Колонка коллекционера

Об авторе я, конечно, не знал ничего, он меня вовсе не интересовал, он не был мне нужен. Уже тогда этой книге было тридцать с лишним лет от роду; сейчас ей далеко за шестьдесят. Прекрасный возраст!

Перечитывать ее теперь я принимался с некоторым опасением. Не одного уже кумира я сверг с пьедестала, который некогда сам ему и воздвигнул. В таких разочарованиях столько же обиды на автора, на книгу, из которой вырос, сколько и на самого себя. Есть в них привкус стыда и измены. Встречаются, правда, и компенсации: книги, прежде немые, мертвые, наглухо запертые, находят путь к зрелому читателю, раскрывают проблемы и картины, к которым ты раньше был слеп. Но все же самое замечательное, пожалуй, это встреча с книгой, которая была для тебя живой в детстве и живет по сей день, и ты видишь в ней знакомые картины, окрашенные знакомыми, давними переживаниями, и ни тех, ни других не приходится стыдиться.

Книга Жулавского относится именно к таким произведениям.

Не все в ней выдержало испытание временем — это ведь самый жесткий критерий художественной ценности. Я не знаю, эту ли именно вещь он ценил выше всего в своем творчестве, — кажется, это было не так, да и, возможно, он видел в ней иные достоинства, не те, которые видим мы теперь. Книги завоевывают себе долгую жизнь очень по-разному, зачастую независимо от намерений, которые вдохновляли их создателей и даже вопреки им. Это парадоксально лишь с виду.

Если я не ошибаюсь — а как образчик огорчительного невежества в области истории литературы я обречен исключительно на собственные домыслы, — Жулавский в этом произведении хотел создать модель своей историософии. Книга разрослась до трех томов; лунное общество, зачатки которого появляются в последней части романа «На серебряной планете», широко обрисовано в следующей книге, в «Победителе». Жулавский хотел показать возникновение религиозного мифа. Подлинное событие, героический «Исход» с Земли на Луну, утрачивая свой человеческий, реальный облик, становится для следующих поколений объектом культа, застывшим в символах, знаках, в литургических обрядах. Этот процесс начинается в последних главах романа «На серебряной планете», где герой превращается в «Старого Человека» с приданной ему пророчицей Адой; эта намечающаяся аналогия с библейскими мотивами продолжается и доводится до конца во втором томе трилогии, в «Победителе», который представляет собой как бы второе действие, дальнейший этап обрастания действительности мифом, по форме отчетливо ассоциирующимся с христианскими концепциями Спасителя, Мессии.

Но слишком уж заметно, что этот социологический гомункулус прошел через реторты модернизма. События расставлены по линиям, слишком открыто обнажая замысел писателя; формирующая роль этого замысла ощущается чересчур явственно, прямо под поверхностью человеческих судеб; эта натужная однозначность, эта ускоренность и ограниченность действия наряду с другими недостатками художественного изображения лунного общества превратили два следующих тома трилогии Жулавского в произведения, сегодня фактически уже мертвые, и отбросили к тому же неприятную тень на последние главы первого тома.

1

Имеется в виду знаменитая историческая трилогия Генриха Сенкевича («Огнем и мечом», «Потоп» и «Пан Володыевский»).

Слишком уж на «младопольский» лад изображена там вырождающаяся лунная поросль человечества. Оценка эта совпадает с мнением двенадцатилетнего мальчишки; это, конечно, не свидетельствует о наличии литературного вкуса — он был мне тогда совершенно чужд, — а лишь показывает, что громадное очарование книги и тогда исходило не из этих ее глав.

Самой жизненной оказалась именно первая часть трилогии, представляющая собой фактически лишь введение к последующей социологической эпопее. Социология не выдержала испытания временем — зато устояла перед этим испытанием история лунных пионеров, их путешествия от места посадки в центре лунного диска к полюсу. Создать целый громадный мир из пустоты и камня, из черноты и белизны и провести через эту мертвую пустыню людей, замкнутых в стальной машине, показывая их напряжение, их борьбу так, чтобы читатель и вправду почувствовал себя перенесенным на Луну, чтобы ему и в голову не пришло, сколь велика опасность однообразия, скудости, угрожающая замыслам такого рода, — это было весьма рискованным предприятием. Опора творческого воображения на точные астрономические данные (к книге была приложена детальная карта путешествия), развертывание событий с реалистической добросовестностью и логической строгостью — вот источники писательского успеха.

Как уже было сказано, центр тяжести книги переместился с глав, посвященных истории нового общества, на вступительную часть. Атмосфера здесь создается не только дикостью и мертвенностью неземного пейзажа, но и трагизмом, проистекающим из самого характера экспедиции. Экспедиция эта представляет собой самоубийственную затею, прыжок в пустоту без возможности вернуться на Землю — что обусловлено ее преждевременностью в техническом и в научном отношении. Проблема эта связывается для меня с другой, будто бы отдаленной: проблемой читателя, которому адресована эта книга. Жулавский наверняка задумал ее не как «молодежное» произведение; этот роман предназначался для взрослого читателя, который наиболее полно сумеет понять метафору в целом, ее сугубо земной смысл. Между тем, самых горячих поклонников, самых преданных читателей роман нашел среди молодежи. Это смещение круга потребителей, граничащее с недоразумением, кажется мне довольно типичным, потому что я сам его испытал на примере собственных произведений.

Если профессия писателя кажется не только многим людям, но иногда и ему самому не слишком серьезной, — хотя бы потому, что общественная польза, проистекающая из его труда, обычно трудно уловима и кажется менее конкретной, чем плоды деятельности техника или врача, — то наиболее явно вызывает такие сомнения автор произведений фантастических (или, по крайней мере, именуемых фантастическими). Общественность-то есть люди, которые каждый день отправляются в учреждения, на фабрики, в конторы, — не может ведь принимать всерьез такие выдуманные, такие неправдоподобные повествования, как, к примеру, эта история экспедиции на Луну, да вдобавок еще экспедиции, заранее обреченной на поражение, на смерть ее участников. (Если б Жулавский остался до конца верным реализму, его герои погибли бы почти сразу — ведь он отлично знал, что на невидимом полушарии Луны никакая не земля обетованная, а такая же безвоздушная каменная пустыня, какую мы можем наблюдать в телескопы; лично я выбрал бы именно такое решение — по причинам, о которых скажу ниже.) Правда, с теми годами, когда Жулавский писал эту книгу, граничила во времени экспедиция, задуманная на такой же самоубийственной основе, — не лунная, но тем не менее трагическая. Я имею в виду экспедицию Андрэ, который в конце XIX века отправился вместе с товарищами к полюсу на воздушном шаре и погиб во льдах; остатки корзины, а также дневники Андрэ были найдены много лет спустя. Эта попытка с самого начала была обречена на гибель, и я сам первый осудил бы идею подобного мероприятия, если б ее кто-нибудь высказал сегодня, — но ведь в этом безумии была система, было мужество такого утверждения истинной человечности и такой предельный вызов, брошенный равнодушному к нашим усилиям миру, что оно вызывает ответный резонанс в каждом, кто не замкнулся окончательно в кругу малых и таких необходимых будничных забот, — даже если он не осознает, что именно с таких сумасбродных, осуждения достойных замыслов и действий обычно и начинается затяжной, зигзагообразный процесс приобщения человечества к новой сфере жизненного опыта.

Первые кругосветные путешествия — первые экспедиции в глубь неведомых материков, первые перелеты через океан и первые попытки борьбы с эпидемиями приносили неудачи, поражения, катастрофы и смерть пионеров, причем самопожертвование героев зачастую не давало вообще никаких непосредственных результатов. Молодежь особенно хорошо понимает подобные безумства; разумеется, это тяготение к героике, как и любая человеческая склонность, может быть употреблено во зло (как, например, произошло в странах, где к власти пришел фашизм), но восторженное отношение к героям — это, пожалуй, одна из прекраснейших черт молодежи, и именно ей обязана своей долгой жизнью книга Жулавского.

Следовало бы, возможно, добавить, что концепция индивидуального героизма стареет и отмирает в наш век коллективных действий, но подобные рассуждения увели бы нас слишком далеко от этой лунной истории. Даже в лучшей своей части она не лишена определенных недостатков. Ее язык, выразительный и гибкий в описаниях лунных пейзажей (в меньшей мере — душевных состояний), может поразить читателя, привыкшего к лаконичной сдержанности современной прозы, своей вычурностью, нагромождением эпитетов. Глаз иногда спотыкается на запевках-апострофах вроде «О Земля! О Земля утраченная!», которые не дают забыть, что книга возникала в сфере влияния «Молодой Польши»; попадаются также и психологические неточности, преувеличения, носящие чисто риторический характер, но бьющие в глаза (например, в сцене, где при виде восходящего солнца герои плачут, как дети, — не так вели себя, как известно из дневников, люди типа Андрэ). Обрисованы герои условно, об их земном прошлом мы не знаем ничего, кроме того, что сегодня назвали бы «анкетными данными». Но эта калькуляция недостатков не имеет существенного значения. Роман Жулавского живет, читается и будет читаться еще долго, несмотря на все свои слабости, подтверждая старую истину, что значимость творчества писателя, жизненность его произведений зависит не от его ошибок, а от его высших достижений.

Станислав Лем

*

Слишком долго я жил, О'Теймор! Слишком долго!..

Пушку я нашел: она налажена и цела; ждет меня пятьдесят с лишним лет… И вот я пишу последние слова, перед тем как замкнуть эти бумаги в ядре, которое понесет их к Земле.

Запасы продовольствия кончились, воздуха хватит самое большее на два-три часа. Надо поторопиться…

От Исхода нашего лунных дней семьсот семь.

О Земля! О Земля Утраченная!

НА ЭТОМ ОБРЫВАЕТСЯ РУКОПИСЬ, НАЙДЕННАЯ В ЯДРЕ, КОТОРОЕ ПРИЛЕТЕЛО С ЛУНЫ.

Написано в Кракове

зимой 1901–1902 гг.

ОТ ПЕРЕВОДЧИКОВ

***

Вместо послесловия

Предлагать современному читателю фантастический роман, написанный в начале века, — затея, безусловно, рискованная. «Моральная амортизация» в области фантастики наступает примерно так же быстро, как и в кино. Уцелевает очень немногое. Не стареют фильмы Чарльза Чаплина и Сергея Эйзенштейна, но большинство «рядовых», даже хороших фильмов двадцатых годов сохраняет для нас лишь исторический интерес. Не стареют романы Уэллса, написанные на рубеже веков, а многие произведения научной фантастики, впервые вышедшие в свет в сороковых-пятидесятых годах нашего века, давно уже выглядят наивными, безнадежно устаревшими.

