль забезпечити за собою вихід у професуру, і друга – пасивне низобіжне самоусунення в глуху безвість провінційного вчителювання.

Шлях до професури був чітко накреслений. Він починався з писання медальної праці на тему, запропоновану від факультету. Домагаючись стати професорськиим стипендіатом, треба було одержати золоту медалю, саме золоту, бо срібна не гарантувала нічого. Залишений при університеті складав магістерські іспити. Після двох вступних лекцій він одержував звання приват-доцента. Усе це потребувало колосального напруження розумових сил... Не всі витримували. Часто надмірність зусиль губила людину. ...Мова йде не про неміч людини, ...а про міру вимог, про ситуацію, що складалася в ті роки для молоді, про фаховий рівень конкуренції" [Домонтович, т. 3, с. 224-226].

До цього варто додати, що університетів у підросійській Україні було тоді лише три – в Харкові, Києві та Одесі; за свідченням БСЭ, в дореволюційній Росії "число магистров и докторов едва ли превышало тысячу" [С.Вавилов, с. 1256]. Отже, науковці були нечисленною, досить-таки ізольованою елітарною групою, формованою шляхом суворого відбору, при-

456

належність до якої, втім, не давала особливих привілеїв чи престижу, а її вплив на суспільне й культурне життя ширших мас був доволі незначним. До того ж обидві сторони – і маси й науковці, – не обдаровували одні одних особливою симпатією (згадаймо хоча б знамениту фразу булгаковського професора "Так, я не люблю пролетаріат!" або розправу темних селян над лікарем у горьковській п’єсі "Діти Сонця"). Зв’язок між наукою й масами підтримували хіба що популяризатори, просвітяни, автори й видавці зненавиджених Мілошем брошурок.

У цій нечисленній науковій еліті початку XX ст. сформувалися своєрідний світогляд, своя етика – і наукова, й ширша, загальнолюдська. Одним з яскравих документів, що репрезентує цей світогляд (щоправда, уже в час його занепаду), є праця В.Вернадського "Наукова думка як планетне явище" [Вернадський, 1977]. Наука, на думку Вернадського, є "однакова для всіх часів, суспільних середовищ та державних утворень... В ній вимальовуються нові форми наукового братства – позадержавні, організовані форми світового наукового середовища... В ній є кістяк, який може вважатися загальнообов’язковим і непорушним для всіх, не може й не повинен викликати сумнівів" [там само, с. 29]. Справою життя науковця, що поділяє такий світогляд, є служіння цій вищій науковій істині, що її він не має права зрадити з будь-яких міркувань – державних, національних, утилітарних, особистих тощо. Варто зауважити, що цитована праця писалася у 30-і роки і була, отже, свого роду лебединою піснею одного з останніх зацілілих "жерців" чистої, академічної науки на тлі вже цілком нової суспільної атмосфери.

Показовою є й рецепція науки та науковця тодішнім суспільством і, зокрема, культурно-мистецьким середовищем, якою вона відбилася у мистецьких творах 20-х – початку 30-х років, тобто епохи "розстріляного відродження". Не буде перебільшенням сказати, що персонаж-науковець є в тодішньому письменстві нечастим гостем, що зустрічаємо ми його переважно у творах так званих "попутників", авторів здебільшого інтеліґентського походження. Але навіть у них це майже завжди – кабінетний учений, дивак-професор, що мало й неохоче стикається з так званою "реальною дійсністю", а коли й стикається, то це породжує купу проблем.

Саме такими є професор Славенко в повісті В.Підмогильного "Невеличка драма" та професор Комаха в повісті В.Домонтовича "Доктор Серафікус". Обоє – головні герої, і їхній (специфічно академічний) фах, світогляд, спосіб життя є ключовими елементами творів.

457

Ю.Шерех у статті "Білок та його забурення" завважив щодо згаданих повістей: "Схожість двох творів така разюча, що якби не певне знаття, що вони були написані незалежно, слід було б говорити про майже копіювання. ...Це дві незалежні відповіді українських письменників-інтелектуалістів на проблеми доби. Як Славенко, доктор Комаха – вчений, що врегламентував усе своє життя, щоб служити науці, зокрема – виключив усе чуттєве й почуттєве. Як Славенко, він зазнає поразки в зустрічі з жінкою, втіленням іраціонального" [Шерех, с. 124].

Однак "разюче подібні" твори мають і значущі для теми нашого розгляду відмінності. Характер оповіді в "Невеличкій драмі" Максим Тарнавський, чи не найсерйозніший дослідник Підмогильного, визначає як "використання емоційної омани та консонантної сфокусованої оповіді" [M.Tarnawsky, p. 146], використовуючи запропоновані Жераром Женетом та Доріс Кон категорії "фокусування" та "консонансу-дисонансу" [там само, с. 76] для аналізу авторського стилю. Справді, Підмогильний начебто не дистанціюється від свого героя – біолога Славенка, який багатослівно розмірковує про раціональність сущого та про свою симпатію до влади, яка заходилася вдосконалювати життя суспільства, виходячи з глибоко раціональних міркувань, але чи можна було сподіватися незгоди з такою позицією від радянського письменника навіть наприкінці 20-х років? Однак дистанція між автором та іншою героїнею, романтичною та ірраціонально-патріотичною Мартою, видається значно меншою, тож можемо здогадуватися, що симпатія Підмогильного – не на боці Славенкового сцієнтизму та раціоналізму, що вони чужі не лише Марті, не лише самому авторові, а, вочевидь, і його середовищу.

"Консонантність" стилю Підмогильного, коли він "фокусується" на свідомості професора Славенка, є очевидно набагато меншою, ніж у "розфокусованого" Домонтовича, коли той описує свого "доктора Серафікуса" – так, сам "свого", бо вчений В.Петров [Домонтович], вочевидь, мав на увазі й себе, й усе середовище, до якого належав, коли писав: "Примітки були прапором його наукових студій. Здавалось, він писав статті не для того, щоб розробити якусь наукову проблему, а тільки для того, щоб тішити себе накопиченням приміток. ...Щодо цього, Комаха не відрізнявся від своїх колег, бо їх наукова діяльність була так само не більше, як тільки приміткою до науки.

...Люди тішили себе ілюзією власної самодостатності. В переважній більшості всі вони прийшли в місто з села. Але і в місті побут старосвітських батюшок і матушок вони вважали за довершену форму ідеального життя, урбанізацію цього побуту

458

вони розцінювали як правдиве признання часу. Ніхто з них не дивився далі паркана у дворі свого будинку в одному з затишних закутків ярів Гоголівської або Тургенєвської вулиць.

Вони працювали, жили, купували килими, меблі, валюту, будинки, пишались один перед одним ситцем і шовком на оправах своїх книжок. Сергій Єфремов справив собі теплу бекешу з сірим смушковим коміром... Олександр Білецький на спілку з Плеваком з краяних ножицями сторінок зшивав чергові серійні томи грубих хрестоматій.

...Комасі бракувало почуття вільності. ...Хребет його громадського існування складали корінці постанов, прийнятих на загальних зборах і підшитих до папки... Він гадав, що рухається вперед, тим часом рухалась епоха, а він лишався на тому ж таки місці. Як і більшість своїх сучасників, він не розумів свого часу" [Домонтович, т. 1, с. 447-448].

До характерних творів про "жерців чистої науки" можна додати "Робітні сили" М. Івченка, де сюжет так само будується на конфлікті між професором-раціоналістом Савлутинським та "звичайним життям" сільськогосподарської дослідної станції, яке він намагається реформувати, раціоналізувати, динамізу-вати, й так само зазнає якщо не повної поразки, то принаймні дістає кілька "щиглів по носі" від "ірраціональної" дійсності.

Отже, в усіх трьої зразках герой-науковець – це більш чи менш чужорідне тіло в суспільному довкіллі, і навіть якщо він намагається солідаризуватися з владою у прагненні раціонального вдосконалення світу, для влади він залишається так само чужим, як і для "ірраціональної" маси – "спецом", що його толерують лише з огляду на високу фахову кваліфікацію.

