Книги. Духовне джерело розуму й любові, що текло з вічності у вічність. Я поглинав той напій мудрості невпинно, невтомно, ігноруючи оцінки критиків чи вчителів. У мене була своя шкала вартостей, мабуть, вона є у кожної дитини, тільки дорослі швидесенько її замуровують цеглинами догматів, упереджень, попереджень, заборон. Наприклад, автор книги може торочити про велич або героїчність того чи іншого персонажа, а юна душа читача відчуває, що це брехня, що «герой» оповіді далеко не герой, а може, навпаки — убогий пристосуванець і підлотник. Найбільше мені припадали до серця книги про романтичних і мужніх шукачів небувалих країв та подвигів. Разюче запам’яталися на все життя герої повісті Жуля Верна. «Таємничий острів», епопея капітана Немо — ціла енциклопедія мудрості, відваги й людяності. Загадка впливу книг французького генія хіба розгадана досі? Гадаю, що сила того впливу у глибинній щирості автора, у повнокровності творчої думки. Книги Жуля Верна — не вигадка, не міраж, його герої живуть в ноосфері людства, може, реальніше, ніж деякі так звані «живі» люди.

Ми, діти, гралися в фантастичні пригоди, наслідували героїв романтичних книг. Навіть цуценя, подароване мені в день народження, я назвав Топом на честь знаменитого пса з «Таємничого острова». До речі, доля мого улюбленця завершилася трагічно. Від’їжджаючи в сорок першому році з Буртів, ми залишили вже дорослого Топа добрим людям. Під час окупації Топ накинувся на німецького офіцера, схопив за халяву чобота, і той застрелив його з парабелума...

Окрім книг, у пам’яті закарбувалися яскраві спогади про досліди на уроках фізики, хімії. Фізику у школі викладав чудовий учитель Артем Михайлович Шкляр, хімію — його дружина Ніна Іванівна. Він був самовідданий до божевілля: костюм його вічно мав на собі знаки дослідів та експериментів — руді плями від вибухів, спалахів, кислот. Ми розкладали воду на кисень і водень, наповнювали повітряні кулі, запускали гігантських зміїв у піднебесну височінь в час грози, вивчали тиск сонячних променів, майстрували самі мініатюрні радіоприймачі та електромоторчики. Ясна річ, що навіть ледачі та тугодумні учні любили Артема Михайловича, хоч і отримували «посередньо» чи «дуже погано». Гай-гай! Відтоді я не зустрічав учителів такого польоту, такої щирості, такої людяності...

Та понад тим ткалося марево мого втаємниченого життя, куди ввійти не міг ніхто. Там шуміли очерети над ставом, там співали нечутну пісню вусаті ячмені у степу, там привітно миготіли зорі, закликаючи в далеку, у вічну стежку пригод і радісних зустрічей, там знову й знову приходив у світлицю дитячого серця таємничий супутник і наставник, готуючи юну душу до тяжких, складних стежок прийдешнього, розкриваючи смисл і призначення минулих доріг...

Відкриття так схвилювало мене, що я кілька днів ходив сам не свій понад ставом, нікому нічого не казав і все перебирав рими в умі, ліпив речення до речення і нарешті «виродив» такого вірша — «На смерть Франка»:

Холодна могила приймала

Велику людину — творця.

А люди мовчазні стояли,

Та полум’ям очі палали,

І гнів клекотів у серцях.

То гнів на тиранів проклятих,

Що вбили поета-бійця,

В піснях він їх кликав узяти

І волю, і владу в багатих, -

Їх пісня єднала оця...

Я нікому не сказав про своє віршування, переписав «твір» і послав його до редакції республіканської піонерської газети «На зміну». Минуло кілька тижнів, і одного дня мене викликали до учительської. Учителі і піонервожатий показали мені свіжий примірник газети «На зміну», де було віддруковано мого вірша. Мого ! Вірша ! Мене вітали, хвалили, пророкували літературне майбуття, а я безглуздо усміхався, не знав, як реагувати, що відповідати.

У сорок третьому році, коли наші війська вибили німців з Київщини, я вирішив відвідати Київ, щоб повезти до якої-небудь газети свої вірші, написані в часи окупації, та попроситися добровольцем у армію, на фронт. Батько доручив мені зайти до Наркомату сільського господарства (якщо він є) і подати туди модель канавокопача. Побувавши в редакціях «Пролетарської правди» та «На зміну» (там ще пам’ятали мій вірш «На смерть Франка»), я таки знайшов відділ сільського господарства. І перше, що я побачив у коридорі, були плакати з малюнками канавокопача конструкції Хитрова. Я дивився на батькову модель, що її тримав у руках, переводив погляд на плакат і не знав, що маю діяти. Зрозуміла річ, довелося вертати назад. Батько, почувши про таку оказію, засміявся і махнув рукою. «Цього й треба було чекати, — сказав він. — Таке вже прізвище в того чоловіка».