Роман «На серебряной планете», писавшийся почти семьдесят лет назад, большинству читателей сейчас, на заре космической эры, вначале наверняка покажется старомодным и по уровню «технических чудес» (разве можно сравнить «снаряд-вагон», описанный Жулавским, с современными космическими кораблями!), и по стилю, слишком экспрессивному, на наш вкус. Думается, однако, что это первоначальное ощущение дистанции постепенно сменится живым интересом к роману.

В чем же истинная, непреходящая ценность романа Жулавского, что помогает ему сохранять действенность и жизнеспособность в столь солидном (по меркам фантастики) возрасте?

На это мы постараемся ответить.

Советскому читателю имя Жулавского вряд ли знакомо. Между тем, в истории польской литературы конца XIX — начала XX века Ежи Жулавский (1874–1915 гг.) занимает весьма заметное место. Несмотря на сравнительно недолгую жизнь, Жулавский успел завоевать широкую известность как автор нескольких сборников философской лирики, многочисленных драм (наиболее популярная среди них, «Эрос и Психея», изображает последовательные исторические воплощения древнего мифа), рассказов и повестей. Перу Жулавского принадлежат, кроме того, интересные эссе на философские и литературные темы, а также переводы Библии, древнеиндийской поэзии, произведений Верлена, Ницше, Эдгара По.

Даже этот беглый перечень показывает, что для творчества Жулавского чрезвычайно характерно переплетение элемента эмоционального, художественного с элементом рефлексивным, интеллектуальным, глубокий интерес к философской проблематике. Эти особенности находят частичное объяснение в биографии писателя: он окончил философский факультет Бернского университета и получил степень доктора философии за диссертацию о проблеме причинности у Спинозы. Философская направленность творчества Жулавского в значительной степени обусловлена также влиянием на него круга идей неоромантического литературного движения «Молодая Польша» (конец XIX — начало XX века), давшего польской литературе многих замечательных писателей (Станислава Выспянского, Казимежа Тетмайера и других).

Неизменный и глубокий интерес Жулавского к истории человечества и его культуры привел писателя к смелому замыслу — изобразить широкую панораму судеб человеческой цивилизации, ее движущие силы, ее идеалы и мифы, ее героические взлеты и трагические падения.

Так возникла «лунная трилогия» Жулавского — «На серебряной планете» (1903 г.), «Победитель» (1910 г.), «Старая Земля» (1913 г.), — которая принесла ему широкую известность и надолго пережила своего автора. В поисках способа художественного воплощения своих умозрительных концепций Жулавский обратился к близкой ему по духу фантастике. Не имея предшественников в отечественной литературе, он своей трилогией фактически зачинал польскую научную фантастику, — опираясь на опыт мировой литературы. Влияние Жюля Верна заметно не только в исходной «технической идее» книги (смотри «Из пушки на Луну»), но и в детальности «селенографических» и «пейзажных» описаний, в подчеркнутом стремлении к точности и строгости, которое в значительной степени определяет стиль первой части трилогии, придавая ему — несмотря на неизбежную при такой установке тяжеловесность, знакомую читателям Жюля Верна и Обручева, — своеобразное очарование «поэзии научного факта».

В отличие от знаменитого родоначальника научно-технической фантастики Жулавский. был совершенным дилетантом в науке; вдобавок по типу художественного темперамента он был не реалистом, а романтиком. Отсюда, от естественного для дилетанта и поэта стремления соединить — порою в одной и той же фразе — поэтическое восприятие необычного с его научным объяснением, берет начало бросающаяся в глаза неровность интонации книги. Возвышенные романтические гимны внезапно, без перехода сменяются самым прозаическим «научным» комментарием. Тоскуя по Солнцу, герой не преминет заметить, что ждет его появления «через двадцать с небольшим часов»; вслед за поэтическим напевным восклицанием «Оно взойдет и лениво двинется по небу…» тут же добросовестно добавит «…в двадцать девять раз медленнее, чем на Земле».

Эта неровность, кажущаяся сегодня неуклюжестью, эти полудокументальные, полупоэтические фразы-гибриды создают, разумеется, основательные трудности и для переводчиков, стремящихся сделать Жулавского «современным без осовременивания», и для читателя, прошедшего школу Уэллса, Чапека, Бредбери, Лема. И в то же время именно эта романтическая взволнованность, пытающаяся втиснуться в рамки «научной строгости» и неизменно разламывающая эти рамки, придает книге Жулавского своеобразную, неповторимую, медленно и постепенно раскрывающуюся прелесть. Стиль Жулавского, вызывая сначала сопротивление у современного читателя резкими контрастами экзальтированности и рассудочности, тем не менее от страницы к странице все больше вовлекает читателя в свою орбиту.

Доказательством этого является тот поразительной силы «эффект присутствия», которого добивается в своей книге Жулавский. Достаточно, закончив книгу, взглянуть на лунную карту и пристально рассмотреть Море Дождей — оно покажется каким-то удивительно знакомым, словно виденным когда-то, и за каждым названием на карте встанут пейзажи Жулавского: мрачная пропасть Эратосфена, сверкающие вершины Тимохариса, скалистый коридор Прямой Долины, бесконечные черно-белые пустыни, над которыми сверкает гигантский диск Земли…

«Эффект присутствия» — больное место фантастики. Сделать зримым и видимым несуществующий, фантастический мир — труднейшая творческая задача. И в этом отношении роман Жулавского демонстрирует принципиально новый подход к ней. На первый взгляд может показаться, что Жулавский всего лишь добросовестно следует традициям предельной научной точности, заложенным еще Жюлем Верном. Это впечатление еще усиливается, когда мы узнаем, что автор «лунной трилогии» семь лет подряд (с 1896 по 1903), не довольствуясь чтением научных трудов и консультациями специалистов, самостоятельно изучал Луну, провел ряд астрономических наблюдений в Краковской обсерватории и по данным этих наблюдений вычертил карту маршрута своих героев. И действительно, в его «лунных романах» ощущается дотошность популяризатора-неофита, человека, который сам недавно впервые соприкоснулся с волнующими загадками неба и теперь жаждет поделиться своим восторгом с окружающими (заметим, что эпоха Жулавского по степени интереса к Луне, да и вообще по уровню «астрономической грамотности», не идет ни в какое сравнение с нашей эрой космических полетов; для большинства читателей роман Жулавского независимо от намерений автора сыграл роль «открытия Луны»).

И все-таки эти впечатления и ощущения обманчивы. Несмотря на, казалось бы, принципиальную установку на реалистичность и документальность изложения, лунный мир Жулавского не в меньшей мере фантастичен и условен, чем заведомо фантастический и условный «марсианский мир» Рэя Бредбери в его «Марсианских хрониках». И дело не только в том, что на обратной стороне Луны нет ни воздуха, ни, стало быть, морей, растений, животных и разумных существ (которые появляются во второй части трилогии). Это допущение есть не более чем фантастический прием, использованный писателем для того, чтобы развернуть на этом фоне историю лунного общества, которое должно повторить трагическую историю общества земного, как ее понимает Жулавский. Речь идет об ином — о той стороне Луны, которую Жулавский изобразил, казалось бы, с максимальной научной достоверностью.

Легко понять, что Рэй Бредбери отнюдь не пытается описывать реальный Марс, но лунные пейзажи Жулавского прямо-таки гипнотизируют своим детальным соответствием многому, что мы сегодня знаем о Луне, и потому не вызывают сомнений. А между тем именно в них и проявился с наибольшей, пожалуй; силой талант Жулавского-фантаста. С удивительным чутьем и тактом он сумел затушевать и убрать целый ряд деталей, подчеркнуть и усилить ряд других — ив результате добиться той необычайной рельефности и экспрессии, которые создают упомянутый выше «эффект присутствия».

Дело в том, что подлинный пейзаж Луны весьма мало походит на то, что изображено Жулавским. Писатель, столь дотошно изучавший астрономию, не мог, конечно, не знать о том, что кривизна лунной поверхности намного больше (из-за малых размеров Луны), чем кривизна земной, а потому виды, открывающиеся из любой точки Луны на окружающую местность, далеко не столь величественны и грандиозны, как он это изобразил. Вдобавок лунные горы весьма пологи. Какие «пики» могут быть у знаменитой горы Питон, если она достигает в длину сорок километров при высоте 2000 метров. Даже стоя у ее подножия, герои Жулавского видели бы не «головокружительной высоты вершину», а всего лишь однообразную равнину с едва намечающимся подъемом (10 градусов!) в одну сторону. Только внутренние склоны цирков, пожалуй, и могут несколько напоминать описания Жулавского — и то с поправкой на пологость внутренних горок и невидимость (из-за удаленности и кривизны поверхности) противоположных участков кольцевого вала.

Жулавский, таким образом, не пошел ни по пути строгого следования научному факту, ни по пути чистого вымысла — он создал оригинальный, своеобразный сплав, чисто фантастический по своей природе. Там, где трагическая история смельчаков, навсегда покинувших Землю, требовала мрачных и величественно-трагических декораций, писатель усиливал «научную правду» правдой художественного вымысла. В этом проявилась проницательность его таланта — будучи фактически одним из провозвестников современной фантастики, Жулавский видел в ней прежде всего литературу. Именно этим в первую очередь, обусловлена жизненность его книги.

Еще одно обстоятельство достойно внимания. Фантастика Жулавского (хотя это заметнее при чтении трилогии в целом) рождается, в сущности говоря, на пересечении трех, а не двух только линий: помимо научного факта и поэтического воображения в ее создании участвует также и социальная метафора, философски обобщенная мысль. Наличие этой третьей компоненты показывает, с какой зоркостью писатель уловил сущность и призвание того вида литературы, в создании которого участвовал. Как уже сказано выше, он обратился к фантастике потому, что усматривал в ней тот вид литературы, который более всего способен выразить общечеловеческие и общеисторические стороны действительности. При всей наивности социальных и философских аллегорий Жулавского он со своим стремлением соединить литературу, науку и философию в одном виде искусства смело может быть назван не только продолжателем Жюля Верна, но и современником Уэллса.

Вот то немногое, как нам кажется, что было бы интересно узнать сегодняшнему читателю, раскрывающему книгу более чем полувековой давности. Ее глубокая человечность, психологический драматизм и романтическая страстность, восхищение героизмом и самопожертвованием первых исследователей Луны скажут читателю, несомненно, больше о человеке и человечестве, чем о Луне и космосе; но именно в том и состоит волшебство подлинной фантастики, чтобы, унося нас в космические дали или бездны времени, неизменно возвращать на Землю, к нам самим и нашим судьбам.

© Ариадна Громова, Рафаил Нудельман, 1969.

***

41-летний автор успел сочинить довольно много.

«Трилогия Жулавского – это аллегорический показ возникновения религиозного мифа. В этом смысле и здесь заимствован сюжет из мифологии. Но как достоверно это сделано! Последний землянин (в первом томе), которого лунный народ называет Старым Человеком, является объектом почитания и страха одновременно; объяснение его особенного положения носит совершенно материальный, психологический характер: он заботится о детях, которые не являются его детьми, так как чувства, которые связывали его с Евой лунного рода, не имели продолжения… Фотонную ракету тому, кто найдёт текст, столь же интеллектуально изысканный и конструктивно связанный, во всей научной фантастике!»

