Отрывок из переработанного варианта романа «Аргонавты Вселенной». Между редакциями романа 1952 и 1956 годов Владимир Владко занимался переработкой материала и издавал отрывки из романа в различных журналах и газетах.

Публикации:

* 1955 — Владко В., «Астроплан летить на Венеру. Розділи з роману», журнал «Зміна», № 5, стр. 18-20; № 6, стр. 21-22; № 7, стр. 19-21; № 8, стр.. 18-20. На украинском языке. С иллюстрациями В. Чегодара и М. Коваленко.

https://fantlab.ru/work245157

Послесловие 1956 г. дополнено одним абзацем.

ПІСЛЯМОВА до https://fantlab.ru/edition47788

Науково-фантастичний роман Володимира Владка «Аргонавти Всесвіту» — цікава і цінна спроба автора познайомити читача з сучасним станом і перспективами розв'язання величезної проблеми людства — проблеми міжпланетних польотів. Письменник використовує в своєму творі численні результати теоретичних досліджень та експериментальних наукових праць, які доводять можливість вильоту за межі земного тяжіння.

Роман В. Владка знайомить читача з багатьма науковими та технічними даними. Ця книга безперечно дуже корисна, вона приверне увагу читачів, особливо молоді до важливої галузі сучасної науки — астрономії, до її проблем. Астрономія була не тільки першою наукою людей, вона виявилась загальнолюдською наукою майбутнього, що визначатиме дальший розвиток історії людства в період комунізму, в епоху завоювання людиною космічних просторів.

І досі є ще багато навіть так званих «освічених» людей, які відносять астрономію до галузі абстрактних наук, далеких від життя, від проблем соціалістичного будівництва. Проте відомо, що вивчення неба і небесних явищ було першим кроком у боротьбі з помилковими релігійними уявленнями людей про Всесвіт. Відкриття дійсної будови Сонячної системи і планетної природи Землі — великі відкриття Коперніка, Джордано Бруно, Галілея, Кеплера — обумовили звільнення наукових досліджень від релігійного панування, підготовили дальше торжество матеріалізму, розквіт науки і техніки.

З відкриттям закону всесвітнього тяжіння, що витікає з пояснень небесних явищ і з розвитком механіки та математики, був зв'язаний науково-технічний прогрес 18-19-го століть і швидкий економічний розвиток деяких країн, що в свою чергу привело до виникнення нових чудових методів астрономічних досліджень. Було не тільки з'ясовано будову безконечного Всесвіту і покладено кінець багатовіковим релігійно-ідеалістичним уявленням про світ; наука виявилась також спроможною проникати в природу космічних явищ, вивчати небесні тіла так, ніби вони знаходяться тут, поблизу, в наших лабораторіях.

У 1938 році астрономи довели, що джерелом випромінювання зірок і Сонця є особливого типу термоядерні реакції звільнення атомної енергії в надрах цих світил. Звідси астрономічні дослідження і їх результати поклали початок грандіозному прогресові сучасної фізики і створенню атомної техніки, що знаменує новий етап в розвитку суспільства. Здійснення завдань безпосереднього проникнення людини в астрономічний світ, яке вже почалось шляхом запусків висотних ракет на віддаль 100, 200, 400 кілометрів, підготовки «штучних супутників» і технічної розробки проблеми міжпланетних польотів, допоможе ще більше грандіозному розквіту техніки і наблизить теоретичні питання астрономії до практики повсякденного життя людей.

Наука вже давно з'ясувала, що Земля і людина, яка живе на ній, дуже тісно пов'язані з процесами, що відбуваються в космічній природі. Явища Сонця і сонячної діяльності визначають стан іоносфери, в якій розповсюджуються радіохвилі, а також визначають стан погоди на Землі. Практика радіолокації вимагала вивчення космічного пилу — метеорів, що постійно бомбардують земну атмосферу. Проблема космічного випромінювання вимагає проникнення в суть процесів, які відбуваються в найдальших областях зоряної системи.

Необхідність наукового пізнання минулого і майбутнього нашої Землі викликає особливий інтерес до вивчення інших планет, до розв'язання найдавніших завдань космогонії. Тому міжпланетні польоти, завоювання космічних просторів, дальше проникнення в суть астрономічних явищ — не мрія окремих людей, а потреба загальнолюдського розвитку, необхідний етап в розвитку суспільства, в розвитку сучасної науки і техніки.

Не випадково радянська астрономія так швидко крокує вперед, здійснюючи все нові й нові відкриття. Адже передовий суспільний лад обумовлює розвиток найпередовіших, вирішальних галузей науки, з якими зв'язаний дальший розквіт людства.

Тому і в радянську літературу все частіше проникають астрономічні теми — питання космічної природи, життя світів, що оточують нас.

З цієї точки зору ми повинні відмітити значення романа В. Владка «Аргонавти Всесвіту».

Тут ми не маємо на увазі розглядати всі питання, що підняті в романі і звіряти їх з уявленнями сучасної науки. В цілому в творі досить вдало відтворено і можливості, і труднощі, які розглядались в науці в зв'язку з проблемою міжпланетних польотів. Торкнемось тільки двох питань: сучасних завдань космічних польотів та нових результатів вивчення особливостей Сонячної системи, зокрема природи планети Венери.

Теоретична можливість вильоту космічної ракети за сферу притягання Землі цілком доведена, і ця можливість підтверджується дослідами по запуску висотних ракет, які здатні підніматися на сотні кілометрів в атмосфері. В ракетах тепер вживають так зване хімічне паливо, що використовується в реактивних двигунах.

Завдання досягнення великої космічної швидкості розв'язується в цьому випадку шляхом використання так званих складених ракет. На таку можливість вказував ще наш геніальний К. Е. Ціолковський. Ракетний поїзд цього типу може бути складений з трьох, наприклад, ракет, які відповідно зменшуються в розмірах. Коли вичерпується паливо першої, найбільшої, несучої ракети, вона відпадає і автоматично вмикається двигун другої ракети. Швидкості цих двох ркет складаються — і третя ракета може набути швидкості, необхідної для того, щоб вийти з сфери земного тяжіння.