О.Б. « Пітьма вогнища не розпалює», стр. 113, 1993 р.

https://fantlab.ru/work593162

http://www.e-reading.club/chapter.php/100...

1941 № 1(2558) (1 січ.) – 50 (2607) (22 черв.);

https://fantlab.ru/work270192

https://fantlab.ru/edition47853

https://fantlab.ru/blogarticle46774

Про що він найбільше мріяв у дитинстві? Про політ до зірок. Саме так! Він запитував у мами: «Чи можна долетіти туди, до зірок, до Місяця?» Мати відповідала: «Ну що ти, синку, до Місяця дуже далеко, життя не вистачить, щоб долетіти». І тоді малий Сашко відповів: «Мамо, а я придумав. Треба просто дуже-дуже сильно захотіти, і тоді можна летіти». Вже тоді майбутній письменник вірив, що до далеких світів можна летіти безпосередньо силою бажання, мрії, духовного устремління. Ці дитячі думки знайдуть згодом відображення у його творах.

У школі батько захопився фантастикою: романи Герберта Велса, Жуля Берна, Володимира Владка, Олександра Бєляєва. Тоді ж спробував уперше писати сам — перші, наївні оповідання про подорожі до інших світів, про інопланетних істот…

…У 1944-му батько пішов добровольцем на фронт, став мінером. Після поранення потрапив до госпіталю, згодом, уже по закінченні війни та демобілізації, повернувся додому. Прислухався до голосу свого серця й духу — де пролягає його шлях? Став студентом театральної студії при столичному театрі імені Франка. У 1949-му році на партійних зборах з юнацькою палкістю виступив проти партійної політики у сфері мистецтва (першим ідеологом в Україні тоді був Лазар Каганович). За півгодини про цей виступ знали у відповідних органах. І 22-літній юнак, із знаменитою 58-ю статтею у судовій справі, опинився у Печорлазі…

Там батько почав писати. Народжувалися перші образи, снувалися перші сюжети, у голову приходили несподівані, химерні думки. Що він відчував, перебуваючи за ґратами? Батько не любив говорити про цей період свого життя. Єдине, що він завжди підкреслював: «блукання» колами сталінських таборів стали справжньою школою, котра сільського хлопчака Сашка перетворила на Олеся Бердника, який почав замислюватися над сенсом буття, і над тим, для чого людина живе на землі. Крім того, саме там батько зустрів дивовижних людей. котрих міг би й не зустріти на волі, адже в сталінські часи саме табори були осереддям інтелектуальних сил країни.

Розповідав батько й дивовижні історії. Наприклад, коли із Печорлагу його перекинули в режимний табір Кажим, і посадили у камеру до «отпєтих» (так називали безнадійних рецидивістів). Він переступив поріг камери. Кілька десятків пар очей буравили його, оцінюючи. Усі мовчали, а в нього, 25-літнього хлопця, спину скував холод. Нарешті «пахан» кивнув, запитав, як звуть. Він відповів. «За що тебе сюди?» «Не знаю відказав батько. — Не говорили». «Пахан» хмикнув. «Не говорили. Добре, сідай». Батько приземлився на розстелену куфайку. «Романи знаєш?» раптом запитав «пахан». «А що вам подобається?» «Що-небудь за любов. Якщо знаєш — давай…»

І — згадував батько — чомусь він захотів переповісти бандитам «Аеліту» Олексія Толстого. Почав розповідати. Рецидивісти слухали уважно. А коли оповідач промовив останні слова Аеліти: «Де ти, де ти, сину Неба?..», «пахан» раптом… схлипнув і, витираючи сльози, сказав: «Ну падло, як здорово! Давай ще раз спочатку». Батькові довелося розповідати історію прекрасної інопланетянки ще раз, і ще. І наступного дня також…

Так фантастика порятувала йому життя. Батько говорив, що він так і не збагнув цього феномену: чому убивці, бандити з багатолітнім «стажем» так сентиментально сприйняли історію зоряного кохання…

Громовиця Бердник.

