Наука – Фантастика №1/1991

[

https://fantlab.ru/edition108759

***

У редакції «НФ» відбулася розмова з провідником Української Духовної Республіки Олесем Бердником про актуальні проблеми сьгодення і майбуття рідного краю.

— Олесю Павловичу, в пресі з'явилися повідомлення, що Другий Всесвітній Собор Духовної України відбудеться на Хортиці 4—7 липня 1991 року. Чому саме там? Перший форум проведено в Коломиї, і це — зрозуміло. Самі галичани палко захотіли цього, та й Прикарпаття підхопило, так би мовити, на крила духовного відродження цю знаменну подію.

А Запорозький край, нам здається, так далеко відійшов за останні десятиліття від ідеалів національного пробудження, що не віриться в можливість успіху...

— Ще Христос казав, що не здорові потребують лікаря, а хворі.

Там, де найтяжче, має бути прикладений найпотужніший імпульс одужання. Запоріжжя, Хортиця —■ не просто один з регіонів України, а хворе серце національного організму.

Серце замінити не можна. Історію не переробиш. І розмаїті містифікації теж не допоможуть. Ні Київ, ні Львів, ані Ужгород чи Чернігів неспроможні конкурувати із значенням Козацької Колиски для долі Рідного Краю. Ви погляньте, як в урочу пору Хортицький Магніт потягнув до себе народні маси, особливо юнацьку, новітню генерацію, як захвилювалося приспане етнічне озеро...

— Це правда! Мільйони душ звернули пробуджені погляди до забутих святинь. Але чи не здається Вам, що це своєрідна гра, спектакль? Навіть у пору сталінської тиранії на безлічі сцен козаченьки вигоцували хвацького гопака, викрешували шаблями іскри, галасували... але деспоти анітрохи не жахалися тієї козацької

Хортиці

Дорогий читачу!

Перед твоїми очима журнал — «Наука — Фантастика».

Щиро вдячні, що зацікавився!

Ясна річ, зацікавився не без сумнівів: а невже щось нове може зродитися на полі «Знання та праці»?

Як сказати... Упродовж десятиліть «Знання та праця» багатьом був, якщо не найулюбленішим часописом то, принаймні, журналом, який ніс оті самі «знання» та «працю». За довгі роки не перелічити вдяк передплатників...

Але «Наука — Фантастика» — зовсім нове видання. Видання Нашого часу: коли безкомпромісні наукові точки зору зійдуться на його сторінках, а світ фантастики навертатиме до Небуденності. Це будуть дерзновенні традиційні і нетрадиційні наукові пошуки, зіставлення найрізноманітніших поглядів на давно усталені уявлення і, знову ж таки — фантастичні лети мислі. Читаючи журнал, ти заглибишся у справжню історію рідного краю, дізнаєшся про мужніх страдників на ниві національного відродження, співпереживатимеш з героями неймовірних пригод у боротьбі Добра і Зла.

Уже матеріали цього номера можуть спричинити багато питань. Не спіши з висновками. Порозмислюй!..

Зрештою твоя думка, дорогий читачу, допоможе редакції як у формуванні тематики, так і в поліпшенні художнього оформлення видання.

Чекаємо листів. А заодно просимо передплатити «Науку — Фантастику». Індекс журналу — 74205, ціна на рік — 7 крб. 20 коп.

РЕДАКЦІЯ

Твердиню Волі поміж історичними ураганами, над безоднею смерті і руїни? Я певен, що незміряно важче, ніж нам тепер, виборювати новий ступінь Волі!

Тому розгубленість перед страшними реаліями демонічної цивілізації нині неприйнятна. Ми ж спадкоємці козацької слави! Лише одна заувага: її — ту славу — треба піднести на інший, буквально космічний, небесний рівень. До речі, вже є план Небесної Хортиці, запропонований співробітниками заповідника на о. Хортиця. Архітектурно-ландшафтний проект підготував архітектор В. Ступаченко. Я певен, що читачам нашого часопису було б корисно познайомитися з цим романтичним поглядом у майбутнє Запорозького Краю...

— Це безумовно. Але що саме конкретно буде робитися на Хортиці і довкола неї?

— Йдеться не лише про створення музеїв чи туристичних комплексів, не лише про увічнення пам'яті славних лицарів. Ми не можемо жити ідилічними табличками, прибитими до руїн колишньої величі. Козацькі геноми клекочуть у жилах і тілах сучасних поколінь, вимагають річища для відповідної дії. Ясна річ, нині доба кличе душі молодих українців не до кривавих походів. Небесна Хортиця готує зоряні чайки й байдарки для плавання в Океані Великого Знання, для битви з неуцтвом і забобонами, для утвердження Безсмертної, Духовної України. Тому й зріє думка про створення на Хортиці Вільної Громадської Академії Знання та Академії Мистецтв, не підпорядкованих догматичній псевдонауці сучасності, що завела нас у безодню всеохопної катастрофи.

Я певен: вільний розум відкриє несподівані можливості для порятунку Еволюції. Ноосфера Всесвіту прийде на поміч істотам, які пробудилися і готові самокритично трансформуватися в тип Людини Мудрої, Людини Люблячої.

— А чи підтримають вашу ініціативу сучасні керівники регіону? Все ж таки тут мрія конфліктуватиме з суворою реальністю!

— Підтримають! Під грозовим небом апокаліптичної доби кожна людина стає мудрішою, толерантні-шою, починає відчувати відповідальність за майбутнє дітей та онуків. У нас немає вибору, лише одна стежина: до Небесної Хортиці!