Библиография др. интересных книг Е. Ж. http://archivsf.narod.ru/1874/jerzy_zulaw...

***

ЛЕМберг. Львовские места Станислава Лема.

До войны я даже никогда не бывал в Варшаве, никогда не видел Краков. Так что могу сказать, что Львов — это часть меня, а я — часть Львова. Я врос во Львов как дерево.

Автобиографический роман Лема «Высокий замок» — одна из немногих изданных в ПНР книг, рассказывавших о польском прошлом Львова. В польской литературе история этого города обросла множеством мифов. Лем внес свою лепту в создание идеализированного образа галицийской метрополии, хотя в данном случае идеализация вполне понята, ведь в романе описывается мир глазами ребенка и подростка из состоятельной семьи.

Львов, в котором рос Лем, — это третий по величине город (после Варшавы и Лодзи) во Второй Речи Посполитой. Польская столица современности, оплот свободной мысли в эпоху разделов. Город Львовской математической школы и знаменитого университета. Город, в котором жемчужины архитектуры Ренессанса и сецессии соседствуют с превосходными образцами модернизма. Город, рядом с которым Вена, по словам Лема, просто «увеличенный Львов». А кроме того, это еще и город контрастов и конфликтов: этнических, политических, классовых.

В послесловии к «Высокому замку» украинский писатель Юрий Андрухович назвал город молодого Лема «городом чудес». Город луна-парков, фокусников, шоколадных фонтанов. След от пули, сохранившийся в форточке окна родительской спальни — память о польско-украинских боях 1918 года — словно служил туманным и нереальным напоминанием о том, что большая и страшная история все-таки не обошла Львов стороной.

«Трудному» городу Лем уделяет не так уж много места. Один раз он вспоминает, как с балкона наблюдал за уличными столкновениями, вспыхнувшими после того, как полиция застрелила рабочего, Владислава Козака, во время антисанационной демонстрации. Образ довоенной нищеты возникает и тогда, когда писатель вспоминает, как в суровую морозную зиму 1930 года за повозками угольщиков бегали стайки детей, пытаясь ухватить падающие на землю кусочки. Почти не затрагивается тема сложной этнической мозаики города: здесь нет еврейского квартала, находившегося неподалеку от дома Лема, мало украинцев. Правда, в интервью Томашу Фялковскому Лем рассказывал о своем украинском товарище по парте Мисеке, однако в школе они общались исключительно по-польски. Когда во время советской оккупации Львова приятель окликнул его на улице по-украински, удивленный Лем выпалил на том же языке: «Ти що, здурiв?»

Возможно, писатель создал идиллический образ страны детства, пережив кошмар двух оккупаций, возможно, все это мало его в ту пору волновало; он был слишком поглощен своей внутренней жизнью, миром звезд, галактик и изобретений. Лем — мастер недосказанности, поэтому о каких-то болезненных вопросах он наверняка умолчал (к примеру, лишь пунктиром наметил историю многочисленных родственников, большинство из которых погибли в Холокосте). Но так уж работает человеческая память: она напоминает скорее захламленный склад, а не упорядоченный каталог событий. Антрополог Дэвид Лоуэнталь в книге «Прошлое — чужая страна» писал: «[…] для нас прошлое — это нечто вроде археологического музея […], заполненного отдельными фрагментами, расположенными без всякой системы».

В детских воспоминаниях гораздо большее значение имеют события, сегодня кажущиеся анекдотическими, а тогда попадавшие на первые полосы газет. Например, падение «человека-мухи», который попытался забраться на одно из зданий в центре города при помощи всего-навсего «крючка для застегивания туфель» (кстати, песенку об этом событии написал старший кузен Лема, Марьян Хемар, она заканчивается словами: «так закончилось страшное зрелище, не лезь высоко, тогда не придется падать низко»).

В конце концов Большая история добралась и до Львова. В 1945 году, после оккупации, прожив во Львове больше четверти века, Лем вместе с родителями перебрался в Краков, ставший его новым домом. Во Львов, несмотря на бесконечные приглашения, он так и не приехал. В интервью Станиславу Бересю он объяснял это так:

Если у вас есть любимый человек, скажем, женщина, и кто-то у вас ее отберет, а потом она от этого кого-то родит детей, то я — будучи взрослым — предпочел бы с ней уже не встречаться. Ну а что мы можем друг другу сказать? Этот город для меня тоже уже чужой. Это камни. Какое мне до них дело сегодня?

Однако до конца жизни писатель считал этот город милой сердцу родиной. Львов появлялся не только в «Высоком замке» и интервью, но и в совершенно неожиданных местах. Так, есть все основания полагать, что родной город пилота Пиркса — именно Львов.

https://culture.pl/ru/article/lemberg-lvo...

Что читал молодой Лем?

Многое, но в том числе и "Лунную трилогию " Жулавского, изданную в начале ХХ века во Львое.

Na Śrebrnym Głobie (1903)

1901 – На серебряной планете (Na Śrebrnym Głobie. Rękopis z Księżyca) // газета «Głos Narodu» (Краков), 24 декабря (№295) 1901 [вып.1-4] – 20 июня (№139) 1902 [вып.5-92]

содержание

То же: [Роман] / Рис. А. Прокайловича (A. Procajłowicz). – изд. «Towarzystwo Wydawnicze S. Sadowski» (Львов), 1903. – 352 с.

То же: [Роман] / Рис. А. Прокайловича (A. Procajłowicz). – 2-е изд. – изд. «Towarzystwo Wydawnicze S. Sadowski» (Львов-Варшава), 1909. – vi + 288 с.

То же: [Роман]. – 3-е изд. – изд. «Towarzystwo Wydawnicze S. Sadowski» (Львов-Варшава), 1912. – vi + 322 с.

Ежи Жулавский. Разочарование в Луне.

О том, насколько болезненным может быть столкновение литературных фантазий с научными открытиями, Лем говорил в интервью с литературным критиком Яном Гондовичем:

Династия Жулавских

Жулавские — одна из самых творческих семей в Польше. Ярче всего ее представители проявляют себя в литературе, изобразительном искусстве, музыке и кинематографе.

перейти на страницу темы#язык и литератураперейти на страницу темы#искусствоперейти на страницу темы#киноперейти на страницу темы#театрперейти на страницу темы#музыкаЧитать дальше

Ах, эта Луна, она страшно меня разочаровала. Я вырос на книгах Жулавского. «На серебряной планете»: дикие пейзажи, кручи, пропасти, обрывы... <…> Ну и оказалось, что нет никаких круч, скал, вообще ничего нет… Там все какое-то овальное. И никуда от этого не деться…

Из «Лунной трилогии» Жулавского (в нее входят: «На серебряной планете. Рукопись с Луны», 1903, «Победоносец», 1910 и «Древняя Земля» 1911 года) Лем больше всего любил как раз первую часть. Действие происходит в начале XXI века. Мы читаем:

На побережье Африки, в двадцати с лишним километрах от устья Конго, зияло громадное отверстие уже готового колодца из литой стали, откуда вскоре должен был вылететь на Луну первый снаряд с пятью смельчаками внутри.

Они хотят попасть на обратную, невидимую с Земли, сторону Луны, поскольку верят, что условия там пригодны для жизни. Последняя депеша, отправленная на Землю, такова: «Все хорошо, нет поводов для опасений». На этом связь обрывается. Вслед за первой отправляется вторая миссия, которая тоже исчезает без следа. Спустя пятьдесят лет, когда о сумасбродной экспедиции все давно позабыли, к сотруднику обсерватории попадает дневник одного из членов экспедиции…

Для доктора философских наук Жулавского космический антураж — лишь повод для размышлений на тему истоков человеческой цивилизации, генезиса религиозных верований и социальных систем. Однако молодежь оценила эти книги по другой причине. Лем писал:

Первые кругосветные путешествия — первые экспедиции в глубь неведомых материков, первые перелеты через океан и первые попытки борьбы с эпидемиями приносили неудачи, поражения, катастрофы и смерть пионеров, причем самопожертвование героев зачастую не давало вообще никаких непосредственных результатов. Молодежь особенно хорошо понимает подобные безумства <…>, но восторженное отношение к героям — это, пожалуй, одна из прекраснейших черт молодежи, и именно ей обязана своей долгой жизнью книга Жулавского.

Так или иначе, сочинения Жулавского — уникальное для своей эпохи явление: когда его «младопольские» коллеги изливали на бумагу свои внутренние переживания, воспевали красоту Татр или оплакивали безнадежное состояние польского вопроса, писатель в своем воображении уносился за пределы околоземной орбиты. В 1977 году книгу экранизировал двоюродный внук писателя, режиссер Анджей Жулавский.

Заметим, что самое первое в польской литературе описание экспедиции на Луну (не считая легенды о пане Твардовском) появилось гораздо раньше, в далеком 1785 году. Его автором стал Михал Димитр Краевский, сочинивший книгу «Войцех Здажинский, жизнь и приключения свои описывающий». Произведение выдержано в духе романа-утопии, характерного для эпохи Просвещения, в нем чувствуется легкая нотка морализаторства и авантюризма. Главный герой воплощает собой сарматские пороки: прокутив родовое гнездо, он бежит от кредиторов на Луну… на воздушном шаре.

https://culture.pl/ru/article/chto-chital...

Как НАСА, альпинизм, Джордж Клуни и колониализм связаны с корнями польской научной фантастики? Бывший руководитель английского отдела Culture.pl Адам Жулавский оглядывается на жизнь своего деда, его генеалогическое древо и историю польской научной фантастики, чтобы сплести для вас интимное и запутанное полотно ответов.

Есть очень странный фильм « На серебряном глобусе» моего покойного троюродного брата Анджея Жулавского , который считается затерянной польской научно-фантастической эпопеей. Некоторые говорят, что это «Польская дюна» . Его даже снимали в то же время, когда Джордж Лукас снимал «Звездные войны» . Но, когда около 80% съемок было завершено, производство было закрыто польским коммунистическим правительством в 1977 году. Оно так и не оказало того влияния, которое могло бы иметь. Его собрал примерно 11 лет спустя все еще очень раздраженный Анджей, который упорно заменял все недостающие сцены кадрами Польши конца 80-х, над которыми он говорил. С тех пор он приобрел культовый статус: зрители таких фестивалей, как Нью-Йорк и Сан-Паулу, смогли увидеть его причудливые монологи и феноменально инновационную операторскую работу и дизайн.

Но эта статья не является историей этого фильма. Вы можете прочитать об этом или послушать где-нибудь еще, и я настоятельно рекомендую вам это сделать. Эта статья о том, откуда у Анджея возникла идея этого фильма, из того же места, которое впоследствии оказало множество необычных влияний и, возможно, стало настоящим началом всей научной фантастики к востоку от Парижа и Лондона. Это была серия книг, написанных в самом начале 20 века: «Лунная трилогия» моего деда Ежи Жулавского .