Цьому підтвердження бачимо й у ставленні тодішньої критики до творів Підмогильного та Івченка ("Доктора Серафікуса" опубліковано допіру 1947 року, на еміграції): авторів паплюжено не за негативне зображення героїв-науковців ("викривлений образ радянського вченого", як сказали б у 50-і роки), а, навпаки, за симпатію до "буржуазних спеців". Нічого дивного: на той час саме йшли процеси "Промпартії" та "СВУ", де головними обвинуваченими були якраз "специ"-науковці.

Варто згадати, що були тоді твори в українській літературі (і то значно популярніші в читача, аніж розглянута "інтелектуальна проза"), де наукові відкриття показано не як заняття кабінетних диваків, а як могутній чинник суспільних перетворень – згадаймо хоча б "Сонячну машину" Винниченка. Однак зовсім не випадково дія цього "першого в Україні фантастично-авантюрного роману" (М.Зеров) відбувається за кордоном, а науковці-відкривачі – іноземці. Те саме можна сказати й

459

про значно слабші фантастичні романи Ю.Смолича з серії "Прекрасні катастрофи". Літературними предками цих творів є, ясна річ, романи Герберта Уелса, Жюля Верна, а ще – модний тоді в СРСР "Гіперболоїд інженера Гаріна" О.Толстого. Показ "ненашого життя" – компонент рецепту успіху книжок такого роду, але справа не лише в цьому. Вочевидь, українські письменники, та й читачі, просто не уявляли, що велике наукове відкриття може з’явитися, а тим більше – зреалізуватися в українському підсонні. "Интересное начинание, но не для нашего климата", – мовляв герой Ф.Іскандера.

Здавалося б, що радянська влада, офіційно ґрунтована на науковому світогляді, з її сакралізацією "об"єктивних законів розвитку природи й суспільства", повинна була б стати мало не раєм для науки та її жерців. Однак сталося, як бачимо, інакше. До кінця 20-х років влада, по суті, лише толерувала ВУАН, фінансуючи її майже символічно. Робота Академії велася переважно завдяки відданості справі "старих кадрів" та ентузіазмові наукової молоді. Дуже красномовне свідчення про і становище українських науковців у 20-і роки наводить автор першої ґрунтовної історичної розвідки про ВУАН Н.ПолонськаВасиленко. Професор І.Розгін у лютому 1929 р. прийшов на прийом до тодішнього президента УАН Д.Заболотного "і застав його в таких умовах: велика холодна заля в будинку Президії УАН на Володимирській вулиці. У кутку цієї залі на залізному солдатському ліжку лежав хворий президент УАН. Його одяг висів на єдиному стільці, що стояв біля ліжка... Можна собі уявити, які він мав інші побутові умови, не кажучи про моральний стан, коли в найбільшому українському центрі не знайшлося звичайного житла для президента Української Академії наук і він мусив мешкати в непристосованій залі..." [Полонська-Василенко, с. 89].

Ситуація почала змінюватися в 30-і роки. Бурхливі процеси індустріалізації та мілітаризації радянської економіки потребували науково-технологічної підтримки у небачених раніше масштабах, для чого всі наукові інституції слід було, по-перше, цілковито поставити під контроль (як ідеологічний, так і організаційний) комуністичної влади, по-друге, переспрямувати й розширити їхню роботу. Як зазначає Н.Полонська-Василенко, бюджет ВУАН зріс від 887 тис. у 1929 р. до 22 млн. крб. у 1939 році (тобто в 25 разів), а на 1941 рік було виділено вже 27 млн., однак "ці гроші переважно йшли на математично-природничі інститути. Дуже незначна частина їх припадала на інститути гуманітарні" [Там само, с. 82-83]. Незначно зросла у 30-х роках і кількість кваліфікованих наукових кадрів. Давалися взнаки

460

наслідки масових репресій, які зачепили наукову інтеліґенцію України не менше, ніж творчу. Невеселі висновки робить Н.Полонська-Василенко й щодо соціального престижу науковця: "Притягали увагу неспівмірні цьому розростанню Академії матеріальні умови її співробітників усіх рангів... Порівнюючи з серединою 1920-х pp., загальний образ науковця мало змінився: старий одяг, старе взуття кидалися в вічі "свіжій" людині. Мало кого вражало, що, виряджаючи академіка А.Кримського до Львова в 1940 році, уряд велів був обмундурувати його в закритих партійних розподільниках.

...Здобути потрібне в державних крамницях було майже неможливо. Про ціни свідчить такий приклад: чоловічі черевики в крамниці Києва в 1939 році коштували 250-300 крб., а старший науковий співробітник АН діставав 500-600 крб. на місяць" [там само, с. 84-85].

"Одержавлення" науки в СРСР в 30-х роках не було, одначе, цілковитим породженням тоталітаризму. Як писав російський філософ В.Філатов у статті "Об истоках лысенковщины": "В нашій країні (як, утім, у всіх науково розвинених країнах) у міжвоєнний час розгорнувся складний процес інституціональної перебудови в науці – перехід від академічних форм організації наукової діяльності до нових форм великої науки, організаційно пов’язаної з промисловістю, сільським господарством, військовими розробками. При цьому мінялися не лише структури науки, а й істотно розширювалися шари суспільства, з яких формувалася наукова громада. Ламалися старі академічні традиції соціалізації "новобранців" у науці, що передбачали багатолітню роботу під керівництвом професора, який разом з науковим досвідом передавав також строгий кодекс честі вченого, ...як уже нездатні забезпечити формування наукової спільноти, яка швидко розросталася. Як образ ученого академічного типу, так і традиційний етос науки стали почали виглядати старомодно в очах молоді, яку масово, різними каналами залучали в ті роки до науки. Все це знижувало внутрішній імунітет науки проти лисенківської та іншої подібної деморалізуючої риторики про народність науки, про боротьбу в ній консерваторів-професорів та молодих новаторів...

Під лозунгами "народності" в таких обставинах стежинами, протоптаними Лисенком та подібними до нього "сталінськими вченими", в науку поплив потік малоосвічених "новаторів", з викривленими уявленнями про суть наукової діяльності..." [Філатов, с. 69].

461

Спробуємо, однак, поглянути на обидва боки цього суперечливого процесу трансформації ролі й місця науки та науковця в радянському суспільстві. В Україні ця трансформація фактично почалася з "радянізації" ВУАН. Як свідчить Ю.Шевельов: "До 1926-27 pp. академіки й співробітники одержували платню від уряду, але були розмірно вільні у своїй праці. Зміни запровадив особисто Скрипник. Відвідавши Академію 1927 p., ...він наказав усунути двох академіків – К.Харламповича і Ф.Мищенка. ...З’являються перші аспіранти-комсомольці, що їх призначали академікам, навіть не питаючи згоди. 1928 року до складу Спільного Зібрання Академії введено сім партійних діячів, а одного з фундаторів Академії, А.Кримського, щойно переобраного на неодмінного секретаря, усунено з цього становища... 28 червня 1929 року, на відкритій для відвідувачів сесії, під безоглядним тиском, при явному голосуванні, сімох партійців високого рангу, включаючи М.Скрипника, обрано на академіків... Тепер, коли в жилах Академії циркулювала "нова кров", пробила година вицідити стару, "буржуазно-націоналістичну". Влітку 1929 р. розпущено всі наукові товариства, пов’язані з Академією. Заарештовано десятки співробітників Академії, включно з головою Президії та її spiritus movens С.Єфремовим..." [Шевельов, с. 150-151].

Після "радянізації" ВУАН та дальших "реформ" сталінських часів академія перетворилася фактично на республіканське "міністерство науки", втративши рештки автономії та кращі старі кадри і, зрештою, колишнє чітке національне обличчя. Натомість прийшло значне кількісне зростання, щедре фінансування, різке розширення діапазону наукових пошуків, зрештою, піднесення ролі й престижу науковця в радянському суспільному житті.