Наука – Фантастика №1/1991

ОБЕРІГ ВІЧНОСТІ

Джерела духовної мудрості Сходу подарували сучасникам дивовижне знання про втаємничені центри (чакрами) людського єства, які є своєрідними вікнами у позави-димі — астральні, ментальні, будхічні та інші — світи. Розширюючи ці «вікна» (може, краще їх назвати криницями небесної води), можна заглядати у внутрішній космос власної душі, мандрувати між планетами, спілкуватися з рідними душами понад часом і простором.

Одним з найважливіших центрів (чакрамів) є ЧАША, розміщена над сонячним сплетінням. В ній нагромаджується досвід численних життів Індивідуальності, поступово виколисується Космічне дитя — маленький Христос, що народжується у світ Радості й Любові, переживши безодню муки, зради й Голгофи.

У Народу як Великої суперіндивідуальності теж є такі духовні центри. Є і ЧАША, яку можна назвати Оберегом Вічності, Криницею Безсмертя. Ту Криницю живить потужна ріка Мови, в неї впадають джерела казки, пісні, легенди, мрії, уяви, всеосяжної творчості. Народи, які не оберігають Чашу Пам’яті, неминуче гинуть. Сили Пітьми добре знають цю закономірність, саме тому недруги Рідного Народу так старанно нищили, перегачували, висушували, відводили в пустельні піски річище Слова, воювали супроти пісні, думи, отруювали згадки про героїчне минуле, згиджували мрію, фантастику, прагнення уявити грядущі шляхи воскресіння.

Слава Богу, ніч ганьби, яничарства і зради минає. На обрії палає Зірниця Світанку. З-під пекучої, спраглої землі пробиваються, жебонять прозорі потічки Води Живої, і Криниця Чаші Пам’яті починає знову вагітно колихатися, обіцяючи грядущим дітям воскресіння і врожаї Безсмертя.

Чудово, що новий футурологічний часопис України названо «Оберегом». Станьте недремними чатовими біля. Великої Чаші, обережіте кожне живе зерно Українського Паля для Нової Землі і Нового Неба. Ще тяжкі бої, іспити і потрясіння очікують нас, але не страхаймося! Синам Світла суджено славну перемогу!

Вітаю «Оберіг» Духу Народного, бажаю полум’яного польоту до небувалих континентів Вічної Таємниці Буття. Хай Матінка Божа з Предвічним Дитям і Неня-Україна благословлять ще одне джерело Слова на долю радісну, долю козацьку!

Олесь БЕРДНИК

ЗМІСТ

Олесь Бердник. Оберіг вічності (передмова) ... З

Олександр Ємченко. Троянда холоду .....5

Олекса Палійчук. Оберіг.........25

Ігор Росоховатський. Ще один чудій.....28

Віктор Маслов. Правічний танець......34

Олесь Бердник. Сузір’я Зелених Риб .....54

Олекса Палійчук. З’ява .........66

Ігор Росоховатський. Загін вусанів......73

Віктор Савченко. Постулат Гаутами .....83

Олекса Палійчук. Сумлінний рахівник . . . . 109

Ігор Росоховатський. Повернення .....115

Шарль і Наталі Аннберг. «У сліпого пілота*

Переклад Анатоля Перепаді .....120

Діно Будзаті. Уповільнювач часу

Переклад Анатоля Перепаді .....140

І тало Кальвіно. Де взялися птахи

Переклад Анатоля Перепаді .....147

https://fantlab.ru/edition108759

Загасла ще одна неповторна своєрідна зоря на грозовому небосхилі сучасної української поезії, не встигнувши сягнути свого епогею, молодий український поет Григорій Тименко.

Народився він у багатодітної вдови на Київщині в селі Проців у 1944 році. Батько не повернувся з фронту. І дітям самітньої селянської вдови кожен крок у життя давався крізь терпкі полини, які так рясно засіялись на землі українській. Хлопець навчався в школі, а потім у Київському художньому поліграфічному технікумі. Згодом вступив до Київського університету, але невдовзі змушений був піти з нього. Працював у поліграфічному виробництві, де мав виробничу травму і через те звільнився з роботи.

З 1964 р. подекуди друкується в молодіжній періодиці. Деякий час працює у видавництві Академії наук України «Наукова думка» технічним редактором. Та недовго. В 1966 р. з роботи звільнений. Потім недовгий час працює технічним ре-

166

дактором у видавництві «Радянська школа», але знову фатальний збіг долі і з роботи треба піти... Навесні 1968 р. у поета відібрано кімнату, де він жив. Він лишається просто неба, без роботи і без притулку. Але висока людська гідність і зневага до життєвих прикростей не дозволили йому пожалітись навіть близьким друзям. Навпаки, в колі товаришів від нього випромінюється могутня життєствердність і висока натхненність нічим необмеженої душі. Ніхто навіть не помітив, яких тяжких прикростей завдало йому життя.

Помітили лише тоді, коли він раптово зник із суспільства найтаємничішим способом. Так, що навіть ні близькі, ні рідні не могли нічого пояснити. Трапилося це в листопаді 1968 року.

І ось уже два роки скоро мине, як людина з невідомих причин втрачена для суспільства, а доля її не хвилює упорядників громадської доброчесності. А перед його друзями замість полум’яних очей постає німотний знак запитання і гострий щем за тим щедрим теплом, яким зігрівала багатьох його навдивовиж оригінальна гнівно-сумовита поезія.

