Коли є якесь товариство, то бавишся, а як нема — то що?

Нудишся?

Ну! Дарма! Чого тут нудитись коло живого діла?

Це тобі не тюрма, не в’язниця якась, де навіть муху або павука якого трудно буває побачити, щоб хоч на них звернути увагу свою, та погрузнути в мрії. Забутися.

Ні! Це не в’язниця.

Це великий, вільний світ, і поросята не мухи, не блошиці чи комашня якась, а досить-таки велике створіння, на яке можна любуватися, не дуже приглядаючись.

А щоб це було цікаво, то треба думати і треба вміти думати!

Отже, бачите, порося.

Що воно таке? М’ясо, кістки; з’єднано докупи; з’єднано доцільно, лагідно, спритно... Рухається!.. Перебирає тими ноженятами. Біжить кудись...

Тиць! Стало!

Повернуло назад.

Бігом!.. Тихо! Звернуло вбік! Грається! Ґзиться.

Чого це йому так весело?

О! Підбігло до другого та й штовхає його під бік. Те хоче відповідати тим же, але ні! Брикнуло, надулось і пішло, — побігло геть.

А це вже біжить до другого брата чи товариша... але спинилось! Щось риє, цямка.

Їсть!

А як воно ходе!?

Диб! диб! — тюку-тюку, ніжка за ніжкою... Машинерія!..

Диво!

А от поважний віл:

«Туп!.. — туп!..»,

«Туп!.. — туп!..», Ледве, ледве.

А хвіст? Наче тобі окреме щось, живе:

— Хлясь!.. хлясь!..

Хлясь!.. хлясь!..

Дивний той світ! Все у ньому — таке мудре. А глянь! І гуска... крук... і метелик...

О! Присяй-бо, не нудно.

Куди не подивись, то скрізь є щось нове, цікаве. Щось дивне в своєму роді.

І віз той, що дядько ним поїхав... Бач: коні все: «тюп-тюп!», а віз собі: «круть-круть»... і те і те є дивовижне! Цікаві в своїй суті, бо дуже складні.

Такі видовиська є всюди на селі.

По всій землі.

ІІ.

А в місті що? Тут теж цікаві речі! І це двічі повторим. Одеса! Порт!

Тут руху без кінця!

Одразу тут тобі молодця закрутить.

Ми глянемо — лиш зверху на ці дива.

Яка тут публіка щаслива! Це перед нею завжди все. Вона погрузла в ньому.

Для тебе ж новина й дуже дивовижна.

Ось море.

Кораблі... та ж чуть не поросята! Так саме сновигають... Ото проклята фантазія.

Але таки...

Ну, чисто пливають, неначе ті качки!

Один аж он-он-о! Аж чуть, що манячіє. А другий близько вже! Реве, як навіжений!

А вітер з моря віє.

Але найцікавіше, то це метушня їхня в гавані.

Той тулиться до берега, якось там так незграбно, той моститься якось задом підійти, а той там гуркотить…

Простяг страшенні руки, хапає з пристані такі великі клунки, що сумно аж стає, як на теє дивишся.

А ось! Малюсенький!.. Пацятко!.. Курченя! Як трісочка якась так з боку притулився... І він теж з димарем!

Шипить. Пускає пару.

Але ж чи справді він такий маленький?

Ба, ні! Там з п’ятеро людей он возиться над чимось, а їх же мало на ньому й помітно. І ще їх двадцять влізе!

Тим часом корабель — якраз як шкаралупка оріхова, що вміщена з відром разом у копанку одну.

А то... Диви-диви-диви! От там дивовисько!

Страшенна величінь! Човен — як все село; великий-превеликий!

А біля нього два... неначе б ті щури за слона взялися б та хтіли б потягти десь.

Один, як та бджола над згинувшим трутнем клопочеться, намагаючись тягнути.

Вчепившись мотузком за носа велетню, він дметься з усієї сили.

Сопе, пихтить, курить та свистить раз-у-раз.

А другий велетню до заду причепився тай собі — сили циприкує!

Тепер вся метушня десь зникла із очей.

Ті, решта, кораблів зовсім вже не цікаві.

Увагу спинимо ось на чому.

Цікаво дуже знати, чи цих два «смовзики» і справді такі сильні, що того корабля, обернуть в цій баюрі.

Це ж — миша коло бика, це — муха біля миски!

Але ж диви! Пішов! Повертається лихо.

Хоч, правда, дуже поволі. Для ока, то й зовсім нібито не помітно.

Але візьміть-но! Човен, той велетень, випростовуватись став!

Нарешті випливає зовсім на середину.

О! Видно вже, як іде, як «котиться» у бік один всім носом.

Це став вже поперек.

Так десь то саме й треба! Бо «смовзики» тягнути перестали, а, перегукуючись свистками, поринули назад, у другий бік.

І самий пароплав, то був як притаївшись, ніяк не ворушивсь! Так, наче б не живий.

А це ожив!

Гукнув свистком і пару разів крутнув гвинтом з-під стерна.

Вода запінилась! Піднялася горбом і розлилася навкруги, наче каша.

Великий горб води побіг-побіг-побіг!.. Геть навкруги півколом, начебто гойдаючи всю воду. Маленького досяг вже пароплава. Гойднув, підкинув ним і геть пішов ще далі, розгойдуючи все: цурпалки дерева, тріски, соломи віхті та инший бруд, що плаває по воді.

На веслах човник йшов; під хвилю підвернувсь. І ним підкинуло, що ледве той не перекинувся шкереберть.

Не спритний хтось сидів на стерні в нього, — инакше це б — ще й втіха...

Але ось: наш велетень і справді відживає. Пускає дим, галас йде на ньому, хтось в рупора кричить, канати гуркотять та брязкають маленькі ланцюжки.

Два човни-смовзики вже в другий бік цупкують. Спинити хотять, щоб це здоровило більше не «котилось». Але пароплав і сам занепокоївся цим.

Крутнувши пару раз вперед, він хід дає назад і воду спінену пускає вже під себе.

По хвилі — знов вперед! Бо й справді рушив був всім корпусом назад, а гавань, бач, тісна, не дуже розженешся.

Повнісінько ж човнів, додатку ще до того.

Поб’є одне одного, коли свій рух не будуть гамувати та керувати собою лагідно.

Великий корабель от випроставсь, як хотів, і знов віддав себе на ласку малюків.

А ті, вчепившись за ніс йому обидва, вперед до воріт гавані щосили потягли.

А там за ворітьми — теж щось подібне до цього.

Ці ж самі «смовзики» вже взялись помагати другому. Такому ж велетню, що з моря підійшов.

А той що вивели?

Той пішов собі далі.

III.

Цікава річ отії кораблі!

Та ж це цілком живе створіння, з заліза вроджене, живуче на землі.

Цікавий як пливе, цікавий й на стоянці. Цікавий як істота він, складна і дуже мудра.

Ото він став у гавані — на якір чи біля причалу.

Він собі помалу спочиває.

Для очей видимо нічого не працює. Тим часом же — живе.

Він дихає: провітрює всі люки..

У нього, наче кров, вода тече по руках.

Він їсти вимагає і їсть оте вугілля.

Вода, яка ходе по трубах, бруд всякий геть змиває та зносить в море.

А та, що протікає крізь стіни його, десь у щілинах збираючись внизу, теж — зовсім непотрібна.

Вона може залляти увесь той корабель.

І от її випомпувати треба назад у море, геть, щоб тут не заважала.

Взимку треба скрізь все чисто обігріти.

Треба десь подіти сміття. Воно ж збирається і день і ніч усюди, а найбільше біля печі.

Все це без перерви проноситься по трубах та йде геть надвір, бо залізний звір любить чистоту.

А от він пробудивсь, ожив, заворушився, пащу роззявляє...

Їх дві, а то чотири зразу. Відводить геть кудись, убік великі щогли-стріли.

Це руки у нього, і дуже мудрі руки.

Він ними загрібає з землі, он, вантаж і пхає в свій живіт, аж поки не наїсться.

Потім закриється, затулиться та в другий край виходе.

А от як він підходе.

Прибувши здалеку, він має вантажу... чимало.

Тут вже, кажу, проводиться те ж саме, але навпаки.

Найцікавіше ж він видовисько являє, коли пливе у морі.

У відкритім морі.

Внизу вода, а небо вгорі.

І... більш ні сліда... що було би нерівне.

Гладеньке все, як стіл, як шкло, як... як...

Ну з чим його зрівняти?

Не видко ні горбка, ні деревця, ні хати... ніякого, хоч би там штурпака.

Гойдається весь світ! Повагом, переливом... кудись в безодню йде!

У безвістя прямує.

Пустеля... Далі туман ніби навколо; внизу ж лише хвилі... хвилі... хвилі...

Отут то здалися ті думки: охоплює вас сон, — всі рухи стали мляві. А нумо, ми заснемо.

Погрузнемо в уяві геть.

Вдивляймося в це тло бездонне...

Мабуть, цей світ без сонця.

Це инший світ, ніж той, в якому ми звикли жити.

Світ без щастя.

У нас воно буде! Ми мусимо його мати! Хоч нам би там довелось весь світ переробити.

Он там, в далечині червоне сяйво блима... Пильнуймо ж ми! Пильнуймо цього дива. Бо все в життю твориться тільки раз. І, може, не повториться більше.

А це видовисько цікаве. Ми... Скільки нас?

З чорних хмар, звідти...

З неба, з-під землі зійшлася сила «їх». «Вони» всі з сикавками. Гасити хотять вогонь червоний. Які ті сикавки блискучі та чистенькі.

А ними рухають ручки, як той папір... Охайні... Делікатні...

Ось чуєм голосно хтось каже:

— Господа! А где ж вода? Вода? Вода? Води... Ось де! Ми, наче, в морі!!?

Адже диви-диви-диви!

Пани зарухались. Жвавіше заворушилися.

Видко що збентежились.

— Налить води у сикавку нема кому! А сам я «нє умєю».

— Я рук жалєю!

— Іван! Поді налєй води? Ведь я же твой хозяїн!

— Та що його там лагідно прохати!

Вже чую — хвать! — за шию хтось мене і... б’є, чи наче душить.

— Створіння це геть все виконувати мусить. З ним панькатися не треба! Не слухає котре...

— І овшем, проше пана, паскуда та погана, хце рувним зе мнов биць! В батоги їх. Лайдакув.

— Свят цалий для полякув!

Підказує мені чуття моє яскраво, що хотів би, чи не хотів, а мушу я робити по панському наказу.

Щоб заграву червону загасити, їм в сикавку налити мушу плину.

Хіба ж води наллю?

Ні! Краще гасу!

Щоб загорілося тоді ще червоніше.

____________

Приємно якось так згрібати жар... Чужими, звичайно, руками.

Почалась метушня поміж панками всіма.

А в цей час «я» моє росте, росте, більшиться.

Світ цілий ворушиться...

І чую я себе скрізь, всюди, в кожному місці. Живу літ десять, двадцять, сотню, двісті...

Живу... живу... живу... Невидимим стаю... Великим-превеликим.

____________

Ми — в Океані... А скрізь робота йде! Кують, рубають, стружать...

Руйнують паркани, окопи закидають, рівняють весь світ під шнур, та рухають усім... та рухають усім... та рух...

Диви!

Із нетрів майбуття підвівся дивний світ...

А от ви уявіть...

Який?

Людей отих, людей!

Простори незчислимі...

Не видко, щоб хтось і керував.

Ні в жартах, ні в журбі. Вони самі собі працюють.

____________

Гойдають нас у морі хвилі.

На сірому цьому тлі ти бачиш дива.

Йде в море корабель назустріч нам. Це місто величезне, збудоване із криці та заліза.

По згоді загалу, що став на шлях братерства, будова ця склалася з цілої військової ескадри, що стала ось ні на що не потрібна, бо вже нема війни, не б’ються люди.

Працюють же вони тільки для вдосконалення життя.

І ось! Витвір їх новітньої культури.

Цей місто-корабель є школою юнацтва.

З цілого світу тут зібрались юнаки, аби великий світ не з книжки тільки бачити.

Навколо тихо і сонця десь нема...

От бота спущено.

По трапові ми зліземо на цей корабель, свій залишим на годину.

Наш ботик досягнув чарівного причалу. Тут сходці, щабельки, предивно делікатні. Поруччя золоте, мармуровий підмурок і поруч же газони дивних трав... дерева, квіти — попереплутані з витворенням штукарства та мистецтва.

Вартовий підбігає:

— Кого вам треба, брате?

— Він зараз буде тут.

— Як його звати?

— Відбуває учебний марш. Скажу, що так. Мій брат Касько, мене ж Сандик звати.

Я тільки встиг промовить, а чую — в цій же хвилі вже й відповідають. Звідкіль? Та хто? Навіщо?

Ну, все одно скоріше.

Вже, бачу, йде там хтось... не йде а наче б їде.

Тут вже ховатись годі. Стою і жду.

Прийшов. Узутий в самокати і справді рідний брат — студент університету народного.

Він вчився кілька років по різних школах в рідному місті.

Тепер середину навчання проходить і разом з тим весь світ побачити мусить.

Тепер вже що його спокусить і викличе в ньому бажання віки працювати, той край чи фах мусить він для себе обібрати без примусу, добровільно.

Кажу йому;

— Ти, братику, скажи, як все це пішло?

Коли ото і чую ось таке:

— Скінчилося змагання за володіння світом, всі погодилися ніколи не сваритись та землями ні скільки не ділитись, з чужого не жити, всі лишатись на місцях, як в природі кожному був зрихтований план заздалегідь. Робити маєш те, до чого здатний.

В роботі ж, взагалі, ти будь справний.

Працює людина. Про рештки дбає вона. Ці ж рештки йдуть до инших на обмін.

Хто ж хоче вчитися, то це також є праця.

Задля таких збудована морська ця гора. Коли цікавишся — ходім. Щось скористаєш, може, з того.