Наприкінці 40-х років, за тим-таки БСЭ, в СРСР було вже не одна-дві тисячі науковців, а більш як 10 тис. докторів і 23 тис. кандидатів наук. Цей процес кількісного розростання тривав кілька десятиліть, посилюючись, тож 1982 року академік М.Басов зазначав: "за последние 30 лет численность научных работников у нас в стране увеличилась в десять раз. Еще быстрее численность научных кадров росла в ведущих отраслях естествознания, прежде всего в физике. ...У нас имеется мощная армия квалифицированных специалистов численностью свыше 1400 тыс. человек" [Басов, с. 242-243].

Відбувся не лише величезний кількісний стрибок – різко змінилася роль науки в суспільному житті, а особливо – її взаємини з політикою, з владою. У згаданій статті з БСЭ 1948 року її автор, академік С.Вавилов (фізик, брат видатного вче-

462

ного-біолога Миколи Вавилова, на той час – уже кілька років як знищеного в ГУЛАГу завдяки, зокрема, активним зусиллям "народного академіка" Т.Лисенка) так формулював офіційну (і єдино можливу тоді) дефініцію радянської науки: "Радянська наука – не просто частина світової науки, що розвивається на території СРСР, а наука істотно особливого складу й характеру. ...Вона має якісну своєрідність, яка цілковито залежить від нових суспільно-економічних умов у країні, від нових цілей, що їх поставлено перед наукою, від її нової організації та загального світогляду. (...) З перших місяців соц. революції науку було поставлено на службу трудящим, на службу справі побудови соц. суспільства...

Докорінна особливість рад. науки – повна її ясність щодо філософського світогляду, який складає необхідний фундамент досліджень. У цілому світі й завжди наука розвивалася (хоча вчені часто й не усвідомлювали цього) на ґрунті стихійно матеріалістичного світогляду. Лише матеріалістичні погляди... завжди виводили науку на вірний шлях..." [С.Вавилов, с. 1256-1258].

А далі – говориться про спільність і єдність філософського світогляду не лише для науковців, але й для всього суспільства: "Світогляд радянських людей – це діалектичний і історичний матеріалізм, з його всеохопною широтою, непорушною упевненістю в об"єктивній реальності світу та його неперервній прогресивній змінюваності й розвитку [там само, с. 1258].

Суспільно-політичне тло, що на ньому розвивалася радянська наука, з неминучістю породжувало, за терміном В.Філатова, "гіпертрофовані вульгарні науки" (тобто "вчення, що поєднують у собі певне наукове знання з апологетикою сформованих поза наукою практичних інтересів панівних верств суспільства", серед яких найпомітнішою стала "мічурінська агробіологія" академіка Т.Лисенка. Напівфанатик, на-півшарлатан, цей "народний академік" протягом майже трьох десятиліть при потужній підтримці влади пропагував свої ідеї й переслідував усіх, хто наважувався їх критикувати, регулярно зазнаючи при цьому цілковитих невдач у спробах втілити власні ідеї в сільськогосподарську практику (що, втім, не відбивалося на прихильності до нього Кремля – і за Сталіна, й за Хрущова).

На думку В.Александрова, "трагедія, якої зазнала в 30-50-х pp. радянська біологія, сталася через те, що її використовували як фронт ідеологічної боротьби й протиставляли радянську біологію – "буржуазній". Були тоді спроби залучити до полі-

463

тичної боротьби й інші науки – фізику, хімію, але фізикам та хіміках вдалося відбити ці атаки...

Біологія ж ближче стоїть до гуманітарних дисциплін, основою яких служила партійність... Від комплексу агрономічних та зоотехнічних наук інстанції чекали порятунку нашого поруйнованого сільського господарства і, наче важкохворий, готові були довіритися будь-якому знахареві..." [Александров, с. 18].

Однак, на думку В.Філатова, "гіпертрофована вульгарність" лисенківської агробіології мала не лише політичне, а й культурне коріння – "в сенсі популярності, "народності", що відігравали в ній дуже істотну роль" [Филатов, с. 45]. Більше того – "популярності "мічурінської сторони" лисенківщини, – а такої популярності не можна заперечувати, – сприяли деякі глибокі традиції вітчизняної культури. Зокрема, бачимо тут явну близькість до того образу науки, що його обстоював ряд представників радикальної (передусім народницької) думки... В рамках цих традицій космократичний пафос перетворення природи був тісно пов’язаний з критикою відірваної від народного життя "кабінетної", "міської" науки, що є плодом західної, протестантської культури. Подібній науці протиставляється ідеал менш спеціалізованого пізнання, здатного стати "загальною справою"... Доповнений поширеними уявленнями про вину інтеліґенції перед народом, постійними сумнівами в цінності чистої культурної творчості, зокрема "чистої науки" (див., напр., згадану вище статтю Л.Толстого "О ложной науке". – О.Гр.), цей комплекс породжував амбівалентне ставлення до науки в суспільній свідомості. ...В деформованому суспільно-культурному контексті таке ставлення може вульгаризуватися, й народжувані на його хвилі псевдонародні феномени "поп-культури та "поп-науки" легко обертаються на рух проти високої культури та справжньої науки" [там само, с. 68-69].

Отже, є підстави й великого Кобзаря з його гнівними інвективами на адресу "куцого німця вузловатого" та закликами до "своєї, не позиченої мудрості" віднести до ідейних натхненників "народного академіка" з Полтавщини Трохима Лисенка.

Однак хвороба вульгаризації, майже цілком охопивши радянські гуманітарні науки, з наук природничих зачепила лише деякі – адже режимові потрібні були нові ефективні технології, нові озброєння, а для цього – справжні, не "народні" вчені-природничники, і то щоразу більше.

Як уже зазначалося, в СРСР було створено потужну інфраструктуру науки, основними компонентами якої були:

464

– вже фактично одержавлена Академія Наук СРСР та підпорядковані їй Академії в союзних республіках; під їхнім керівництвом діяли сотні академічних науково-дослідних інститутів, в кожному з яких працювало від кількох десятків до кількох тисяч науковців;

– науково-дослідні інституції численних галузевих міністерств, що зосереджувалися в основному на прикладних розробках для відповідних сфер суспільного виробництва; загалом у "галузевій науці" працювало не менше, а якщо рахувати й науково-дослідні підрозділи вищих навчальних закладів, то навіть значно більше науковців, аніж в "академічній" науці;

– Держкомітет з науки й техніки, що мав координувати наукові дослідження різних галузей через так звані державні комплексні науково-технічні програми;

– "оборонна наука", яка обслуговувала потреби надзвичайно потужного військово-промислового комплексу СРСР в нових технологіях і, вочевидь, фінансувалася надзвичайно щедро, хоча точні дані про чисельність працюючих на цій ділянці, про її структуру та успіхи були, ясна річ, секретними. Наукові (й не тільки) заклади "оборонки" навіть явних своїх адрес не вживали, а лише номери абонентських скриньок, тому й одержали в народі узагальнюючу назву "ящики".

Варто зауважити, що поділ науки на "академічну", "вузівську", "галузеву", оборонно-"ящичну" існував переважно лише на рівні бюрократичному, натомість кількамільйонне середовище науковців, вихованих у тих самих університетських традиціях, об’єднаних подібністю способу життя та світогляду, залишалося досить однорідним. Отже, можна з упевненістю казати про своєрідну нову субкультуру радянського наукового середовища, яка сформувалася на кінець 1950-х років на місці поруйнованого академічного середовища початку століття.

Домінували в цьому середовищі, ясна річ, представники "точних наук", передусім – фізики, особливо ядерники, а також

– ті, чиї дослідження пов’язувалися з космосом, мікросвітом та іншими подібними "модними" напрямками. Пояснювалося це кількома причинами: фізикам-ядерникам у повоєнні роки діставалося найбільше бюджетних коштів та державної уваги, так що матеріально вони були незрівнянно ліпше забезпечені, ніж науковці 20-30-х років чи їхні колеги-гуманітарії; в їхньому середовищі склалися найоб’єктивніші критерії наукової та

465

людської ваги як окремих імен, так і цілих шкіл і напрямків; зрештою, в цьому середовищі допускалося навіть щось на кшталт свободи думки чи й слова (за умови, що вони не користуватимуться ними за межами свого середовища й не переводитимуть своїх поза фізичних висновків у практичне русло).