Є підстави думати, що виліт ракети з Землі на віддаль в тисячі, а може й сотні тисяч кілометрів може бути здійснений ближчим часом.

У 1957–1958 роках передбачається запуск «штучних супутників» Землі — спеціальних снарядів — літаючих лабораторій. Передбачається, що ці лабораторії будуть рухатися на висотах 250–600 кілометрів. Щоб забезпечити рух супутника довкола Землі, у верхніх шарах атмосфери, необхідно надати йому швидкість близько восьми кілометрів за секунду. Дальше, порівняно невелике, збільшення швидкості може вивести космічний снаряд далеко за межі атмосфери — в глибину космічного простору.

Вважають, що повне вирішення проблеми космічних польотів принесе використання атомного палива, коли замість процесу хімічних реакцій буде здійснюватись звільнення атомної енергії. Все ж атомне паливо тут не маиме вирішальних переваг, які мають місце в інших випадках. Щоб забезпечити поступове збільшення швидкості руху міжпланетної ракети, швидкість виходу газів з ракети не повинна бути більшою як 5-20 кілометрів за секунду, але при цьому буде потреба у великій масі палива, тому що реактивна сила, яка даватиме ракеті розгін, визначатиметься і швидкістю, і кількістю речовини, від якої звільнюватиметься ракета.

Використання атомної енергії в ракетах розглядається в двох напрямах — по-перше, коли здійснюється скероване витікання продуктів ядерної реакції, і, по-друге, коли атомна енергія служить лише для нагрівання і забезпечення хімічних реакцій у робочій речовині, витікання якої і створює реактивну силу. В першому випадку проблема поки що стикається з великими труднощами.

Нагрівання складових частин хімічного палива може значно збільшити швидкість витікання ракетних газів, а це дуже важливо для космічних польотів. Проте тут виграш в зменшенні ваги палива виявляється взагалі невеликим.

Важлива проблема застосування атомної енергії в польотах інтенсивно розробляється з різних точок зору, але це справа складніша, ніж, скажімо, використання атомної енергії в двигунах криголама, що скоро буде сконструйований на радянських заводах.

Крім можливості використання хімічного та атомного палива, теоретично розглядались інші джерела великих швидкостей. Наприклад в «іонних» ракетах, як передбачається, робоча речовина може іонізуватися, тобто втрачати електрони і набувати електричного заряду під впливом, наприклад, радіоактивного випромінювання. Потім заряджені частки поступають в прискорювач, з'єднаний з електростатичним генератором, і внаслідок цього речовина розганяється до великих швидкостей, утворюючи робочий струмінь ракети.

Однак цей та інші проекти також дуже далекі від проведення їх в життя.

Дуже багато проблем чекають перших мандрівників у космічний простір.

У романі «Аргонавти Всесвіту» детально освітлені такі проблеми, як питання керування міжпланетним кораблем і умови польоту в космічному просторі. Вирішення цих проблем обгрунтовано автором на. підставі деяких нових результатів вивчення особливостей Сонячної системи і природи інших планет, що досягнуті в останні роки. Глибоко розроблена в науці теорія руху великих планет, що становлять собою систему тіл, які обертаються в одній площині, в напрямі проти годинникової стрілки, якщо дивитися з півночі. На десятиліття і століття вперед і назад можуть бути точно визначені положення планет, їх взаємовплив та вплив планет на інші тіла Сонячної системи. Це дозволяє розв'язати будь-яке завдання по обчисленню руху космічного корабля в просторі.

Відкриття останніх років з'ясували важливу роль в Сонячній системі так званих «малих тіл». До малих тіл Сонячної системи належать астероїди або малі планети, комети, космічне каміння — метеорити і космічний пил — метеори. Кількість астероїдів, що мають розміри не менше 1–1,5 кілометра, в доступній нам області Сонячної системи, очевидно, не переважає 100 тисяч. Вони рухаються переважно в просторі між орбітами Юпітера і Марса, але багато які з них рухаються по дуже маленьких орбітах в області планет Меркурія, Венери і Землі. Астероїди менших розмірів уже майже недоступні спостереженню сучасними телескопами, проте можна думати, що їх число значно більше і що існує поступовий перехід між астероїдами — космічними глибами і багатьма значно дрібнішими каменями — метеоритами. Наші астрономи називають метеорити маленькими астероїдами або астероїди — гігантськими метеоритами.

За метеоритами йде космічний (метеорний) пил, що заповнює простір Сонячної системи. Поряд з «спорадичними» метеорами відомі досить багаточисленні потоки часток, що рухаються в певних напрямах.

Нові методи точних фотографічних спостережень і так званих радіолокаційних спостережень за метеорами привели в останній час до чудового відкриття: виявилось, що більшість метеорів рухається по еліптичних орбітах, порівняно мало похилених до площин руху планет. Вони рухаються переважно в тому напрямі, що й планети або астероїди, тобто вони мають також прямі рухи. Між астероїдами, метеоритами і метеорними тілами виявився тісний, очевидно, генетичний зв'язок.

Найбільш значні відкриття останнього часу були зв'язані з кометами. Було доведено, що комети, власне, тільки тим відрізняються від метеоритів, що поряд з уламками твердих порід в них є домішки льоду, але це не просто замерзла вода, а заморожені речовини, що мають в собі метано-аміакові сполуки. Лід в кометах, при їх наближенні до Сонця, бурхливо випаровується — гази утворюють туманну голову і хвіст комети. Кометам немає звідки поповнювати запаси речовини, що випаровується; лід свідчить про порівняно недавнє їх виникнення.