Років десять тому бунтівний даларш ЛОХАНКІНА справив невідпорне враження на фантасмагоричну уяву літератора Олеся БЕРДНИКА. Зрештою, воно й не дивно, бо в їхній долі знаходимо багато спільного: у обох, як то кажуть, негаразд з освітою, але пречудово з самозакоханаям, обидва зневажали нормальну людську прашо, але залюбки сідали на шию людей працьовитих. ЛОХАНКІН з релігійною побожністю шукав велику сірячинину правду, БЕРДНИК — вселенську теософську істину.

Останнє було помічено і зафіксовано :

"... 0.БЕРДНИК під виглядом фантастики переписує в романі "Подвиг Вайвасвати" містичні казки В.КРИЖАПОВСЬКОІ — Рочестер про месіанство магів"*/ Переписуе... Зазначимо: м”яко сказано, з академічною чемністю.

А ще, додамо, він, ясна річ, у фантастично-зарозумілому тлумаченні безбожно передирае Біблію, оспівуючи боські діяння в усіх його трьох іпостасях. В інших своіх манірно-побожних писаннях, вочевидь розрахованих на позбавлений усякого критичного аналізу невибагливий смак, 0.БЕРДНИК, хвацько кокетуючи безсистемною ерудиціею викінченого ділетанта, вкрай "мудро" доводить, буцім, Україна — найліпший грунт для "космічного" розквіту буддизму, брахманізму, джай -нізму, синтоїзму з ісламом на додачу.

— Господи, а які у тебе на наші голови вірування ще є? Відкрий нам, боже, на потилиці трете око Шиви!

Та не про це зараз йдеться ...

Голодування Васисуалія ЛОХАНКІНА поступово перетворилося для Олеся Павловича БЕРДНИКА в своєрідне життєве хоббі. Однак побоюючись принизливих наслідків, що спіткали недоумка ЛОХАНКІНА, він розв"язав проблему успішного голодування по-науковому. "Еврика ! -осяяло його. — Не їстиму, а питиму ! У рідині — Істина ! Ще найдавніші предки і староіндійські маги казали; Істина — у пляшці ...

І ніяких тобі сімейно-побутових конфліктів..."

х/ А.Ф.БРИТИКОВ. "Русский советский научно-Фантастический роман”. "Наука", Л., 1970, стр. 300.

Технологія голодування, розроблена БЕРДНИКОМ, як і усе геніальне, проста і загальноприсгупна. Приміром, якась чергова сердешна пасія біжить на базар і купує курку. До курки, ясна річ, яєчка . Попутно, у гастрономі, кладе до авоськи півпуда манної крупи і пару кіло вершкового масла. До всього цього — каністру молока. З курки, якщо вона добре вгодована, виходить пречудовий бульйон, його слід поставити до холодильника. Адже коли в гарячий бульйон юобувснути з півдесятка яєць, то вони ж зваряться і вийде не рідина, а звичай -на дієтична юшка. А от з ріденькою манною кашкою на молоці, слід робити навпаки, інакше шмат вершкового масла в драглистому манному трясовині не розчиниться і вийде чортійщо, а не пошукувана рідина.

І тоді воздвигається Лесик на весь свій багатирський зріст з чернечою бородою і патлами ігумена, з двома півлітровими келихами -холодним та гарячим — в могутніх ручиськах та й каже журливо :

— За твоє здоров"я, Сонцесяйно Дівчино — Квітка ! А мені все одно — рано чи пізно, а сконати... /Олесь Павлович має нахил до написань з великої літери майже всіх іменників українсько! мови/.

У пасії — аж мороз по шкірі. Адже сущу істину каже, відому ще старотибетським ламам і брахманам магадхсько-маурійської епохи!... Пасія долає курку, Лесик — келихи. Щоправда, оскільки серце у нього добре, а не кожна пасія спроможна упорати вгодованого півня, Лесик милостиво допомагає їй подолати усі їстивні труднощі, знаходячи в холодильнику ще й приховані у закоркованих пляшках резерви... Отак, бідолаха, і животіє .

однак багатющу натуру голодуючого на висококалорійній рідині буде ницо збіднено, якщо не згадати його інші захоплення: астральні

ав"язки з потойбічними "вимірами" І "сферами", прямий зв"язок з іншо-планетниками, що прилетіли на "тарілці" на спецзустріч з ним, що відбулася одної ночі в скверику, біля моста Патона, хіромантію і невтомні розшуки Безсмертної Всесвітньо! Мами, яка споконвіку мешкав в неприступних Гімалаях, бо папи, котрий живе за всім відомов адресою в Римі, йому замало...