О чем была эта трилогия?

Как следует из названия, «Лунная трилогия» Ежи Жулавского состоит из трех книг: « На Серебряном глобусе », « Завоеватель » (Zwycięzca) и «Старая Земля» (Stara Ziemia). Все три были опубликованы по частям в газете, как это было модно в то время, а затем были объединены в отдельные тома и опубликованы в виде книг. Все три будут использованы Анджеем Жулавским для сюжета его более позднего фильма, хотя при названии он просто использовал название первой книги.

Книга «На Серебряном глобусе» была написана в 1901 году и опубликована в журнале «Голос народа ». Книжная версия появилась в 1903 году. В то время эта книга была совершенно новаторской в этой части Европы.

Во Франции был свой Жюль Верн с его подводными лодками и спусками на Землю, а в Англии — Герберт Уэллс, который, пожалуй, был пионером научной фантастики в том виде, в каком мы ее знаем. Тем временем Курд Лассвиц в Германии написал книгу о марсианах, высадившихся в Арктике и сражающихся с Королевским флотом. Лучшее впечатление от Верна Владислав Уминьский производил в Польше, но в тот период это было практически все. Американские пионеры этого жанра Эдгар Райс Берроуз и Джек Лондон не создавали ничего похожего на научную фантастику еще как минимум десять лет.

Обложка издания Ежи Жулавского «На Серебряном глобусе» 1947 года, иллюстрации Марека Жулавского, фото: семейный архив Жулавских

Первая книга «Лунной трилогии», написанная в форме дневника польского члена международного экипажа, рассказывала о неудавшейся миссии по исследованию Луны. (Внимание, спойлер!) После аварийной посадки небольшая группа выживших ученых спешит укрыться на темной стороне Луны, где, по их теории, дышать может быть безопасно. Путешествие долгое и жестокое, и только трое из них справляются с ним. Как только они доберутся туда, они застрянут. Навсегда.

У единственной выжившей женщины есть ребенок. Это начало новой жизни во многих отношениях, поскольку группа начинает размножаться, и целые поколения скрещиваются за короткие промежутки времени. В отличие от ученых, все они кажутся очень миниатюрными, что объясняется гравитацией Луны.

Вскоре остается только один выживший после крушения, кстати, польский рассказчик, побуждающий всех этих маленьких новых «селенитов» следовать за ним и тоже использовать польский язык как свой родной. Он их единственный связующий звено с богатством человеческих знаний, и, несмотря на то, что к нему относятся как к своего рода богу, он не чувствует себя особенно успешным в их просвещении, особенно потому, что они верят, что какой-то мессия в конечном итоге спасет их и доставит на Землю. Излишне говорить, что этого не происходит.

Вторая часть рассказа, «Завоеватель» , была написана в 1908 году и опубликована в журнале Kurier Warszawski («Варшавский курьер»). Полный том был опубликован в 1910 году. Действие происходит много лет спустя.

Новый астронавт по имени Марек прибывает на Луну, в основном ради развлечения, и прибывает в разгар войны. Оказывается, селениты были не одни, и шерны, коренные жители Луны, о которых лишь намекали в первом романе, поработили многих из них. Но селениты весьма довольны прибытием Марека, поскольку очевидно, что он должен быть тем мессией, которого они ждали, тем более что их религия к этому моменту стала весьма богато украшенной.

Несмотря на то, что Марек пытается помочь, все заканчивается плохо. Однако, бесспорно, к нему относятся как к мессии во многих отношениях.

Последний том был написан в 1910 году и снова выпущен в журнале «Глос Народу» . Полная книга была опубликована в 1911 году. Она начинается с того, что два селенита нашли ракету, на которой прибыл Марек, и сумели долететь до Земли. Поскольку они довольно крошечные, человек, который их находит и надевает на поводки, обращается с ними как с животными.

После череды злоключений они освобождаются и попадают в Соединенные Штаты Европы, коммунистическую сверхдержаву. Не всем это нравится, как это обычно бывает в подобных местах, и и государство, и повстанцы против него участвуют в гонке за атомную бомбу.

К сожалению, государство берет верх и впоследствии запрещает заниматься наукой, чтобы никто другой не мог использовать против них бомбу. В целом, это не очень веселое место, и это не на Луне, где Шерны установили такой же антиинтеллектуальный режим.

Первое полное издание всех трех книг в одной вышло в 1912 году.

Анти-Г. Дж. Уэллс

Автором всего этого безумия был Ежи Жулавский. Вы заметите, что, хотя Ежи писал на темы, схожие с Гербертом Уэллсом, на которого также явно повлиял Жюль Верн, у Ежи был гораздо более мрачный подход.

Жулавский идет на шаг дальше, чем Верн и Уэллс, превращая воображаемую географию своей научно-фантастической среды в когнитивную карту культурной чувствительности своих героев.

Лукаш Водзыньский, «Роман модернизма: воображаемая география в лунной трилогии Ежи Жулавского», Славянское обозрение 77-3 (2018)

На самом деле «Серебряный глобус» появился в газетах вскоре после книги Уэллса « Первые люди на Луне» , что звучит так, будто они могут быть похожими, но их прочтение не могло быть более разным. В книге Уэллса главный герой, по сути, расслабляюще плывет туда и переживает очень хорошее приключение, в результате которого он возвращается в старый добрый Блайти с золотом в руке, чтобы заработать состояние. Напротив, персонажи Жулавского начинают с того, что их лидер погибает в автокатастрофе, и проводят большую часть книги в отчаянной гонке за выживание, окруженные мрачностью и смертью, без никакой надежды на возвращение.

И Жулавский, и Уэллс сочетали приключенческие романтические истории, подобные Верну, с тревогой манящего века модернизма. Но работа Ежи выделялась.

Что делает эти книги уникальными по сравнению с другими романными экспериментами того периода [...], так это то, что они переплетают два антагонистических культурных модуса: популярный роман в его научной и приключенческой разновидностях и модернистское поэтическое размышление о мифологических и трансцендентальных основах человеческая история. При этом трилогия стремится переоценить мифическую и архетипическую сокровищницу западной культуры [...], но также создает очень читабельный трактат о роли личности в обществе. Подобный гибрид раннего модернизма и народного романа необычен, поскольку эти два культурных режима символизируют противоположные подходы к современности, катастрофический и позитивистский соответственно.

Несмотря на свои приключения, его персонажи вынуждены повторять прошлые ошибки истории, политики и религии, с которыми никто, работающий в этом жанре, просто не справился.

Растянувшись между меланхолией после угасающего чувства чуда и надеждой на возможность перезапустить человеческую историю, не стирая культурную память, искатели приключений Жулавского ищут «Грааль» повторного очарования. Их преследование ведет их через ландшафты, которые продолжают напоминать им — как призрачная сфера Земли, преследующая экспедицию Корецкого, — что даже когда нам удастся сбежать в другие миры и в будущее, мы всегда обнаружим, что наша история пришла туда раньше нас.

История была обречена повториться, как мы увидим далее в этой статье.

Продолжая сравнение Уэллса, иногда говорят, что британский автор был первым, кто предложил концепцию атомной бомбы в своей книге 1914 года « Освобожденный мир ». Но на самом деле Ежи уже сделал это тремя годами ранее на Старой Земле . Там он говорил о бомбе, которая «разобьет тот кластер энергии, который мы называем материей» и «расколет атом на составные части, вызвав взрыв, способный разрушить целые города и континенты».

В отличие от этого, книга Уэллса почти резко заканчивается идеей о том, что новое мировое правительство будет означать, что планета станет утопией, в то время как мировое правительство Ежи заканчивается тем, что она становится антиутопией. Оглядываясь назад, мы все теперь имеем возможность оценить различные попытки мирового господства и гонки вооружений в XX веке, и мы можем с уверенностью сказать, что видение Ежи было более реалистичным.

Не менее важно и то, как Ежи предсказал, насколько плохо будет жить в коммунистической сверхдержаве – он написал это за шесть лет до того, как в 1917 году началась русская революция и СССР начал поднимать свою скучную седую голову. Похоже также, что Ежи был первым, кто использовал термин «государство-няня» ( rząd opiekuńczy ), что меня очень забавляет.

Когда вышла первая книга, она получила все положительные отзывы и стала популярной: многие отмечали влияние Жюля Верна, но говорили, что реализм поведения персонажей сделал ее чем-то большим. Судя по всему, единственный отрицательный отзыв был в журнале Chimera , в котором также сотрудничал сам Ежи. Оно было написано другой знаменитой польской писательницей Марией Коморницкой под псевдонимом Петр Власт:

...скучный, а в любовных частях отвратительный роман, украшенный кое-где красивыми изображениями пейзажей.

Возможно, ей было трудно отделить книгу от ее автора, который уже был известным именем в области идей, а не в области фантастических романов (хотя сегодня у него даже есть премия в области научной фантастики, носящая его имя ) .

Понимание Ежи

Ежи Жулавский родился в 1874 году и был поэтом, писателем и философом. Воспитанный как в романтизме, так и в позитивизме, он был очень страстным исследователем новых идей и фактов.

Он написал диссертацию о Спинозе, изучая философию в Берне в Швейцарии. Первоначально написанный на немецком языке, он позже перевел его на польский язык , чтобы популяризировать идеи Спинозы среди говорящих на польском языке.

Мой дедушка любил заниматься подобными вещами, поскольку он также переводил на польский язык других философов, таких как Артур Шопенгауэр и Фридрих Ницше. Он также перевел на польский язык Эдгара Аллана По и санскритскую поэзию, а также избранные части Торы и Талмуда.

Он также писал пьесы, наиболее известными из которых при его жизни были «Эрос и Психея» , основанные на греческом мифе (и их ставят до сих пор ), но он также писал пьесы об исторических личностях, таких как Шаббатай Цви .

Он явно верил, что образование важно и что люди должны иметь доступ к идеям из других источников, о которых они, возможно, никогда не задумывались.

Это особенно важный момент, поскольку он делал все это не в вакууме. Время и место в истории, в которых он действовал, были весьма специфическими. Это было уникальное время и место не только в политическом, но и в культурном отношении.

https://culture.pl/en/feature/the-origins...

– К.: Сяйво, 1927. – 330 с. – (Бібліотечка всесвітнього письменства) — 3100 прим. — 1 крб. 80 коп.

Сергій Родзевич. Юрій Жулавський та його місячна трилогія: («На Срібній планеті», «Звитяжець», «Стара земля») – с.5-31

На Срібній планеті: рукопис з Місяця: [Роман] – с.32-328

Юрій Жулавський. Звитяжець: Повість / Пер. Сидіра Сакидона. – К.: Сяйво, 1928. – 324 с. — 3100 прим.