У межах Сонячної системи, що сягає на сотню тисяч астрономічних одиниць, рухаються, як встановили радянські вчені, тисячі мільярдів комет. Всі вони належать до Сонячної системи, тому що в цій системі вони утворились. Серед них відіграють визначну роль так звані короткоперіодичні комети. Їхні орбіти нагадують орбіти астероїдів. Короткоперіодичні комети мають дуже малий вік, який часто не переважає 100 років. Все це приводить до висновку, що вони утворились недавно і утворюються й тепер від грандіозних вулканічних вибухів на багатьох планетах.

Найбільше комет утворюють Сатурн із своїми супутниками, супутники Юпітера, очевидно Марс і безперечно Венера. На ці планети вказують особливості багатьох комет і метеорні потоки, що зв'язані з кометами. Так, через вивчення комет і метеорів наука підійшла до вияснення фізичних особливостей планет і процесів, що на них відбуваються.

Безперечно, що, наприклад, супутники Юпітера вкриті метано-аміаковим льодом, замерзлою атмосферою. Виясняються особливості інших великих планет. Дійсно, ще два-три роки тому про планету Венеру, як відмічала Галя Рижко в своєму щоденнику, в романі В. Владка, були зовсім протилежні твердження. Однак за цей час спостереження професора М. А. Козирєва, добуті при допомозі великого рефлектора Кримської астрономічної обсерваторії, довели присутність азоту і кисню в атмосфері планети. М. А. Козирєв спостерігав інтенсивні полярні сяйва в нічній атмосфері Венери, що давали такі ж самі лінії в спектрі, як і полярні сяйва на Землі. Точне фотометричне вивчення Венери показало, що в її атмосфері суспендовано багато пилу і, як можна думати, зольних часток, що викидаються на велику висоту при вибухах вулканів.

Недавно під час спеціального фотографування Венери було виявлено існування на поверхні планети хмарних поясів, що нагадують екваторіальні смуги на Юпітері, Сатурні та інших планетах. Це приводить до висновку, що Венера досить швидко обертається довкола своєї осі, як і передбачає В. Владно в своєму романі. Існування великої кількості космічного пилу в Сонячній системі прямо говорить про те, що ця кількість весь час поповнюється. А це можливо лише за рахунок викидання зольних часток в результаті вибухів вулканів на поверхні планет.

Враховуючи всі ці дані, можна уявити сучасні умови на планеті Венері так: могутній багатошаровий хмарний покров віддзеркалює значну кількість сонячної енергії, що падає на планету. В полярних областях планети мусить бути дуже низька температура і умови — відповідні умовам льодовикових областей на Землі під час останніх обледенінь. А в екваторіальних областях, чи у великих районах вулканічної активності, в області гарячих лавових морів відбувається інтенсивне випаровування, і волога внаслідок атмосферної циркуляції переноситься в холодні області, де випадає у вигляді снігу чи льоду, і таким чином підтримує обледеніння поверхні. Цілком ймовірно, що зараз на Венері існують умови, подібні до тих, які переживала Земля, скажімо, 100 тисяч років тому в періоди останніх обледенінь. Уявлення про теплі тропічні умови на всій поверхні цієї планети, яке ще недавно було широко розповсюджене, не підтверджується в світлі нових відкриттів.

Останнє питання, якого необхідно торкнутись — це питання про космічні промені, про таємниче космічне випромінювання, з яким неодноразово стикалися пасажири корабля «Венера-1». Космічні промені — це ядра звичайних відомих нам атомів — протони (ядра атома водню), нейтрони і електрони — тобто продукт руйнування! атомів, що мають одну властивість, яка відрізняє їх від звичайного стану речовини, а саме — надзвичайно велику швидкість руху. Швидкість руху цих космічних часток досягає десятків і навіть сотень тисяч кілометрів за секунду. Безперечно, що такі швидкості виникають в результаті грандіозних космічних катастроф і, як доводять деякі радянські вчені, збільшуються внаслідок розгону цих часток в міжзоряних магнітних полях.

Інші радянські фізики й астрономи обговорювали можливості виникнення високошвидкісних часток (космічних променів) і на Сонці, де часто спостерігаються грандіозні спалахи, що викидають речовину з великою швидкістю; давно відомо також, що в області сонячних плям утворюються потужні магнітні поля. Давно вже було встановлено, що Сонце викидає з своєї поверхні речовину у вигляді потоків часток або, як їх почали називати, корпускулярних потоків, вплив яких на Землю проявляється у виникненні магнітних бур та інших явищ

23 лютого 1956 року відбулись події, які сприяли розв'язанню суперечок вчених про походження космічних променів. У цей день ранком по всій Землі спостерігалось надзвичайне посилення інтенсивності космічної радіації. Таке швидке зростання кількості і енергії космічних часток можна було пояснити тільки тим, що вони були викинуті з Сонця. Дійсно, водночас з підвищенням космічної радіації було відмічено послаблення радіозв'язку, явища в магнітному полі Землі, які свідчили про те, що причиною цього міг бути тільки спалах — вибух на Сонці. І раніше, в 1942, 1946, 1949 роках, спостерігались подібні, правда менш інтенсивні, спалахи космічної радіації. Однак залишався сумнів в тому, що Сонце може бути джерелом таких могутніх потоків космічних часток. Тепер цей сумнів відпадає. Лютневий спалах у 1956 році свідчить про те, що на Сонці відбуваються особливі фізичні процеси, в мільйони разів по своїй могутності сильніші вибуху атомної бомби.

Таким же чином космічні випромінювання виникають і на зірках; уявлення про один направлений потік космічних променів не відповідає дійсності. Автор романа правий, коли вважає, що найбільш важкою проблемою міжпланетних польотів буде захист від космічної радіації. Але й зараз уже вчені працюють в цій галузі. Крім бронювання герметичних кабін міжпланетних кораблів передбачається наприклад, також устаткування для створення сильного магнітного поля довкола ракети, яке відхилятиме космічні частки.