Ото ми йдемо.

Дорога як кришталь по під ногами в’ється.

Здається, повітря нас несе. Ми наче маєм крила.

IV.

Коли я гляну вниз — і справді, ми в повітрі!

Внизу росте трава, гойдаються кущі, дерев верхи та квітів сила.

— Ой! нене! Що це за дивогляд?

І справді надзвичайне.

Мій брат і провідник розказує ось дивні речі!

Всі будови, стежки, хатки та збірні, що вимагають чистого повітря, збудовані на дротяних ніжках — так, щоб від рослин землі не одбирати. До того ж, деякі рослини зовсім вже не такі, щоб конче вимагали під собою ґрунту.

Багато вже рослин живе цілком в повітрі.

Тут можна, тільки йти чи їхать самокатом, але не везти нічого.

Для вантажу підземні є шляхи.

Внизу там, під землею, і весь «університет».

Верстатні, фабрики зразкові, музеї історичні, мистецькі, фахові, загальні, натуральні. Ну, словом, все, що цікавити мусить розумного знавця великого всесвіту.

Над ними йдуть навчальні кабінети та зали досвіду, чи також спробункові, ще зали виправні, для виправок фізичних.

Тут відбуваються грища та инші забавки.

А там, аж біля стріхи, салони відпочинку, мебльовані неначе буржуазно.

Не будеш же завжди отак ходити неохайно-брудний, невмитий, в брудному убранні.

Предивний острів цей! Це місто фантазійне.

Чогось «природного» нема тут і сліда. Все штучно зроблене, посаджено, прибито.

Але провіднику я все ж таки зазначу:

— Чому дверей ніяких і ніде нема.

— Що двері! Це ж дурниці. Аж здивував таки! Для нас вони є скрізь.

Він натиснув якийсь кілок — і диво зразу зробилось.

Серед кущів відкрилось ясно освічене підземне будування.

V.

Ввійшли під покриття. Все викувано з бляхи, цвяхи рядками.

Скоріше б все побачить, що це таке?

Ще кроків через п’ять... Самі відкрились двері, і входимо ми в залу.

На стінах малюнки цікаві, чудернацькі. Я їх не розумію.

Мовчу.

— Це кабінет проектів, — мій брат так поясня, спинившись біля столу. — До рисування тут приладів тих багато, начиння міряльне, писальне та папір, і біля кожного є по одній людині.

Тут кожний з нас працює дві години на добу. Тут вчаться розважати, раніш ніж взяти працю.

В відділі другому теслярська йде робота. Працюють тільки ті, хто має до цього нахил.

А далі слюсарі змагаються — хто швидше, ліпше?

А кузня, котлярня глибше — аж в самому низу, при самій воді. Походимо перш, тут і спустимось.

Повів мене він далі, по тих залах.

Тут студія мистецтв, вокальна, музикальна, мистецтво спритностів медико-хірургічних, мистецтво справ хатніх для вишколу дітей, мистецтво людського поводження з каліцтвом. Мистецтво хитрощів та штуки. Мистецтво витворів народного розуму. Мистецтво випиту думок у божевільних, мистецтво міміки та танців; мистецтво театральне.

І між всіма мистецтвами отими одне було найцікавіше. Звалось воно «мистецтво машинництва». Це значить — мистецтво керування машинами. І зовсім не дивуюсь, так і є, — аби добре керувати машинами дійсно треба бути митцем.

Але як воно — бути?

Що треба знати, щоб з досконалістю можна було провадити ото керівництво?

Для мене цікаві машини, я жадаю глянути на них. Ми рушили до головної зали мистецтва. Вчасно сказати — головного мистецтва. Зала займає якраз середину острова, гори чи корабля. Як хочете звіть цю будівлю, бо до всього подібна.

Ми входимо у ліфт і ним підносимось нагору.

Керувальне помешкання. Посередині, за шклом видко величезний люк. Це довгаста, глибока криниця, вона повна, аж кипить, кавалками металу, що носяться, як ті бджоли в рої — зверху вниз, знизу вверх — деякі холодні, чорні, глянцовані, блискучі, тьмяні, деякі нагріті на червоно, на жовто, на біло — і все це якимись чародійними руками носиться, літає, пірнає, виринає... Ну просто як черва!

Мені пояснюють.

— Це університет, чи навіть академія штуки керування машиною. Все те, що видко в цій ямі, виконується тільки автоматично. Ніде тут не торкається рука людська. Два рази на рік, серед зими і серед літа, буває свято «контролю праці». В ці дні не працюють, але досконально перевіряють всі деталі цілої цеї установи, і що є попсоване — беруть в ремонт звичайний, коли самій машині його не виконати.

Всю ж решту праці машина робить сама, для себе, одна для другої і взагалі без жодного втручання рук людини.

Мені не дивно це, але цікаво знати, як цього досягнуто? І як таки так можна? І от мене ведуть до столу керівника.

VI.

Середина помешкання зайнята отим великим люком.

Навколо ж, під стіну розставлено столи, біля яких стоять якісь стовпці цікаві і рури йдуть кудись — під землю.

Дивлюся на один.

Стіл, наче для писання. Перо і каламар такі саме, як треба. Оливці лежать та циркулі — всі приладдя для праці в кабінеті. Але, крім цього всього, тут сила пуговок, ручок та крантиків чудних і дивовижних.

А головне — посередині стоїть таке, як то колись так зване «зерцало» стояло у суддів, гранчастий поставець з нап’яленим на ньому рисуванням.

І грані, як екрани, від чогось відбивають тінь.

Це вільний столик маєш. Від нього можна нам усім містом керувати і конче наказать машинам працювати над тим, що є негайно нам потрібним.

— Ти ось не здатний в нас ходити, тому що ти прийшов з старого світу.

А май же в голові думку ти, що ми живем в часи машини.

От же і ти себе перенеси у світ теперішній, в часи оці новітні. Гадаю, ти себе переробить даси? Ось, глянь-но на мої ці «капці-самоходи». Це вже не чоботи, не черевики. Самі несуть мене, куди я хочу, аби лише зробив я відповідний рух.

У тебе їх нема, але ми зробим зараз їх, не віддаляючись від цього столу.

Ось бачиш, пуговка мала. По ній іде наказ до склепу, щоб дати шматок криці.

А знаєш він який?

І брат повертає отого поставця, з шухляди витягає рисунок самоходу і ставить там на місце иншого рисунка, який він вийняв і в стіл кудись сховав.

Дивлюсь, дивуючись — на рисунку, ніби в ілюзіоні, відбилась тінь шматка металу.

— Я, — каже, — зву шматок цей крицею, але неправда це, бо це шматок хемічного заліза, без жодних підмісів.

Такий вже в нас закон, щоб не було готових матер’ялів, задля мети навчальної, а сам ти мусиш все зробити так, як треба.

Звичайно там в життю цього зовсім нема. Там виробляє індустрія в великій кількости готовими всілякі матеріали.

Але це там, бач, є розкіш, а тут нам треба вчитись.

І отже вчись!

Нам треба крицю найміцнішу. Давай її ми зробим!

Візьмем ще золота, вугілля, вісмут та платини потрохи.

Ось-о, диви, як скачуть вже, як блошиці, заледве я цю ручку повернув.

Тепер цей матер’ял аж в самий низ пішов. Там є гісерня в нас. Це всеньке зробим плином і виллємо під жомом болванця.

Тепер дійсно крицею зробилась ця штука, і навіть найміцнішою.

А нумо ми її кувать скоріш!

Тут знов він натиснув якогось ричажка, і на екрані тінь — брусок почав ніби тягнутись, розсікся на шматки, декотрі стали гнутись, завились ковіньки та кільця.

— Невже, — питаю, — ти усеньким цим керуєш?

Відповідає:

— Або не маєш сорому, що ці дурниці кажеш.

Та ж мусиш пригадати, що бачив там, під шклом тим в горловині.

Ти бачив, літають там кавалки металу червоні, чорні...

Між ними так само і ці теж літають, та кожен раз в инакше місце попадають.

В одному — вогонь, стопилося залізо і стало крицею. Ця криця пішла до кузні, потім порубано її на різні кавалки, і з них вже зроблено потрібні частини по формі, яку ти бачиш на рисунку, а далі піде вже це все у «механізми», обточиться, де треба обстружеться, догнеться, вигляду набере чепурного.

Ти бачиш рисунок?

Поміряй! Якраз!

Таке-то брате!

Він справді навів тінь на той рисунок, і тінь прийшлась якраз!

На протязі хвилин тут річ фабрикувалась, яка була з частин дуже мудрих так, що коли б доброму механікові дати, щоб це зробив — і то, чи взявся б він за те. А для машин — дурниця!

— Готово! На, любуйся! Носи їх на здоров’я.

— Невже за п’ять хвилин? — здивований питаюся, бо сам собі не вірю.

Але ось вони вже тут і саме враз.

Взуваю і... о, диво!

Як я рухатись почав жваво. Не так, як той ведмідь.

Ні! Тут лише забажай, зроби лиш нахил — і ноги вже несуть тебе у тому напрямі.

Захотілось повернуть?

Зверни трохи!

І все, годі, досить!

В той бік ти весь подавсь і як човен поплив.

Захочеться скоріш — зроби лиш рух потрібний, і вже понісся вихорем.

Тихше? Подайсь назад!

Спинитись? Стань, тай годі.

Ну все влаштовано по людській вдачі.

Так що і не учивсь, а вже ходити вмієш.

VII.

Тепер вже ми рівня, в чоботях, то рухатись скоріше можем.

Ходім же ми сюди!

Побачим тут щось инше.

VIII.

Підходимо до сходів гвинтових, беремось за поруччя, і наші самоступи понесли нас угору, як той легенький пух!

Ми на самому верху. Тут рівний плац плодючий і розташовано: «господарство сільське», «лісництво», «садівництво».

Мій приятель питає, чи не схотів би я зробитись селянином?

— Чому? — кажу. — Для мене все одно.

Він погрозився пальцем.

— Не все одно! Брехня! Висловлюйся мудріше, а то подумають, що дарма час я гаю.

Ти мусиш всім цікавитись, як слід, щоб збільшить розум свій.

Ось глянь сюди. Ми зараз йдем спочити і в той же час морг поля упорати. Для цього сядемо й заволодіємо цим наче б «мотузком».

Це електричний дріт. Сполучення зі склепом господарським. Я гасло подаю, щоб вислали машини, а через дві хвилини машини будуть.

Не люди їх ведуть.

Ні-ні-ні! Тут зовсім не кріпацтво. Людина до машин торкатись не повинна, бо в иншому разі механік буде винен, який їх впорядив та в склеп ото поставив.

Але ось вони вже йдуть! Насамперед дряпак.

Приглянься ж бо таки! Ти дуже поетичний, про віщось мрієш там, треба бути скрізь уважним.

Про працю двигуна колись складем міркування окремо, а зараз глянемо, що буде він робити?

От зараз як скажу, щоб він віддав нам шану.

А ти собі міркуй.

От, бачиш? Як він іде, як стежкою прямує спритно.

Дивуєш з двигуна, який без батареї?

Не бійсь, он енергія іде від щогли, що з-під землі, аж он!..

Як свічка та стремить.

От зараз ці плуги спустити треба вниз, на землю з цих дощок.

Раз-два… Диви! З доріжки що зробилось!

Шматок цього шляху аж до землі схилився. Прямісінько на лук, де маємо орати.

Треба тепер подумати, як зробимо ріллю?

Плуга тут не треба, земля і так пухка... Ти, бачу, смієшся?

Мабуть, ти, голубе, не збагнеш, для чого треба робити нам ріллю — на яр?

То ось, зажди! Придумано вже штуку он яку.

Нам нічого тепер для жнив до літа ждати.

Коли я розпочав показувать спробунок оранки, то знай, що всеньке це так робиться навмисно, аби ти міг побачити всю «школу хліборобства», яке доведено до вищих ступенів.

От зараз ми зорем цей клинчик і засієм, а далі, ледве ще спочити добре встигне, як зерно сходити почне.

Почне рости на наших же очах, там викине стебло, а там заколоситься. Для всенького цього електрика потрібна.

Такий хліб, правда, йде на харч худобі, бо він не дуже добрий. Він не смачний як слід, шорсткий, припахує землею, але він вдовольняє.

Що швидко так росте?

Ми зараз кинемо цю оранку, а розпочнемо косовицю.

Ти бачиш отой лук? Який він вже дозрілий, а ще нема трьох днів, як він засіяний травою.

Ходи, лишень!

— Ступай в машину!

Це голос старшого механіка почувсь, якого звуть на кораблеві «дідом».

Повстає знов картина таж сама.

Та ж водяна просторінь, туман ніби роздавсь, трошки проглянуло сонце...

І так, великий корабель проходить океаном...

часопис "Шляхи мистецтва" №2 (4), 1922, с. 22-26

скоріше за все, перший фантастичний твір української радянської літератури

В літну... так і в зімну.

Без ніякої зміни.

— Тьху та. зіпнути б краще.

. Ніж ото працювати пда когось весь ти. №■0 життя.

День-уцень.

Без перерви, спочинку, без весели роз¬ваг, нояодечи потік та без сварки та лайки .ніж тебе.

А пройшло їх дитинство під плеканням ямок та иимилшви, при турботах уче- ■вхлоце(, внаметггих майстрів. -Хоч і в {іаашх краях та далеко одно від одного.

В®, наприклад родився па заводах Черво¬вого Жовтая із походження був українець, а лота була «яка, весела, простенька і страх працьовита.

А обоо ж однісінькі віком. А па вдачу, як той- так і та, перекопані в праці.

Ирпегуинди у двох у подружжі, в вероз- , лтчнгін єднати.

' ' Та в такій що залежносте кожне від свого нодружал, що ніхто і ніяк їх но ніг би ото рсиучитп.

їй фвигу без другого стерті..