Утім, помітно вищий, ніж раніше, суспільний та матеріальний статус був притаманний у 50-70-і роки не лише фізикам, а й загалом науковцям, особливо з ученими ступенями – вони складали помітну частину своєрідного радянського "середнього класу", ознаками приналежності до якого були, зокрема, власне авто та дача. Доценти та професори одержували платню у 2-3 рази вищу, аніж середня по СРСР; академіки та члени-кореспонденти – у 5-6 разів вищу. Втім, ці останні належали вже не до "середнього класу", а до радянської еліти. Не дивно, що "скромна привабливість" наукових ступенів та ситих і спокійних академічних посад притягувала навіть партійну верхівку і вважалася серед них непоганим "запасним варіантом" у випадку кар’єрних неприємностей. Як згадує колишній багатолітній помічник В.Щербицького В.Врублевський, "в пресловутые застойные времена в порядке вещей стало протягивание "своих" людей на высокие должности, а то и присвоение им академических званий. Позже это явление окрестили "синдромом Шахназарова" – помощника Брежнева, ставшего член-корреспондентом АН СССР.

(...) Не буду лукавить, меня тоже тянуло на академические хлеба. Престижно тогда это было, поспокойнее, чем на моем жарком месте... Поэтому осенью 1987 года, когда я почувствовал, что все валится, решил в конце концов и о себе подумать. Мой опыт мог пригодиться в Академии. Видимо, не случайно сюда на работу приглашал меня Б.Патон; "под меня" была обьявлена член корровская вакансия (...) А надо сказать, что к тому времени аппаратчики, кто посообразительнее, стали разбегаться, подобно крысам с корабля, выискивая повыгоднее синекуры: чтобы и черная "волга" была, и четвертое управление, и прочие блага..." [Врублевский, с. 151].

У 70-і роки поряд з фізикою та хімією "модними науками" стали біологія-біоніка, психологія, екологія, а згодом повернувся інтерес і до гуманітарних наук – історії, культурології, навіть філософії, але зовсім не в "офіційно дозволених" версіях. Причому нова цікавість до філософії, знову-таки, починалася в колах природничників. Про свої заняття філософією в 60-і роки відомий український дисидент, на той час – науковець київського Інституту кібернетики і "нео-марксист" за переконаннями

466

Леонід Плющ розповідав ("У карнавалі історії"): "Молоді філософи почали доводити мені, що марксизм – містичне вчення. Я, звичайно, сперечався, але в душі сміявся: самвидавник доводить офіційним радянським філософам розумність марксизму. Отакі парадокси ідеології, яка розкладається, немов за часів, коли папи були атеїсти.

Хоч я зустрічав "марксистів", які фактично були сартристи або теософи, та найчастіше я зустрічав логічних позитивістів. Їх підтримує зростаюча роль науки, зокрема математики...

Уже після 1968 року я розмовляв з київським позитивістом, який описав сучасний стан радянської філософії: "Тепер у нас є майже всі течії сучасної філософії, від релігійних до марксистських. Є й невеличка течія партійних філософів, тобто цитатників, які лишень слідкують за останніми вказівками. Усі зневажають їх, але майже ніхто не боїться, бо вони нічого не розуміють. Влада б’є тільки молодомарксистів. Так вам і треба. Може, ви тепер зрозумієте" [Плющ, с. 99].

Одним з перших успіхів цього нового, на один-два порядки потужнішого наукового середовища стало подолання хвороби лисенківщини – принаймні в середовищі природничників, за не надто сприятливого ставлення офіційних інстанцій, які небезпідставно побоювалися, що цілковите викорчування усіх "вульгарних наук" не омине й "істмат-діамат", що завжди був для вульгаризаторів життєдайним світоглядним джерелом. Ключовим було те, що в цьому новому середовищі вже сформувалися нові, практично неконтрольовані владою механізми формування громадської думки, створення та розвінчання авторитетів. Завдяки цьому Т.Лисенко був розвінчаний як учений і висміяний як особистість у найширших колах радянської науково-технічної інтеліґенції задовго до того, як його офіційно розвінчала влада (після відставки М.Хрущова). Іншим новим і значущим моментом стало те, що зник давній суспільний і культурний бар’єр між науковим середовищем та ширшими масами; сформовані у цьому середовищі світоглядні та ціннісні орієнтації, навіть культурні смаки дедалі більше впливали на світогляд, цінності й смаки всього суспільства.

Поруч із власне науковим середовищем упродовж десятиліть формувалося іще масовіше явище "популярної науки" (не плутати з вульгарною!). Згадуваний культ науки, знань, науково-технічного прогресу в радянському суспільстві сформував досить розгалужену інфраструктуру наукової популяризації. Ще у 1920-і роки засновано цілу низку всесоюзних та республіканських науково-популярних часописів – "Знание – сила", "Наука и жизнь", "Техника – молодежи", "Химия и

467

жизнь", "Квант", "Наука и религия", "Человек и стихия"; українських – "Наука і суспільство", "Знання та праця", "Людина і світ" тощо.

Ці часописи в повоєнні часи, особливо ж – у 60-70-і, з помітним підвищенням освітнього рівня радянського суспільства, яким в епоху космосу й атомної енергії уже цілком оволодів сцієнтичний світогляд і культ науково-технічного прогресу, стали популярними не лише в просвітянському сенсі, а й за тиражами: напр., тираж "Науки и жизни" на початку "перебудови" перевищував мільйон, а "Знание – сила" – півмільйона. Українські науково-популярні часописи, які до кінця 1980-х переважно мавпували московських "старших братів" у тематиці та способах її висвітлення, мали, ясна річ, значно менші наклади – від 30 до 60 тис. примірників. Більшість згаданих журналів були органами Всесоюзного товариства "Знання" – офіційної "добровільної громадської організації", raison d’etre якої полягав у популяризації наукових знань та у зміцненні в такий спосіб "наукового", тобто марксистського, світогляду, що мав бути світоглядом усіх радянських громадян. Крім того, журнали, орієнтовані на молодь, як от "Техника – молодежи", "Юный техник", "Квант" – були органами ВЛКСМ.

Усі згадані часописи не обмежувалися самими лише науково-популярними статтями, а намагалися давати широкий спектр літературно-мистецького, загальноінформаційного, зрештою, чисто розважального матеріалу. Скажімо, практично в кожному числі "Знание – сила" можна було знайти фантастичне оповідання або повість (з продовженням); "Наука и жизнь" мали постійні дозвіллєві рубрики – "Психологический практикум", "Домашнему мастеру на заметку", "Для тех, кто вяжет", навіть шахові задачі та картярські фокуси. Загалом кращі з цих часописів ставили завдання – обслуговувати ввесь спектр культурно-дозвіллєвих запитів своєї читацької аудиторії – згаданого прошарку науково-технічної інтеліґенції, – й значною мірою успішно це робили, чому свідчення – їхня велика популярність (докладніше – див. нарис: Журнал).

Окрім преси, видавалася велика кількість науково-популярних книжок, зокрема об’єднаних у такі серії, як "Эврика", "Жизнь замечательных идей", щорічники "Будущее науки", "Человек и стихия" та ін. Знову-таки тут ще більш явно домінувала російськомовна книжка, навіть якщо вона й виходила зрідка в Україні. Були відомі автори, що зробили собі ім’я саме науково-популярними книжками, – Ігор Акімупікін, Володимир Леві, Ірина Радунська та інші.