Р.5. У 1967 р. поет подав добірку віршів у видавництво ЦК ЛКСМУ «Молодь», але друкування книжки було відхилено.

167

Синє листя грядущого дня..

Незабутній Гриць Тименко. Метеором пронизав його дух небосхил шестидесятих років, проте запам’ятався багатьом. Чому так? Адже написане ним складає ледь-ледь невелику збірку поезій...

Річ у тім, що його життя було тотожне написаному, продуманому, вистражданому. Він приваблював не лише зовнішньою красою (тип Врубе-лівського Демона), а й монолітністю духу, щирістю серця, безстрашністю пошуку.

Що ж він шукав?

Казковий бік Світу, його легендарне Джерело. Його щоденно вимучувала недовершеність, недосконалість життя (і буття взагалі), він палко вірив, що за примарною метушнею розтерзаного буденного світу втаємничено правдиву сутність існуючого, але треба здійснити мужній і безстрашний вибір, щоби сягнути тої Казки, щоби стати її співучасником. Такий вибір, як у багатьох казках світу, де герой читає напис на Камені Перехрестя: «підеш ліворуч — коня втратиш, підеш праворуч — сам пропадеш, рушиш прямо — з конем загинеш...»

Він обрав прямий шлях, як і належить лицареві у прадавніх сказаннях. Тяжіння до обрисів прийдешнього і біль від абсурду сучасності розірвали його.

— Мені болить, — такий був постійний рефрен його настрою.

Боліли Грицеві лихоліття рідних людей, народу. Боліла біда живої природи, на яку звідусіль за-

168

ступали технологічні рептилії, засмічуючи води, повітря, небо, здіймаючи над чарівним світом квітів і трав хижу лапу руйнатора і насильника. Він не бачив якогось реального виходу з круговерті страждань та мілітарного безумства, а сподівався лише на глибинну мудрість Природи, в надрах якої вже десь рухаються «каравани, що з віків прийдуть і Землю мудрістю осудять...»

Я запам’ятав його ще при зустрічі в шістдесят другому році, тоді в Ірпінському будинку творчості збирали семінар молодих поетів та прозаїків. Який він був радісний, окрилений, натхненний! Згадується його тодішнє поетичне кредо: Протуберанцями бавилось небо І вирувала Земля...

— Так треба, так треба, так треба! -Душа карбувала моя.

Інакше й не може бути:

Руху, руху більш,

Щоб вічно в проребрені груди Бився розпатланий вірші Уже в цьому розхристаному вірші відчувалася небуденна динаміка і космічне мислення. Проте це були перші кроки юного серця, і його полум’яний оптимізм неминуче мав гримнутись грудьми об мури суворої дійсності. Певна річ, так і сталося. Який же був результат такого зіткнення?

Довго йду, скоріш не йду, а віюсь...

Віюсь вітром і водою ллюсь,

І на Землю вічності жаліюсь,

І на Землю стомлено молюсь...

Минуло тільки п’ять-шість років. І отака метаморфоза! «Довго йду!» Скільки ж віків прокотилося в душі поета за ці кілька літ? З якому часі

169

жила його душа, які виміри прикладала до подій сьогодення?

Звичайно, міщанин може зневажливо відмахнутися від поетового болю й плачу: що важить терзання якоїсь розчарованої душі, коли світ потрясається громами повстань, війн та невпинного насилля різномастих тиранів?!

Але такий вимір неприйнятний для душ, подібних до Гриця. Вони приходять в цей вік або з принципово іншого світу, або з нашого гармонійного майбуття. Вони ніби провісники прийдешньої Ери Любові й Радості. Такі люди — не бійці, вони прилетіли з краю, де вже відсутня ворожнеча і ненависть, де не лише люди живуть «в сім’ї вольній, новій», а й уся Природа згармонізована в дивоглядному вінку єдності, пісенності, милозвучності. Ось чому навіть зелений колір трав, дерев і мохів поетові здається загрубим, негармонійним, він вважав його «мережкою минулого дня»... М’яко ляже на мох зеленавий,

На мережку минулого дня

Сине листя води, сине листя конвалій,

Сине листя майбутнього дня.

Сині барви у нього асоціюються з ніжністю, любов’ю, духовністю. Це — подих прийдешності, де відсутнє насилля і наруга над життям, над розумом, над серцем.

У тривожний твій сон — у багаття вітрів Прилетить птиця, жаром помічена,

Із твойого життя — із долини троянд Зникне пісня ніким не помічена...

Поет помилився. Сучасники «помітили» його пісню, бо вона наснажена глибокою правдою спів-

170

чуття, любові й щирості. На Сході кажуть: «Одна крапля не творить грози, проте вона віщує грозу».

Синя мрія Поета віщує близьку грозу оновлення світу, після якої прийдуть «каравани» скарбів духу народного, котрі «Землю мудрістю осудять». Одним із таких скарбів є болісна пісня Гриця Ти-менка, яку він проспівав сучасникам ув екстазі співстраждання й любові, мріючи про те, щоби наблизилась пора, коли «в розкішній грі неполо-нених явищ спадала снами й казками земля...»

Він палко вірив, що

...прийде колись на Землю цю відрада,

Проміжки марень виповнивши змістом.

І попливуть понад пустелі хмари...

І попливе понад землею пісня...

Олесь БЕРДНИК

171

Дорогий Друже!