У Впині, в Горішній Силовії було -раз травилось дао.

Не так бо й давно це. а років чотири вже буде.

Там гурт шахтарів «чужоземців» -пібп то, був захєп.тсппй в шахті та праці заго- ’коипє:гьського «повстанця» Кор-Фангі. Графа чп князя, хто його знає там. Далеко ;це звідціль та вжо.й давненько би трохи. . Тз.к- па пам’ять геть щсе не згадаєш.

Досить того, що нбзачнй загін гайдамаків петлюрівців під командою -польського ігмця ‘«партизана» вірвався в шахігорський рай¬он І 'ЗЧИНИВ в ньому 'бешкет.

Був як раз час обіду і робітництво’йшло ‘гиаеакиипок №щешшй. Через гвалт же схо- 'д'і.то'ПІДШІТИСЯ враз па гору.

(>т і сталось пещасз’я над шахтою, черга 16.

П’ятдесят шахтарів іііднімаючисз вверх у підземелля, були Гюмбами збиті у низ, і ршяи па ж, всі розбились до тенту, ■

А 750 ще із -їх товариства- довго тим са-. мим- замкнені були в підземеллю.

Ледве встикшспастись.

. А спаслись допомогою польського хлопа, що підняв до повстання довкружнпхшахтьо- рів.

Клекотала іселедасика земля. Підіймався старий і малешжий та йшли бити польських паїздппх «повстанців». Били дружно, били зовсім без жалю якогось а нарешті розбили цощенту.

Перемога пішла за отим шахтарем, що копав-Уь в пі.дземілю, за батрацтвом селезь- СЬКІІМ.

І аж стала після того оця перемога бабу¬сею нашого краю.

ЗІслодою отою, про котру ми оце зараз ве. і.емо розмову.

Молода ж таким чином бо, ото буде родом, як раз з переможців.

Нереможенківпа, тоб то вона.

Отаке!

По БптоМсіжій пригоді створився в Берліні, столиці німецькій бетоновий електрозавод іна пошану- затипуицпх в шахті героїв.

Він був батьком молодої Динамо, яку спо- редила йому його дружила Блектромай- ’СТеріЩ.

(кілько ж рук працювало над тим, щоб її отаво обладнати, скілько клопоту взнали станки і варстаки -всілякі, поки було штам¬повано її. Це тендітне серденько Динамо.

А збирано було його із тоненьких листоч¬ків, та настромлено щільно па крицевий вал. І обточено ще раз.

На валу чепурного колектора вміщено було, а умиті бішдамп мотки сектора мдаихдротів утопились владпепько в рядки жолоб¬ків, що навколо ротор охопили і злучились з 'колектором через топлений ЦИНКОВИЙ «лиш

Статор, її оддавали в окремій май¬стерні, а проточено його тут же у себе.,

Йасверлилп діри та нарізали різи, при¬крутили па шруби залізне серіддя, на яких шоламотапо «дроту в сорочці». <

І нарешті зробивши лице та затилля, скла¬ли в одно і родилась Динамо.

Перейшла вона цехи оздоби та спроби. Роск-вітчалась в блискучі фарби, одібрала «паїшюрт» на життя самостійно і почала шукати собі жениха двигуна;

Якось було точились бої аж за місто Одесу. Хижа флота чижих підійшла тоді з моря і повинна була розбивати повстанців з гармат.

То й була вона нам би нашкодила й дуже, коли б тільки ото не Марті.

Андрв Марті допоміг.

Він відмовивсь стріляти і спаслося пов¬стання.

У заводі «Марті» йшла гаряча робота.

Тут викінчувався новий, мотор.

Вже гисарня давно закінчила своє зав¬дання і лиття перенеслось в токарню.

Проточили ціліпдрп в інавмислих станках, їгідогіїалп1 поршні, пристругали гарнесенько картер сюди й докінчили вал колінчастий.

Все з’єднали до купи корбюратор і рурп з беків шрилуталп, запаляния дали і все стало готовим.

Чепурили також і його. Тілько менше ніж панну Дппаму.

Бо ж двигун молодець, не якийсь тобі «струцький» з бульвару, а він є робітник. _

Вн—'Персона серйозна, яка ціну собі доб¬ре знає і для цяцьки себе не віддасть.

Працьовитий!

Громіть бубни, бий в літаври, труби. Хай сопілка грає. Геть цимбали з триньканням журливим та ї кобза хай зажде годину. З ни¬ми ніколи оту7 сумну точити «антімонію», а потрібно діло якесь діяти.

Відбувається бо цо значна подія, відкри¬вається новий маяк па Чорнім морі, що сві- тіггпме вогнем червоним па шляху для люд¬ських кораблів. ■

• А з Берліну...

Зі столиці фабрик та заводів вирушає за- лізомідяна красуня Електрівна.

Зовуть її Динамо в товаристві, та вважа¬ють за найкращу річ, яка йно в світі може бути.

Вона темряву тобі освітить ясним світ¬лом, а зімою з хатп холод прожене.

Як гаряче літо, або жар на праці, годна остудити в холодящій дії.

Ростоппть па плин, пайтвердіщпй камінь, • виборе ■ із плину потрібну річ.

А плип розкладає на ріжне повітря і зо¬лото робить з простих річовин.

Просякне крізь тіло чарівним промінням І скаже що в середині є.

В роботі поможе:... піднести, притримать... а як що*крутитп то тількодавай.

Ось в лікаря крутить свердельце для зу¬ба. Машина маненька в кулак завбільшки.

А ось: товче камінь у ступі залізний, ва¬нта чудовисько в тисячу сил.

Дрібното ж нриладдя: дзвіночки, горілоч¬ки. пательні, бнгельлівсіляко -приладдя цо хата й життя... Чи р'/дю той, телефони без дроуу... А що вже й казати про все дротяне. Всього і не злічиш.

Не вистачить сили, щоб все зрахуватп.

І все то отая Динамо.

Красуня Динамо—стосот господиня, сто. тлеячівзмог та міліоп передбачень усяких-

I все це Динамо.

То не дурно я: двигун молодець ту¬ривсь так завзято та довго і зараз ось дбає про зустріч ТОЇ -МОЛОДОЇ.

Він в новім помешканню на високім бе¬резі моря, де маяк аж у хмарах стремить, піджидаючи світу для себе.

Він дістане цей світ від Динамо.

Дпнгуп-сокіл міститься- на пишну онд* ставу.

Збоку місце лишає молодій... дружині...

Але ось і вола.

В пелюшках, у чіамітці умотана щільно в л’япсоМу підстіллю з машипських перин, в мякенькій фотелі серденько її... з колек¬тором ясним- і в гарп-м схованим вся решта частин. '

І от їх виймають, звіряють, обтирають в них порох і вкулу складають, щоб було одно.

Гуляйте ж дзвоніть молотками,, хай вам засміються гранчасті ключі. Кінчайте, ж скоріше це жваво весілля.

Ось взяли па талі чавунне кільце. 'За- кільцо з великим зусиллям -підняли вверх (бо це найоажкіще) і ставлять па певному місці. '

Ось для молодого лаштують її лиця оюло- даіієу... з його боку вмостили «щоку».

Цілуй же козаче, коли що молода®, не гайсь по марнуйся.

Аж ось і серденько мостять між магніти і перший цілунок відчув отой герой праці в гартованім -серці своїм, — аж тілько... тепер.

Торкнулися валом до валу, це серцем до серця тоб-то.

Останню щоку до лиця притулили і щіль¬но іпрпкручепо трубами все.

На «муфті» з’єднання повставлепо «падь* ці»...

І сталося з «двоє»—«одно».

11а вечір Двигун собі весело пухкав, кру¬тилась Динамо створяючп плин чудеса’.

АІплип електричний тече у ліхтарню. Ту¬ди а;к па верх маяка. Там вхтіль навалить до білого сяйва і крізь'червоні вікна шле я далекий простір пром’пь боротьби.

А радіо з боку й соб: притулився -й дає в яеобмежпісгьчарівпі звістки.

Засвітилось в х.тта.х, загурчало в май¬стернях що-рапку і іівдая, протягнулись до близької шкоди дрож

*

Дуже завчасу вони подружились, може навіть аж надто. Обоє що левдп встигли дій¬ти до пори, до належного віку та побачити і.в.т, а їх, зведи, з'єднали до купи.

Головне, що падалп їм зараз же праці. Иавіжепої праці, лихої. Так день, яі» і кіч, / на ціло їх довге життя.

В літку... так і в зіпну.

. іііта ніякої зміни.

— Тису то. вітиіутп й краще:

. Ніж ото працювати для когось весь в в. їй:е апптя.

.•(спь-удень.

Без перерив, спочинку, без веселих роз¬ваг, мщтдечшс потік та без сварки та лайкп ,иіж себе.

А пройшло ЇХ Я1ТПНСТЕ0 під плеканням «ампк та чшпмк всіданих, при турботах уче¬них людей, оямнгпа иайстрів. -Хоч і в ріиашх краях та далеко одно від одного.

Він, иапрткіад іродігаси чи заводах Чорно¬ного Жовта?, із походження був українець, а лада була чг’ака, весела, простеїіьпа і стріх працьовита.

А обоє ж однісінькі віком. А па вдачу, як той так і та, порекппаїп в праці.

Приступили у двох у подружжі, її яероз- . .мученім сдиаіпгі.

' Та в такій ®> залежносте пожпе від свого подружжя, що ніхто і иіяк їх по міг би ого рст-тучии.

їй одному без другого смерть.

У Бптомі, в Горішнії Силезії було раз трощивсь лихо.

Яв так 86 8 давно цс, а років чотири вже біце.

Там гурт шахтарів «чужоземців» ніби то, був йхстглишії п шахті на праці оаго- ипи польського «повстанця» Кор-Фанті. Графа чп иіяза. хто його знає тая. Далеко . по звідціль та вже й д.івнгаько би трохи. . Так їй пам'ять геть ®?е по згадаєш.

. Допить того, що «озачмй «загін гаЗіамакіп датлюрівців під «шагаоїо ш’.тьсвкого іїчця '««аргизаіга» вірвався ч шахгьорськпй рай¬он і зчинив в ньому бешкет. _

Був як раз час обіду і ройтвпцті» йшло ,иа иіочивок півдевпий. Через гвалт же сх-> .т'ло піднятим враз па гору.

(Гг і сталось нещастя па ї шахтою, черга 16.

іУлткіесіт шахтарів лідпіадіочись вверх з піиекехіч. бузи бомбами збиті у ішз, і риасжг иа дао, всі розбимсь по щмту,

А 750 ще із їх товариства довго ти са¬мим замкнені були в підземеллю.

.Ісдвс остигли спастись.

А спаслись допомогою польського хлопа, що підпив до повсташія девкружшіх шахтьо- ріо.

Клекотала еелезьсиа пемзи. Підіймався старті і малеіп.кіій та йшли бити польських паїзішіх «повстанців». Били дружно, билп і-'і.ч без жалю якогось і нарешті розбили де щміту.

Перемога пішла за отим шахтарем, що копавїь в підаемі.чю, за батрацтвом селезь- еьигм. ■

І аж стала після того оця перемога бабу¬сею нашого краю.

Л' -іедою отою, про котру ми оце зараз веіеиа розмову.

Ми.юда ж таким чином бо, ото буде родом, Ж раз з переможців.

Ііорйгожешйвпа, тоб то вона.

Отаке!

По Битстцтжій пригоді створився а Берліні, столиці •німецькій бетоновий електрозавод, па шчпа-гу затппуипвх в шахті героїв.

Він був батьком ію.іодеї Динамо, яку спо¬родила йому його дружина Е.дектромай- сгоріш. _

1'пі.іько ж рук працювало пад тим, щоб її отако обладнати, спільно клопоту взнали станки і варставн асі.дяпі, поки було штам¬повано її. Цо тендітне серденько Динамо.

А збирано було його із тоненьких листоч¬ків, та. настромлено щільно на крицевий вал. І обточено ще раз.

На валу чічгуряого колектора вміщено було, а упиті Страми мотки сектора мципх діютів утоиплпсь видненько в рядкп жолоб¬ків, що навколо ротор охопили і злучились з '«юдеиторяі через топлений цинковий клиі.

Статор, Тулуп- її одливали в окремій май¬стерні, а проточено його тут же у себе,.

ІІдеперлилп діри та нарізали ріпи, прп- ь-рутилп па шруби залоте серідаїї, па яких попамотапо «дроту в сорочці», •

І нарешті зробивши лице та затилля, скла¬ли в одно і родилась Динамо.

Перейшла коал цехи оздоби та спроби. Госквітчалась в бшецучі фарби, одіорала «пашпорт» иа життя самосгіане і почала цикати собі жениха дештна;

Якось було точились бої аж за місто Одесу. Хижа ф.тота чижих підійшла тоді з моря і повинна була розбивати повстамців з гармат.

То 8 була вона пазі бп ваппадма й дуже, коли б тільки ото не Мирті.

Андрії Марті допоміг.

Вій відмовивсь стріляти і «паслося пов- єташш.

У заводі «Марті» йшла гаряча робота.

Тут викінчувався повий мотор.

Вже гисар'пя давно закінчила своє зав¬дання і лиття перенеслось в топарпю.

Проточили ціліадрп в пагмисдих станках, підаишп пориві, пристругали гарнесенько картер сюди й докінчили вал колінчастий.

Все з'єднали до кутні корбюратор і рури а біжів пршіучпли, вапалтия дали і все стало готелям.

Чепурили також і його. Тілько менше піа> паппу дадаїу.

Бо ж двигун молодець, яв якийсь тобі «струцьшй» а бульвару, а він є робіишк. ,

В :і—персона серйозна, иа ціпу собі доб¬ре звав і для цяцьки себе по віддасть.

Працьовитий!

Грпгіть бубни, бий в літаврп, труби. Хай «Ш'.і'.а грає. Геть цимбали з тривькаавяи журливим та і кобза хай зажде годипу. З іш- ки пікши оту сумну точити «аптіяоиію», а потрібно діло якось діяти.