468

Вже у 1950-і роки на нову, значно помітнішу й важливішу роль науки (передусім фізики) в суспільстві звернули увагу митці. Раніше в радянських фільмах часом з’являвся дідусь-професор у кумедній "академічній" шапочці, забудькуватий і непристосований до "нормального" життя – такий собі кіноваріант доктора Серафікуса. А потім – навіть геніального Довженка заразила бацила "мічурінської агробіології", й у його фільмі "Життя в цвіту" (1947) з’являється агіографічний дідусь Мічурін – міні-деміург, менший помічник головного деміурга тов. Сталіна у справі більшовицької космогонії. Однак невдовзі, у фільмі Александрова "Весна", Любов Орлова грає "науковця нового типу" – енергійного, цілеспрямованого, оточеного страшнуватими приладами напівбога, що не сидить у кабінеті, а керує десятками підлеглих і користується увагою, навіть ласкою справжніх радянських богів – вищого парткерівництва.

Далі цю тему, вже не в комедійному, а "психологічному" плані, розвивав культовий фільм інтеліґенції часів "відлиги" – "Дев’ять днів одного року", в якому найкращі актори хрущовських часів – Смоктуновський та Баталов, – у перервах між надзвичайно важливими й небезпечними фізичними дослідами та особистими душевно-любовними проблемами (що їх вони трактують як також дуже важливі – вплив пост-сталіністської ідеології "уваги до проблем звичайної людини", – але все ж менш важливе за проблеми улюбленої науки) розумно й пристрасно дискутують про долі світу й людства.

Поява такого фільму стала непрямим доказом існування потужного суспільного прошарку науково-технічної інтеліґенції, із власними культурними уподобаннями та власними поглядами на світ і його цінності.

Натомість першим прямим доказом цього стала голосна дискусія на шпальтах "Комсомольской правды" між так званими "фізиками" та "ліриками". Назовні це нагадувало розумування вищезгаданих професорів Славенка чи Савлутинського: молоді сцієнтисти-фундаменталісти піддавали сумніву потрібність у мистецтві, та й взагалі в житті всілякої ірраціональної "красивості", "ліричної" балаканини, не ґрунтованої на "справжніх" речах, на біологічних процесах та "об’єктивних законах природи". Це не було ані глибше, ані новіше за думки, висловлювані героями "Невеличкої драми" чи "Робітніх сил", але була одна надто істотна відмінність: цього разу слово забирав не літературний герой, а цілий новий суспільний прошарок – молодий, динамічний, упевнений у власній "історичній правоті".

469

Цю впевненість "фізикам" давали їхні наукові й технічні успіхи – підкорений атом, запущені на орбіту космічні кораблі, побудовані в Києві ("вперше в Континентальній Європі!") комп’ютери. Ось як висловив (правда, дещо пізніше й дещо з іншого приводу) цю світоглядну позицію академік Віктор Глушков: "Вы верите в "невыразимую одушевленность"? Ее не существует. А все, что способен выразить человек, все без исключения поддается моделированию. ...Не существует такого процесса переработки информации, который не мог бы быть воспроизведен ЭВМ. А творчество – в конце концов тоже переработка информации. ...Если бы вы не побоялись дебрей математики, я бы на конкретных примерах показал, как хитроумно старались ученые "изобрести" или найти в жизни такие информационные процессы, которые не поддавались бы программированию. Но тщетно!" [Моев, с. 181, 187].

Ледь помітним тоді підтекстом цієї дискусії було розчарування молодшого покоління в ідеологічних догматах, які претендували на науковість і об’єктивність, але явно не витримували перевірки холодним логічним аналізом та щоденною практикою. В світлі далі комунізму вже не вірилося, й багато хто віддавав перевагу вірі в науково-технічний прогрес, у те, що коли загального добробуту й щастя не принесе КПРС, то його дасть комп’ютер.

Київський академік В.Глушков одним із головних завдань свого життя як науковець вважав створення штучного інтелекту. Ще 1963 року він писав у статті "Мислення та кібернетика": "Кибернетические машины могут не только моделировать (в информационном плане) процесс интеллектуальной деятельности человека, но и значительно превосходить человека в этом отношении.

Задача построения машин, неограниченно умножающих интеллектуальную и, в частности, творческую мощь человечества, представляет собой в настоящее время важнейшую практическую задачу.

Но не умаляет ли все это достоинство человеческого разума и нашу убежденность в возможностях человеческого гения? Нет! И тысячу раз нет! Именно признание невозможности для человечества умножать свою интеллектуальную мощь с помощью средств технического прогресса льет воду на мельницу идеалистов, агностиков и скептиков всех мастей [Глушков, с. 31-32].

Спостерігаючи величезну шкоду від панування малоосві-ченої, недалекої бюрократії в радянській економіці, а також усвідомлюючи, як глибокий учений, потужні тенденції до зас-

470

тою, що крилися в самій природі централізованої планової економіки, В.Глушков зробив грандіозну, відважну й безнадійну, як невдовзі виявилося, спробу цю економіку вилікувати, створивши ЗДАС (Загальнодержавну автоматизовану систему управління), в якій потужні комп’ютери, озброєні точними математичними моделями всіх основних економічних процесів та механізмами прийняття оптимальниих рішень, замінили б тупих та скорумпованих чиновників. Більше того – в такий електронний спосіб Глушков намагався впровадити в наше господарче життя свого роду віртуальну конкуренцію, розуміючи її значення: "За техникой дело не станет. Таким образом будет создана база для свободного творчества в планировании и управлении. Тогда, в отличие от капиталистического мира, у нас будут созданы условия для конкуренции идей, а не действий. Это громадное преимущество. Ведь конкуренция – вещь с одной стороны плохая, потому что расточает ресурсы, а с другой – хорошая, потому что развязывает инициативу. ...Так разве не разумнее сперва обменяться идеями, сопоставить их и путем анализа выяснить, какая лучше? Конечно, разумнее!" [Моев, с. 106-107].

Суспільно-економічна реальність, однак, швидко довела академікові та його послідовникам, що радянська економіка, зокрема й радянська система, загалом ґрунтуються й виживають не на засадах теоретичної розумності, не на раціональних закономірностях, сформульованих у підручниках, тому система швидко й непомильно виявляла й відторгала всі спроби "раціоналізувати", "вдосконалити" її, обмежуючи при цьому роль і всесилля партноменклатури й бюрократії.

Сумне становище в одній з "наймодніших" колись наук по кількох десятиліттях її нібито бурхливого розвитку так схарактеризував один з ветеранів глушковського Інституту кібернетики Л.Іваненко:

"Мабуть, і сама кібернетика – наука майбутнього. Бо за останнє п’ятдесятиріччя досягнень тут ніяких. Чому вона себе скомпрометувала? Бо багато чого з обіцяного вченими не виправдало себе – АСУ, ЗДАС і таке інше. Остання обіцянка – 1990 року випустити кілька мільйонів персональних комп’ютерів. Де вони? Не існує навіть моделей" [Іваненко, с. 22].

На думку Л.Іваненка, наукова невдача й особиста трагедія академіка Глушкова полягала в тому, що він, як "керівник науки", фактично відмовився від принципової позиції науковця, прийнявши "правила гри", нав’язані системою, й таким чином, по суті, сприяв перетворенню кібернетики на ще одну

471

служницю режиму, на "вульгарну науку" в марксівському сенсі.

Початок 60-х років був, як видається, часом найвищого розквіту радянської науки, найліпшого "самопочуття" науково-технічної інтеліґенції та свого роду "медового місяця" її взаємин з владою. Гагарін щойно злітав у космос, академік Сахаров успішно попрацював над водневою бомбою, тіло Сталіна винесли з Мавзолея, а до появи радянських танків на вулицях Праги ще залишалося кілька років. Молоді, особливо науковій, здавалося, що можна вільно дискутувати не лише про професійно наукові питання, й не лише в стінах НДІ та університетів.