Останнім часом він буквально вчадів на кіптяві Очищувального Вогню, ідею якого вперше висунув ще папа римський Григорій І /кінець УІ — початок УП ст./. Але, як і у випадку з Васисуадіем ЛОХАН-КІНШ, Олесь Павлович поставився до ідеї середньовічного папи творчо й винахідливо. Його науковий постулат: через Очищувальний Вогонь слід проходити не через спалення на ауто-да-фе, а стрибаючи через кострище абсолютно оголеним. Стрибати через багаття неодмінно слід, узявши за.руку дівчину, ясна річ, теж голу.

Практично це виглядає так /використаємо й ми "багатозначну" манеру 0.БЕРДНИКА геть про все писати з "Великої Літери"/. Виходить з лісу здоровезний голий дядоло з оберемком хмизу за плечима. Поруч — гол ла дівка з волошковим віночком на гарній русявій, безумовно, не фарбованій природній власяниці. Фарбована жінка — то Омана. Кресати Живу Іскру необхідно по-прадавньому — двома кремінцями, бо Сірники — то виплід осоружної цивілізації. Сірники, щоб ви знали, — то Мара, а Запальничка — Химера. Очищувальний Вогонь запалав — тоді новоявлені Адам з Євою й мають стрибати до повного закоптіння. Димком, знацця, до Незмивної Чорноти закуритися, бо навіть прапрадавні мудреці, не відрізняли, де чорне, де біле, а сприймали їх як чорнобілу суміш Істини.

До того а і середньовічні відуни до пуття так і не второпали, де біла, а де чорна магія...

Та от біда : народ пішов темний і несвідомий, бо в школах не викладають ні старосемітських Кумранських сувоїв, ні клінописних прозрінь вимерлих шумерів, ані Початку Всіх Початиів — прадавньо-індійську ритуальну "Рігведу". Страшно стрибати голим на очах темішх неуків. Людина, можна сказати, крізь муки власного голодування і вогнянні стрибки діалектично поєднала вчення староіндійських голих аскетів джайнів — дігонбарів зі світоглядом сучасаих закордонних нудистів, а з нею поведуться, мов зі спричиненим Недоумком. ..

Та вихід з фатального кола знайдено ! Нова геніальна "еврика" полягає в тому, щоб 00Н або ж принаймні ШНЕСКО оголосило про створення десь в джунглях Амазоні! чи в незайманих пущах Африки зон первісного здичавіння. Олесь Павлович БЕРДНИК готовий десантуватися туди хоч зараз. Голим і босим. Але неодмінно з Свою у вбранні, як в біблійному стародруці. Інакше як чорна, гак і біла магії приречені на погибель. Примітка: в Країні Рад зону здичавіння оголошувати не варто, бо дикунів тут нема.

Усі ці вибрики БЕРДНИКА до часу викликали у його знайомих лише анекдотичні оповідки. Аж поки він не згадав про закордонні "сфери" і не розпочав юродствувати в "міжнародних обширах" /вже на зразок старгородсьКого лева Кіси Вороб"янінова/:

— Гери енд пери ! Щедрі фони унд барони ! Я голодую, панове! Спитайте будь-кого ! Я голий ег босий ! Подайте, Христа заради або Магомега, або ж самого %дди, айне кляйне дойче зуппе ! Жінка е -зварить, — простягає він до заморських панів /у тому числі й до недобитих націоналістичних "добродіїв"/ широкі, мов лопати, долоні, склавши їх загребущим екскаваюрним ківшем. — Містери енд твістери !

Зважте, я живу в дикій країні, хоч вона і вважається цивілізованою. Чому в дикій, питаете? А тому, що хоч я горю палким бажанням вільно дичавіти, мене тут на глузи беруть; "Кіп смайлінг!" — коли по-вашому. Мовляв, я блазнюю унд дурня із себе клею. Де ж висока Істина?

І ось цей морально розбещений недоук і політичний спекулянт, цей самозакоханий ледар і цинічний жебрак, цей літературний халтурник і неудагний "месія" во буддійському Христі канючить по всіх усю-дах закордонного притулку, щоб в /о, боже!/ Вільному світі голяком стрибати через Очищувальний Вогонь. Бо там — Свобода! Там хоч із хмарочоса сторч головою на бруківку кидайся. Ніхто тобі, стрибунцеві, не завадить. І це — незаперечна істина...