Відбувається бо цо значна подія, відкри¬вається повий маяк на Чорнім морі, що сві¬титиме вогнем червовим ва шляху для люд¬ських кораблів. •

А з Берліну...

Зі стійці фабрик та заводій вирушає аа- лізомідяпа__красупя Електрівпа.

Зовуть її Дпваио в товаристві, та вважа¬ють за найкращу річ, ява йпо в світі мож» бути.

Вона темряву тобі освітить ясним світ¬лом, а зімою з хати холод прожене.

Як гаряче літо, або жар па праці, годпа оступити в холоднілій дії.

Витешіть па наші, найтвердіший каиіпь, ■ виборе із плину потрібну річ.

А пліщ розкладая на ’ріжие повітря і зо¬лото робить з простих річоввв.

Просзкиа крізь тіло чарівніш нром'ишш і скаже що в сородипі є.

В роботі ПОМОЛІВ:,., піпестп, притримать... а як що •крутити то тлько давай.

О» в лікаря крутить свердельце для зу¬ба. Манпгаа мапеїіька и кулик завбільшки.

А ось: товчо іьзиінь у ступі залізп^і, ма¬шина чудовисько в тисячу сил.

Дрібного ж врмаддя: 'іміиочвп, горщеч¬ки. цателиі, ввтедьш всіляко правди де хата й життя... Чи р/цо той, телефони без ?! р... А що вже й казати про все дротяне. Всього і по злічиш.

Не вистачить сили, щоб все врахувати.

І все то отая Динамо.

Красуня Динамо—стосот господиня, сто тпсятіп змог та міліоп передбачень усяких.

І все це Динамо.

То не дурно ж двигун молодець чиу- ривсь так завзято та довго і зараз ось дбає про зустріч тої молодої.

Вій в новім псшешкашпо иа високім бе¬резі иоря, де маяг. аж у хмарах стремить, піджіваючп світу для себе.

Він дістане цей світ від Дипамо.

Двпгуп-соки міститься, иа пипиу пз'дч ставу.

Збоку місце лишає молодій... лружша...

Але ось і вона.

В патюшках, у намітці умотала щільно в и'агкому підстід.ію з машшіських перин, в М.ЧКІЧІЬКІЙ фотелі серденько її... з колек¬тором лсиам і в тари н схотаишо вся решта частин. .

І от їх виймають, звіряють, обтирають в них порох і кпупу «кидають, щоб було одно. , '

Гуляйте Ж дотопіть молотками, хай вам засміються гранчасті ключі. Кінчайте, ж скоріше цо жваве весілля.

Ось взяли па талі чавунне кільце. -За- і.і.іьц.' з велиш™ зусиллям підняли вверх (бо це гаііважкіще) І ставлять на певному тісні. ■ . ‘

Ось для молодого лаштують її лиця поло- іиппу... з його боку вмостили «щоку». -

Цілуй аш козаче, коли що молодій; не гайсь но марнуйся.

Аж ось і серденько мостять між магйга і перший цілунок відчув отой герой праці в гартованім серці своїм, аж тілько... тепер.

Торкнулися «алей до валу, цо серцем де серця тоб-ю.

Остапию шопу до лиця притулили і щіль¬но прикручено шріубами все.

На «ауСітії з'єднання повставлепо «паль» ці»...

І сталося з «двоє»—«одно».

*

Дуже завчасу вони подружились, може навіть аж надто. Обоє що левдп встигли дій¬ти до пори, до належного віку та побачити і.в.т, а їх, зведи, з'єднали до купи.

Головне, що падалп їм зараз же праці. Иавіжепої праці, лихої. Так день, яі» і кіч, / на ціло їх довге життя.

В літку... так і в зіпну.

. іііта ніякої зміни.

— Тису то. вітиіутп й краще:

. Ніж ото працювати для когось весь в в. їй:е апптя.

.•(спь-удень.

Без перерив, спочинку, без веселих роз¬ваг, мщтдечшс потік та без сварки та лайкп ,иіж себе.

А пройшло ЇХ Я1ТПНСТЕ0 під плеканням «ампк та чшпмк всіданих, при турботах уче¬них людей, оямнгпа иайстрів. -Хоч і в ріиашх краях та далеко одно від одного.

Він, иапрткіад іродігаси чи заводах Чорно¬ного Жовта?, із походження був українець, а лада була чг’ака, весела, простеїіьпа і стріх працьовита.

А обоє ж однісінькі віком. А па вдачу, як той так і та, порекппаїп в праці.

Приступили у двох у подружжі, її яероз- . .мученім сдиаіпгі.

' Та в такій ®> залежносте пожпе від свого подружжя, що ніхто і иіяк їх по міг би ого рст-тучии.

їй одному без другого смерть.

У Бптомі, в Горішнії Силезії було раз трощивсь лихо.

Яв так 86 8 давно цс, а років чотири вже біце.

Там гурт шахтарів «чужоземців» ніби то, був йхстглишії п шахті на праці оаго- ипи польського «повстанця» Кор-Фанті. Графа чп иіяза. хто його знає тая. Далеко . по звідціль та вже й д.івнгаько би трохи. . Так їй пам'ять геть ®?е по згадаєш.

. Допить того, що «озачмй «загін гаЗіамакіп датлюрівців під «шагаоїо ш’.тьсвкого іїчця '««аргизаіга» вірвався ч шахгьорськпй рай¬он і зчинив в ньому бешкет. _

Був як раз час обіду і ройтвпцті» йшло ,иа иіочивок півдевпий. Через гвалт же сх-> .т'ло піднятим враз па гору.

(Гг і сталось нещастя па ї шахтою, черга 16.

іУлткіесіт шахтарів лідпіадіочись вверх з піиекехіч. бузи бомбами збиті у ішз, і риасжг иа дао, всі розбимсь по щмту,

А 750 ще із їх товариства довго ти са¬мим замкнені були в підземеллю.

.Ісдвс остигли спастись.

А спаслись допомогою польського хлопа, що підпив до повсташія девкружшіх шахтьо- ріо.

Клекотала еелезьсиа пемзи. Підіймався старті і малеіп.кіій та йшли бити польських паїзішіх «повстанців». Били дружно, билп і-'і.ч без жалю якогось і нарешті розбили де щміту.

Перемога пішла за отим шахтарем, що копавїь в підаемі.чю, за батрацтвом селезь- еьигм. ■

І аж стала після того оця перемога бабу¬сею нашого краю.

Л' -іедою отою, про котру ми оце зараз веіеиа розмову.

Ми.юда ж таким чином бо, ото буде родом, Ж раз з переможців.

Ііорйгожешйвпа, тоб то вона.

Отаке!

По Битстцтжій пригоді створився а Берліні, столиці •німецькій бетоновий електрозавод, па шчпа-гу затппуипвх в шахті героїв.

Він був батьком ію.іодеї Динамо, яку спо¬родила йому його дружина Е.дектромай- сгоріш. _

1'пі.іько ж рук працювало пад тим, щоб її отако обладнати, спільно клопоту взнали станки і варставн асі.дяпі, поки було штам¬повано її. Цо тендітне серденько Динамо.

А збирано було його із тоненьких листоч¬ків, та. настромлено щільно на крицевий вал. І обточено ще раз.

На валу чічгуряого колектора вміщено було, а упиті Страми мотки сектора мципх діютів утоиплпсь видненько в рядкп жолоб¬ків, що навколо ротор охопили і злучились з '«юдеиторяі через топлений цинковий клиі.

Статор, Тулуп- її одливали в окремій май¬стерні, а проточено його тут же у себе,.

ІІдеперлилп діри та нарізали ріпи, прп- ь-рутилп па шруби залоте серідаїї, па яких попамотапо «дроту в сорочці», •

І нарешті зробивши лице та затилля, скла¬ли в одно і родилась Динамо.

Перейшла коал цехи оздоби та спроби. Госквітчалась в бшецучі фарби, одіорала «пашпорт» иа життя самосгіане і почала цикати собі жениха дештна;

Якось було точились бої аж за місто Одесу. Хижа ф.тота чижих підійшла тоді з моря і повинна була розбивати повстамців з гармат.

То 8 була вона пазі бп ваппадма й дуже, коли б тільки ото не Мирті.

Андрії Марті допоміг.

Вій відмовивсь стріляти і «паслося пов- єташш.

У заводі «Марті» йшла гаряча робота.

Тут викінчувався повий мотор.

Вже гисар'пя давно закінчила своє зав¬дання і лиття перенеслось в топарпю.

Проточили ціліадрп в пагмисдих станках, підаишп пориві, пристругали гарнесенько картер сюди й докінчили вал колінчастий.

Все з'єднали до кутні корбюратор і рури а біжів пршіучпли, вапалтия дали і все стало готелям.

Чепурили також і його. Тілько менше піа> паппу дадаїу.

Бо ж двигун молодець, яв якийсь тобі «струцьшй» а бульвару, а він є робіишк. ,

В :і—персона серйозна, иа ціпу собі доб¬ре звав і для цяцьки себе по віддасть.

Працьовитий!

Грпгіть бубни, бий в літаврп, труби. Хай «Ш'.і'.а грає. Геть цимбали з тривькаавяи журливим та і кобза хай зажде годипу. З іш- ки пікши оту сумну точити «аптіяоиію», а потрібно діло якось діяти.

Відбувається бо цо значна подія, відкри¬вається повий маяк на Чорнім морі, що сві¬титиме вогнем червовим ва шляху для люд¬ських кораблів. •

А з Берліну...

Зі стійці фабрик та заводій вирушає аа- лізомідяпа__красупя Електрівпа.

Зовуть її Дпваио в товаристві, та вважа¬ють за найкращу річ, ява йпо в світі мож» бути.

Вона темряву тобі освітить ясним світ¬лом, а зімою з хати холод прожене.

Як гаряче літо, або жар па праці, годпа оступити в холоднілій дії.

Витешіть па наші, найтвердіший каиіпь, ■ виборе із плину потрібну річ.

А пліщ розкладая на ’ріжие повітря і зо¬лото робить з простих річоввв.

Просзкиа крізь тіло чарівніш нром'ишш і скаже що в сородипі є.

В роботі ПОМОЛІВ:,., піпестп, притримать... а як що •крутити то тлько давай.

О» в лікаря крутить свердельце для зу¬ба. Манпгаа мапеїіька и кулик завбільшки.

А ось: товчо іьзиінь у ступі залізп^і, ма¬шина чудовисько в тисячу сил.

Дрібного ж врмаддя: 'іміиочвп, горщеч¬ки. цателиі, ввтедьш всіляко правди де хата й життя... Чи р/цо той, телефони без ?! р... А що вже й казати про все дротяне. Всього і по злічиш.

Не вистачить сили, щоб все врахувати.

І все то отая Динамо.

Красуня Динамо—стосот господиня, сто тпсятіп змог та міліоп передбачень усяких.

І все це Динамо.

То не дурно ж двигун молодець чиу- ривсь так завзято та довго і зараз ось дбає про зустріч тої молодої.

Вій в новім псшешкашпо иа високім бе¬резі иоря, де маяг. аж у хмарах стремить, піджіваючп світу для себе.

Він дістане цей світ від Дипамо.

Двпгуп-соки міститься, иа пипиу пз'дч ставу.

Збоку місце лишає молодій... лружша...

Але ось і вона.

В патюшках, у намітці умотала щільно в и'агкому підстід.ію з машшіських перин, в М.ЧКІЧІЬКІЙ фотелі серденько її... з колек¬тором лсиам і в тари н схотаишо вся решта частин. .

І от їх виймають, звіряють, обтирають в них порох і кпупу «кидають, щоб було одно. , '

Гуляйте Ж дотопіть молотками, хай вам засміються гранчасті ключі. Кінчайте, ж скоріше цо жваве весілля.

Ось взяли па талі чавунне кільце. -За- і.і.іьц.' з велиш™ зусиллям підняли вверх (бо це гаііважкіще) І ставлять на певному тісні. ■ . ‘

Ось для молодого лаштують її лиця поло- іиппу... з його боку вмостили «щоку». -

Цілуй аш козаче, коли що молодій; не гайсь но марнуйся.

Аж ось і серденько мостять між магйга і перший цілунок відчув отой герой праці в гартованім серці своїм, аж тілько... тепер.

Торкнулися «алей до валу, цо серцем де серця тоб-ю.

Остапию шопу до лиця притулили і щіль¬но прикручено шріубами все.

На «ауСітії з'єднання повставлепо «паль» ці»...

І сталося з «двоє»—«одно».

На вечір Двигун собі весело пухкав, кру¬тилась ДІІІШМО створяючп млин чудеса.

ЛЩплііп електрвчпиі! тече у ліггаряю. Ту¬ди аж па верх папка. Там вггіль навалив до білого сяйва і к,гі.и: червоні вікна шле а далекій! простір пройь ооротьби.

А радіо .і бигу Іі соб! пріїтушими й дає в пейчеишісп, чарівні звістки.

Запіігилось в хатах, загурчало в май- стервах що-ранку і іівдіга, протягнулись до близької школи дроти.

*

Машинове весілля.

(З ЦИКЛУ «ОМАШИНЕННЯ ЛЮДСТВА»).