Тож молодь заходилася дискутувати про космос, мікросвіт, генетику, літаючі тарілки та інші цікаві речі. Для цього у 60-і роки повиникали, як гриби, молодіжні клуби з "науковими" назвами – "Інтеграл", "Синхрофазотрон", "Фотон" і тому подібними. Ось невеличкиий фрагмент з популярної книжки біолога Рема Петрова "Я или не я":

"После одной из лекций, где я рассказывал об иммунологических проблемах, связанных с освоением космоса, ко мне подошла девушка. Сказала, что она член совета клуба "Под интегралом" и по поручению совета пригласила рассказать в клубе об иммунологии.

(...) Организованный "научный треп" происходит в другом зале клуба. Там тоже столики, но мало. Много стульев. Сидят и на подоконниках. Никакой сцены, трибуны. Доска с мелом. Обстановка непринужденной беседы.

– Давайте представим себе некое кибернетическое устройство, – начал я, расхаживая между стульями..." [Р.Петров, с. 158].

Потім дискусії стали охоплювати небезпечніші сфери – економіку, суспільні проблеми, врешті навіть політику. Потім дехто вирішив, що власну позицію в "научном трепе" чесна людина мусить підтверджувати й власними діями. Так виникло знамените радянське дисидентство, що в більшості своїй складалося з представників наукової інтеліґенції.

Одним із культових мистецьких творів новоутвореної суспільної групи став фантастично-сатиричний роман братів Стругацьких "Понеділок починається в суботу", який описував "труди й дні" такого собі НИИЧАВО – науково-дослідного інституту "чародейства и волшебства". Герої роману, молоді й веселі науковці-чарівники, винаходили й розробляли всіляку казково-фантастичну всячину, часом мугикаючи під ніс на мотив популярної пісеньки 60-х років "Не кочегары мы, не плотники":

472

– В целях природы обуздания, в целях рассеять неучения тьму берем картину мироздания и тупо смотрим, что к чему...

Для героїв цього роману, які поза окремими казковими деталями антуражу дуже нагадували читачеві-науковцю його колег по роботі, наука була не "інструментом побудови нового суспільства", а чудесною захоплюючою грою й водночас – єдиним вартим уваги заняттям, сенсом і метою життя. Автори роману разом з героями дуже прозоро кпили над радянським офіціозом і викохуваною ним "радянською" (тобто принципово відмінною від "чужинецької") наукою. Яскравий представник останньої, такий собі професор Вибєгалло, блискуча карикатура на академіка Лисенка (на той час, до речі, іще офіційно не розвінчаного), займається створенням то "самонадевающегося на крючок червя", то "моделі людини майбутнього", у якої потреби постійно зростатимуть і одразу ж задовольнятимуться, призводячи до нового зростання потреб (алюзія до буцімто твореної партією комуністичної людини аж надто прозора). При першій же демонстрації "людина майбутнього" зжирає неймовірну кількість оселедцевих голів та висівок (після кожної нової з’їденої дози потреби "нової людини" зростають), вона розбухає і врешті-решт лускає, як бульбашка, обливаючи брудом скликаних журналістів і зміцнюючи в читачів підозру, що така ж доля чекає нещодавно прийняту "Програму побудови комунізму".

В українському мистецтві часів "відлиги" також спалахнув інтерес до науки, і також – за московською модою – передусім до космосу, атомної фізики та кібернетики. Творів, які про це свідчать, було чимало – від правовірно-соцреалістичних п’єс О.Левади "Фауст і смерть" (з героєм-космонавтом) та "Здрастуй, Прип’ять!" (де головним позитивним героєм є, ясна річ, Мирний Атом) до науково-фантастичних романів О.Бердника, за які автор згодом потрапив до ГУЛАГу. Помітним у тодішньому літпотоці став тритомовий роман П.Загребельного "Розгін", що його герой, академік – кібернетик Карналь, мав очевидного для сучасників прототипа в особі неодноразово тут згадуваного В.М.Глушкова, але Карналя автор, за неписаною традицією української радянської літератури, зробив вихідцем з бідної селянської родини, та ще й додав йому барвисту фронтову біографію. Втім, цей професійно добротний роман з цікавістю читається й сьогодні – головним чином тому, що дає порівняно правдивий опис життя та звичаїв тодішньої київської наукової верхівки, який не дуже розходиться з картиною, змальованою Л.Іваненком та В.Врублевським.

473

Можна згадати й таку популярну наукову постать, як київський хірург Микола Амосов, що писав і пише белетристику та есеїстику, був у 60-70-і роки головним авторитетом у пропагуванні здорового способу життя, а в часи перебудови саме завдяки цьому авторитетові був обраний народним депутатом СРСР від Києва. Далеко менш популярною, але теж авторитетною постаттю був письменник та вчений-епідеміолог Юрій Щербак, згодом – теж народний депутат, лідер Партії зелених України, а нині – посол у США.

Здається, проза про науку й науковців (часом писана самими науковцями) виглядала тоді чи не найбільш урбаністичною, "цивілізованою" в загальному українському літпотоці. Однак була в неї одна хиба: такі твори частенько здавалися неначе перекладеними з іншої мови (вочевидь, російської) – просто з тієї причини, що наукове середовище (навіть гуманітарне, поза філологією) стало на той час майже цілком російськомовним.

Дещо органічніше, а головне – яскравіше відбилися взає мини між "свідомим українством" та наукою в найпомітнішому явищі української культури постсталінських часів – поезії шістдесятників. 1962 р. молодий М.Вінграновський видає першу збірку з промовистою назвою "Атомні прелюди", де читаємо:

– Не в кам’яній, не в дерев’яній ері

– Зустрілися ми в атомній добі,

В жахких реакціях негаснучих матерій...

А Шевченкове прагнення возвеличити "малих отих рабів німих", поставивши "на сторожі коло них" слово, Вінграновський осучаснює:

Народе мій! Поки ще небо

Лягає на ніч у Дніпро

– Я на сторожі коло тебе

Поставлю атом і добро...

Інший лідер шестидесятників – Іван Драч, – до тем космічних, атомних, комп’ютерних звертавсь упродовж багатьох років. Уже в перших збірках "Соняшник" та "Протуберанці серця" у нього "синхрофазотрони ридають, як леви" ("Сльоза Пікассо"), космонавт-українець іде поклонитися могилам Шашкевича та Франка на Личаківський цвинтар ("Я так як бачу космонавта..."); кагатування картоплі (уподібненої автором до планет "з їх атмосферою та стратосферою") служить приводом до "Балади про теорію відносності", а комп’ютерний

474

центр, розташований у церковному приміщенні, стає приводом для написання "Балади про кібернетичний собор":

Як на подушку з шкляної вати

Святий Миколай сяде програмувати,

Буде тут борсатись з цифрами досита,

З Норбертом Вінером радитись досвіта...

(Драч, с. 106)

Найпоказовішою в плані рецепції "шістдесятниками" науки та її місця й значення для української долі є, як видається, поема Івана Драча "На дні роси", присвячена виданню в Києві першої в світі "Енциклопедії кібернетики", створеної під керівництвом В.Глушкова. Її варто процитувати щедріше – власне, через концептуальну репрезентативність:

...Два чорних томи дивляться на мене

І рідно так, пронизливо говорять:

– Уперше в світі! – чуєш – вперше в світі...

Два чорних лебедя летять собі двотомно На всі віки, на всі материки!.. Я гордий з цього. Свято в мене, брате!

2-й голос:

– О радості телячі! Що там тямиш?

Китайська грамота із сімома замками

оцей двотомний фоліант для тебе

– філолога, кіношника, поета.

Невже це ти всерйоз?...

...1-й голос:

...Живе світ істиною, іншим – тільки чахне,

А скільки тут до істини проривів

– Простих, безжальних, точно закодованих

І невідпорних в слугуванні людям.

Таким би і поетам бути...

...Це тонізуюча ін’єкція майбутнього

У вену віку...

(Драч, с. 220-222)

Наука в цих віршах являється нам переможною, в сяючих обладунках своїх досягнень. Вона вже явно не абстрактна, не кабінетна, не чужа читачеві й авторові – хоча б тому, що встигла істотно вплинути на їхнє життя. Але вона й не рівня їм

475

– хоча святий Миколай у Драча й сидить, балакаючи з Норбертом Вінером, так то ж святий...