Посилаю ще сторіночку до спогаду про Гриця. Одразу після першої сторінки можна ввести ось це. Дивися сам, як скомпонувати.

Як Твоє здоров'я? Чи вже нормально ходиш? Вітаю Марту, Оленку, близьких!

Всіх гараздів Тобі!

Обнімаю!

З пошаною Твій Друг Олесь.

10 вересня 1988 р.

Він народився в 1944 році в селі Проців Бориспільського району. Батько, який після визволення України від окупантів, пішов до діючої армії, не повернувся з війни. Самотня мати народила «мізинчика», останнього сина, в передостанній рік світової руїни. Гриць ще в перші роки свого свідомого життя був неподібний до двох старших синів — Олексія та Миколи: ті виростали хлопцями хазяйновитими, ретельними господарями, раціонально мислячими, а він — «не від світу цього». Пропадав у чагарях, на луках, міг цілими годинами спостерігати політ птахів, хмаринок, бесідував з квітами, деревами, або навіть сам із собою. Над ним кепкували, насміхалися, проте він не звертав уваги на такі кпини. Навіть пізніше, коли я познайомився з ним, мене вразила Грицева здатність повністю ігнорувати людський поговір, людські смаки.

Самодостатність — було його кредо. Доки людина самопрограмується навіть наймудрішими

172

стереотипами, але взятими для вжитку у когось збоку, — вона у в’язниці духу. Краще гранична убогість — але незалежність розуму й серця.

Закінчивши поліграфічне училище, він пішов працювати в одну з Київських друкарень. Там сталася аварія, йому пошкодило руку. Машина розтрощила пальці, травмувала душу. Пізніше йому часто снилася ця машина, вона жахала його, ототожнюючи з собою весь видимий Всесвіт.

Ми — в надрах безжальної машини, — часто казав він.

Вихід, вихід, вихід! — волало його серце. Гриць кидався в пошуках такого «виходу» до різних філософських концепцій (йогічних, містичних, позитивних, негативних, екзистенційних, прагматичних), просте відчував, що там всього навсього «великих Слів велика сила»! І знемагав під тиском тривіальних стосунків — інтимних та соціальних, і мовчазно квилив під зорями, звертаючись у глибини часів та просторів:

— Браття, де ви? Де ви, друзі? Чому мовчите?

Єдиною втіхою була любов старшої сестри. Вона розуміла його, жаліла, допомагала. Раптова смерть сестри була передостаннім ударом. Наступним ударом — і, може, останнім — виявилася смерть близького товариша Олекси Булиги — молодого ученого і поета. Цій події присвячено вірш «Смерть метелика».

Всього кілька років свідомого, творчого життя, але скільки вмістилося в ті роки?!

Олесь БЕРДНИК

173

"Грицю! Будьте ласкаві, перешліть мені книгу. Дуже потрібна. Вдруге прошу. Будьте щасливі. Олесь. 14.08. 1968"

Олесь Бердник

с. 8

Григорій Тименко НА ВУЛИЦІ МЕРТВОГО СОНЦЯ

ТРЕТЄ ТИСЯЧОЛІТТЯ: УКРАЇНСЬКА ПОЕЗІЯ

Григорій ТИМЕНКО

НА ВУЛИЦІ МЕРТВОГО СОНЦЯ

то же: Дзюба Іван. Апокаліпсис Григорія Тименка. – ж. «Сучасність», 1997, № 2. (О. Бердник про Г. Тименка)

то же: начиная со стр.643 по книге

Іван Дзюба "З криниці літ. Том 1"

http://chtyvo.org.ua/authors/Dziuba_Ivan/...

***

Гриць Тименко, поет-шестидесятник. На жаль, лишився невідомим для більшості читачів, тоді, в 60-х, не друкувався, зараз вийшло буквально кілька віршів у антологіях. Зник за невідомих обставин, є кілька версій, від убивства до самогубства... оскільки був дуже молодим (якщо не помиляюся, йому було 25-26 років), а ще й не дуже товариським, то й слід за ним лишився вельми слабкий... З батьком вони були дуже близькими друзями, Гриць вважав його навіть деякою мірою своїм учителем — в духовно-життєвому сенсі, не в літературному, як поет, Тименко на голову вищий від Бердника Фактично батько був чи не останнім, хто бачив його живим...

Поет-шестидесятник, який, на жаль, лишився маловідомим для читачів. Зник за невідомих обставин у 1968-му році.

На фото: Гриць Тименко з Олесем Бердником. Вони з батьком були близькими друзями. І завдяки цьому в нашому архіві зберегася повна збірка поезій цього талановитого і вродливого хлопця. Сподіваюся, колись ці вірші ще вийдуть друком і знайдуть свого читача...

(Громовиця Бердник)

Україна" №31/1988 (липень)

***

#ЧИСТА КРИНИЦЯ #

Незабутній Гриць Тименко (1945— 1968). Метеором пронизав його дух небосхил шістдесятих років, проте запам’ятався багатьом. Чому так? Адже те, що написав він, складає ледь-ледь невелику збірку поезій...

Річ у тім, що його життя було тотожне написаному, продуманому, вистражданому. Він вабив не лише зовнішньою красою (тип врубелівського Демона), а й монолітністю духу, щирістю серця, безстрашністю пошуку.

Що ж він шукав?