Юрій Жулавський. Стара земля: Повість / Пер. В. Томашівського; спр. прізвище — Микола Хомичевський)– К.: Сяйво, 1928. – 280 с. — 3100 прим.

Сайт "Архів фантастики" + Л. Коломієць. Український художній переклад та перекладачі 1920–30-х років. Вінниця: Нова Книга. 2015 + НБУВ

***

Юрий Жулавский. На Серебряной планете. Рукопись с Луны: [Роман]; редакция Николая Зерова/ Пер. с пол. Леонида и Валерии (Вероники) Пахаревских.

– К.: Сяйво, 1927. – 330 с. – (Библиотечка всемирной литературы) – 3100 экз. – 1 руб. 80 коп.

Сергей Родзевич. Юрий Жулавский и его лунная трилогия: («На Серебряной планете», «Победитель», «Старая земля») – с.5-31

На Серебряной планете: рукопись с Луны: [Роман] – с.32-328

Юрий Жулавский. Победитель: Повесть / Пер. Сидира Сакидона. – К.: Сяйво, 1928. – 324 с. — 3100 экз.

Юрий Жулавский. Старая земля: Повесть / Пер. В. Томашевского; наст. фамилия — Николай Хомичевский) — К.: Сияние, 1928. — 280 с. — 3100 экз.

Сайт "Архив фантастики" + Л. Коломиец. Украинский художественный перевод и переводчики 1920-30-х годов. Винница: Новая Книга. 2015 + НБУВ

]

Часопис "Життя і революція" №10/1928 Ю. Меженко "Трилогія Жулавського"

*

Tin-tina Antonina:

Знаю, що всі ви зараз про інше думаєте, але от що писав про "Місячну трилогію" Жулавського Лем:

Уже наш старий, скромний самотній працівник Єжи Жулавський зумів створити куди більше у своїй «Місячній трилогії». Кінцева частина першого тому «На Срібній планеті», а пізніше весь другий том «Звитяжець» — це ж-бо теж у певному сенсі історія культурної інволюції відприску людства, який оселився на Місяці. Буде повчальним перегляд цієї старої, понад півсторічної книжки , — коли порівняльним тлом служить нам «Зореліт» Браяна Олдіса.

Жулавський теж не сам сконструював матрицю, які відтискає взаємини місячного людства, оскільки цей роман мав бути алегорією месіанського типу. Молодий землянин Марек, самотній космонавт (як ми сказали б сьогодні), прибувши на Місяць, був ототожнений з легендарно очікуваним селенічним Месією: Старим Чоловіком —автором (оповідачем) першого тому твору. Змирившись із накинутою йому роллю передбаченого святим письмом Звитяжця, Марек намагається втілити в життя план, який має звільнити людей від напасті шернів, місячних тубільців, а також поліпшити основи їхнього суспільного буття. Проте Марек переоцінив свої сили; спершу похід проти шернів є переможним, але потім він мусить відступити під їхнім натиском. Тоді Марек довідується, що снаряд, яким він мав повернутися на Землю, зник. На ньому відлетіло двоє людей, дальшу долю яких зображає останній том трилогії. Вони належали до братства скептиків, які запевняли, що історія про земне походження людей — чистісінька вигадка, а справжньою їхньою колискою є зворотний бік Місяця; тож, щоб дістатися туди, запустили снаряд. Марек, змушений зостатися, береться за другу частину планів, всупереч дедалі сильнішому опору місячних землевласників, бо його програма перешкоджає їхнім інтересам. Роман показує драматичний епілог його зусиль лише у формі трьох чергових літописних звітів. Перша, ортодоксальна, називає Марека негідним самозванцем, що накликав на людей самі тільки біди й нещастя; його прилюдна страта була заслуженим покаранням. Зв’язаного Марека заколола Ігезаль, дочка первосвященника Малагуди (яка, додамо, безнадійно кохала Марека). Друга версія — виразна карикатура звіту професійного історика — помпатичними абзацами наслідує ідеал наукового об’єктивізму. Третя є продовженням релігійного міфу; з його книгами він співвідноситься так, як Новий Заповіт зі Старим. Навмисна подібність доходить до кульмінації в останніх словах: мучеництво Звитяжця не було даремним — було Спасінням; воскреснувши з могили, він відлетів до земної вітчизни.

Найбільше в романі застаріла його мова. Згідно зі шкалою вартостей, притаманною часам модернізму, позбавлена оздоб проста проза погано свідчила про мистецькі вартості твору. Звідси у Жулавського маньєризми, вигадлива фраза, з вишуканим літературним слововжитком, вона свідчить лише про те, що автор піддався моді свого часу, але не про те, що мусив піддатися їй. Це видно, наприклад, з трьох по-різному стилізованих літописних звітів, які замикають книжку. Якби Жулавський писав нейтральним стилем, лексично й синтаксично ненав’язливим, подібно, наприклад, до Веллса (обидва творили більш-менш одночасно), під його пером постав би твір, що міг бути зіркою першої величини у світовій фантастиці. Мені нічого невідомо про те, чи роман Жулавського перекладався іншими мовами — принаймні, бібліографія НФ його не занотовує . (Начебто перекладалася німецькою). Те, що тоді виникало в Європі як наукова фантастика, не може рівнятися з «Місячною трилогією»; так, наприклад, книжки Курда Лассвіца не мають жодної літературної вартості.

(Моя примітка -- я, звичайно, описала історію українського перекладу трилогії, дуже дякую своїм мудрим друзям за допомогу!)

Заслуговує підкреслення тематична винахідливість Жулавського. Я не знаю у НФ «Інших», яких можна поставити поруч з його шернами, починаючи від самої назви з її чудовим звучанням, що в’яжеться з таємничим мороком (можливо, через фонетичну схожість слова «шерн» і слова «чернь»?), через їхню тілесну будову, їхню разючу силу, поміщену в несамовитих — порівняно з тілом, покритим хутром, — білих і голих долонях, дотик яких викликає електроудар, — аж до зв’язків, що постали між ними й людьми. Від удару, викликаного дотиком їхніх долонь, у жінок відбувається непорочне зачаття, а звані морцями діти, які приходили потім на світ, мали вогненний знак там, де шерн торкнувся матері. За часів найбільшого поневолення людська спільнота мусила платити данину з жінок — щоб ті народжували шернам невільників, а коли жінки старіли, шерни повертали їх людям. Жінок убивали як матерів морців; це страшна історія, а все ж якоюсь мірою правдоподібна. Ніхто в НФ не повторив сплетіння подібних залежностей, що поєднував би земну колонію з планетарними тубільцями, себто, не винайшов його вдруге. Крім того, шерни Жулавського мають власну культуру й міфологію, в якій центральне місце — ненависної планети — належить Землі, оскільки це вона висмоктала повітря з півкулі Місяця, скерованої в земний бік. Усі ці елементи складаються в зв’язну систему, важливу тому, що концепція християнічного міфу, вписана в певний набір подій, могла стати вірогідною настільки, наскільки фактографічний, квазі-реальний, а не нав’язливо алегоричний характер мають окремі частини цих полів.

Як уже було сказано, трилогія Жулавського є алегоричним показом виникнення релігійного міфу. У цьому сенсі й тут теж скелет був запозичений з міфології. Та як вірогідно це зроблено! Останній із земних прибульців (у першому томі), якого місячний народець називає Старим Чоловіком, є об’єктом поклоніння, але й страху, пояснення цієї особливої ситуації має доречний, психологічний характер: він опікується дітьми, які не є його дітьми, оскільки почуття, що поєднували його з Євою місячного роду, не здійснилися. Еротичний аспект цієї драми зі зрозумілих причин повністю відокремлений від першооснови новопосталого міфу, який наказує чекати спасенного повернення Старого Чоловіка — як Звитяжця, а в подобі Таємниці святі книги занотовують те, що цей Старий Чоловік (згідно зі своєю раціоналістичною позицією), намагався, як міг, протистояти поміченому ним народженню міфу, запевняючи при цьому, що він «не є ніяким Старим Чоловіком», а звичайним старим. Особливо оригінальним здається мені трактування Жулавським мотиву скептичної опозиції, яку викликає віра. Рода, ватажок скептиків, не лише відкидає метафізичні сенси Доброї Звістки, але, з наміром відтворити те, що було справжнім минулим, створює фальшиву гіпотезу про місячне походження людей, використовувані з цією метою аргументи справді звучать непогано. Рода співставляє привезені предками мапи земного атласу з селенографічними картами, і тоді земні карти справді здаються фантастичною вигадкою (довільність канаркових кольорів, якими зафарбовані окремі держави в атласі, контрастує з чисто предметним характером селенографічних карт, складених на основі телескопічних фотографій). Тож Рода вигадує цілу «антиметафізичну» історію про те, як люди жили у печерах під Великою Пустелею (Mare Imbrium ), як їм там стало тісно, як вислали розвідувальний загін на другий бік Місяця, як покинули його напризволяще, а тепер гаданий Звитяжець прибуває не в інтересах пригноблених ізгоїв, а саме тих, що зосталися, і зараз обмірковують шанси продовження колись перерваної експансії. А отже, як про це знає читач, облудним є й міф (про Старого Чоловіка, який повернеться Звитяжцем), так і та емпірична гіпотеза, що прагне його спростувати. Тож компрометації міфотворчості протистоїть компрометація ультрараціональної програми, начебто позитивнішої за своїм духом. Фотонну ракету тому, хто знайде текст, так само інтелектуально витончений і конструктивно зв’язний у всій НФ!

С. Лем. Фантастика і футурологія

*

В пепельном свете луны… Послесловие А. Балабухи

I

Широко бытует мнение, будто развитие фантастики состоит в тесном родстве с научным прогрессом. Не то писатели стимулируют мысль ученых, не то ученые — воображение фантастов. Увы, как и большинство расхожих мнений, суждение это содержит лишь зерно истины. Родство и впрямь существует, но, в лучшем случае, троюродное. Как правило, НФ интересует то, чем наука пока еще не занялась или вовсе не намерена заниматься; нередко — даже то, к чему она уже утратила или мало-помалу теряет интерес. Эта система отношений прекрасно иллюстрируется примером исследований Луны — астрономами и писателями.