•Дуже завчасу бони подружились, може навіть аж надто. Обоє що легші встигли дійти до пори, до належного піну та побачити світ,' а їх, зведи, з’єднали до купи. Головне, що падали їм зараз же праці. Йавйшкй праці, лихої. Так день, як і ніч, |на ціле їх довге життя. В .чітку... так і в зімну. Без ніякої зміни. Тьху ти, згинути $ краще» , Ніж ото працювати для когось весь ке. •Все життя. День-уцень. Без перерви, спочинку 1 , без веселих розваг, молодечих потім та без сварки та лайки , ні аг себе. А пройшло їх дитинство під плеканням мамок та ияпмЖ; всіляких, при турботах учс«их людей, знаменитих майстрів. Хоч і в рійдшх краях та..далеко очно від одного. " Він, наприклад родився па заводах Червоного Жовтая із походження був українець, а .юна була донка, весела, простенька і стр&х працьовита. А обоє ж однісінькі віком. А па вдачу, як той так і та, переконані в праці. їїршуігали у двох у подружжі, в вероз. лученім одна цні. ‘ ‘Та в такій ще залежпоети кожне від свого подружжя, що ніхто і ніяк їх по міг би ого розлучити. їм одному без другого смерть. ' У Біггомі, в Горішній Снлсзії було раз трапилось лихо. ' Не так " class="adaptimg" alt=""/>А 750 ще із їх товариства довго тин самим замкнені були в підземеллю. Ледве встигли снастись. А спаслись допомогою польського хлопа, що підняв до повстання довкружних шахтьорів. Клекотала, (селезьоька земля. Підіймався старші і маленький та. іішлп бити польських иаїзднпх «повстанців». Били дружно, билн зовсім без жалю якогось і нарешті розбили до щенту. Перемога пішла за отим шахтарем, що копавсь в підзенілю, на батрацтвом селезьськпм. * І аж стала після того оця перемога бабусею нашого краю. Молодою отою, яро котру ми оце зараз ведемо розмову. Молота ж таким чином бо, ото буде родом, я:; раз з переможців. ІІореможс-нківна, тоб то вона. Отаке! їїо'БйтоЯший пригоді створився в Берліні, столиці німецькій бетоновий електрозавод на пошану затянувших в шахті героїв. Він був батьком молодої Динамо, яку спорі.,,ціла йому ното дружина Електромайстеріщ. Гкільпо а; рук працювало над тим, щоб її отако обладнати, скілько клопоту взнали станки і варстаки всілякі, поки було штамповано її. Це тендітне серденько Динамо. А . збирано було його із тоненьких листочків, та настромлено щільно на крицевий вал. І обточено ще раз. На валу чепурного колектора вміщено було, а увиті бшгдамп мотки сектора мдпгах дротів утопились владпенько в рядки жолобків, що навколо ротор охопили і злучились з 'колектором через топлений цинковий , клин. Статор, Тулуп її одливалн в окремій майстерні, а проточено його тут же у себе. Иасверлилн діри та нарізали різп, прикрутили на труби залізне серіддя, на яких шопамотаїю «дроту в сорочці». • і нарешті зробивши лице та затилля, склали в одно і родилась Динамо. Перейшла вона цехи .оздоби_ та спроби. РосК’Вітчалаеь в блискучі фарби, _ одібрала «нашпорт» на життя самостійне і почала ■ шукати собі жениха двигуна;

Якось було точились бої аж за місто Одесу. Хижа, флота чижих підійшла тоді з моря і повинна була розбивати повстанців з гармат. То й була вона нам би нашкодила З дуже, коли 'б тільки ото не Марті. Аівдре Марті допоміг. Він відмовивсь стріляти і спаслося повстання. У заводі «Марті» ішла гаряча робота. Тут викінчувався повий мотор. Вже гисарня давно закінчила своє завдання і лиття перенеслось в токарню. Проточили ціліітдри в навмисних станках, нідогналн поршні, пристругали гарнесенько картер сюдп й докінчплп вал колінчастий. Все з’єднали до купи корбюратор і рурп з беків прилучили, запалявЕя дали і все стало готовим. Чепурили також і його. Тілько менше ніж панну Дииаку. Бо ж двигун молодець, не якийсь тобі «струцький» з бульвару, а він є робітник. Він—'Персона серйозна, яка ціну собі д<юре знав і для цяцьки себе не віддасть. Працьовитий! Громіть бубни, бнй в литаври, труби. Хай сопілка грає. Геть цимбали з триньканням журливіш та і кобза хай зажде годину. З цими ніколи оту сумну точити «аитімонію», а потрійно діло якесь діяти. Відбувається бо цо значна подія, відкривається повий маяк па Чорнім морі, що світитиме вогнем червоним па шляху для людських кораблів. ■ : А з Берліну... Зі столиці фабрик та заводів вирушає залізомідяна красуня Електрівна. Зовуть її Динамо в товаристві, та вважають за найкраіцу річ, яка йно в світі може бути. 1 Вона темряву тобі освітить ясним світлом, а зімою з хати холод прожене.. Як гаряче літо, або жар па праці, годна остудити в холодящШ дії. Роскяшть па плин, найтвердіший камінь, вйберо дз плину потрібну річ. А шип розкладає на ріжне повітря і золото робить з простих рі ЧОВЕН. Просякне крізь тіло чарівним промінням і скаже що в середині є. В роботі поможе:... піднести, притримать... а як що‘крутити то глько давай. Ось в лікаря крутить свердельце для зуба. Машина маленька в кулак завбільшки. А ось: товче камінь у ступі залізну?, машина чудовисько в тисячу сил. Дрібного ж приладдя: дзвіночки, горшочи. цательні, бвтельш всіляко приладдя до

хата її жпття... Чи ріцо той, телефейп без ігроуу... А що вже її казати про все дротяне. Цсього і не злічиш. Не вистачить сили, щоб все врахувати. І все те отая Динамо. Красуня Динамо —стосот господиня, сто тпсячів змог та міліон передбачень усяких-1 все це Динамо. То пе дурно ж двигун молодець чипу■ривсь так завзято та довго і зараз ось -дбає яро зустріч теї молодої. Він. в новім помешканню на високім березі моря, де маяк аж у хмарах стремить, піджидаючи світу для себе. Він дістане цей світ від Динамо. Двйгун-сокіл містяться- на пишну під-*, стану. Збоку місце лишає молодій... дружна... Але ось і вона. , В пелюшках, у намітці умотана щільно в м'ятому підстіллю з .маїїшіських перин, в мякенькіїї фотелі серденько її... з колектором ясним і в гарп.и ©хованню вся решта частин. І от їх виймають, звіряють, обтирають в них порох і вкупу складають, щоб було одно. Гуляйте ж ретопіть молотками,, хай вам засміються гранчасті ключі. Кінчайте, ж скоріше це жваве весілля. Ось взяли на талі чавунне кільце. ''Запільне з великим зусиллям підняли вверх (бо це яайважкіще) і ставлять на певному місці. ’ 1 Ось для молодого лаштують її. лиця половнику... з його боку вмостили «щоку». Цілуй же козаче, коли що молоди®, не гайсь не марнуйся. Аж ось і серденько мостять між магніті і перший цілунок відчув отой герой праці в гартованім серці своїм, аж тілько... тепер. Торкнулися валом до валу, це серцем до серця тоб-то. Останню щоку до лиця притулили і щільно прикручено трубами все. На «муфті» з’єднання яовотавлено «пальці»... І сталося з «двоє» —«одно». На вечір Двигун собі весело пухкав, крутилась Динамо створяючп шин чудеса. Аіплин електричний тече у ліхтарів». Туди аж на верх маяка. Там в утіль навалить до білого сяйва і крізь червоні вікна шле в далекий простір пром іж боротьби. А радіо з боку й соб: притулився її- дає Я иеобяежпість чарівні звістки. Засвітилось в хатах, загурчало в майстернях що-рапку і іівдшг, протягнулись до близької школи дроти.

*

Дуже '.завчасу нони подружились, може навіть аж надто. Обоє що левди встигли дійти до пори, до належного пйку та побачити світ, а їх, звели, з’єднали до купи. Головне, що надали їм зараз же праці. Навішеної пращі, лихої. Так день, як і піч, І на ціле їх довге життя. В літну... так і в зівку, •Без опіко! зміни. — Тьху ти; згинути й кращої Ніж ото працювати для когось весь в к. Все життя. День-удень. Без перерви, спочинку, без веселих розваг, молодечих потіх та без сварки та лайки .між себе. А пройшло їх дитинство під плекавііяи «ампк та нштмУй всіляких, аїри турботах учених людей, знаменитих майстрів. Хоч і в ^іжнпх краях та далеко одно від одного. ' Він, наприклад родився па заводах Червоного Жовтня із походження був українець, а попа була ніжка, весела, простенька і страх працьовита. А обоє ж однісінькі віком. А па вдачу, як той так і та, перекопані в праці. Оркогупили у двох у подружжі, в ЕСрОЗ- , .-мученім єдігашп. ‘ * Та в такій що залежносте кожне бід свого яодружжя, що ніхто і ніяк їх по міг би ото .розлучити. їм одагу без другого смерті-. У Бптомі, в Горішній Силсзії було раз трапилось лихо. ’ Не так .66 й давно цс. а років чотири вже буде. ' Там гурт шахтарів «чужоземців» ніби то, був захоплений в шахті на праці загоном польського «повстанця» Кор-Фанті. Графа чп князя, хто його знає там. Далеко ;пе звідціль та пжо.й давненько би трохи. . Так на пам’ять геть псе пе згадаєш. ■Досить того, що козачий загін гайдамаків петлюрівців під командою польського ігмця ‘«иарйвана» вірвався в игахтьорський район і зчинив в ньому-бешкет. Був як раз час обіду і робітництво йшло ’-на спочинок піщенний. Через гвалт жо схоіііто піднятися враз па гору. <>т і сталось нещастя над шахтою, черга 16. П’ятдесят шахтарів піднімаючись вверх з підземолія, були бомбами збиті у низ, і риаияи ла яне-. всі роеби-іись до щенту,- А 750 ще із -їх товариства довго тим са5іця замкнені були в підземеллю. Ледве (встигли снастись. . А спаслись допомогою польського хлопа, що підняв до повсташія довкружнпх шахтьорів. Клекотала (Селезьсьжа земля. Підіймався старий і маленький та- йшли бити польських наїздпнх «'Повстанців». Били дружно, били зовсім без жалю якогось і нарешті розбили цо щенту. Перемога пішла ва отим шахтарем, що копавкь в підземілю, за батрацтвом селезьІСЬКПМ. І аж стала після того оця перемога бабусею нашого краю. .Молодою отою, про котру ми оце зараз ведемо, розмову. Молода ж таким чином бо, ото буде родом, як раз з переможців. Ііорезіожеііківші, тоб то вона. Отаке! По Битойській пригоді створився в Берліні, столиці німецькій бетоновий електрозавод на пошану затипупщих в шахті героїв. Він був батьком молодої Динамо, яку спородила йому його дружина Блектромаястеріш. ( кілько ж рук працювало над тим, щоб її отако обладнати, спільно клопоту взнал» станки і варстаки всілякі, поки було штамповано її. Це тендітне серденько Динамо. А збирано було його із тоненьких листочків, та настромлено щільно па крицевий вал. І обточено ще раз. Па валу чепурного колектора вміщено було, а увиті биидамп мотки сектора м:днпх дротів утопились владпепько в рядки жолобків, що навколо ротор охопили і злучились з колектором через топлений цинковий клин. Статор, Гулуп її одливали в окремій майстерні, а проточено його тут же у >се«5е.. Пасверлилп діри та нарізали різи, прикрутили па інруби залізне серіддя, на яких шояамотапо «дроту в сорочці». « І нарешті зробивши лице та затилля, шали г. оліо і родилась Динамо. Перейшла вона цехи оздоби та спроби. Госквітчалаа в блискучі фарби, одібрала «папшюрт» на життя самостійно і почала шукати собі жениха двигуїш Якось було точились бої аж за місто Одесу. Хижа флота чижих підійшла тоді з моря і повинна була розбивати повстанців з гармат. То й була вона аа.м би нашкодила й дуже, коли б тільки ото не Марті. Андре Марті допоміг. Він відмовивсь стріляти і спаслося повстання. У заводі «Марті» йшла гаряча робота. Тут викінчувався повий мотор. Вже гисарля давно закінчила своє завдання і лиття перенеслось в токарню. Проточили ціліпдрп в навмисних станках, тдогналп поршні, пристругали гарнесенько картер сюди й докінчили вал колінчастий. Все з’єднали до купи корбюратор і рурп з безіів прилучили, запаляиня дали і все стало готовим. Чепурили також і Його. Тілько менше піж панну Дппаму. Бо ж двигун молодець, не якийсь тобі «струцьпий» з бульвару, а він є робітник. Вн—-персона серйозна, яка ціпу собі д ставу. Збоку місце лишає молодій... дружиш... Але ось і вола. В пелюшках, у намітці умотана щільно в м'ягкому підстіллю З .’МаїПИИСЬКИХ перин, Б мякенькій фотелі серденько її... з колектором ясним і в гарп-м схованшо вся решта частин. І от їх виймають, звіряють, обтирають в них порох і вкупу складають, щоб було одно. Гуляйте ж дзвоніть молотками,, хай вам засміються гранчасті ключі. Кінчайте, ж скоріше це жваве весілля. Ось взяли па талі чавунне кільце. 'Закільце з великим зусиллям -підняли вверх (бо це найважкіще) і ставлять на . певному місці. . • Ось для молодого лаштують її лиця половинку... з його боку вмостили «щоку». Цілуй жо козаче, коли що молодий, не гайсь по марнуйся. Аж ось і серденько мостять між магніти і перший цілунок відчув отой герой щіаці в гартованім серці своїм, — аж тілько... тепер. Торкнулися валом до валу, цо серцем до серця тоб-то. Останню щоку до лиця притулили і щільно прикручено шрубами все. Па «муфті» з’єднання повставлепо «паль* Ці’- І сталося з «двоє»—«одно». Па вечір Двигун собі весело пухкав, крутилась Динамо створяючп плин уудесз. АІплин електричний тече у ліхтарню. Туди аж на верх маяка. Там встіль навалять до білого сяйва і крі-зь'червоні вікна шле в далекий простір пром пь боротьби. А радіо -з боку й соб: притулився -й дає в пеобмежпість чарівні звістки. Засвітилось в хатах, загурчало в майстернях що-ранку і півдня, протягнулись до близької школи дроти.

https://libraria.ua/numbers/1113/84283/ с. 10

газета "Культура і побут" (додаток до газети "Вісти ВУЦВК") №12/1925, с. 6

"Було 4 есери часопису Kiev Quarterly. 1 /весна 1975 Гуцало. 2/ літо 1975 Дімаров. 3/ осінь 1976 Бердник. 4/ зима 1976 Вишня/".