Казковий бік Світу, його легендарне Джерело. Його щоденно вимучувала недовершеність, недосконалість життя (і буття взагалі), він палко вірив, що за примарною метушнею розтерзаного буденного втаємничено правдиву сутність світу, але треба здійснити мужній і безстрашний вибір, щоб сягнути тої Казки, щоб стати її співучасником. Такий вибір, як у багатьох казках, де герой читає напис на Камені Перехрестя: «Підеш ліворуч — коня втратиш, підеш праворуч — сам пропадеш, рушиш прямо — з конем загинеш...»

Він вибрав прямий шлях, як і належить лицареві у прадавніх сказаннях. Тяжіння до обрисів прийдешнього й біль від абсурду сучасності розривали його.

— Мені болить,— такий був постійний рефрен його настрою.

Боліли Грицеві лихоліття рідних людей, народу. Боліла біда живої природи, на яку звідусіль наступали технологічні рептилії, засмічуючи води, повітря, небо, здіймаючи над чарівним світом квітів і трав хижу лапу руйнатора. Він не бачив якогось реального виходу з круговерті страждань та мілітарного безумства, а сподівався лише на глибинну мудрість Природи, в надрах якої вже десь рухаються «каравани, що з віків прийдуть і Землю мудрістю осудять...»

Я запам’ятав його із зустрічі в шістдесят другому році, тоді в ірпінському Будинку творчості збирали семінар молодих поетів та прозаїків. Який він був радісний, окрилений, натхненний! Згадується його тодішнє поетичне кредо: Протуберанцями бавилось небо І вирувала Земля...

— Так треба, так треба, так треба! — Душа карбувала моя.

Інакше й не може бути:

Руху, руху більш,

Щоб вічно в проребрені груди Бився розпатланий вірш!

Уже в цьому розхристаному вірші відчувалася небуденна динаміка й космічне мислення. Проте це були перші кроки юного таланту, і його полум’яний оптимізм неминуче мав гримнутись грудьми об мури суворої дійсності. Певна річ, так і сталося. Який же був результат такого зіткнення?

Довго йду, скоріш не йду, а віюсь... Віюсь вітром і водою ллюсь,

І на Землю вічності жаліюсь,

І на землю стомлено молюсь...

Минуло тільки п’ять-шість років. І отака метаморфоза! «Довго йду!» Скільки ж віків прокотилося в душі поета за ці кілька літ? В якому часі жила його душа, які виміри прикладала до подій сьогодення?

Звичайно, міщанин може зневажливо відмахнутися від поетового болю й плачу: що важать муки якоїсь розчарованої душі, коли світ потрясають громи повстань, війн та невпинного насильства різномастих тиранів?!

Але такий вимір неприйнятний до душ, подібних до Гриця. Вони приходять у цей вік або з принципово іншого світу, або з нашого гармонійного майбуття. Вони ніби провісники прийдешньої Ери Любові й Радості. Такі люди — не бійці, вони прилетіли з такого краю, де вже нема ворожнечі й ненависті, де не лише люди живуть «в сім’ї вольній, новій», а й вся Природа згармонізована в дивоглядному вінку єдності, пісенності, милозвучності. Ось чому навіть зелений колір трав, дерев і мохів здається поетові загрубий, негармонійний.

М’яко ляже на мох зеленавий — На мережку минулого дня —

Синє листя води, синє листя

конвалій,

Синє листя майбутнього дня.

Сині барви у нього асоціюються з ніжністю, любов’ю, духовністю. Це — подих прийдешності, без насильства й наруги над життям, над розумом, над серцем.

У тривожний твій сон — у багаття

вітрів

Прилетить птиця, жаром помічена,

Із твойого життя — із долини троянд Зникне пісня, ніким не помічена...

Поет помилився. Сучасники «помітили» його пісню, бо вона наснажена глибокою правдою співчуття, любові й щирості. На Сході кажуть: «Одна крапля не творить грози, проте вона віщує грозу».

Синя мрія Поета віщує близьку грозу оновлення світу, після якої прийдуть «каравани» скарбів духу народного, котрі «Землю мудрістю осудять». Один з таких скарбів — болісна пісня Гриця Тименка, яку він проспівав сучасникам в пориві жалісливості й любові, мріючи про те, щоб наблизилась пора, коли «в розкішній грі неполонених явищ спадала снами й казками земля...»

Він палко вірив, що ...прийде колись на Землю цю

відрада,

Проміжки марень виповнивши змістом. І попливуть понад пустелі хмари...

І попливе понад землею пісня...

Незабутній Гриць Тименко. Втрата (одного дня поет вийшов з дому й не повернувся), яку забути не можна. Біль, що не минається.

Олесь БЕРДНИК

13

ЧИСТА КРИНИЦЯ

Гриць ТИМЕНКО

МОРСЬКИЙ ЕТЮД

Розпливається знак водяний на безмежжі паперу — згадка в мозку гуде, як сталевий пропелер.

— Блисни, море, в очах бурунами хвиль!

Гнів віків не прочах, нахромившись на штиль.

...Тихо морем бреду — прислухаюсь до мови дельфінів...

Бірюзою води прохолода полоще мене...

Там, де моря овал з небосхилом узявся за руки, сейнер міряє дно, блискотінням своїм

зацікавивши риб...

Скалки сонця пливуть на бурунчастім дні, лічать хвилі без думки на успіх...

Шепіт моря, як сон, шепіт моря, як гнів, шепіт моря, як усміх медузи...

Розбивається він об ті скелі прибою — кістяки мезозаврських риб,

що росли навмання і служили жандармами моря, і тепер ще живуть в сірих склепах століть...