Простий український дядько може, звичайно, кагатувати картоплю, яку поет уявляє маленькими планетами "з їх стратосферою", та ми розуміємо, що це – лише поетове прагнення поєднати любий йому традиційний світ українського села з платонічно обожнюваною Великою Наукою, зробити Україні "тонізуючу ін’єкцію майбутнього", поставити біля неї "на сторожі" атом (навіть без епітету "мирний").

Утім, навіть тоді, в дочорнобильську епоху Гагаріних та Глушкових, це прагнення до єднання української душі з духом науково-технічного прогресу аж ніяк не було цілковитим і безхмарним. І в Драча, й особливо у Вінграновського вже в "Атомних прелюдах" бачимо сум’ятливе, трагічне світовідчуття людини ядерної доби, що про його світоглядну кризу вже так багато написано не лише на Заході, а й у пост радянському світі. За словами сучасного російського філософа Л.Митрохіна, "Настання ядерної епохи, виникнення планетарних проблем, здатних привести людство до загибелі, ...означили переламний момент в історії, коли надламуються, перетоплюються попередні ідеологічні орієнтири: культ розуму, науки, техніки; розквітають антисцієнтистські, араціоналістичні доктрини, активізується взаємодія культур Заходу і Сходу, усвідомлюється потреба в моральній революції, не менш радикальній, аніж у науково-технічній сфері..." [Митрохин, с. 320].

А вже у 70-і роки, після погрому "Празької весни", після перших процесів над дисидентами, прийшов кінець епосі спільного походу наукової інтеліґенції та керівної партії до світлого майбуття. Наукове середовище поділилося на дисидентів (меншість) та конформістів (явна більшість); щирих симпатиків режиму практично не залишилось. Радянські інтеліґенти зачинилися на кухнях, настроївши свої приймачі на "Свободу" та "Голос Америки". Моральним авторитетом для них став академік Сахаров, а для декого – Ісус Христос (знаний, як зауважує М.Стріха в нарисі "Церква", не з Євангелії, а з роману М.Булгакова "Майстер і Маргарита") або Бодхісатва.

Світоглядна криза науково-технічної інтеліґенції невдовзі доповнилася загальною кризою радянської науки. Як пише В.Врублевський, "Українська наука, розвиваючись у річищі всесоюзної, хворіла тими самими хворобами. Наприкінці 80-х років стало ясно, що країна, яка потрясла світ своїм супутником і налякала Америку міжконтинентальною балістичною ракетою, виявилася в ролі доганяча в боротьбі за домінування в області науки й техніки.

476

...Відчайдушні спроби переломити ситуацію, спираючись на силу партії, навіть приписуючи їй не передбачені програмою й статутом функції (Чому не передбачені? Адже "керівна роль партії" стосувалася геть усіх сфер радянського життя. – О. Гр.) координації зусиль по прискоренню науково-технічного прогресу, здійснювалися й на Україні. Але вони в черговий раз зазнавали краху. Талановиті вчені та інженери були здатні досягнути вражаючих результатів у лабораторіях, у військовій та космічній областях, якщо їм давали "зелену вулицю" (тобто створювали привілейовані фінансові та інші умови, яких для решти науковців створити було просто неможливо. – О.Гр.). Але ці результати рідко втілювалися у виготовлені серійні товари. (...) Ставало очевидно, що соціалізм програє на головному, визначальному напрямку змагання – на поприщі науково-технічної революції" [Врублевський, с. 148-150].

Ця криза лише поглибилася наприкінці 80-х – початку 90-х років, коли, по-перше, зникла "залізна завіса" й наше технологічне відставання стало цілком очевидним (отже, деморалі-зуючим) для всього суспільства, а по-друге, в глибокій кризі опинилася вся економіка; забракло коштів не те що на розвиток, а й на підтримання існуючої наукової інфраструктури.

Про причини глибокої кризи в науковій сфері України у 1995-96 pp. велося багато дискусій (зокрема, чи не найзмістовніша – в тижневику "Зеркало недели"). Вказувалося і на монополізованість, і на багатолітню фактичну безконтрольність існуючих структур (як пише професор В.Стріха, "Академії самі собі ставили завдання, самі їх виконували, самі себе оцінювали, закінчуючи присудженням ленінських премій та інших державних нагород. Що ж тут казати про об’єктивність? [В. Стріха, с. 14]), і на очевидний перекіс в існуючих науково-дослідних структурах на користь техніці, на шкоду фундаментальним дослідженням, особливо в гуманітарних науках. За словами В.Стріхи, "внаслідок того, що називають "патонізацією науки" (від імені багатолітнього президента української АН Б.Є.Патона – директора Інституту електрозварювання імені Є.Патона та двічі Героя Соціалістичної Праці. – О.Гр.), поняття фундаментальної науки було деформоване й у самому середовищі вчених. Виник такий невідомий світовій науці термін, як фундаментальні дослідження у сфері технічних наук" [там само].

Однак загалом дискусії щодо шляхів виведення української науки з кризи, – чи, як дехто каже, порятунку науки, – проходили досить мляво, й суспільний інтерес до них виявився несподівано низьким. Цьому бачиться кілька пояснень.

477

По-перше, сьогодні слова про досягнення (а значить, і важливість) вітчизняної науки можуть викликати в пересічного українського громадянина в кращому разі саркастичну посмішку. Адже всі бачать, що наші машини, комп’ютери, телевізори, комбайни та міндобрива, ліки та лікарі – значно гірші від "світових аналогів", а коли так, то навіщо платити "дармоїдам", які все це барахло розробляють? Іншими словами, навіщо державі утримувати з бюджету науку? (Тут, до речі, спрацьовує стереотип ототожнення науки з технікою, вбитий в голови радянського громадянина "патонізаторами" науки.)

По-друге, після чорнобильської катастрофи, одним із символів якої стала необережна фраза якогось московського академічного вельможі: "Наука требует жертв", багато хто в Україні волів би бачити в ролі жертви не себе, а якраз науку.

Нарешті, млява реакція самого наукового середовища на, здавалося б, життєво важливі для нього проблеми пояснюється тим, що це середовище, яким воно сформувалося за 50-70-і роки, фактично зазнало розкладу. Багато талановитих учених середнього й особливо молодшого поколінь нині працюють на Заході, ще більше енергійних молодих науковців, полишивши науку з її низькою зарплатнею та неясною перспективою, пішли в бізнес. Особливо багато вчорашніх учених – в комп’ютерному та видавничому бізнесі; хороші економісти подалися в комерційні банки, хороші правознавці – до консалтингових фірм. Працювати в науково-дослідних інститутах залишилися здебільшого або люди немолоді та малоініціативні, яким у бурхливих водах української напівринкової економіки мало що світить (а до західних університетів ніхто не запрошує), або ж невмирущі, хоча й нечисленні жерці чистої науки, сучасні доктори Серафікуси, для яких наукова праця була, є й завжди залишатиметься єдиним заняттям, вартим того, щоб йому присвятити життя.

Література

1. Александров В. Трудные годы советской биологии. – Знание-сила. – 1977. – № 10.

3. Вавилов С. Наука. / БСЭ, том "Союз Советских Социалистических Республик". – М.: 1948. – С. 1256-1264.

2. Басов М. Квантовая электроника и философия. / У кн.: Будущее науки. – Вып. 15. – 1982.

4. Вернадський В. Спогади про перші роки Академії. / Україна. Наука і культура. – Вип. 22.

478

5. Вернадский В. Размышления натуралиста: Кн. 2. Научная мысль как планетное явление. – М., 1977 (однак розділи цієї праці, де дано критику "істмату-діамату", викинено з цього видання, й вони з’явилися в журналі "Вопросы истории естествознания и техники", 1988. – № 1).

6. Вінграновський М. Атомні прелюди. – К.: Молодь, 1962.