Роман В. Владка «Аргонавти Всесвіту» в цікавій і доступній читачам формі торкається багатьох питань науки і техніки сучасності і найближчого майбутнього. Збуджуючи інтерес до питань міжпланетних польотів, роман тим самим сприяє рішенню величезного завдання, до якого підійшло людство, — завдання безпосереднього завоювання космічних просторів.

Доктор фізико-математичних наук

професор С. Всехсвятський.

Кожна епоха цікава по-своєму, кожне століття пропонує своїм сучасникам щось нове, доти незнане, і так триває споконвіку, — відтоді, як людина усвідомила себе людиною. Навіть найвидатніші “зоряні часи” людства, — такі, як оволодіння вогнем чи винахід книгодрукування, — не були одномоментними; “нове” розповзалося по планеті дуже повільно. Проте з кожною наступною епохою цей процес прискорювався, і ми, сучасники XX століття, на забарність поступу вже не поскаржимось. Загальновідомі — і вже прозорі для нас — “чудеса” сьогодення, майже всі, починаючи з телебачення і кінчаючи, скажімо, “луноходом”, з’явилися протягом життя одного покоління і враз набули глобального масштабу.

Так, нам випало щастя жити у величну, буремну епоху. Та ще більше право пишатися з цього мають ті, хто не тільки на власні очі бачив, як “казкове” ставало реальністю, а й докладав усіх сил, щоб сприяти цьому перетворенню. Говорячи про це, я насамперед маю на увазі корифея наукової фантастики в українській радянській літературі, ровесника XX сторіччя Володимира Миколайовича Владка.

Важко відтворити з повною достовірністю навіть недавнє минуле, хоч від нього майже завжди залишаються певні матеріальні свідчення. А ще важче проникнути творчою уявою в майбутнє, яке неодмінно стане безапеляційним суддею висловлених раніше припущень та прогнозів. Це — жорстокий екзамен, зате оцінка твору письменника-фантаста в такому разі буде повністю об’єктивною, а досягнутий ним успіх — подвійним успіхом. Звичайно, йдеться не про геніальні винаходи та відкриття майбутнього, не про передбачення подробиць життя наших нащадків, а про вміння автора визначити головні тенденції суспільного та науково-технічного поступу. Тож саме отаке вміння і було притаманне Володимиру Владку.

Пам’ятаю, одного разу в бесіді перед телекамерою я запитав у письменника-фантаста чи відповідає нинішній реальний світ тому, який поставав в його уяві десь на початку 30-х років. “Ні, він інший”, — лаконічно відповів Владко. І повторив по паузі, навіть з деяким смутком: “Інший...” Я задовольнився тоді цією відповіддю, бо й справді, хіба можна, — та чи й потрібно? — детально розписати неминучий завтрашній день? Проте згодом я дійшов висновку, що в даному разі була хибна сама постановка питання: слід не запитувати письменника, а просто проаналізувати його твори з точки зору відповідності сучасним проблемам доби.

Трапляється часом, що той чи інший твір загалом написано цікаво й розумно, але читачів не захоплює, тому що з’явився він на світ або надто рано — і ще не може стати каталізатором літературно-суспільного процесу, — або ж надто пізно. Твір має з’явитися вчасно, і особливо важливо це для наукової фантастики, саме в цьому криється запорука її успіху.

Володимир Владко дебютував як письменник-фантаст ще 1931 року повістю “Ідуть роботарі”. Однак тоді цей твір з’явився, мабуть, зарано: ще далеко було до ери “розумних машин” і ще не виникло гострої потреби в роботах чи навіть автоматах. Може, саме через це і автор не розкрився в тій повісті на повну силу. Справжня популярність прийшла до письменника після виходу в світ повісті “Аргонавти Всесвіту”.

Я вчився у восьмому класі середньої школи, коли цей твір надійшов до нашої бібліотеки. Книжку вмить зачитали до дірок; найзавзятіші претенденти на звання зоряних капітанів негайно заснували астрономічний гурток, а майбутні будівники зорельотів заходилися майструвати незграбні — і досить-таки небезпечні — діючі моделі ракет, де в ролі пального використовували страшенно горючу тодішню кіноплівку. Я ж потай від усіх почав писати “продовження” роману, щоб зазнати своєї першої поразки на літературній низі...

Чому ж нам сподобалися “Аргонавти Всесвіту”? Ми, підлітки, тоді не замислювалися над цим питанням: хороша книга, та й годі! Звичайно, ми захоплювалися й багатьма іншими фантастичними та пригодницькими творами переважно перекладними, але сприймали їх критично: в одних йшлося про надто далеке від здійснення, явно нереальне, в інших — про надто прозове, хоч і прикрашене карколомними пригодами, ще інші — неприємно вражали, бо і прагнення героїв, і науково-ідейні погляди автора були в них чужі, далекі й незрозумілі. Наша країна в той час “набувала крила”; в надхмарну височінь підносилися стратостати і перші ракети; вчені штурмували атомне ядро; блискавичними темпами розвивалась промисловість. У книзі Володимира Владка нас приваблювала романтика близьких і вірогідних звершень, заклик невтомно рухатися вперед крізь час і простір; ми, тодішні підлітки Країни Рад, були наснажені енергією творити й дерзати, і твір Володимира Владка з’явився для нас дуже вчасно.