Тихо морем бреду, вперто міряю дно — чайка крила полоще у чубі...

— Море, море, як сон, море, море, як гнів, море, море, як усміх медузи.

ЕЛЕГІЯ

Тихий сад’у густому тумані Білу пісню випещує в гіллі...

У долині троянд, у долині зітхань

Пісні простору досить для пісні.

Сад мовчить. Синє листя води Обтрусивши, лягає спати...

У долині троянд, у долині зітхань,

У долині любистку і м'яти.

М’яко ляже на мох зеленавий —

На мережку минулого дня —

Синє листя води, синє листя конвалій,

Синє листя майбутнього дня.

— Тихий сад, тихий сад — синє листя води У одежі холодних туманів,

Біла пісня твоя у долині троянд —

Біла пісня палкого кохання.

У тривожний твій сон — у багаття вітрів Прилетить птиця, жаром помічена,

І з твойого життя — із долини троянд Зникне пісня, ніким не помічена.

Сад мовчить. Синє листя води Обтрусивши, лягає спати...

У долині троянд, у долині зітхань,

У долині любистку і м’яти.

ПРОЗОРИЙ ЕТЮД

Упав на хвилю

холодний клапоть зимового неба.

Упав і зник.

Немає бризок.

Лиш тінь крила

прошурхотіла лезом і пропала...

...Яка красива смерть! —

Самотність і глибини...

Людина плакала... тримаючись за хвилю, сміялись сльози з глибини і неба, і слався дим сталевими клубками, і дим тікав від твердості води.

Людина плакала... і зломлене весло, як зверхність моря, плавало на хвилі.

Мовчить земля, мовчать її сади; тіні хмар роблять її схожою на гієну.

Як довго ти жив на ній і як швидко помер!

Чи будуть знову сніги, чи тіні хмар ще будуть?

Буде мати сидіти на призьбі і підставляти сонцю тіло старече, і пустотлива кицька лоскотатиме їй висохлі ноги. Мовчить земля, бо що й робити має?

Кораблі втоми везуть її плащаницю в пошуках цілувальників.

Так тихо навколо,

жоден звук — метелик не порушує

первісного моря тиші. Лише покинута мати лущить квасою

в зітрухлих ночвах та нескінченні тіні хмар біжать і біжать.

ПРИСМЕРКОВИЙ ЕТЮД

З акваріума випливло крило і понесло сріблясте дно у сутінь.

Заграла спектром бульбашка води, останню тінь навіки поховавши.

Розсмоктались сутінки, як сни, тільки тінь твоя одна печальна не зникає з білої стіни.

Тріпотить останній лист на вітрі, обірвалось сонце небокраю — там клепає місяць срібну косу, щоб скосити з неба зорі стиглі.

На стіні малює пензель очі — суче вії довгою рукою...

В НІЧ, БАГАТУ НА ХМАРИ

Висне морок на веслах ночі павутинням тонкого прядива, на минулий пробілений день тихий дим непроглядності падає.

Крикне чайка на хвилях літа, біла тінь світлячка впаде...

І ніде не прогляне місяць, і немає зірок ніде.

Бродять шуми по плавнях теплих,— пісня вогнища призабута.

Було б страшно, коли б не сумно, була б пісня, коли б не смута.

Біла квітко, нащо розквітати білим полум’ям, вранішнім сном, нащо ніжно всю ніч колихати свою тугу під темним вікном?

Сад шумить, сад не знає спокою — не засвітиться вікон краса...

Десь хапливо бреде лободою в його очі перлинна сльоза.

Терен тиші кульбабою звіявсь на широкі долоні вітрів, в білій квітці померла надія і заплуталась в гіллі хотінь.

Сад шумить, сад не знає спокою, сіє листям і дзвонить плодами, і пливе біла квітка водою, і летить біла квітка вітрами.

•

У пісні з мережива холоду, коли тиша обляже півсвіту, є солодкі слова утоми, що голублять байдуже тіло.

Зупинись і приляж на хвильку — ти вловиш небесний сум, збагнеш всесилля миті й віддаси їй свою красу.

Тільки тиша навколо світу і прозорий безмежжя дзвін...

Як чудово, що є повітря і є сон,

що пливе у нім.

•

Лийсь, водо, і жебони від щастя — довгий вік ніколи не коротша, чорний ліс не почорніє більше — лийсь, водо, і жебони від щастя. Сині очі айсбергами в морі в твоїм щасті плаватимуть вічно, бо комусь дається шепіт моря, а комусь — блакитний шепіт вітру... •

Щезнув останній промінь — тиша дощем шелестить, розбивши пташиний гомін об вечір шорсткий.

Звично калюжі місять жаби спокійно-німотні, ех! коли б виплив місяць серцем холодним!

Хай би гульнув до ранку, як вміє старий гуляти; може б, загоїлись рани самотньої хати...

Музика, тиха музика — грає оркестр дощів...

Волога цівками русими спадає в кущі.

Блиснув один раз, другий вогник в самотній хаті, струни напнувши туго, щоб цілу ніч грати.

Добре тепер під небом — я і маленький вогник, нам більш нікого не треба сьогодні.

Музика, тиха музика — грає оркестр дощів.

Волога цівками русими спадає в кущі...