Активное изучение ночного светила началось в тот майский день 1609 года, когда Галилей впервые направил на него свой телескоп — примитивный, однако позволивший, тем не менее, воочию убедиться в наличии тех гор и долин, о существовании которых полутора тысячелетиями раньше лишь догадывался Плутарх. Но прошло всего каких-то два с половиной столетия — и интерес к Луне заметно упал. Оно и понятно: к тому времени в руках астрономов появились два мощных инструмента — фотоаппарат и спектроскоп, — а использовать их с наибольшей эффективностью можно было лишь при исследовании самосветящихся объектов — Солнца и звезд. Для планетной же астрономии — в том числе, и для изучения Луны — новые методы давали немного, ибо сияют эти небесные тела отраженным светом, а способность глаза различать мельчайшие детали гораздо выше, чем у фотопластинки. В результате почти до самой середины нашего века основным способом накопления сведений о лунной поверхности оставался метод зарисовок…

Так обстояло дело в науке. В литературе же все было как раз наоборот. Первые лунные экспедиции снарядил во втором веке по Рождестве Христовом лукавый грек из Самосаты по имени Лукиан, автор «Икаромениппа» и «Правдивой истории». В догалилееву эпоху у него сыскалось немало последователей — до юного Кеплера включительно, хотя «Сон, или Астрономия Луны» последнего увидел свет лишь посмертно, в 1631 году. Зато эпоха инструментального изучения Луны не нашла в литературе заметного отражения — и французу Сирано де Бержераку, и англичанину Фрэнсису Годвину, писавшему под псевдонимом Доменико Гонсалес, и даже достославному Карлу Фридриху Иерониму фон Мюнхгаузену научные данные были глубоко безразличны. И лишь когда во второй половине XIX века интерес к лунной астрономии начал понемногу увядать — вот тогда-то фантасты и развернулись вовсю.

С легкой руки Эдгара По, в 1835 году отправившего на Луну своего Ганса Пфааля, началось столетие Великих Литературных Селенографических Открытий. Кто только не приложил к нему руку! Тут и Жюль Верн со своей лунной дилогией «С Земли на Луну» и «Вокруг Луны»; и Жорж Ле Фор с Анри де Графиньи, написавшие «Путешествие на Луну»; и плодовитый Андре Лори — коллега, друг и даже соавтор Жюля Верна, выпустивший в свет «Изгнанников Земли»; и, разумеется, Герберт Уэллс, автор «Первых людей на Луне»; и вездесущий Эдгар Райс Берроуз, уже в двадцатые годы нашего столетия добавивший к остальным своим сериям дилогию «Лунная девушка» и «Лунные Люди»… Словом, им же несть числа. Свое — и достойное! — место занимают в рядах этих лунопроходцев Ежи Жулавский и его «лунная трилогия».

Первый его роман появился в газетах в 1901–1902 годах, а годом позже вышел отдельной книгой, к которой прилагалась карта Луны с проложенным на ней маршрутом героев (жаль, ни в одном из русских изданий ее не воспроизвели), а в 1909 году он был переработан автором и принял тот вид, в котором вы его только что прочли. Тогда же, в 1908–1909 годах, в варшавском «Курьере» был опубликован «Победоносец», отдельной книгой вышедший год спустя. И почти одновременно, в 1910–1911 годах, в «Глосе народу» был напечатан заключительный роман, выход которого в свет книжным изданием практически совпал по времени с окончанием газетной публикации. На этой хронологии я остановился не зря — по ходу разговора нам придется еще к ней возвращаться. Судите сами: «лунная дилогия» Жюля Верна была написана всего за пять месяцев, хотя и в два приема — в 1865 и 1870 годах, тогда как трилогия Жулавского заключает в себе десять лет писательского труда. Десять лет — из короткого века; родившийся в 1874 году, Ежи Жулавский умер в военном госпитале, когда ему едва исполнился сорок один год… Вот и получается, что работа над трилогией заняла почти половину его сознательной, творческой жизни, включила в себя неизбежную эволюцию взглядов и образа мысли, которая отчетливо прослеживается от романа к роману.

О некоторых из его воззрений, об отдельных чертах его творчества и книг мне и хочется сегодня поговорить. В принципе, трилогия предоставляет пищу для размышлений и возможности поразмышлять столь обильные, что, выбирая между ними, нетрудно оказаться в положении Буриданова осла. А посему я собираюсь повести речь лишь о том, что сейчас представляется наиболее интересным мне. Позиция, разумеется, субъективная и уязвимая, но имеющая полное право на существование…

II

Отнюдь не случайно уже в самом начале разговора о трилогии Жулавского я помянул французского классика жанра — труд свой польский писатель совершенно очевидно начинал под знаком Жюля Верна. И это не удивительно — поразить могло бы скорее обратное. Ведь второй роман «лунной дилогии» — «Вокруг Луны» — появился из печати за четыре года до рождения Жулавского, а к тому времени, когда юный шляхтич вошел в самый читательский, отроческий возраст, уже успел обрести всеевропейскую популярность. И легко можно представить, как завороженно вчитывался в страницы книги щуплый краковский гимназист и какое неизгладимое впечатление оставили они в его душе. Чуть меньше полувека спустя, замечу, история повторилась: только на этот раз уже романа Жулавского с таким же вдохновенным энтузиазмом зачарованно поглощал Львовский гимназист Станислав Лем… Не знаю, сознательно ли замышлял Жулавский «На серебряной планете» как некое подражание или, вернее, следование Жюлю Верну; скорее всего, это был некий подсознательный акт. Но сопоставление говорит само за себя.

Прежде всего — методология подготовки к работе. Оба писателя опирались на прекрасное знание сведений, накопленных к тому времени астрономией. Причем въедливый поляк даже провел немало часов у рефрактора Краковской обсерватории, тогда как его предшественник удовлетворял свой интерес при помощи «Mappa selenographica» Бэра и Мэдлера. Кстати, за три десятка лет, прошедших между тем, как Жюль Верн отложил перо, а Жулавский взялся за свое, прибавились и новые лунные карты, в частности — очень точная, составленная Карпентером и Нейсмитом; и великолепный рельефный лунный глобус работы Эдуарда Ладе; и серия лунных пейзажей Кранца, с поразительным эффектом достоверности запечатлевших ландшафты нашего спутника такими, как представлялись они в то время астрономам; и, наконец, плеяда специальных и научно-популярных книг. Об одной из них хочется сказать особо, потому что именно с нее началось для меня косвенное знакомство с Жулавским — за полтора десятка лет до того, как в руки мне впервые попал изданный в серии «Зарубежная фантастика» роман «На серебряной планете». Издательство «Мир» ухитрилось выпустить книгу Жулавского удивительно ко времени — в тот самый год, когда состоялись две первые высадки на Луну. Больше того, я читал роман летом, и последнюю его страницу перевернул за каких-нибудь две недели до того, как 21 июля в 2 часа 56 минут 20 секунд по Гринвичу Нейл Армстронг впервые ступил на поверхность Моря Спокойствия. А уже осенью на одной из международных выставок мне удалось посмотреть первый фильм, отснятый на Луне… Бывают такие совпадения. Но я отвлекся, собираясь сказать совсем о другом. Еще до того, как я увидел эти подлинные кадры лунных пейзажей, описания Жулавского почему-то показались мне на удивление знакомыми — словно я читал о мире, который давно и хорошо знал, как места своего детства. В сущности, так оно и было, только мне не сразу удалось это понять. Лишь позже, сообразив, я достал из шкафа одну из любимых книг детства — «Астрономические вечера» Клейна, выпущенные в начале века издательством П. П. Сойкина (немецкий оригинал появился лет на двадцать раньше). Точно! Вот скальная стенка кратера Эратосфен, вот гора Пико, вот сцена восхода Земли на лунном небосклоне… Вот в чем фокус: все эти великолепные иллюстрации видел и Жулавский — у того же Клейна или во множестве иных книг; они помогали ему вживаться в лунный мир, куда отправлял он своих героев. Но их видели и многие другие, и потому Жулавский мог полагаться не только на яркость собственных художественных описаний, но и на читательскую зрительную память, обогащавшую текст узнаванием уже виденного.

Итак, метод: подобно своему старшему собрату по перу, Жулавский придавал большое значение научной достоверности своих фантастических произведений. В то же время оба они могли, если того требовал художественный замысел, проигнорировать точное научное знание или взять на вооружение уже отвергнутые наукой представления.

За примерами далеко ходить не надо. Устами Мишеля Ардана Жюль Верн утверждал: «Луна под влиянием земного притяжения приняла форму яйца, которое обращено к нам своим более острым концом. С этим предположением согласуются и вычисления Гагзена, доказывающие, что центр тяжести Луны лежит в ее заднем полушарии. А отсюда, в свою очередь, следует, что главная масса лунного воздуха и воды должна была устремиться на противоположную сторону земного спутника еще в первые дни творения». Астрономия отказалась от подобных воззрений задолго до выхода в свет «С Земли на Луну», но ведь так интереснее… И тридцать с лишним лет спустя Жулавский строит свою модель Луны в полном соответствии с этим высказыванием.

Точно так же оба писателя избирают в качестве транспортного средства для своих героев вагон-снаряд, выпущенный из гигантской пушки; вернее, и на этот раз Жулавский следует в кильватере Жюля Верна. А ведь иные авторы придумывали куда более экзотические способы межпланетных путешествий. Ле Фор и Графиньи, например, заряжали свой вагон-снаряд в жерло не артиллерийского орудия, а вулкана, сильно экономя при этом на строительных работах и пироксилине; современник Жюля Верна Ашиль Эро уже думал о ракетном двигателе; современник Жулавского Герберт Уэллс в своих «Первых людях на Луне», увидевших свет в том же 1901 году, когда состоялась и первая публикация «На серебряной планете», изобрел кейворит, материал, неподвластный закону тяготения… Но детская завороженность слишком сильна, и потому Жулавский не в силах был отказаться от собственной «колумбиады». Но тут же проступает и первое различие между ним и Жюлем Верном — первое из ряда многих, о которых нам еще предстоит поговорить. «Колумбиада» Жюля Верна — в полном соответствии с духом дня нынешнего — была плодом конверсии.

Гражданская война в Америке завершилась; артиллеристы остались не при деле — вот и надумали достославные члены Пушечного клуба выпалить в Луну. Чувствуется здесь и новаторство замысла, и технический размах, и дерзкая удаль Христофора Фернандовича Лаперуза. У Жулавского, к сожалению, его сверхмортира оправдана лишь следованием литературной традиции, и потому невольно воспринимается неким анахронизмом. Впрочем, нет — одно обоснование у Жулавского все-таки было. Артиллерийский снаряд не предусматривает возможности возвращения. Замысел же романа как раз этого и требовал. Но тут мы подходим к очень существенному моменту.

Отправляясь на Луну, герои Жюля Верна тоже брали билет в один конец. «Каким образом вы оттуда вернетесь на Землю?» — вопрошает капитан Николь. «А я совсем не вернусь!» — запальчиво восклицает в ответ Мишель Ардан. Но это — лишь красивые слова; символ, а не программа. Сам Жюль Верн не мог с ними согласиться никоим образом. Не случайно «С Земли на Луну» завершается фразой: «Помяните мое слово: они найдут способ выйти из своего трудного положения — они вернутся на Землю!» XIX век мог примириться с рискованными предприятиями, мог даже восхищаться ими, рукоплескать многочисленным Ливингстонам и Андре. Иные из них возвращались с триумфом, другие исчезали без следа. Но отправляться на заведомую погибель? Нет, подобная затея безусловно аморальна! Как всякое самоубийство — по крайней мере, с точки зрения традиционной нравственности и христианской морали.