Мабуть, не один із письменників-фантастів, заживши гучної слави твором про подорож на Венеру, розпочав би регулярні рейси і до всіх інших планет Сонячної системи... аж доки терпіли б читачі та видавці. Але Володимир Владко не пішов легкою стежкою, — і я недарма посилався на “чуття” письменника щодо першорядності проблем. Його наступна науково-фантастична повість “Чудесний генератор” була повністю “земною” і гостро потрібною, бо вже наближалася епоха радіолокації й телебачення, і таємничі радіохвилі УКХ-діапазону мали стати об’єктом якнайпильнішого дослідження. Ця галузь науки й техніки, як на той час, була настільки багата й плідна можливостями для обдарованого письменника, що Володимир Владко мав усі підстави взятися до найенергійнішої експлуатації цієї невичерпної “золотої жили” в тодішній скарбниці тем наукової фантастики. Проте і цього разу письменник не скористався з свого права “першопрохідця”. Несподівано для всіх він відійшов од улюбленої техніки і написав повість “Нащадки скіфів”, розвідку про життя-буття наших далеких пращурів.

Щиро кажучи, повість “Нащадки скіфів” підпадала під рубрику наукової фантастики хіба за чисто формальними ознаками, але не в цьому суть. Цікавить інше: які ж саме причини спонукали письменника зазирнути з позицій сучасності не в майбутнє, а в минуле, написати реалістичний у своїй основі, суто історичний твір?

Ні, це було не знічев’я, не з бажання випробувати власні сили ще в одній галузі жанру. Пригадаємо: саме в той час гітлерівські душогуби почали галасувати на весь світ про віковічну вищість арійців, намагаючись перекрутити, спотворити й принизити історію всіх інших народів. Отим горлопанам потрібно було дати гостру відсіч, розповісти юним читачам правду про наших гідних поваги предків. А таких творів ще не було. Ось через це письменник-фантаст не став чекати, доки до справи візьмуться фахівці-історики. Він написав повість “Нащадки скіфів” і цим сказав своє вагоме слово...

Різноманітними й завжди актуальними були його твори довоєнного періоду. Нині, з висот науково-технічних досягнень сучасності, які справді перевищують колишні найдерзновенніші мрії людства, в тих творах можна знайти чимало наївного, — але саме такі були тодішні твердження найвидатніших світил науки й техніки; нині/ коли літературні критерії піднялися надзвичайно високо, можна було б знайти в тих давніх творах і чимало огріхів, — але знову ж, такий аналіз був би глибоко хибний. Так, скажімо, сам творець Періодичної системи елементів знав про будову атома набагато менше за сучасного студента-хіміка, однак Менделєєв назавжди лишиться в історії людства, а студент про таку честь може поки що хіба мріяти. Отож і оцінюючи творчість Володимира Владна, слід сказати прямо: він прокладав шлях для нас, молодших, як один із засновників жанру наукової фантастики на Україні, і недарма критика надала йому шанобливий титул “українського Жуля Верна”.

Володимир Владко був у розквіті сил. Можна було б сподіватись, що він почне працювати ще енергійніше, випускаючи в світ твір за твором. Але сталося несподіване: опублікувавши повість “Нащадки скіфів” і перший, журнальний, варіант роману “Сивий капітан”, письменник замовк... аж на 15 років!

Не варто доскіпуватись причин, чому так сталося: творчий процес — надто делікатна сфера. Можна лише здогадуватися, що велику роль зіграло характерне для всякого справжнього письменника незадоволення самим собою — результат парадоксальної ситуації, коли здатність до критичного осмислення власноручно написаного наростає значно швидше за літературну майстерність.

Письменник-фантаст Володимир Владко замовк... Але його голос, цілком реальний голос політичного коментатора української радіостанції імені Т. Г, Шевченка, лунав під час Вітчизняної війни на всю Європу, і пізніше, як спеціальний кореспондент Радін-формбюро та власний кореспондент “ Правд ьі”, Володимир Владко промовляв уже на весь світ. І не одну запальну промову довелося проголосити йому, керуючи Головреперткомом республіки; не один десяток статей він написав як завідувач українського відділення “Литературной газети”. Це насамперед завдяки його зусиллям українське радіо повсякчас відзначалося дуже високим рівнем науково-популярних передач для дітей та юнацтва. Ті п’ятнадцять років життя Володимира Владка були сповнені напруженої праці й боротьби... але на писання науково-фантастичних творів, яких так чекали від нього читачі, йому вже бракувало і енергії, і часу.

Недарма цю статтю розпочато згадкою про вміння Володимира Владка визначити головні тенденції розвитку науки й суспільства, про його здатність вибрати найактуальнішу тему для своєї творчості письменника-фантаста: часом буває так, що саме письменник, маючи в своєму розпорядженні тільки логічний апарат і гостру творчу уяву, значно правильніше передбачає події майбутнього, аніж фахівці-футурологи. Але розуміння цього надходить значно пізніше, після “перевірки життям”.

У 1956 році Володимир Владко опублікував докорінно перероблений роман “Аргонавти Всесвіту”. Переробка була дуже значна, це й не дивно, адже за п’ятнадцять років у світі багато чого змінилося, а з виходом людства в космос...

Однак стривайте: адже ця велична подія тоді ще не настала! Навіть в січні 1957 року найвидатніші зарубіжні вчені не припускали, що штучний супутник буде справді запущено незабаром та ще й у Радянському Союзі! Саме в той час американці проголосили програму завоювання космосу, згідно з якою вони мали запустити перший штучний супутник завбільшки з апельсин і вагою чотириста п’ятдесят грамів десь аж у 1980 році. Тоді ще ніхто не знав, що в Радянському Союзі закінчуються останні випробування величезного, як на той час, супутника завважки понад вісімдесят кілограмів!

Не знав цього і Володимир Владко. Він тільки відчув гостру потребу покликати до завоювання космосу нове покоління юних читачів, а незламна віра в неосяжні можливості, надані вченим Радянською владою, допомогла йому осмислити й переробити свій твір відповідно до нових вимог.

Запуск першого супутника став видатною подією в історії всього людства. А для Володимира Владка — тим більше: з повідомленням про тріумф радянської науки до нього, так би мовити, прийшло “друге дихання”. Здійснення мрій — найенергійніший стимул для подальших творчих шукань фантаста. Отож власноручно запущений ним 22 роки перед тим бумеранг — “Аргонавти Всесвіту” — надав письменникові могутній поштовх до творчості.