Аж до того заходився писати на різні заморські адреси наш доморослий "давай-лама", що з тим листуванням два тижні на роботу не виходив /з 15 по 28 березня ц.р. включно/. А його безпосередній начальник, бригадир Київського комбінату монументально-декоративно-го мистецтва, даремно грюкав у зачинені двері свого виконавця -вітражиста. Певно, не укмігив, що Васисуалія ЛОХАНКІНА навіть пожежа не примусила піти на роботу.

А що ж далі? Звичайне діло: відповідний наказ /від 1-го квітня ц.р./ директора комбінату з недвозначним застереженням. Та "трудяга" БЕРДНИК знову десь на тривалий час повіявся. А відтак — новий наказ /від 25 квітня/ з оголошенням суворої догани і попередженням про звільнення з роботи за систематичні прогули і злісне порушення трудової дисципліни.

Аж тут сталося диво дивне. "Волелюбному" БЕРДНИКУ ним же пропаговане у книжках слово "звільнення" /від людей, від суспільства і взагалі від земної кулі/ чомусь цього разу вельми не сподобалося.

Що тут сталося — просто жах! Як посунув на секретарку директора Олесь Павлович, як грюкнув кулацюрою та як заволав прегрізно :

— А де права людини ?

— На прогули та неробство права нема !

— А на що є ?

— На працю, як в Конституції записано !

— А я, може, жадаю вільного й нічим не обмеженого дозвілля?

— З оплатою чи без? — саркастично запитала секретарка.

І справді, подумайте лишень: в Америці навіть безробітним пару місяців якусь мізерію дають та ще полумиском юшки в богадільні Армії Спасіння почастують, а тут штатному неробі не хочуть платити. А могли б піти назустріч, зазирнути в його багатостраждальну дущу та й переказати гроші поштою, аби ж бідолаха до каси ноги не бив... Та де там, коли людських прав кагма! І БЕРДНИК наполегливо "качав права", гучно волаючи:

— Що це ви цькуєте мене доганами? Я вищий од вас !

— Еге ж, на зріст ...

— Що?! — аж знавіснів доморослий "правознавець".

Та мене, щоб ви знали, шанують в усіх всесвітніх вимірах, потойбічних колах і закордонних радіосферах ! Ііахабхарата, Рамаяна, Панча-тантра, щоб вас усіх Стародавній Дідько ухопив !

Що ж, згадаймо теж дещо прадавнє. А точніше — лише одне прис-лів"я з української народної мудрості. І переконаємося, що недарма колись люди склали: "Таке догідне, хоч на смітник викидай".

Оці б мудрі слова — та у вуха сучасників! На жаль, сьогодні нам гірші наслідки духовної ницості. Можливо, згадка про «Клуб фантастики» допоможе бодай комусь це усвідомити.

ФАНТАСТАМ БУЛО НІКОЛИ

Тоді ще не ходили поверхнею Місяця космонавти, не було вичерпного виміру магнітного поля Землі і панічного поголосу про озонові «дірки». Лютий 1965-го. На схилі хисткої «відлиги» морози могли відновитися будь-якого ранку, з войовничої заяви Політбюро. І хоча дискусії модними не були, дозволялося фантазувати на будь-які теми, крім політичних, і, звісно ж, релігійних. Адже реабілітація генетики і кібернетики зробила авторитет науки беззаперечним: багатьом здавалося, ніби вчені можуть пояснити всі таємниці буття. За цих умов у Будинку літераторів Спілки письменників України раптом виникає Клуб наукової фантастики.

Починалося все належним чином. Письменники запросили пресу та юних інтелектуалів — студентів. Присутність ідеолога з ЦК та «експертів» у цивільному розумілася як неминучість...

Перше засідання вів Володимир Владко, відомий автор науково-фантастичних романів «Аргонавти Всесвіту» і «Нащадки скіфів».

Виступали Олесь Бердник та Микола Дашкієв — зрозуміло, теж письменники-фантасти. У їхніх промовах фігурували Тібет і Атлантида, позаземні світи й цивілізації.