***

Petro Olar

3 ч. ·

Сьогодні вирішили з Громовицею Бердник розмістити анотацію та синопсис до фільму "Апостол Безсмертя" ,над сценарієм за мотивами роману Олеся Бердника ми успішно і твор попрацювали в минулому році і надіємось скоро завершити. Важлива думка читачів та глядачів яке б вони хотіли бачити кіно, чи чекають вони таку екранізацію відомого роману з української фантастики... Запрошуємо до діалогу:

Студія «АРАТТАФІЛЬМ»

Петро Олар за участю Громовиці Бердник

АПОСТОЛ БЕЗСМЕРТЯ ( ВОГНЕСМІХ)

(Apostle of Immortality)

(Сценарій художнього фільму за мотивами роману

Олеся Бердника, з восьми новел,

які стануть окремими телевізійними фільмами)

Анотація: фільму ”Апостол Безсмертя”

Цей фільм про наше вчора, сьогодні і можливе завтра. В образній формі, як у дзеркалі

разом з героями ми побачимо свій приспаний внутрішній світ з яким ми народились. У

новелах фільму відтворено середовище в якому людина змінюється і преображається. Зцілення людини, її душі та тіла йде через атмосферу довкола неї, емоції Радості, Сміху, Слова, а головне матеріалізації думки. Про все це майже 30 років тому розповів письменник Олесь Бердник. За мотивами його роману створено сценарій фільму ”Апостол Безсмертя”

Синопсис: фільму ”Апостол Безсмертя”

Більше двох тисяч років на землі говорять про яскравий приклад Воскресіння з мертвих.

Герої фільму, кожен по своєму проходить це преображення та гармонізацію і нове духовне

народження.

Не за далекими зорями, не в потойбічності таємниця нашого покликання, а поруч, під

нашими ногами, у надрах прадавньої Геї, хоч розуміння цього покликання затемнене й

спотворене віками рабства та марновірства. Про ці забуті філософські істини в образній

формі та захоплюючих сюжетах герої відкриють для нас наш втрачений рай.

Молодий журналіст Гриць Гук, що поєднує майже всі новели, є «розповідачем» і головним героєм — в певній мірі є нами, глядачами.

В першій новелі “АНІ — СИН ЗІРНИЦІ Гриць відкриває для себе незвичні

можливості людини. Це немов його втілення у минулому та майбутньому, але зустрілись

вони сьогодні. І той неземний образ Радісної Істоти в горах є те, що ми втратили в минулому

і ще не готові сприйняти в майбутньому.

Всесвіт Космосу у фільмі буде перенесено на Землю і присвячується їй та ще не

народженим нащадкам. Фантастика подій яскраво переплітається з близькою реальністю

нашого часу. Своєрідним вибухом і прологом фільму є конференція в Кіберцентрі, де вчені обговорюють створення «живої ЕВМ» (30 років тому це була чиста фантастика, але зараз уже виглядає як найближче майбутнє).

Немов епіграф звучать слова з шумерського епосу: «Мудрість — то безстрашність мислення. Правдиво мудрий лише той, хто не творить для себе ідолів мислі. Хіба можна назвати, мудрим того, хто лише повторює, заучує чужі міркування та переконання? Правдива мудрість знає, що кожна проявлена думка — умовність. Нерушиме лише прагнення свідомості охопити собою буттєвість, тобто — наповнити любов’ю й радістю кожну цятку всесвіту. Збагнувши так, мудрий знає, що він на шляху, правди, і той шлях неминуче приведе його до храму тайни, де всі і все зустрічається. Що шукає, що воліє древо,

виростаючи з маленького зерна? Воно прагне знову породити зерно, багато зерен, тобто

дати Плід, з якого саме вийшло. Так завершується великий цикл доцільності, так ріка

вертається до Джерела, з якого вийшла. Чого прагне людина? Повернути свій плід розуму

й серця у велике Джерело буття, у лоно Великої Матері»…

У новелах ДЗЕРКАЛО АСУРІВ , ТРЯСОВИНА , ВОГНЕСМІХ , НЕБУВАЛЬЩИНА ,

ВІЧНИЙ ПОЧАТОК , КОСМОАНДР , У ВОГНІ НЕ ГОРИТЬ поступово розгортається сімейна сага великої родни Василя та Ярини Гуків, паралельно з якою показується і історія Планети ХХ-початку ХХІ століття, і роздуми героїв фільму про долю матері-Природи, про майбутнє рідної землі і Планети. Фантастичні події фільму примхливо переплітаються з реальністю нашого часу і перенесуть нас в майбутнє, на два- три покоління.

Агроном Іван Гук думає про день коли Земля чекає зернину і день, коли людина чекає плоду своєї праці. Він говорить про важливість «збереження» екологічної рівноваги.

«Ще й досі побутує думка прагматична, обивательська, примітивна: нам поки що вистачає «харчу», «палива», то треба подбати й про своїх нащадків, щоб і їм було що «їсти» і було чим «палити». Це не тільки принципово неправильна думка, а й шкідлива. Треба подивитися на динаміку всієї біосфери, як на існування власного тіла. Адже ми не

відділяємо, скажімо, інтересів нейронів мозку від інтересів соматичних клітин шкіри, або

печінки, або серцевої тканини? Для цілості кожна частка організму рівноцінна й важлива.

Окрім того, ми забуваємо, що треба визначити наш статус у Всесвіті: хто ми, що, звідки й куди? Це не марне запитання, не схоластика. Це питання питань. Адже ми досі не відаємо, яке співвідношення живого пласта Геї-Землі і мертвого Космосу».