П’ятнадцятирічна творча пауза для письменника — неабищо. Але його “друге дихання” перейшло у справжню “другу молодість”, з 1959 року він опублікував два романи, дві повісті, збірку оповідань. А найголовніше — Володимира Владка не зрадило гостре чуття злободенності тем і проблем. Уже в зовсім іншому ключі написано роман “Сивий капітан” і повість “Фіолетова загибель”, бо для кожного чесного письменника на перший план виступило завдання будь-якою ціною відстояти мир на Землі. Вже зовсім по-іншому сприймаються роботи з докорінно переробленого роману “Залізний бунт” (“Ідуть роботарі”)- бо кібернетичні системи вже справді конкурують в наш час з робітниками на заводах капіталістичних країн, і ця тенденція стає загрозливою для робітничого класу.

Навряд чи треба детально аналізувати творчість періоду “другої молодості” письменника. Значно важливіше підкреслити глибоку творчу принциповість одного з фундаторів жанру наукової фантастики, його вміння зазирнути в майбутнє і варте схиляння прагнення не повторюватися ні в тематиці, ні в літературних засобах.

Зараз це не так важливо, скільком юнакам та дівчатам Володимир Владно допоміг обрати шлях у житті, — статистика в даному разі ні до чого. Зараз це не так важливо, але не в одного з його колишніх читачів слово “космонавти” мимохіть асоціюється з “аргонавтами” і не тими, що пливли в Колхіду по золоте руно, а з відважними завойовниками Венери; не один із нинішніх радіофахівців захопився технікою, прочитавши “Чудесний генератор”; і, може, не одна з дівчат услід за героями повісті “Фіолетова загибель” мріє знайти інопланетні форми життя в метеоритах. Наукова фантастика — аж ніяк не розважальне чтиво. Це — гостра зброя в боротьбі за краще майбутнє людства. Володимир Владко цією зброєю володів майстерно.

МИКОЛА ДАШКІЄВ https://fantlab.ru/work140873

Детиздат Украины выпустил вторым изданием роман В. Владко «Аргонавти всесвіту» https://fantlab.ru/edition134342. Этот же роман вышел на русском языке в Ростовском областном книгоиздательстве https://fantlab.ru/edition64491.

В послесловии украинского издания* сказано: «Автор использовал свое выгодное положение писателя, который писал роман о межпланетных путешествиях уже после многих предшествующих произведений. Это дало ему возможность избегнуть многих ошибок, которые допускали в своих талантливых произведениях авторы фантастических произведений о межпланетных путешествиях…»

Это совершенно верно. Однако положение писателя, который пишет на тему, уже использованную его предшественниками, имеет не только свои выгодные стороны. Избегать ошибок предшественников — этого еще мало. Необходимо избегать и повторений, по-новому раскрывая старый материал и обновляя его новейшими достижениями науки.

Рецензируемая книга, таким образом, поднимает важный вопрос о произведениях, написанных на одну и ту же или близкую научную тему. Академик В. А. Обручев в статье о научной фантастике (журнал «Детская литература», № 1, 1939 г.) правильно пишет, что нам надо создать в ближайшее время целый ряд поучительных научно-фантастических романов на наиболее интересные и актуальные научные темы: о межпланетных полетах, о проникновении в недра Земли, в ледяные просторы Арктики, в морские глубины и т. п.

Некоторые из этих тем очень широко использованы в мировой литературе. Например, мой роман «Прыжок в ничто» https://fantlab.ru/work3068, по словам профессора Н. А. Рынина https://fantlab.ru/autor23493, с которым я консультировался, занимает по счету 701-е место в ряду произведений о межпланетных путешествиях. Советские авторы дали едва ли более десятка из этого числа. Количество переводов также незначительно. Работы впереди много, задачи ответственны, и, чтобы мы успешно справились с этими задачами, нам необходимо следить за работой друг друга, учиться на своих и чужих ошибках, избегать повторений, стараться, чтобы книги на одну и ту же научную тему как-то дополняли друг друга, а не дублировали материал. Необходимо тщательно изучать уже вышедшие книги и научный материал на данную тему, иметь живой контакт, знакомить друг друга со своими творческими планами. К сожалению, этого нет. Наши писатели-фантасты все еще, как и зарубежные, работают изолированно друг от друга.

Это отзывается на качестве произведений и в конечном счете на интересах читателя.

Вернемся к рецензируемой книге. В отношении научного материала автор В. Владко https://fantlab.ru/autor2735 находился действительно в выгодном положении. К его услугам был значительный научно-популярный и научный материал. Надо было только хорошо обработать его. И автор сделал это вполне добросовестно. В книге отсутствуют научные ошибки, за исключением разве мелких описок; так, например, на странице 59 автор пишет, что остатками человеческого дыхания являются «лишний углерод и вредные газы», а на странице 58 говорится об углекислоте и вредных остатках дыхания. В основном использован материал К. Э. Циолковского и Н. А. Рынина. Имеется хороший чертеж ракеты. Хотелось бы, чтобы вопрос об управлении ракетой был изложен более подробно, иначе у читателя могут возникнуть некоторые вопросы. Все устройство ракеты, например, рассчитано на то, чтобы путешественники могли удобно расположиться не только в невесомом состоянии, но и в пределах, где существует тяжесть. Судя по описанию спуска на Венеру, управление было далеко не идеально. При таком положении вещей ракета, опустившись на почву Венеры, могла лечь, если так можно выразиться, килем вверх. Что осталось бы тогда от всех удобств, предусмотренных автором, как люди поднимались бы по перевернутым лестницам, что было бы со складами, машинами и пр.? Однако такие недомолвки трудно ставить в вину: материал неисчерпаемый.