За стандартами, що збереглися й досі: президія, ведучий, змагання за мікрофон, вигуки у залі та ін.), на трибуну продерся Василь Діденко: «Пішли ми якось з Миколою Сомом на Труханів острів. Захопили вудки, та риба не ловилася. Тому Сома й потягло на фантастику: якби з нами був Бердник, то він би навигадував якихось антирибин!» І багато чого ще говорили незабутні й нині живущі, тамуючи свою жагу висловитися на вільну тему, ще й в умовному часі. Сперечалися про миттєвий зв’язок між галактиками за допомогою часток нейтрино. Одна смілива гіпотеза змінювала іншу. Та коли Владко запропонував записуватися до нового клубу, всі раптом заквапилися, поглядаючи на годинники, і зала хутко спорожніла. Напевно, добре пам’ятали сумну долю різних клубів, угруповань і громадських комітетів, навіть Загалом відбулося лише чотири засідання дивовижного, як на ті часи, клубу; на останньому, в травні 65-го, у залі було повно «незаписаних» студентів і йшлося вже про кібернетику. Вона хоч офіційно і не вважалася вже «буржуазною псевдонаукою», але здавалася тоді ще дуже загадковою, отже — небезпечною. Тим більше, мовляв, що сам Норберт Вінер нібито злякався власного дітища і благає людство не довіряти роботам. А батько лазера доктор Мейман, обмотавши дротом рубіновий стрижень, так би й не здогадався увімкнути струм, якби не начитався «Гіперболоїда інженера Гаріна»... Так чи інакше, але Клуб наукової фантастики, нібито з огляду на студентів, причинили на літні канікули. Та, як виявилося, назавжди.

Але не кібернетика і аж ніяк не лазери налякали тодішню дирекцію Будинку літераторів. Справа у тому, що фантазія деяких письменників почала непередбачено виходити за межі звичного, офіційно визнаного атеїстичного світогляду. А за це можна було дістати жорстокого прочухана від влади сущої.

Владко

Бердник

ДашКИЕВ

Доленго-Клоков

Особливо запам’ятався виступ Михайла Клокова, всесвітньо визнаного вченого-ботаніка. Ще у 1929-му його портрет намалював сам Анатолій Петрицький. Відомий у літературних колах як М.Доленго, писав Михайло Васильович чудові вірші; російською їх віртуозно «озвучив» майстер перекладу Ігор Поступальський. В науці ж він був, без перебільшення, легендарною особою. Адже відкриття бодай однієї-єдиної нової для науки живої істоти увічнює ім’я дослідника. А Михайло Клоков знайшов і описав понад 380 нових видів рослин, і це у двадцятому сторіччі, коли вітчизняні ліси, поля і луки були вже ґрунтовно досліджені! Зауважмо, що шляхи за кордон радянським ботанікам були перетнуті (за участь в іноземних експедиціях замордували свого часу академіка Миколу Вавілова). Тож Клокову доводилося робити свої відкриття лише у межах «непорушного» Союзу. Сподвижник академіків В.Вернадського і А.Кримського, він був нашим сучасником!

Тоді це не так дивувало, як сьогодні, та все одно слухали Михайла Доленго-Клокова, затамувавши подих.

До речі, він автор післямови https://fantlab.ru/edition62384

Поет і ботанік нагадав, що у пошуках надзвичайного і загадкового немає потреби мчати зі швидкістю світла до сузір’я Альфа Центавра. Краще не поспішати, звернувши увагу на прості, буденні речі, що існують поруч. Саме тоді завзяті фантасти й почули від нього про вражаючий уяву парадокс Уоллеса.

ЗАГАДКА ПЕРШОГО ДАРВІНІСТА

Належачи епосі Дарвіна, англійський натураліст Альфред Уоллес дожив до двадцятого сторіччя і навіть уперше вжив термін «дарвінізм». Але, поділяючи ідею еволюційного розвитку живих істот, він дійшов переконання, яке дещо суперечило висновкам великого співвітчизника. Уоллес вважав, що далеко не всі види рослин і тварин утворилися шляхом природного добору. Не кажучи вже про людину! На підтвердження цього приятель Чарлза Дарвіна наводив цікавий парадокс, і досі не розгаданий наукою.

У світі існують сотні видів культурних рослин. Але тільки деякі з них мають попередників у дикій природі. У лісах, степах і на луках нашої матінки Землі ви не відшукаєте предків твердої і м’якої пшениці, європейського винограду та оливи. У найсолідніших довідниках про них сказано: дикий предок невідомий. Але водночас маємо вичерпні відомості про походження, скажімо, домашньої яблуні. Генетичні дослідження дозволяють навіть встановити, з якого саме виду яблуні — лісової, ранньої, кавказької чи сибірської — виведений той або інший сорт. Перетворившися з «дички» на улюблену нами культурну рослину з довгим і цікавим родоводом, яблуня залишилася яблунею. Така ж сама доля судилася груші, абрикосі, картоплі та деяким іншим фруктовим, ягідним, овочевим культурам — давнім супутникам людини. Їхня генеалогія більш або менш досліджена і цілком відповідає звичним уявленням про садові, городні чи польові рослини, одержані людиною з диких, природних видів шляхом окультурення, тривалого штучного добору.