7. Врублевский В. Владимир Щербицкий: правда и вымыслы. – К.: Довіра, 1993.

8. Драч І. Сонце і слово: Поезіі. – К.: Дніпро, 1978.

9. Глушков В. Кибернетика. Вопросы теории и практики. – М.: Наука, 1986.

10. Грушевський М. На порозі нової України. – К.: Укр. історичне т-во, 1992.

11. Домонтович В. Болотяна люкроза. / У кн.: Твори: У 3 тт., Сучасність, 1990. – Т. 3.

12. Домонтович В. Доктор Серафікус. – там само. – Т. 1.

13. Загребельний П. Розгін. – К.: Рад. письменник, 1973.

14. Іваненко Л. Таким його знали не всі. Роздуми про трагічну долю акад. Глушкова. // Наука і суспільство, 1991. – № 10.

15. Мілош Ч. Поневолений розум. – Сучасність, 1983.

16. Моев В. Бразды управления. Диалог с акад. Глушковым В.М. – М.: ИПЛ, 1977.

17. Петров Рэм. Я или не я. – М.: Молодая гвардия (Серия "Эврика"), 1970.

18. Шдмогильний В. Невеличка драма. – Твори (Серія БУЛ).

– К.: Наукова думка, 1991.

19. Плющ Л. У карнавалі історії. – Сучасність, 1982.

20. Полонська-Василенко Н. Укр. Академія Наук: Нарис історії. – К.: Наукова думка, 1993

21. Стругацкий А., Стругацкий Б. Понедельник начинается в субботу. Трудно быть богом. – Серия "Библиотека фантастики". – М.: Молодая гвардия, 1970.

22. Стриха В. Три советских мифа украинской науки. – Зеркало недели, 1996. – № 9.

23. Филатов В. Об истоках лысенковщины. / В кн.: Квинтэссенция. Философский альманах. – М.: Политиздат, 1990.

479

24. Митрохин Л. Религия и мы. / В кн.: Квинтэссенция. Философский альманах. – М.: Политиздат, 1990.

25. Шевельов Ю. Українська мова в першій половит XX СТОЛІТТЯ. Стан і статус. – Сучасність, 1987.

26. Шерех (Шевельов) Ю. Друга черга. – Сучасність, 1978.

27. Толстой Ник. Юрин. и наука. // Вестник Знания, 1910. № 7. – С. 214.

28. Maxim Tarnawsky. Between Reason And Irrationality. The Prose of Valerian Pidmohylnyj. – Univ. of Toronto Press, 1994.

http://starylev.com.ua/old-lion/author/gr...

Прометей (пересказ Владко В.Н. перевод с украинского Белинского А.И.), стр. 5-20

Кадм и его потомки (пересказ Зелинского Ф.Ф.), стр. 21-38

Потомки Лабдака (пересказ Зелинского Ф.Ф.), стр. 39-76

Золотое руно (пересказ Успенского Л.В., Успенского В.В.), стр. 77-180

Калидонская охота (пересказ Зелинского Ф.Ф.), стр. 181-190

Персей (пересказ Зелинского Ф.Ф.), стр. 191-208

Двенадцать подвигов Геракла (пересказ Успенского Л.В., Успенского В.В.), стр. 209-270

Рождение Геракла, стр. 211-215

Как Геракл задушил змей, стр. 215-217

Как Геракл вырос и почему он убил своего учителя Лина, стр. 217-218

Богиня Гера поражает Геракла безумием, стр. 218-221

Как Геракл поступил на службу к царю Эврисфею, стр. 221-222

Что случилось с Гераклом в пещере Немейского льва, стр. 222-227

Битва с Лернейской гидрой, стр. 227-230

Геракл у кентавров, стр. 230-235

Как Геракл ловил Керинейскую лань, стр. 235-238

Геракл изгоняет Стимфальских птиц, стр. 238-240

Как Геракл в один день очистил стойла царя Авгия, стр. 240-244

Седьмой подвиг Геракла, стр. 244-246

Геракл у Адмета (пересказ Владко В.Н. перевод с украинского Белинского А.И.), стр. 246-254

Восьмой подвиг Геракла, стр. 254-255

Геракл в царстве амазонок, стр. 255-258

Десятый подвиг. Быки Гериона и хитрый великан Какос, стр. 258-261

Путешествие Геракла за золотыми яблоками Гесперид, стр. 261-266

Двенадцатый подвиг. Пленение трехглавого пса Цербера, стр. 266-270

Тесей, стр. 271-298

Отцовский меч (пересказ Владко В.Н. перевод с украинского Белинского А.И.), стр. 273-279

Мудрость Дедала (пересказ Зелинского Ф.Ф.), стр. 279-283

Минотавр (пересказ Владко В.Н. перевод с украинского Белинского А.И.), стр. 284-289

Возвращение (пересказ Владко В.Н. перевод с украинского Белинского А.И.), стр. 289-290

Сын амазонки (пересказ Зелинского Ф.Ф.), стр. 290-298

Гомер. Илиада (перевод И. Буровой) (сокращенный перевод с английского), стр. 299-362

Гомер. Одиссея (перевод И. Евстрахиной) (сокращенный перевод с английского), стр. 363-424

Агамемнон и Орест (пересказ Штоля Г.В.), стр. 425-452

Превращения, стр. 453-510

Фаэтон (пересказ Владко В.Н. перевод с украинского Белинского А.И.), стр. 455-465

Мидас (пересказ Владко В.Н. перевод с украинского Белинского А.И.), стр. 465-477

Ио (пересказ Куна Н.А.), стр. 477-478

Актеон (пересказ Куна Н.А.), стр. 478-479

Арахна (пересказ Куна Н.А.), стр. 479-481

Дафна (пересказ Куна Н.А.), стр. 481-482

Пигмалион (пересказ Куна Н.А.), стр. 482-483

Нарцисс (пересказ Куна Н.А.), стр. 483-485

Адонис (пересказ Куна Н.А.), стр. 485-486

Дочери Миния (пересказ Куна Н.А.), стр. 487

Тирренские морские разбойники (пересказ Куна Н.А.), стр. 487-489

Эак (пересказ Куна Н.А.), стр. 489-490

Кефал и Прокрида (пересказ Куна Н.А.), стр. 490-493

Кипарис (пересказ Куна Н.А.), стр. 493-494

Эсак и Гесперия (пересказ Куна Н.А.), стр. 494-495

Гиацинт (пересказ Куна Н.А.), стр. 495-496

Полифем, Акид и Галатея (пересказ Куна Н.А.), стр. 496-497

Орфей и Эвридика (пересказ Куна Н.А.), стр. 497-502

Прокна и Филомела (пересказ Куна Н.А.), стр. 502-505

Пирам и Тисба (пересказ Штоля Г.В.), стр. 505-507

Ликийские поселяне (пересказ Штоля Г.В.), стр. 507-508

Филемон и Блавкида (пересказ Штоля Г.В.), стр. 508-510

https://fantlab.ru/edition121377

Похищение огня 12-16 = Прометей — укр.

Муки титана 16-19 = Прометей — укр.

Геракл у Адмета 201-209 = Прекрасна Алкеста — укр.

Отцовский меч 225-230 =Тезей — укр.

Минотавр 234-240 = Тезей — Тезей — укр.

Возвращение 240-241 = Тезей — укр.

Фаэтон 309-320 = Фаетон — укр.

Мидас 320-330 = Золотий дотик — укр.

сравнивая с https://fantlab.ru/edition99811

Володимир Владко.Прометей (произведение (прочее)), стр. 3-16

Володимир Владко.Антей (произведение (прочее)), стр. 17-26

Володимир Владко.Прекрасна Альцеста (произведение (прочее)) стр. 27-37

Володимир Владко.Медуза Горгона (произведение (прочее)), стр. 38-50

Володимир Владко.Фаетон (произведение (прочее)), стр. 51-62

Володимир Владко.Тезей (произведение (прочее)), стр. 63-75

Володимир Владко.Золотий Дотик (произведение (прочее)), стр. 76-87