Апостол Безсмертя

Другие названия: Апостол бессмертия, Apostle of Immortality

Повесть, 1975 год

Язык написания: украинский

https://fantlab.ru/work270290

Из переписки И. Ефремова с О. Бердником:

Москва, 23 апреля 1968 г.

Дорогой Олесь Павлович!

Большое Вам спасибо за продолжающиеся благодеяния. Точно к дню рождения прибыл земляничный чай, а немного раньше — "Лезвие". Хотя оно и в несколько потертом виде, но дало возможность высвободить один из двух забронированных насмерть (для расклейки при переиздании) экземпляров. Сколько Вы за него заплатили, чтобы я смог переслать Вам этот долг, хотя бы просто в конверте?

Относительно "Утра Магов" выяснил следующее: из него с французского оригинала была переведена только глава о идеологии гитлеризма. Текст этого перевода (необработанного) у меня был, но я дал его одному "сапиэнсу", а того уволокли в больницу с приступом язвы желудка. Поэтому, хотя и смогу добыть Вам этот текст, но не столь скоро — недели через две.

Я подумал над этой книгой и думается мне, что полностью, без значительных купюр ее (особенно сейчас) издать не удастся. Поэтому, может быть, следует этот перевод осуществить непосредственно в Киеве, под наблюдением редактора-издателя? Конечно, надо будет для перевода достать не английский перевод, а французский оригинал, но это возможно (не перепирать же с единожды уже переведенного текста!)....

.......

С искренним уважением, Иван Ефремов.

*

Москва, 9 августа 1968.

Дорогой Олесь Павлович!

Спасибо за журналы — их уже прислали, так, что Ваше слово оказалось магическим. Было бы хорошо, если бы оно столь же магически подействовало на возвращение "Утра Магов", не где то вообще в сентябре, а именно в начале сентября — это крайний срок, когда мне нужно иметь его в руках. Памятуйте, что это — библографическая редкость, поэтому, если там, что либо еще не успеют доделать, пусть переснимут эту часть на фотокопию — чего проще, а книгу вернут...

.....

Иван Ефремов /подпись/

*

Дорогой Иван Антонович!

Без Вашего разрешения никто, конечно, не будет печатать роман в журнале. Но наша редколлегия была бы благодарна Вам, если бы такое разрешение последовало. Независимо от того, кто и где будет печатать отрывки, наш журнал выплатит гонорар по самой высокой республиканской таксе — 300. Мы можем дать подач десять. То есть, 10 авт. листов. Можно сделать вариант с мостиками. Короче говоря, ничьи интересы не будут затронуты, "Техника-молодежи" не будет на Вас в претензии.

Кроме того, я познакомлю /об этом уже говорилось/ с Вашим романом главную редакцию "Роман-газеты". Именно, можно издать книгу на русском. Если что-то в Москве будет стопориться, мы обгоним. А Вам то все равно — тираж 115.000, три тиража, триста процентов — это лучше, чем в Москве. В Москве смотрят сквозь очки цензурные, а здесь Ваше имя — разрыв-трава. Издательства и читатели очень Вас любят.

Короче говоря, присылайте. Сделаем все, что допустит Высшая Карма. Все, что во Благо — Благом покрыто. Вы — Боец Света — поэтому...

"Утро" пришлю вовремя. До 3-5 сентября. Когда будет перепечатаем перевод — пошлю и Вам экземпляр /если, конечно, нужно/. Очень интересная книга.

Всех высших благ и Света! Ваш [Олесь Бердник — подпись]

12 августа 1968 года.

*

Москва, 13 сентября 1968.

Дорогой Олесь Павлович!

"Утро Магов" получил в полной сохранности и во благовремении.

Большое спасибо...

....

Иван Ефремов /подпись/

***

Зловещие мифы о мистическом нацизме сочинил французский писатель, бывший узник концлагеря Жак Бержье, он же Яков Бергер, родившийся в Одессе в семье бакалейщика-еврея

Осенью 1966 года популярный советский журнал «Наука и религия» начал печатать очень странную, очень необычную статью под заголовком «Какому богу поклонялся Гитлер». В редакционном предисловии говорилось: «Все знают о нацизме. Между тем почти все пишущие о нацизме обходят его религиозное кредо. Лишь немногие авторы затрагивают этот вопрос, да и то мельком. Прогрессивные французские публицисты Луи Повель и Жак Бержье были первыми, кто попытался глубже вскрыть мистическое двойное дно нацистской доктрины. В 1960 году в Париже они выпустили об этом книгу «Утро магов»… Авторы без ложной скромности рассказывают, что «перерыли тысячи книг, газет, журналов, изучали показания». И создалась у них «рабочая гипотеза», ещё недостойная стать теорией. «Нашей подлинной целью было изучить серию событий, которые обычная логика называет «фантастическими» и не желает с ними считаться. Мы же предположили: за необычным, за «фантастическим» скрывается реальность». Почему и как нацизм победил в странах, считавшихся самыми цивилизованными в мире? «Да, нацисты были злы. И безумны. Но отнюдь не в том смысле и совсем не в той степени, какие разумеются «добрыми людьми»…

Редакция журнала немного слукавила: в книге «Утро магов» только одна глава посвящена исследованию связей нацистов с разного рода мистическими обществами и учениями. Называется эта глава «Несколько лет в абсолютно ином», и она не самая большая по объёму в книге из более чем 600 страниц. Эта глава открывается парадоксальным утверждением, что современными научными методами невозможно понять истинный смысл нацизма и Третьего рейха. По мнению Повеля и Бержье, и нацизм, и личность Адольфа Гитлера необходимо рассматривать не иначе как продолжение деятельности тайных обществ Европы. Как и адепты этих тайных обществ, нацисты искали контакты с таинственными «властелинами мира», которые из глубокой древности унаследовали сакральные знания о тайной сущности цивилизации. Овладев этими тайными знаниями, избранные люди смогут мутировать в сверхчеловеков и построить общество, которое будет жить в гармонии с силами космоса.

Публикация отрывков из книги Повеля и Бержье закончилась в 1966 году грандиозным скандалом в идеологическом отделе ЦК КПСС. Что совсем неудивительно для страны, потерявшей более 20 миллионов жизней в войне с нацизмом. Главного редактора журнала «Наука и религия» писателя Владимира Мезенцева уволили. От более сурового наказания его спасли только фронтовые ордена и медали. Номера журнала «Наука и религия» с отрывками из «Утра магов» стали библиографической редкостью, их давали читать только близким друзьям. В самиздате «Утро магов» перепечатывали на пишущей машинке. Книга стала культовой среди хиппи, мистиков, националистов и других искателей «тайных сакральных истин».

Кроме рассказов о поисках Гитлером таинственной Шамбалы, в ней было ещё много интересного. Современные западные историки и культурологи уже давно пришли к выводу, что странные идеи из этой книги очень серьёзно повлияли на массовую культуру второй половины ХХ века.

ПОЯВЛЕНИЕ МАГОВ

Книга с необычным и интригующим названием «Утро магов» вышла во Франции в 1960-м, в крупнейшем книжном издательстве «Галлимар». У работы был не менее интригующий подзаголовок – «Введение в фантастический реализм». Один из её авторов, писатель и журналист Луи Повель, опубликовал в 1954 году довольно критическую книгу

«Мсье Гурджиев» – про таинственного и загадочного русского мистика и «духовного учителя» Георгия Гурджиева. Второй автор, тоже писатель и журналист Жак Бержье, в 1953-м выпустил книгу «Секретные агенты против секретного оружия» – о своих приключениях во время Второй мировой. Он называл себя физиком и практикующим алхимиком, был знатоком мировой фантастической литературы и страстным поклонником американского автора рассказов в жанре готических ужасов Говарда Лавкрафта. Как считают современные исследователи, именно мрачные мифы о Ктулху из фантазий Лавкрафта очень сильно повлияли на странные концепции «Утра магов». По словам Луи Повеля, «чёрный жрец сюрреализма» Андре Бретон «был инструментом», который их свёл.

Повель и Бержье вскоре обнаружили, что у них много общих интересов. Во-первых, оба увлекались теориями сюрреалистов. Дружили с главными сюрреалистами, сотрудничали в их журналах. Кроме всего прочего, оба считали, что современная наука искусственно ограничила себя рамками позитивизма и материализма, совершенно напрасно отказавшись от интуитивных, мистических путей познания

До этой важной встречи Луи Повель уже потратил несколько лет на изучение «альтернативных» школ мысли. По его словам, он штудировал учения йога Свами Вивикананду, востоковеда Рене Генона, странную систему саморазвития личности Георгия Гурджиева, теорию и практику сюрреалистического метода познания действительности Андре Бретона «Реальность сна».

По словам Жака Бержье, он тоже прошёл необычный путь. До войны работал под началом известного французского физика и химика Анри Хельброннера, который много занимался технологией новых материалов, сжижением газов, коллоидами и радиоактивностью. Хельброннер погиб в Бухенвальде, Бержье был заключённым нацистского лагеря Маутхаузен, после освобождения работал с разведками англо-американского альянса. Он любил рассказывать, как в сейфе «директора крупного немецкого треста» обнаружил «бутылку с очень тяжёлым порошком. На этикетке надпись: «Уран для атомного применения». Таким образом стало понятно, что нацисты работали над созданием ядерного оружия, утверждал Бержье.

Но самым странным пунктом в послужном списке Бержье была его встреча в 1937 году с таинственным человеком по имени Фулканелли, автором книги «Тайна соборов», в которой рассказывается о тайных алхимических символах и посланиях, зашифрованных в скульптурах и инкрустациях готических церквей Парижа. Среди французских мистиков Фулканелли считался одним из самых искусных алхимиков ХХ века. Бержье утверждал, что Фулканелли приходил в лабораторию Хельброннера предупредить о том, что использование ядерной энергии в качестве оружия может привести к непоправимым последствиям для человечества.

Повель и Бержье решили, что должны написать книгу, раскрывающую их идеи. По их словам, пять лет они собирали материал, «прочёсывали библиотеки и читальные залы периодики, полки антикварных книжных магазинов, рылись в газетах и научных журналах». Они собирались рассказать в своей книге, что забытые отрасли знаний – в особенности алхимия – имеют параллели с развитием современной физики. И параллели эти показывают, что наука будущего может быть больше похожей на магию. Поэтому они задумывались над древними текстами, забытыми практиками, странными сообщениями о феноменах, которые официальные органы игнорировали, а также жадно поглощали информацию из последних научных журналов.

Владельцы издательства «Галлимар» не ожидали от книги большого коммерческого успеха. Хотя книга Повеля о Гурджиеве продавалась довольно хорошо. Но практика книгоиздания тех лет показывала, что не так много находится читателей для работ по магии, мистицизму и оккультизму. Когда в конце концов книга появилась на парижских прилавках, её эффект был довольно неожиданным. Париж 1960-х был столицей нигилизма и экзистенциализма, в которой «бог умер», Парижем Жана-Поля Сартра и Альбера Камю, Парижем пессимизма, чёрных водолазок «битников» и абсурдизма «В ожидании Годо» Самуэля Беккета. А ещё – Парижем крупнейшей в Европе французской Компартии, Парижем профсоюзов, забастовок, отчаянных политических дебатов социалистов и голлистов, сторонников «твёрдой руки», Парижем демонстраций против войны в Алжире. В такой атмосфере в самую последнюю очередь можно было бы ожидать успеха книги о магии. Но в течение всего пары недель после публикации «Утра магов» на обоих берегах Сены заговорили об алхимии, пришельцах, утерянных цивилизациях, эзотерике, странных американских писателях Чарльзе Форте и Говарде Лавкрафте, секретных обществах, высших состояниях сознания и Герметическом ордене Золотой Зари.

Основатель мистического общества Туле Карл Хаусхофер и будущий нацистский преступник Рудольф Гесс, 1920

ТАРЕЛКА НА СЕНЕ

Книга Луи Повеля и Жака Бержье, а через некоторое время и их журнал «Планета» «имели эффект летающей тарелки, приземлившейся в кафе на Елисейских полях», пишет исследователь современной мистики Гэри Лэчмен в книге «Отключите ваше сознание». «Новое и волнующее представление связывало науку с эзотерикой и представляло живой, захватывающий и – превыше всего – наполненный смыслами космос. По мнению авторов этой странной книги, человеческие жизни способны выйти за границы их тесного «исторического момента» и проникнуть далеко в пространство. Они способны нырнуть глубоко в сознание, установить связь с жителями Атлантиды или настроиться на эманации, приходящие от альфы Центавра и ещё более дальних пространств. Наука, ужасный враг бородатых битников и курящих трубки экзистенциалистов, не была плохой. Связывая алхимию и квантовую физику, Гурджиева и нейрофизиологию, «Утро магов» представляло науку в бурлящем, упоительном альянсе с оккультизмом».