Але багато широко відомих культурних рослин Європи, Азії та Америки не мають аналогів у дикій природі! Це не тільки вишня, персик, а навіть звичайні цибуля та часник, які вирощуються тисячоліттями і згадані у Біблії. Настирливі дослідження вчених, численні експедиції углиб Гімалаїв, до Китаю та Індії цього питання не розв’язали. Самому А.Уоллесу, на відміну від М.Клокова, пощастило об’їздити півсвіту, але далекі подорожі тільки підтвердили його здогадку: вихідні форми багатьох культурних рослин залишаються невідомими.

Особливо загадковими виявилися цитруси. У природі Південно-Східної Азії, де люди вперше почали їх вирощувати і яку ґрунтовно дослідив сам Альфред Уоллес, не знаходимо жодного натяку на дикий лимон, апельсин чи мандарин. Про невдалі спроби встановити походження сучасних цитрусових писав у книзі «Культурні рослини та їхні родичі» неперевершений знавець культурних рослин академік П.Жуковський: «Жоден вид з цієї значної групи — солодкий апельсин, лимон, мандарин, грейпфрут, помело, кислий апельсин, лайм, цитрон — не знайдений у дикому стані. Дикорослі види роду цитрус не мають прямого відношення до культурних видів; це легко зрозуміти навіть з побіжного їх опису і порівняння».

Понад усе вражає історія грейпфрута, який у нас чомусь вважають гібридом лимона й апельсина. Насправді ж цей нині популярний фрукт є окремим видом роду цитрус. Він раптово з’явився наприкінці вісімнадцятого сторіччя на острові Барбадос, що у західній Атлантиці, діставши прикметну латинську назву «цитрус парадісі», тобто «райський». Досить швидко завоював симпатії американців: грейпфрутовий сік став у США культовим напоєм.

Та коли цитрологи спробували встановити походження райського фрукта, на них чекало розчарування. Яких би лимонних і апельсинових «батьків» не підбирали селекціонери для повторення барбадоського дива, залучали навіть помело, та виходило що завгодно, крім грейпфрута. Все це були звичайні гібриди, нездатні відтворити себе статевим шляхом, тоді як грейпфрут визнаний повноцінним видом, бо розмножується власним насінням... Так само невдало завершувалися спроби сконструювати за допомогою гібридизації та штучних мутацій інших «безбатченків» — звичайні сільськогосподарські рослини, але невідомого походження.

Парадоксальну ідею Уоллеса щиро й глибоко сприйняв учений і поет Доленго-Клоков, хоча й жив не за епохи дарвінізму. Кому ж, як не йому, відкривачеві й біографу безлічі рослин, було знати, що являє собою біологічний вид і чим він відрізняється від якогось гібрида. Позбавлений з уже згаданих причин можливості опублікувати свої роздуми у фаховому академічному журналі, він оприлюднив їх у Клубі фантастики. Так відбувся, хоч і трохи химерно, акт духовної спадкоємності сторіч або, якщо бажаєте, епох.

Варто нагадати, що довіра до тогочасної науки у радянському них підштовхували до визнання існування позаземних, розумних, але цілком матеріальних світів. Все, що було незрозумілим, звертали на невивчену частку нейтрино, іншопланетників або, у крайньому разі, на мешканців давньої Атлантиди. Значною мірою цим і обумовлений розквіт жанру наукової фантастики у 60-х роках, масова цікавість до таких творів. Як не дивно, то був своєрідний шлях навернення до викоріненої владою релігійної свідомості!

Адже подальший розвиток наукових знань аж ніяк не скоротив, а навпаки — збільшив дистанцію між зрозумілим і непізнаним. Вчені, а з ними автори фантастичних романів та їхні читачі, чимдалі частіше доходили думки про наявність трансцендентних сил.