Ежи Жулавский тоже был сыном XIX столетия — и не только по праву рождения. Как известно, провозвестием XX века прозвучал в Европе не салют при открытии Всемирной выставки 1900 года в Париже, а сараевский выстрел, которым сербский студент Гаврило Принцип свел счеты с эрцгерцогом Фердинандом, тем самым подарив человечеству Первую Мировую войну. И потому можно сказать, что вся жизнь Жулавского прошла в прошлом столетии, в нашем же он провел только год… Однако он очень чутко улавливал ветры, дующие из грядущего, и предчувствовал крушение традиционной нравственности. Пророками этих перемен полнился конец века. Упомяну лишь одного из них, поскольку он был близок с Жулавским и оказал на нашего героя немалое влияние.

Это Станислав Пшибышевский — личность яркая и для своего времени характерная. Прозаик, драматург, эссеист, одинаково легко писавший по-польски и по-немецки, он испытал на себе огромное влияние философских произведений Ницше с их утверждением жизни как единственно неоспоримой ценности, биологической мотивированности человеческого поведения, отрицанием традиционных понятий добра и зла, идеей освобождения от всех и всяческих моральных уз. На этом фундаменте Пшибышевский и построил концепцию, которую в дальнейшем развивал во всем своем творчестве — особенно ярко проявилась она в его пространных эссе «Шопен и Ницше» и «Ула Хансон», которые обеспечили ему видное место в кругу германо-скандинавской богемы, среде литераторов и художников, обуреваемых идеями декаданса, мистицизма и модернизма. Одновременно Пшибышевский увлекся демонологией, сатанизмом, индийской философией и черной магией. И всей этой невероятно эклектичной смесью, еще не успевшей превратиться в более или менее пригодное к употреблению интеллектуальное варево, он обильно потчевал по возвращении из Германии и Норвегии своего младшего друга и коллегу Жулавского; тот отведал — и пристрастился. Это ощущается и в стихотворениях Жулавского (а их вышло, кстати, четыре тома), и в его многочисленных пьесах (одна из них, «Эрот и Психея», пользовалась просто невероятной популярностью), и в эссеистике, и, разумеется, в «лунной трилогии». Так что первый ее роман всходил не только на жюль-верновских дрожжах; в этом процессе приняли участие и Спиноза, и Ницше, и Шопенгауэр, и Стриндберг, и Пшибышевский — и многие, многие другие…

Они-то и заставили Жулавского ввести в роман, традиционно-фантастический по жанровой принадлежности, даже не идею, а некое предощущение грядущего разрушения норм нравственности и морали. И потому ни самому автору, ни его героям, ни обществу будущего, откуда они родом, безвозвратное путешествие на Луну с билетом в один конец не представляется затеей безнравственной.

Больше того. У Жюля Верна в полет отправляются трое энтузиастов — здоровые мужчины во цвете лет. У Жулавского среди пяти пассажиров вагона-снаряда старец О’Теймор, который не только не пережил перелета, но и не мог пережить; а главное — женщина, которой в рискованной экспедиции и вовсе не место; причем не просто особа слабого полу, а женщина, уже несущая в себе новую жизнь. От такого предприятия делается, честно говоря, жутковато; веет от подобной лунной миссии не столько дерзостным первооткрывательством XIX, сколько экспериментами на людях, свойственными XX веку…

Но Жулавского это нимало не смущало; ему нужно было забросить на Луну Адама и Еву грядущего человечества — и он это сделал. Но при этом продолжал педантично следовать Жюлю Верну — и не только в поистине фантастически достоверном и детальном описании путешествия через четверть лунного диска; Жулавский пунктуально развивал все обмолвки, по ходу оброненные французским фантастом.

«Если рост селенитов пропорционален массе их планеты, — предполагает капитан Николь, — они будут казаться нам просто карликами, ростом не больше фута». И в полном соответствии с этой жюль-верновской версией потомки Томаса, Фарадоля и Марты превращаются на Луне в карликов. Только к спокойной естественнонаучной гипотезе примешивается здесь и грустная метафора — мельчает народ… Метаморфоза, очень характерная для пессимистических умонастроений Жулавского. А ведь к его услугам были и другие описания селенитов: У Ле Фора и Графиньи, например, рост их достигал трех с половиной метров, а у Андре Лори — даже без малого десяти. Но Жюль Верн, обожаемый с детства Жюль Верн!.. Да и метафора, заметим, напрашивалась бы совсем иная.

Облетая Луну, герои Жюля Верна при вспышке болида видят на обратной ее стороне …огромные пространства, но уже не бесплодных низин, а настоящих морей, многочисленных огромных океанов, отражавших в зеркале своих вод сказочный ослепительный фейерверк, горевший над ними в эфире. И, наконец, на поверхности материков выступали обширные темные пятна, напоминавшие гигантские леса, освещенные на мгновение ослепительной молнией. Был ли это мираж, иллюзия, оптический обман? Скрупулезный и дотошный Жюль Верн ограничился этими строчками и вопросительным знаком в конце. Может быть, все это и впрямь лишь почудилось Барбикену, капитану Николю и Мишелю Ардану, на самом же деле обратная сторона Луны столь же мертва, как это и есть в действительности. Но Жулавского подобные соображения не сдерживали. И там, где пассажирам вагона-снаряда «колумбиады» лишь поместились леса и воды, в «лунной трилогии» простираются обитаемые края, заселенные потомками людей и первожителями шернами.

Однако стоило героям Жулавского достичь то ли пригрезившейся пассажирам жюль-верновского вагона-снаряда, то ли действительно представшей на миг их глазам земли обетованной (или следует говорить «луны обетованной»?), как выяснилось, что влияние французского фантаста, и без того постепенно слабевшее, исчезло теперь совсем, подобно навек скрывшейся за горизонтом Земле. Отныне Жулавского интересовало совсем иное. Исследовательская экспедиция уже с середины романа постепенно стала превращаться в Исход. И библейское это слово появилось не случайно. Именно оно давало возможность писателю обратиться к своим историософским концепциям, к проблемам развития человечества, зарождения и формирования религий и философских воззрений… Всем этим он интересовался издавна. Не зря же в 1895 году он бросил Цюрихский Политехнический институт, успев уже отучиться там два года, чтобы перейти на философский факультет университета в Берне, где три года спустя ему была присуждена докторская степень за исследование «Проблемы причинности у Спинозы». Стоит также отметить, что он переводил на польский некоторые из книг Ветхого Завета, а в поэзии Жулавского были распространены библейские парафразы.

Теперь он сам стал демиургом — сотворил лунный мир, заселил его, дал семь веков свободно развиваться, а потом решил повнимательнее рассмотреть, что же из всего этого получилось. Так родился «Победоносец».

В его зачине вновь возникает — еле-еле слышно — отзвук жюль-верновского романа. «А я буду разыгрывать роль Гулливера! — восклицает Мишель Ардан. — Мы воплотим в жизнь легенду о великанах». Именно эту роль и предстоит сыграть Марку-Победоносцу (кстати, некоторые критики небезосновательно полагают, что имя Марк скрывает в себе анаграмму Мишель Ардан; если так, то цепочка тянется прелюбопытная: ведь Ардан — жюль-верновская анаграмма Надара, каковое имя являлось псевдонимом Феликса Турнашона). Поначалу Победоносец исполнен воистину ардановских удали и жизнелюбия, к которым примешивается элемент лихого всезнайства янки, попавшего ко двору короля Артура. Именно этого твеновского героя заставляет вспомнить история с вооружением войска лунного люда «огненным боем». Вот только успеха Марку эти новации не приносят. И здесь Жулавский предвосхитил некоторые геополитические концепции XX века, благодаря которым стало ясно, что решаются войны не столько благодаря превосходству в оружии и полководческим талантам, сколько соотношением демографических, экономических и социокультурных потенциалов. В книгах без малого столетней давности подобные прозрения встречаются не часто…

Вместе с ардановской отсылкой к Гулливеру в «лунную трилогию» входит, начиная с «Победоносца», и свифтовская сатирическая интонация. Правда, полное звучание она обретает лишь в финале — в трех блистательных версиях гибели Марка. Зато весь заключительный роман целиком насыщен духом Дублинского Декана. Впрочем, в ряду предтеч «Победоносца» трудно не упомянуть и «Остров пингвинов» Анатоля Франса (чуть было не сказал — и его же «Восстание ангелов», но оно вышло в свет лишь в 1914 году, то есть тремя годами позже «Древней Земли»; так что тут приходится говорить скорее об идеях, витающих в воздухе). Во всяком случае, как и впоследствии Франс, Жулавский отчетливо понимал всю тщетность и бессмысленность анархически-пролетарского бунта. Но и в эволюционное развитие он тоже не верил — земное общество через тысячу лет представлялось ему безрадостным, не имеющим ни цели существования, ни смысла жизни. Общественное развитие может завести только в тупик — путь лишь в совершенствовании индивидуального духа, в приобщении к высшим истинам, которого достиг Нианатилока.

Замечу, высказанные в литературном творчестве взгляды вступили в противоречие с собственной судьбой Жулавского. После начала Первой Мировой он поспешил записаться в формировавшиеся в Австрии легионы Пилсудского — войска, которые, воюя на стороне стран Тройственного Союза (Германии, Австро-Венгрии и Италии), должны были помочь разделенной Польше добиться объединения и независимости. Жулавский так и не успел повоевать, вскоре заразившись тифом, который и свел его в могилу. Но важно не это: на патриотический порыв способен лишь человек, верящий в будущее своей страны и своего народа, а следовательно — в конечном счете и человечества. Кто же станет воевать за дело, в которое не верит ни на грош? Так что пессимизм Жулавского шел исключительно от ума, тогда как сердце привело его в легионы Пилсудского. Контраст, заставляющий вспомнить строки Давида Самойлова:

…я душой

Матерьялист, но протестует разум,

— хотя внутренний конфликт у Жулавского был совсем иным, нежели у самойловского Пестеля…

Жулавский Ежи "Лунная трилогия: На серебряной планете. Древняя Земля. Победоносец" СПб, Издательский дом "Северо-Запад", 1993

*

Сергій Родзевич. Юрій Жулавський та його місячна трилогія: («На срібній планеті», «Звитяжець», «Стара земля») – с.5-31

Щомісячний науково-популярний ілюстрований журнал «Знання» – найстаріший науково-популярний журнал України. Був заснований у Києві у 1923 році. Спочатку виходив під заголовком "Знаття" (Знання), потім "Знання" (Знання) та "Наука і життя" (Наука і життя, 1951-1965). З перших років свого існування журнал був двомовним, виходив українською та російською мовами. Пропагує досягнення вітчизняних та зарубіжних науковців у галузі природознавства та техніки, впровадження наукових розробок у практику. Публікує статті та репортажі про важливі відкриття та дослідження, матеріали з питань історії, літератури та мистецтва, охорони навколишнього середовища, медицини, рослинного та тваринного світу. Друкує науково-фантастичні оповідання, звіти про географічні подорожі, організовує конкурси та вікторини.