Буквально за месяц книга стала бестселлером. Толстенный том выдержал много изданий. Затем книжку перевели на английский, её успех повторился. В 1971 году на обложке очередного американского издания сообщалось, что продан 1 миллион экземпляров. Было в США даже издание, приспособленное для изучения французского языка. На волне невероятного успеха Повель и Бержье затеяли издание журнала «Планета». И вновь затею ожидал большой успех. Журнал выходил два раза в месяц в необычном формате – как небольшая прямоугольная книжка. На пике популярности тираж достигал 100 000 экземпляров – и полностью раскупался, хотя стоил журнал очень даже недёшево – 5,5 франка. Вскоре последовали издания «Планеты» на итальянском, датском, португальском и испанском – для Южной Америки, и даже на арабском

КОСМИЧЕСКИЕ БОГИ

Одной из главных идей книги «Утро магов» было предположение о том, что в глубокой древности на Земле побывали пришельцы из космоса и что эволюция от обезьяны к человеку – прямой результат контактов с этими пришельцами. «Мы не отрицаем возможности визитов обитателей из другого мира, – писали Повель и Бержье, – или существования атомных цивилизаций, которые исчезли, не оставив следа». Эта идея про визиты инопланетян очень мощно повлияет на интеллектуальные и мистические настроения 1960-х и 1970-х годов и породит невероятно популярные книги, телевизионные шоу и фильмы. Один из самых популярных психоделических фильмов десятилетия «2001: Космическая Одиссея» Стэнли Кубрика был прямым результатом возросшей популярности этой идеи. До книги Повеля и Бержье она была популярна только в довольно узких кругах мистиков. В книге «Тайная доктрина» основательницы теософии Елены Блаватской говорится, что человечество – потомство неких предыдущих обитателей планеты, которых она называла «корневой расой»: жили они в Атлантиде и на другом утерянном континенте, Лемурии, которые существовали где-то в Тихом океане. Позже Анни Безант, которая унаследовала руководство Теософским обществом после смерти Блаватской, заявляла, что восхождение человека из животного состояния произошло с помощью визитёров с Венеры.

Американский писатель Чарльз Форт тоже предполагал, что инопланетяне интересовались человеком. В начале ХХ века бывший газетный репортёр Форт более 20 лет ежедневно прочёсывал Нью-Йоркскую публичную библиотеку в поисках странных фактов и таинственных загадок. В своей знаменитой «Книге проклятых» (1919) он выдвигает гипотезу, что «мы собственность» более развитой цивилизации пришельцев, которые время от времени проверяют свои владения. Повель и Бержье считали Форта великим провидцем, они посвятили ему целую главу своей книги. В главе «Исчезнувшие цивилизации» Повель и Бержье рассказывают о мировых артефактах, которые якобы свидетельствуют о визитах на Землю представителей более развитых космических цивилизаций: пирамида Хеопса, гигантские каменные головы на острове Пасхи, электрические батареи из Багдадского музея, хранящаяся в библиотеке султанского дворца Топкапы в Стамбуле знаменитая карта Пири-Рейса, датированная 1513 годом и показывающая берег Антарктики так, будто он не покрыт льдом, так называемые геоглифы Наски – гигантские геометрические фигуры на плато Наска в южной части Перу.

Идея получила развитие уже в 1963-м, в книге «Сотня тысяч лет неизвестной истории людей» Роберта Шарроу, соотечественника Повеля и Бержье. Шарроу даже углубил тему, добавив гипотезу, что библейские Содом и Гоморра были разрушены атомным взрывом, а ветхозаветный Ковчег был большим электрическим конденсатором. Но это было только начало. Настоящий информационный взрыв случился через несколько лет.

ВОСПОМИНАНИЯ О БУДУЩЕМ

В 1967-м управляющий отелем в швейцарском Давосе изготовил рукопись, которая, по его словам, должна была «разбить вдребезги» все философские основы человеческой цивилизации. Эрих фон Дэникен занимался в жизни разными вещами: был официантом, барменом, стюардом на пассажирском судне. Его даже арестовывали за воровство у хозяина гостиницы. Но в начале 1970-х всё это не имело никакого значения. В те времена Дэникен был одним из самых популярных писателей на планете – 42 миллиона экземпляров его книги разошлось по миру. Эрих фон Дэникен в категорической форме утверждал, что современные люди были взращены пришельцами с других планет. Причём постепенно. Пришельцы осеменяли женских особей и через несколько десятилетий возвращались, чтобы проверить, что из этого получилось. Негодных для поддержания цивилизации они уничтожали, пока не добились появления более-менее подходящих homo sapiens.

Книга вышла впервые на немецком под названием «Воспоминания о будущем». В английском переводе она получила название «Колесницы богов» и интригующий подзаголовок «Был ли бог астронавтом?». В 1970 году в Германии сняли полуторачасовой фильм «Воспоминания о будущем», и он «покатился» по миру. Хорошо помню, как ещё маленьким мальчиком в 1973-м я несколько часов стоял в очереди за билетами на этот фильм в подмосковном кинотеатре и как люди молчаливо выходили из кинозала, поражённые увиденным, тем, что их предки были родственниками пришельцев с далёких планет.

И ПРИХОДЯТ МУТАНТЫ

Ещё ода тема «Утра магов» очень глубоко повлияла на 1960-е и 1970-е годы: идея о возможном большом скачке в развитии человеческого сознания, эволюционной мутации, которая вот-вот состоится, если уже не началась, и в результате которой появится новый человек. В главе под названием «Несколько размышлений про мутантов» Луи Повель и Жак Бержье приводят свидетельства, которые, по их мнению, доказывают, что после начала ядерного века человеческие существа начали мутировать. Речь шла о семилетнем английском мальчике из Вулверхэмптона, который в 1956 году без какого-либо специального обучения начал с лёгкостью отвечать на самые сложные вопросы в области астрономии. Врач, который наблюдал мальчика, стал изучать интеллектуальный уровень 5000 детей по всей Англии. Он пришёл к заключению о «неожиданно возросшем уровне интеллекта» подростков. Его догадка о причинах не казалась удивительной для начала атомного века: стронций-90, радиоактивный материал, которого не существовало до первых ядерных взрывов, был причиной повышения уровня интеллекта.

«Некоторые мутанты, – предполагают Луи Повель и Жак Бержье, – в будущем могут иметь в своей крови вещества, способные улучшить их физическое равновесие и возвысить их интеллектуальный коэффициент до уровня выше нашего». Рассуждая о только что появившемся психотропном препарате ЛСД-25 и предвосхищая теории другого доктора, американца Тимоти Лири, о необходимости «психоделической революции», они говорили о «мутантах, чьи гланды будут спонтанно выделять транквилизаторы и вещества, способные стимулировать активность мозга». Они назвали их «предшественниками новой породы, предназначенной сменить человека». Наши «продолжатели», предупреждали Повель и Бержье, уже могут быть здесь, среди нас.

Любимые Жаком Бержье научно-фантастические романы развивали тему мутантов уже довольно давно. В 1953-м Теодор Старджон выпустил роман «Больше чем человек», а в 1961-м бестселлером стал роман Роберта Хайнлайна «Чужак в чужой стране». Несколько лет оба романа были культовыми среди хиппи и других «искателей». Они серьёзно повлияли на Кена Кизи, автора «Над кукушкиным гнездом», и лидера рок-группы Merry Pranksters («Весёлые проказники»), которая пропагандировала повсеместное употребление ЛСД. В 1964-м, после их первого путешествия через Штаты в знаменитом психоделическом автобусе, «Проказники» заявляли, что начали чувствовать почти волшебный эффект от ежедневного приёма ЛСД. Кену Кизи казалось, что он способен читать мысли, его друзья почувствовали, что их индивидуальные психики смешиваются в единое коллективное сознание через телепатию, психокинез, экстрасенсорное предвидение. Они начали верить, что «ничто во Вселенной не может сопротивляться кумулятивному энтузиазму достаточно большого числа просветлённых умов, работающих вместе в организованных группах». В середине 1960-х хиппи часто называли друг друга мутантами.

ОККУЛЬТНЫЙ НАЦИЗМ

Главы об алхимии, мутантах и космических пришельцах подводили читателя к наиболее странному, наиболее зловещему мифу из книги «Утро магов» – мифу о тайной, мистической сущности нацизма.

Луи Повель начал свои исследования «оккультных корней нацизма» ещё в своей первой книге «Мсье Гурджиев». В ней он утверждал, что русский мистик Георгий Гурджиев косвенно ответственен за то, что нацисты использовали свастику, древний тибетский символ. Повель сообщал, что немецкий дипломат и учёный Карл Хаусхофер, создавший впоследствии теорию геополитики, был одним из «искателей истины» по методу Гурджиева. Он ссылается на сведения «духовного журналиста» 1930-х Рона Ландау, который утверждал, что Гурджиев в самом начале ХХ столетия был секретным русским агентом на Тибете под именем Хамбро Агван Доржиев, или лама Доржиев. На Тибете его знали как главного наставника далай-ламы. Когда специальная английская военная экспедиция под руководством подполковника Френсиса Янгхасбенда в 1903 году захватила Лхасу, лама Дорджиев сбежал в Монголию вместе Далай-ламой XIII. Предположительно Хаусхофер был с Гурджиевым на Тибете, и именно тогда русский мистик и посоветовал ему принять перевёрнутую свастику как мистическую эмблему

В 1923 году Карл Хаусхофер создал в Германии общество интеллектуалов под названием Туле. Чтобы объяснить это название, нужен небольшой исторический экскурс. Древние греки называли так землю с тёплым климатом и великолепной природой, якобы расположенную в Гиперборее, «за пределами Северного Ветра», то есть на Северном полюсе. Гиперборея играла центральную роль в эзотерической мифологии мадам Блаватской и Рудольфа Штайнера – как земля, откуда появились люди «корневой расы», превратившиеся затем в современное человечество. Немецкие мистики 1920-х и 1930-х годов полагали, что Туле и Гиперборея – мифическая родина ариев, «расы господ» Гитлера.

Во времена Третьего рейха, рассказывают нам Повель и Бержье, оккультные идеи стали официальной версией реальности. В рейхе существовали доктрина вечного льда Ганса Хёрбигера, которая рассматривала Вселенную в терминах двух основных категорий, Огня и Льда – вечных антагонистов в бесконечной драме катастрофы и возвращения, и конкурирующая теория полой Земли.

В 1923 году русский путешественник и журналист Фердинанд Оссендовский опубликовал книгу «Звери, люди и боги». Он рассказывал историю Шамбалы и Агарфы, мистических городов-двойняшек, расположенных в районе пустыни Гоби. Их основали люди древней цивилизации, которым удалось выжить после какой-то великой катастрофы, случившейся 4000 лет назад. В обществе Туле верили, что эти «выжившие» были ариями, первичной расой, из которой произошли все люди на Земле. Геополитик Хаусхофер говорил о важности «возвращения к источникам человеческой расы» и внушил эту идею Гитлеру, который уверился, что мистические силы помогут ему в его захвате России и Востока. В городе Агарта – или Шамбала – сидит Царь мира, с которым Гитлер через Хаусхофера в 1928 году заключил соглашение и с которым он связывался с помощью мощных передатчиков и необычной игры с картами Таро…

В этот опьяняющий оккультный коктейль Повель и Бержье подмешали и английского писателя-фантаста Артура Мейчена, романиста викторианских времён лорда Бульвер-Литтона, и самое знаменитое оккультное общество XIX века – Герметический орден Золотой Зари.

В 1895-м Артур Мейчен написал роман «Великий бог Пан». В нём рассказано о женщине, у которой после операции на мозге появилась мистическая связь с греческим богом забав Паном. Вскоре эта женщина родила ребёнка-чудовище, мутанта. Мейчен появляется в повествовании Повеля и Бержье потому, что он был членом Золотой Зари. А сама Золотая Заря добавлена к этой интригующей истории потому, что она была веткой более раннего оккультного общества, английского ордена розенкрейцеров, в рядах которого состоял романист и мистик барон Эдвард Бульвер-Литтон.

Барон был автором странного, но очень популярного романа «Грядущая раса» – о таинственных людях, которые живут внутри Земли. У представителей этой расы сверхчеловеков есть невероятная сила, называемая «Врилл». Как утверждают Повель и Бержье, Карл Хаусхофер ещё перед Первой мировой был в Берлине членом тайной оккультной группы, называвшейся «Ложа Люминоус», или «Общество Врилл», где верили, что роман Бульвера-Литтона не произведение художественной литературы, а слегка завуалированная правда, и надеялись заключить союз с подземными сверхчеловеками, которые скоро выйдут на поверхность и поведут человечество к его лучшему «золотому веку».

С этой атмосферой причудливых идей Третьего рейха Повель и Бержье связывали странные разговоры, которые Гитлер вёл с Германом Раушенбахом, губернатором Данцига. По словам Раушенбаха, Гитлер в истерической манере говорил ему о Новом Человеке, оккультном мутанте, чьё прибытие на Землю было истинной целью Третьего рейха. Якобы Гитлер в какой-то момент даже не до конца был уверен в правильности выбранного пути, когда сказал Раушенбаху: «Я видел Нового Человека. Он неустрашимый и дикий. Я его испугался». Но фюрер якобы чувствовал своё великое предназначение восстановить утерянную связь между существами «высшей расы» и избранными современниками, способными повести человечество к высшему перерождению в сверхчеловека.

«Нас проклинают как врагов духа, – говорил Гитлер. – Да, мы таковы. Но в более глубоком смысле, который не в силах постичь буржуазная наука в своей идиотической гордости». Нечто весьма похожее, как сообщали Повель и Бержье, говорил маг и теософ Гурджиев своему ученику Успенскому: «Мой путь есть раскрытие тайных возможностей человека. Я иду против Природы и Бога».

Из контекста «Утра магов» читатель понимал, что под «буржуазной» наукой подразумевается наука «еврейско-либеральная». Известный американский исследователь массовой культуры Джейсон Колавито следующим образом оценивает влияние «Утра магов» на читателя: «Хотя авторы и потрудились осудить Гитлера как «сатаниста» и их книга, по существу, вещь художественная, а не реальная история нацизма, очень возможно, что те, кто уже симпатизировал нацистам, расистам или имел антисемитские взгляды, приходили к выводу о вере авторов в то, что Гитлер владел древними секретами и у него были прямые контакты с антиеврейскими космическими пришельцами – и всё это было хорошим делом. <…> Это Повель и Бержье ввели древних астронавтов (через Лавкрафта, Чарльза Форта и Елену Блаватскую) в эзотерический нацизм, вытесняя более ранние заявления (возникшие из-за оккультизма Генриха Гиммлера) о связях нацистов с Атлантидой, «верховными господами» и языческой религией. Всё это было теперь путями, ведущими к пришельцам, и приписывалось нацистам вообще, а не отдельно Генриху Гиммлеру. По существу дела, они канонизировали миф о нацизме как оккультной силе».