Плохо то, что в романе много дублирования, повторения других произведений. Если бы читатель, прочитавший мой роман «Прыжок в ничто» и «Звезду КЭЦ» https://fantlab.ru/work3064, вслед за этим прочитал «Аргонавтов вселенной», он был бы поражен обилием совпадений, и у него, пожалуй, явилась бы даже мысль о том, что кто-то у кого-то позаимствовал. Причем в невыгодном положения оказался бы писатель, произведение которого вышло последним. Я лично не сомневаюсь, что никто ни у кого не заимствовал, что сходство объясняется единством исходного материала и его внутренней логикой (приготовление к отлету, отлет, в мире невесомого, посадка, обратный путь, возвращение). Если все же у кого-нибудь явится мысль, что В. Владко использовал «мой» материал, то в утешение В. Владко могу ему сообщить, что, когда появился мой роман «Прыжок в ничто», Я.И. Перельман https://fantlab.ru/forum/forum14page1/top... писал в своем отзыве, что я совершил чуть ли не плагиат, повторяя «его» материал. Его же материал в свою очередь повторяет иной, хотя бы из романа «Вторая луна» Артура Трэна и Р. Вуда https://fantlab.ru/work231473 (журнал № 2,1922 г., «В мастерской природы», под редакцией Я.И. Перельмана). И уж, конечно, весь этот материал целиком повторяет первоисточник — высказывания К.Э. Циолковского.

Так, Циолковский https://fantlab.ru/autor2714 иллюстрирует жизнь без веса, между прочим, примером того, как будет вести себя в невесомом пространстве жидкость: вытолкнутая из сосуда, она превращается в шар. Этот же шар фигурирует у Перельмана, у Артура Трэна и Вуда, у Беляева и Владко. И эти шары, конечно, похожи друг на друга, «как две капли воды».

Я думаю, нам не следует устанавливать патенты и авторские права на идеи, тем более не нами выдуманные, и вступать в споры по поводу того, кто первый сказал «э». Гораздо полезнее, если мы позаботимся о том, чтобы не пичкать читателя одними и теми же шарами в каждом романе. Не следует забывать, что даже Циолковский не исчерпал материала, не привел всех частных случаев общего закона. И мы должны позаботиться о том, чтобы вводить новый иллюстрационный материал.

Вот, например, как авторы «Второй луны» описывают момент исчезновения силы тяжести: «Хукер положил руки на пол сбоку и, оттолкнувшись, поднялся на всю длину рук. Он легко держался на кончиках обоих указательных пальцев; потом, к изумлению своих спутников, быстро поднял руки, но вместо того, чтобы упасть, медленно вернулся в первоначальное положение, подобно телу, взвешенному в жидкости».

Кончики указательных пальцев, поддерживающие вес человеческого тела, — вот один из бесчисленного количества вариантов того, как можно о старом сказать по-новому. Но для этого необходимо самостоятельно продумать то или иное новое положение, исходя из общего закона. Это, конечно, труднее, сложнее, ответственнее, чем простое повторение пройденного.

И дело не только в подобных мелочах, а и в том, чтобы в целых разделах научного материала мы проводили размежевание. В одном романе можно уделить главное внимание технике и теории реактивных двигателей, в другом — более подробно объяснить сущность астронавигации и т. п. Тогда каждый новый роман будет давать читателю и новый материал, один роман будет дополнять другой.

То, что отмечено выше, не может быть отнесено к числу недостатков романа В. Владко, а скорее к недостаткам нашего Союза писателей, который до сих пор не нашел писателям-фантастам определенного места, не умеет объединить их. Научная же сторона романа Владко, безотносительно взятая, безупречна. Удачно поданы приключения на Венере: каждое из них играет какую-то служебную роль в развитии сюжета или подаче научного материала. В общем роман читается с интересом, но следует указать, что значительная часть этого интереса держится на увлекательном материале о межпланетных путешествиях. Этот материал сам по себе так ярок, разнообразен, обилен, что он заслоняет собою недостатки романа, а они имеются.

Прежде всего — люди. Нелегкая задача показывать «четырех представителей наилучшей части человечества — советского общества», как называет своих героев сам автор.

К сожалению, эти герои выглядят далеко не наилучшими оригинальными фигурами. Их язык, их остроты — все говорит о невысоком уровне культуры. «С чем его кушают», «не по адресу обратились» — такими шаблонными, дешевыми остротами обмениваются герои. Вместо конфликтов, возникающих на несходстве характеров, между ними возникают только словесные препирательства, споры, «подкалывания» друг друга. «Уж если опять заспорили, опять начали грызться, все напасти позади», — говорит о своих спутниках сам начальник экспедиции. Хороши наилучшие представители человечества! Правда, когда нужно, они приходят друг к другу на помощь, проявляют заботу, но все же они больше проявляют черты мелкого характера. И как обрисованы эти характеры! Профессор Рындин — спокойный. Охотник Гуро — спокойный и насмешливый. Геолог Сокол — обидчивый и нервный. Василий Рыжко, попавший «зайцем» на ракету, — типичный юноша-совершенство. Кстати, не слишком ли много «зайцев»?.. Они становятся постоянной принадлежностью наших научно-фантастических романов.

С безбилетными пассажирами, с «зайцами», нам необходимо повести серьезную борьбу не только потому, что такой персонаж и такой эффект становится уже дешевым, шаблоном, но и потому, что «заяц»-герой — фигура очень вредная в педагогическом отношении. «Заяц» не только недисциплинированный человек, но и преступник, если брать всерьез те последствия, к которым может повести появление «зайца» в ракете или подземном, подводном снаряде. Это может повести к гибели всех, к провалу дела, на которое правительство затратило миллионы. А между тем этот дезорганизатор в романах возводится в героя, идеализируется, наделяется всяческими достоинствами, и получается так, что без «зайца» люди не справились бы с работой, даже погибли бы.