АНДРІЙ ТОПАЧЕВСЬКИЙ. МИСТЕЦТВО, ІСТОРІЯ, СУЧАСНІСТЬ, ТЕОРІЯ

Живая и добрая мысль — о неизбежности победы света над мраком, о силе сплоченности и дружбы лежит в основе этой книжки. Молодой писатель, видимо, хорошо знает и любит малышей. Сказка надписана очень непосредственно, с большой сердечностью и теплотой, без скучных нравоучений и дидактики. Действие развивается стремительно и живо, и хотя происходит оно в выдуманной волшебной стране, вполне реальный мальчи*. шеский ''характер главного героя придает/ развертывающимся событиям убедительность и логичность. Понятно и близко малышам поэтическое олицетворение сил природы, на котором построена сказка. у*

Есть в сказке отдельные погрешности и недоработки. В ней действует немало персонажей, но только главные из них наделены яркими характерами* Второстепенные'' зачастую обрисованы бледно и невыразительно. Порой их появление на страницах книги ничем не мотивировано, случайно. Так, например, непонятно, зачем понадобились автору слон Бреус н обезьянй Мазлюка, которые, едва появившись в повествовании, через полстраницы гибнут-под пуляМИ хулиганцев и больше нигде уже не упоминаются. Слабо связана с; основным действием Сказки ней тория порабощения земляков Веснянки и их освобождения от ига Хулиганцев, хр^я по за-. мыслу эти события должны во: многом определять'' * поведение главного герой. Местами автор . сбивается на скороговорку, перестает , следить за образностью и свежестью .языка.

Тяга к загадочному, чудесному отличает не только малышей. Она свойственна вёем детям. Поэтому понятен инте- '' рес, с которым встретили школьники новую повесть О. Бердника «За чудесным цветком». Молодой писатель Олесь Бердник уже успел приобрести известность как автор1 научно-фантастических я при* ключенческих повестей для •

юношества. Теперь он обратил* ся к детской тематике. Книга предназначена для учащихся ’ младших классов.

■ Детская литература ''имеет свои специфические особенно*, сти. Однако заключаются они лишь в выборе материала и '' формы его Изложения, наибо* «лее близких и понятных ребя-;

там того или иного возраста Задачи же ее едины , с теми которые стоят перед всей со ветской литературой: всесто ронне и глубоко освещать на шу действительность, воспиты вать коммунистическое созна ние. Что же предлагает юным читателям О. Бердник?4 Не что иное, как новый вариант т,емы, имеющей весьма почтенную давность, — историю поисков зарытых в пещере сокровищ.

Могут возразить, ( что книги аналогичного сод е р ж а н и я встречаются нередко и поль*зуются успехом у читателей. Да, мы продолжаем восхищаться поэтической, сказкой Гоголя «Вечер накануне Ива*на, Купала», ребят по-прежнему увлекают «Золотой; жук», «Остров сокровищ» и «,Граф Монте-Кристо». Но ведь эти произведения были созданы в то время, когда деньги открывали путь к независимости, благосостоянию, а „порой и к личному счастью. Поэтому цель, к которой стремился герой, нам понятна.

Книга О. Бердника вызывает лишь недоверие и недоумение. Приобретение богатства не может являться стимулом для наших ребят. Что же в таком случае движет поступками героев повести? Простое любопытство или любовь к приключениям ради самих приключений? Там, где нет большой цели, нет и глубоких, искренних чувств. Это, видимо, сознает и сам автор. И вот, чтобы придать хоть какую-нибудь серьезность переживаниям своих героев, он начинает нагромождать событие на событие. Во время, казалось бы, совершенно нёвинной однодневной прогулки по лесу юные путешественники то и дело находятся на краю гибели: их до полусмерти пугает сова, на них нападают волк и ядовитая змея, они тонут в непроходимом болоте и, наконец, сваливаются в волчью яму.

Однако, несмотря на все хитросплетения'' сюжета, кни* га, не согретая, большим замыслом, далекая от жизненной правды, продолжает оставать-. ся легковесной.

В творчестве О. Бердника, несомненно, есть свои сильные .стороны. Он умеет придать остроту событиям, динамичность повествованию, найти интересные повороты сюжета. В этом отношении он, пожалуй, опытнее Всеволода Нестайко. Но если последнему и недостает порой бойкости пера, то в его книге можно найти и свежую мысль, и живое чувство. Между тем Олесь Бердник только более или менее удачно подновил и «осовременил» старый сюжет. Думается, обратившись за вдохновением вместо жизни к литературным источникам, молодой писатель пустился в погоню за фальшивым сокровищем.

Л. ХАРЛАМОВА.

«СТАЛИНСКОЕ ПЛЕМЯ» №37 (1999) 21 февраля 1960 г. 3 стр.

Спасибо коллегам за переформатирование в ДОК!