У різних новелах поряд з майже містичними поетичними візіями Русалії — з’являються нові обрії розвитку штучного інтелекту коли професор Боголо говорить що: «Творці «Резева» самі не можуть передбачити можливостей, що виникають в надрах альтернативної ЕОМ при пошуках варіантів спілкування з прийдешнім. Тому не чекайте раціональних пояснень. Можливо, «Резев» творить з нашого алгоритму певні історичні персоналії, щоб символізувати проблеми, які нас бентежать».

Русалія — поетичний образ сюжету, вона символізує необхідність розуміти і відчувати Природу, невіддільною частиною якої є кожна людина.

Русалія, молода лікарка-психіатр, єднає своїм розумом вікову мудрість прадіда, що живе в серці України на березі Дніпра, а також нові погляди батьків, які вивчають і живуть серед індійських провидців.

Вона має свій особливий погляд на світ і його стверджує в кожному кроці свого життя, а

також ділиться цим болем лікаря з дідом Редьком, таємничим знахарем-відуном з волинських лісів: «Здавна у мене відчуття, що вся земля — хвора. Мені тяжко пояснити це чітко, але душа не приймає історичне божевілля минулих епох і сучасну загрозу для всього життя. Навіть багато з того, що діється в самій природі, викликає подив, нерозуміння. Вся планета просить лікаря, цілителя. Людина повинна стати таким лікарем. Якщо не ми — то хто ж?

Мені радісно було ще в дитинстві бачити веселих людей, тварин, птахів, квітучу природу.

Моя душа знемагала й плакала, коли зустрічалося горе, нещастя, каліцтво, недуга. Серце

відає — таке не повинно бути! В корені життя — любов і радість для всіх…»

А дід Редько, знавець древніх народних таємниць і знань, нагадує їй про поетичну й правічну ніч, яка починається в ніч Івана Купала: «Рівновага ночі й дня. Космічні терези. Особлива точка бігу землі довкола Сонця. Прадіди спостерігали, що в цю ніч відбуваються великі зміни в силовій напрузі рослинного світу, міняється їхня енергетика, як сказали б сучасні дослідники. Це ніби гребінь сонячної хвилі, найвищий підйом зусиль природи. Зумієш зачерпнути в цю ніч згущеної сили — матимеш захист на цілий рік».

Герої притягуються незримими лініями спільних думок і сюжету одне до одного і зрештою зустрічаються на березі Дніпра. Повні символізму і поетики сцени з вогнем коли Русалія просить Гриця:

«— Запали…

Вона глянула на нього чаклунськими очима, ніби давно чекала появи Гриця саме

тепер, в цю хвилину. Показала рукою на кільце хмизу, складене на кручі, тихо звеліла: —

Запали…

Він зробив це блискавично, ніби ждав такого наказу. Спалахнули перші багряні

пелюстки, весело застрибали на сухому гіллі. Русалія зірвала з себе літнє платтячко і стояла перед ним нага, ніби тільки що народжена зорями і виплекана, омита Дніпром донька праслов’янського краю, відсвічуючи рожевим перламутром юного тіла. Владним рухом звеліла зробити те саме йому. Заворожено дивлячись на неї, він роздягнувся. Відчував, що відсутня жодна засторога, жодна незручність чи соромливість.

Кілька хвиль — урочистих, неповторних — стояли вони мовчазно, як титани

прадавності, обнімаючи поглядами одне одного, п’ючи напій тривоги й тайни, що мала

відкритися.

Вона простягнула йому руку, рожеві пелюстки пальців переливалися в променях

полум’я, ніби казкова квітка. Він розкрив сильну долоню, в яку Русалія віддано поклала свою

руку.— Ввійдемо в огонь, і хай він очистить і з’єднав нас!( тихо мовила вона.) — Навіки!

Поєднання містики та поетики українського фольклору та вірувань — і фантастичних найновіших відкриттів учених, сімейна сага родини Василя та Ярини Гуків на тлі історії України ХХ століття, — все це створює кінематографічну поліфонію образів справжніх

героїв, кращі сторінки життя яких хочеться повторити і мати за парадигму для наступних поколінь. Ця несвідомо забута тема людського життя на землі стане головним

лейтмотивом всіх серій телевізійної версії та однієї саги – художнього фільму “Апостол

Безсмертя ”

«Життя — то шлях від двох невідомостей і найбільших таїнств людини – народження та

смерті. Проста істина, але шлях то важкий, бо все просте часто пов’язане з найбільшими

труднощами…». Про це наш фільм і своїми епізодами він стане камертоном, що

пробудить у серцях глядача образне сприйняття свого майбутнього і дасть нам віру у те, що ми можемо робити на Землі справи безсмертні, у кожного є шанс стати Апостолом безсмертя. Головне жити в Радості та Любові…

Сценарій в діалогах більш захоплюючий а вершиною всіх почутів буде кіно, якщо ми цього захочемо разом...

https://www.facebook.com/petro.olar/posts...

***

* Повне зібрання творів у 35 томах "Всесвіт Олеся Бердника".

* Бібліотека для юнацтва "Світ мрії та передбачення" — твори, які рекомендовані до вивчення у шкільній програмі.

* Посібник "Вивчення творчості Олеся Бердника в школі".

20 березня 2018 року обидва зібрання йдуть у продаж.

І — спецвидання першої повісті "Поза часом і простором" до 90-річчя Олеся Бердника. Спецвидання можна буде замовити вже в Новорічні свята.