ФАНТАСТИЧЕСКИЙ РЕАЛИЗМ

В скандальной публикации отрывков из «Утра магов» в журнале «Наука и религия» ничего не говорилось о подзаголовке этой знаменитой книги. А подзаголовок был такой: «Введение в фантастический реализм». Видимо, редактор не хотел рисковать лишний раз: в Советском Союзе со словом «реализм» сочеталось чаще всего слово «социалистический». Но пока в советских университетах рассказывали студентам про невероятное влияние социалистического реализма на мировой художественный процесс, литературный и артистический мир Европы и Америки переживал настоящий триумф сюрреализма.

Сюрреалисты заявляли, что любые социально-политические теории, любые общественные и личные привычки и правила, любое общественное знание – от арифметики до грамматики – убивают художественное творчество. Свои сюжеты и образы настоящий художник должен получать из снов, в пограничном состоянии бреда, в наркотическом опьянении, во время медитации или транса. Идеалом сюрреалистов было «примитивное искусство», в котором мир воспринимается глазами дикаря, ребёнка или душевнобольного. А искусство рационально задуманное и в здравом сознании воплощённое ведёт в тупик, служит злым помыслам капиталистических эксплуататоров и становится причиной неврозов, а затем и мировых войн. В кругу этих идей жили и работали молодые писатели Луи Повель и Жак Бержье, когда они задумали книгу «Утро магов».

Идейный вдохновитель «Утра магов» Жак Бержье вёл вполне сюрреалистический образ жизни: он существовал сразу в трёх разных мирах: коммунистическом, мистическом и мелкобуржуазном.

Уже в 1947 году он стал писать статьи о современной науке в Les Lettnes francaises. Газету финансировала Компартия Франции, редактировал её поэт Луи Арагон, к тому времени ортодоксальный коммунист марксистско-ленинского толка. В то же самое время Бержье печатал длинные обзоры «Парапсихология и техника» в журнале «Башня Сен-Жак. Метафизическое обозрение» и даже входил в редакционную коллегию этого издания. Кроме того, он публиковался в популярном журнальчике для домохозяек «Созвездие».

Но больше всего его заметок, статей, обзоров, переводов, послесловий и предисловий опубликовано во французских журналах, посвящённых научной фантастике. Много раз в различных интервью Жак Бержье говорил, что научно-фантастическая литература – его большая любовь. По утверждению исследователя сюрреализма Гэвина Паркинсона, термин «фантастический реализм» Жак Бержье впервые использовал в 1954-м, в предисловии к книжке переводов американца Говарда Лавкрафта. В те годы мифы о Ктулху только начинали своё шествие по миру. Бержье не исключал, что через бессознательное, «вихри лихорадочного сна» Лавкрафту удалось почувствовать существо неизвестных законов, царивших «на нашей планете 2 700 000 000 лет назад». Поэтому он называл творчество Лавкрафта «фантастическим реализмом». Совсем скоро этот термин станет теоретическим обоснованием переплетения странных фактов и диковинных нелепых теорий «Утра магов» и его продолжения, журнала «Планета», – пишет Паркинсон в книге «Фьючерсы сюрреализма».

ЯКОВ БЕРГЕР ИЗ ОДЕССЫ

Несколько десятков статей Жака Бержье во французской периодике посвящены советской научно-фантастической литературе. Во втором номере популярного советского альманаха «На суше и на море» за 1961 год, в статье «Советская научно-фантастическая литература глазами француза», Бержье признавался, что следит за ней уже 25 лет. Статья эта переведена с французского, но несколько советских писателей знали один важный секрет – родным языком Жака Бержье был русский. По-французски он до конца жизни говорил с чудовищным акцентом.

Яков Михайлович Бергер родился в 1912 году в Одессе, в семье бакалейщика-еврея и бывшей революционерки. С раннего детства у него проявились способности к скорочтению, в зрелом возрасте он рассказывал, что за день был способен прочесть от 4 до 10 книг. В 1925-м семья эмигрировала во Францию, Бержье закончил лицей Сен-Луи и Высшую химическую школу в Париже. Начал печататься в журнале «Авиация и французская радиоэлектроника» ещё в 1935-м, когда работал у физика Анри Хельброннера. Ещё до Второй мировой сблизился с сюрреалистами. По его словам, участвовал во французском Сопротивлении и затем работал на английские и французские спецслужбы. Во время этой работы якобы встречался с Яном Флемингом и подсказал ему сюжет о Джеймсе Бонде, «агенте 007». Некоторые исследователи истории массовой культуры довольно скептически относятся к биографическим сведениям, которые сообщал о себе Бержье. Но точно известно, что после неожиданного успеха «Утра магов» Бержье и Повель изготовили ещё две книги – «Вечный человек» и «Невероятные вероятности» – коллекции странных фактов и тайн про космических пришельцев древности.

Его соавтор, Луи Повель, вскоре ушёл в мир респектабельной буржуазной журналистики и даже редактировал приложение к газете правых консерваторов «Фигаро». Он старался, чтобы читатели забыли о его увлечениях эзотерикой и оккультными секретными обществами. Повель умер в 1997-м.

Жак Бержье продолжал выпускать книги про летающие тарелки и другие странные явления, как, например, «Внеземные посещения от доисторических времён до сего дня». Он снискал репутацию учёного на переднем крае последних достижений в области паранормальных явлений, писал о разработанных в СССР и США «тёмных» лазерах, алхимических бомбах, о телепатических диверсиях. О том, что в давние времена инопланетяне намеренно взорвали звезду, чтобы её радиация убила динозавров на Земле и позволила людям развиваться. Затем инопланетяне даровали тайну межпланетных знаний розенкрейцерам и масонам. Он умер в 1978-м.

ОТ ЕФРЕМОВА ДО ПЕЛЕВИНА

В начале 1964 года Жак Бержье прислал английский перевод «Утра магов» советскому писателю-фантасту Ивану Ефремову, автору очень популярных в те годы фантастических романов «Туманность Андромеды» и «Час быка». Ефремов свободно читал по-английски. Уже мало кто помнит, но знаменитый советский фантаст был прежде всего учёным-палеонтологом, доктором биологических наук. Поэтому очень показательно, что даже он, академический учёный, оценил книгу довольно высоко, хотя и заметил в ней множество несуразностей и псевдонаучных идей. Ефремов попросил одного из своих знакомых и единомышленников «не торопясь» сделать перевод книги Повеля и Бержье. Сейчас это уже невозможно установить точно, но совсем не исключено, что именно перевод, сделанный по просьбе Ефремова, будет затем много лет распространяться в самиздате по Москве и Ленинграду. Из «Утра магов» Иван Ефремов впервые узнал про русских мистиков Георгия Гурджиева и Елену Блаватскую и довольно скоро нашёл людей, у которых были их книги, заинтересовался ими и стал размножать на пишущей машинке, чтобы давать прочесть своим друзьям.

Приблизительно в это же время книга «Утро магов» попала в руки начинающего поэта и переводчика Евгения Головина (автор стихотворения «Вот перед нами лежит голубой Эльдорадо»). Он прочитал очень внимательно не только её, но и большинство книг, на которые ссылались авторы «Утра магов». Уже к началу 1970-х друзья и ученики Головина были уверены, что он стал алхимиком. А среди учеников Головина были довольно известные теперь политики Гейдар Джемаль (1947–2016) и Александр Дугин. В самом начале 1990-х Александр Дугин даже сделал серию телевизионных передач под рубрикой «Тайны века» про мистический нацизм на основе «исследований французских учёных Повеля и Бержье». Так эта история проникла в широкие народные массы в России. Но случился скандал, в газетах Дугина обвинили в пропаганде нацизма, и последняя передача серии в эфир так и не вышла. Однако весь цикл стал вскоре продаваться на видеокассетах и пользовался большой популярностью

В начале 1989 года, ровно через 25 лет после публикации в журнале «Наука и религия», студенты Литературного института имени Горького Альберт Егазаров и Виктор Пелевин организовали издательство «Миф», и одной из первых книг, которую они напечатали, были те самые отрывки из «Утра магов». На обложку они вынесли такие слова: «Нацистская магия спряталась под техникой. Это была грандиозная новость. Все отрицатели нашей цивилизации – теософы, оккультисты, индуисты и прочие, вернувшиеся или старавшиеся вернуться к духу древних веков, – всегда были врагами технического прогресса. Магический дух фашизма вооружился всеми рычагами материального мира. Ленин сказал, что советская власть плюс электрификация всей страны есть социализм. Нацизм в своём роде – это магия плюс танковые дивизии».

«Пелевинское» издание «Утра магов» до сих пор можно найти на книжных развалах. Но с тех пор вышло три новых издания книги под этим названием. Это уже полные переводы труда Повеля и Бержье.

Уже больше 60 лет в мире существует целая индустрия вокруг зловещего мифа про «мистический нацизм», почти в каждом книжном магазине вы сможете найти пару книжек о «тайном фашистском институте исследования мистических явлений Аненербе», «тайных поисках нацистами Чаши Грааля» или «нацистских экспедициях на Тибет в поисках тайн древней цивилизации», а сотни мировых кабельных телевизионных каналов транслируют фильмы и дискуссии на эти темы.

Эти мифы со временем переплелись с другими мистическими историями, с музыкальной индустрией тяжёлого рока «хэви-металл», с мифами об НЛО и даже с психоделическими грибами. Есть непревзойдённая книга на эту тему, появившаяся ещё в 1973-м, – «Копьё судьбы» Тревора Равенскрофта: в ней присутствует Гитлер, который берёт перо из шляпы Карлоса Кастанеды и поедает психоделический кактус пейот, чтобы открылось его астральное зрение. Сюрреалистическая версия истории оказалась весьма привлекательной для шоу-бизнеса.

https://www.sovsekretno.ru/articles/svide...

Спиналась, зачарована степом. Довго дивилась в обріі. — Чому ти так зрадив мене? Як був убогий—прогнав. Тепер чаруєш своєю красою. Та не можу злитись з тобою—зотліло все. Впала навколішки. ■ — Як роспустиш свої крила над тирсами чулими, благаю тебе!—прийми в обійми,—дай напитись свіжих рос, поцілувати квітку зоряну. Ти мовчиш? Ой, кару готуєш жорстоку. Я ж блудниця піду в самоті,—ніколи не почую тихих пестощів білої тирси. Як легінь ростане хмарою в небі/—затону в багні застиглім. По волі пішла в простір. Він. Виглянув полохливо з печері. — Сьогодні нікого нема навкруги, Голос з печері-. — Ти завжди підводиш своїми сліпими очима. Тоді й тікай, що є сили, в нору. Він. Ну, подивись сама. Вони пішли до річки воду пити. Вона. Ой, гляди мені. Він. О, я добре знаю. В ночі вони вили голодні. Ой, страшно—як чорним степом котився вій. Та над ранок спіймали табун гусей. Він дрімав під комишами. Спіймали, наїлись—зараз мабуть гріються на сонці. Я се добре знаю, бо був голодний і дивився в дірочку, як вони їли гаряче м'ясо. Обоє вилізли з печері. Посідали, гострими пазурями чухмарили спини. Мали брудні тіла. * Вона. А—у! І у вісні біла, лебедиха сниться. І все прокидаюсь. Тоді припаду і смокчу кістку тієї ґави, що впала дохлою під тим деревом. Він. Не кажи мені про неї—мій мозок п’яииться. Вона. Біла лебедиха тихі сни снувала. Він. Я вчора підкрався, як вона чистила свій білий пух в комишах. Я тихо-тихо ліз—чуть за хвіст не піймав. Та. вона знялась і полетіла. Потім сіла па другім кінці і гралась. Друге тіло в воді було ще більш красиве. Вона. Чом: же зостався,—не підліз у друге? Він. Моя голова стала п’яна, як задивився на неї. Тоді впав непритомний. А вовк бродив голодний. Бродив і скіглив. Я тоді втік: поліз, поліз тихенько. А по дорозі найшов ґаву и приніс. Вона. Ти сам ґава й ґавами харчуєш мене. Та я більш не стану їх їсти. Може тобі до смаку, бо й твій рід від ґав походить. Я більш не хочу. Коли ж принесеш—я шпурну тобі в пику. Ха—ха—ха! Будеш цілувати в хвіст свою тітку. Ха—ха—ха! Він.'Мій рід від ґав походить?! Які дурниці ти кажеш! Ти стала зовсім схожою на жінку того вовка, що поблизу ночує. Від неї ти й примхів набралась. Вона. Ха—ха—ха! З нею покумалась! Як же! Тоді саме, як вона моїх дітей покрала. • ■ Він. Я не знаю, від кого мій рід. А як засну, бачу його в криштальових палацах в таких, як живуть соящні лебеді. І між ними я. Круг нас огні горять, як зорі в тиху ніч. Ми ж сидимо й п’ємо білу каву. Вона. Білу солодку каву... Він. Так, так... Білу солодку каву. Ах, всі що. виєте серед степу в темні ночі, ви не знаєте, що то є—біла солодка кава!... (помовчав) Дай мені черепок з водою, бо П Яніє голова. Біла солодка кава!... . • Вона. Мені те ж здається, як дрімаю., Я серед, білих лебедих сама біла.. Та лебедихи ті—не червоні носи—білі . лиця мають. І кружляють—і. музика грає. . ■ — Я ж тихенько розмовляю з моїми малюсенькими.. Вони ніжні—ніжні і ручиці пухкі простягають. .

"Шляхи мистецтва " №2/1922