Угрожающие размеры также принимают словечки-ярлыки, которыми подменяется характеристика, вроде излюбленного Василием словечка «факт», которое он употребляет к месту и не к месту.

К недостаткам романа следует также отнести неудачную форму подачи научного материала. Самая простая и примитивная — это вопросно-ответная. Есть в романе профан и всезнайка. Профан спрашивает, всезнайка отвечает. Совсем избегнуть вопросно-ответной системы трудно, но надо стараться хотя бы соблюдать некую обоснованность и правдоподобие. В романа В. Владко часто встречаются мало обоснованные и неправдоподобные вопросы. Вот пример. Весь мир следит и интересуется отлетом ракеты. Вне всякого сомнения, газеты, журналы полны статьями, объясняющими научные основы межпланетных путешествий. Даже в наше время редкий пионер не знает, почему летит ракета. А в романе представитель газеты, фоторепортер, обращается к Рындину с наивным вопросом: каким образом ракета отделится от Земли? «Крыльев у нее нет. Как же?» И Рындин через голову невежественного фоторепортера должен был «терпеливо» объяснять принципы ракетного двигателя непосвященным читателям. Больше того, даже непосредственные участники полета оказываются совершенно не подготовленными к тому, что их ожидает. Люди, которые намереваются сами совершить первое в истории человечества межпланетное путешествие, по-видимому, не проявили ни малейшего интереса к этому делу. И Гуро, и Сокол ведут себя в невесомом мире так, как будто невесомость явилась для них полнейшей неожиданностью. И они так же задают Рындину вопросы, как профаны в этом деле: «Значит, мы уже далеко от Земли? Ведь я ничего не вешу… Я не совсем понимаю, однако: ведь Луна притягивается к Земле… Почему ж не притягиваюсь я?..» и тому подобное.

Такие недостатки не составляют принадлежности только романа В. Владко. Мы, все советские научные фантасты, в том числе и я, не овладели еще уменьем обрисовывать характеры героев, уменьем связывать фантастическое с реальным, как это мастерски делает Уэллс, уменьем незаметно и естественно подавать научный материал.

На вопросе о причинах слабой характеристики героев в научной фантастике следует остановиться. Чем это объяснить? Прежде всего, конечно, личным дарованием автора. Один одарен способностью хорошо изображать пейзаж, другой — людей, портреты. Так ведь и в живописи. Бальзак говорил про Фенимора Купера, что он был бы великим писателем, если бы умел так же хорошо изображать характеры, как природу.

Очевидно, есть и общая причина, возможно, и не одна. Одной из таких причин может быть раздвоение внимания при работе над научно-фантастическим произведением между научным материалом и изображаемыми людьми, причем первый приковывает дольше внимание автора.

Основная причина плохого изображения характеров — в недостатке мастерства, литературной техники, художественной культуры. Мы добросовестнее многих зарубежных писателей в подаче научного материала, но далеко отстаем от их литературного мастерства.

Почему так медленно идет наша литературная учеба? Доля вины за это приходится на наших редакторов. Почти до самого последнего времени они не только не указывали автору на этот недостаток, но был период, когда принимали активное участие в обезличивании героев. Невероятно, но факт. В моем романе «Прыжок в ничто», в первоначальной редакции, характеристике героев и реалистическому элементу в фантастике было отведено довольно много места. Но как только в романе появлялась живая сцена, выходящая как будто за пределы «служебной» роли героев — объяснять науку и технику, на полях рукописи уже красовалась надпись редактора: «К чему это? Лучше бы описать атомный двигатель».

С героями поступалось строго. Они должны были неукоснительно исполнять свои прямые служебные обязанности руководителей и лекторов в мире науки и техники. Всякая личная черта, всякий личный поступок казался ненужным и даже вредным как отвлекающий от основной задачи. А между тем именно на таких личных элементах и держится вся ткань художественной характеристики, только в таком смешении личного и «служебного» и возможно придать реальный характер миру фантастическому.

Роман В. Владко в некоторой степени отражает редакционные требования того времени. «Аргонавты вселенной» находятся в пути сто сорок шесть дней. Почти полгода. Большой срок. Что же мы узнали о них за этот долгий период? За все время они только один раз позавтракали, да и то «по служебным обязанностям», чтобы демонстрировать и объяснить читателю, как сложна эта процедура в мире невесомого. Затем обязательные служебные разговоры — о силе тяжести и т. п. Сколько они могли бы рассказать друг другу о себе во время длительного путешествия! А между тем они и автор хранят почти гробовое молчание о личной жизни. Сокол имеет невесту и скрывает это почти как нечто постыдное. Мы так и не знаем, имеет ли семью Рындин. Все поглотило служебное усердие. Где же здесь место обрисовке характеров?..

Проблема человека приобретает особое значение в наше время, в нашей стране. У нас создаются грандиозные научные учреждения, по-разному исследующие проблему человека: Всесоюзный институт экспериментальной медицины, институты мозга, Физиологический институт им. Павлова и др. Научные темы этих институтов и исследовательские работы могут дать огромный материал для научной фантастики. На этом материале я и предполагаю построить свой новый большой научно-фантастический роман.

Интересует меня и человек будущего, жизнь, быт коммунистического общества. Первой попыткой дать более или менее развернутую картину жизни нашего будущего я даю в романе «Лаборатория Дубльвэ» https://fantlab.ru/work12625 (с большими сокращениями печатался в журнале «Вокруг света» в 1938 году). В переработанном виде роман выйдет в Детиздате. В этом романе я еще не решаюсь дать характеристики людей будущего — для этого у меня недостаточно материала. Главное внимание обращено на описание городов будущего, коммунальных учреждений, квартир, транспорта и т. п. При обилии описаний сюжет не может быть слишком острым, захватывающим, иначе читатель начнет пропускать описания. Именно поэтому роман получился не очень занимательным по сюжету.

Cтатья указана в базе https://fantlab.ru/work56597