"ЗНАННЯ"

Смолич Ю. — Останній Ейджевуд (уривки з роману). «Знання» 1926, №5 с.25-26, №6 с.27-29, №7 с.25-26

1926. №10. КАРДИНАЛОВСЬКІ Т. і Л. Сонця! (Початок)

ЗНАННЯ |

1926. №11. КАРДИНАЛОВСЬКІ Т. і Л. Сонця! (Продовження)

ЗНАННЯ |

1926. №12. КАРДИНАЛОВСЬКІ Т. і Л. Сонця! (Продовження)

ЗНАННЯ |

1926. №13-14. КАРДИНАЛОВСЬКІ Т. і Л. Сонця! (Закінчення)

ЗНАННЯ |

Кальницький Я. — Радіо-думка (уривки з роману). «Знання» 1926, №18 с. 25-27, №19 с. 25-28, №20 с. 23-25, №21 с. 26-27, №22 с. 21-23, №23 с. 22-24, №24 — с. 24-28

1934. №18. ВЛАДКО Володимир. 4-УКХ-4 (Початок)

ЗНАННЯ |

1934. №19. ВЛАДКО Володимир. 4-УКХ-4 (Продовження)

ЗНАННЯ |

1934. №21. ВЛАДКО Володимир. 4-УКХ-4 (Продовження)

ЗНАННЯ |

1934. №22. ВЛАДКО Володимир. 4-УКХ-4 (Продовження)

ЗНАННЯ |

1934. №23. ВЛАДКО Володимир. 4-УКХ-4 (Продовження)

ЗНАННЯ |

1934. №24. ВЛАДКО Володимир. 4-УКХ-4 (Закінчення)

ЗНАННЯ |

"НАУКА І ЖИТТЯ"

1961

Василь Бережний. Голуба планета: Фантастична повість // Наука і життя, 1961, №1 – с.48-52; №2 – с.48-52; №3 – с.51-56; №4 – с.55-59; №5 – с.61-63; №6 – с.58-62

І. Росоховатський. Об’єкт Б-47: Науково-фантастичне оповідання // Наука і життя, 1961, №7 – с.

Овсій Гринін. Резерви життя: Науково-фантастичний нарис / Мал. М. Безсонова // Наука і життя, 1961, №10 – с.

1962

Г. Альтов, В. Журавльова. Балада про зорі: Уривок з науково-фантастичної повісті / Пер. з рос. С. Захарової // Наука і життя, 1962, №1 – с.

Олесь Бердник. Подорож в «антисвіт»: Повість // Наука і життя, 1962, №4 – с.56-59; №5 – с.60-61; №6 – с.59-61; №7 – с.59-62

Олександр Швед. Привид над Дубоваром: Науково-фантастичне оповідання / Мал. Г. Філатова // Наука і життя, 1962, №9 – с.

Леонід Оношко. Райдуга над цирком: Науково-фантастичне оповідання / Мал. О. Пашути // Наука і життя, 1962, №10 – с.

Володимир Савченко. Привид часу: Повість / Пер. з рос. В. Лихогруд, Н. Свєчнікова // Наука і життя, 1962, №11 – с.; №12 – с. – [Продовження в наступному році]

1963

Володимир Савченко. Привид часу: Повість / Пер. з рос. В. Лихогруд, Н. Свєчнікова // Наука і життя, 1963, №1 – с.; №2 – с. – [Закінчення, початок в №№11-12 1963 р.] //1962, № 11 (140), с. 58-61; № 12 (141), с. 55-58; 1963, № 1 (142), с. 61-63; № 2 (143), с. 58-61 //

Олександр Колпаков. Око далекого світу: Науково-фантастичне оповідання // Наука і життя, 1963, №5 – с.69-62; №6 – с.58-60; №8 – с.59-61; №9 – с.54-60

1964

Р. Яров. Біля підніжжя райдуги: Науково-фантастичне оповідання // Наука і життя, 1964, №3 – с.

Є. Парнов, М. Ємцев. Операція «Кашалот»: Науково-фантастичне оповідання // Наука і життя, 1964, №5 – с.

Б. Зубков, Є. Муслін. Житейські розмови XXI століття: [Фантастичні мініатюри] // Наука і життя, 1964, №12 – с. – (Підлабузник, Онук, Неможливі проценти, Відстала наука, Обманув, Новинка)

1965

Станіслав Лем. Вірний робот: [Телесценарій] / Друкується скорочено; З пол. пер. Олександр Пономарів і Леонід Сапожников // Наука і життя, 1965, №1 – с.59-62; №2 – с.58-61

Ігор Росоховатський. Приземлення: Оповідання // Наука і життя, 1965, №2 – с.

Ігор Росоховатський. Зруйновані східці: Фантастичне оповідання // Наука і життя, 1965, №3 – с.

Юрій Щербак. [Фантастичні оповідання] // Наука і життя, 1965, №4 – с.44-49

Є. Жалко-Титаренко. [Передмова] – с.44

Допит: Оповідання – с.44-46

Синтез: Оповідання – с.46-49

Станіслав Лем. Із зоряних щоденників Ійона Тихого. Сьома подорож: Оповідання / З пол. пер. Леонід Сапожников і Олександр Пономарів // Наука і життя, 1965, №5 – с.43-49

Л. Сапожников. [Фантастичні оповідання] // Наука і життя, 1965, №6 – с.24-27

Заклад: Оповідання // Наука і життя, 1965, №6 – с.24-25

Помилка професора Кувиркота: Оповідання // Наука і життя, 1965, №6 – с.26-27

Бібліографія фантастичних публікацій

у журналі «Наука і суспільство»

1965

В. Лишевський. Подорож до двовимірників: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1965, №7 – с.

М. Ложинський. Математик у нічному ресторані: Жарт // Наука і суспільство, 1965, №7 – с.42-43

Борис Зубков, Євген Муслін. Житейські будні ХХІ століття: Фантастичні мікрогуморески // Наука і суспільство, 1965, №7 – с.59 – (На прилюдній лекції. Оголошення в крамниці. «Домашня веселка». Наказ по інституту антропокібернетики. Простолінійність. Любитель звуків)

Микола Амосов. Записки з майбутнього: Науково-фантастичний роман. Частина 1: [Уривок з роману] // Наука і суспільство, 1965, №8 – с.32-52

Станіслав Лем. Полювання на Сетавра: [Оповідання] // З пол. пер. Олександр Пономарів і Леонід Сапожников // Наука і суспільство, 1965, №9 – с.32-36; №10 – с.54-58; №11 – с.33-38

І. Астапович. Крізь «магічний кристал»…: [Роздуми про наукову фантастику] // Наука і суспільство, 1965, №10 – с.30-35

Борис Зубков, Євген Муслін. Засіб проти мурашок: Оповідання // Наука і суспільство, 1965, №12 – с.30-36

1966

Станіслав Лем. Розповідь Піркса: Оповідання / З пол. пер. Олександр Пономарів і Леонід Сапожников // Наука і суспільство, 1966, №1 – с.54-62

Річард Гордон. Елі: Фантастичне оповідання / З англ. пер. Леонід Каштан // Наука і суспільство, 1966, №2 – с.32-34

Володимир Владко. Таємниця його супутників: Оповідання // Наука і суспільство, 1966, №3 – с.49-53

Станіслав Лем. Експедиція друга, або Пропозиція короля Жорстокія. (З збірки «Кіберніада»): [Оповідання] / З пол. пер. Олександр Пономарів, Леонід Сапожников // Наука і суспільство, 1966, №4 – с.42-50

Ігор Росоховатський. Дзеркало пам’яті: Фантастична повість // Наука і суспільство, 1966, №5 – с.48-55; №6 – с.52-57; №7 – с.36-47

Кліффорд Саймак. Золоті жуки: Оповідання / З англ. пер. М. Михалич // Наука і суспільство, 1966, №8 – с.36-43; №9 – с.22-30

Артур Кларк. Про час: [Розділ з книги «Риси майбутнього»] / З англ. пер. Б. Колотовий // Наука і суспільство, 1966, №10 – с.28-36

Артур Кларк. Шлях у Ліліпутію: [Розділ з книги «Риси майбутнього»] / З англ. пер. Б. Колотовий // Наука і суспільство, 1966, №11 – с.40-44

1967

Борис Зубков, Євген Муслін. Коли «Бобли» бунтують: [Оповідання] // Наука і суспільство, 1967, №1 – с.40-42

Володимир Міхановський. Яке воно, небо?: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1967, №4 – с.38-42

Януш Осенка. Диявол: [Оповідання] / З пол. пер. Володимир Волох // Наука і суспільство, 1967, №5 – с.47

Микола Білкун. Спаніель містера Дарлінга: Фантастична гумореска // Наука і суспільство, 1967, №5 – с.50-52

Джон Уїндем. Колесо: [Оповідання] / З англ. пер. Леонід Кисельов // Наука і суспільство, 1967, №6 – с.32-35

Володимир Міхановський. Закрий скриньку Пандори: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1967, №7 – с.38-42

1969

Володимир Савченко. Година таланту: Фантастична повість / Журнальний варіант // Наука і суспільство, 1969, №3 – с.50-56; №4 – с.38-44; №6 – с.52-58; №7 – с.48-54, 59

Гелій Аронов. Проба Стоянова: Науково-фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1969, №8 – с.48-52

Ігор Росоховатський. Старовинний рецепт: Науково-фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1969, №9 – с.48-53

Володимир Міхановський. Малюк і Грубіян: Фантастичне оповідання-жарт // Наука і суспільство, 1969, №12 – с.46-49

1970

Наталія Овчаренко. Володар медуз: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1970, №1 – с.58-59

Леонід Сапожников. Бесіда про прогностику. За участю Марка Твена, Старого Морського Вовка, Прогнозиста (він же автор бесіди – інженер Леонід Сапожников) і безіменного, але в'їдливого Скептика: [Стаття] // Наука і суспільство, 1970, №7 – с.10-15

Станіслав Лем. Про книгу Бенедикта Коуски «Передмова до автобіографії»: [Оповідання] / З пол. пер. Леонід Сапожников // Наука і суспільство, 1970, №8 – с.25-28

Володимир Хижняк. Райські птахи: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1970, №9 – с.26-31

1971

Леонід Сапожников. Візит на Тезаурію: Науково-фантастичне оповідання / Друкується із скороченням // Наука і суспільство, 1971, №2 – с.51-58

Артур Кларк. Пернатий приятель: Оповідання / Пер. з англ. Люсьєн Фікс // Наука і суспільство, 1971, №3 – с.38-39

Станіслав Лем. Земна наука і космічні цивілізації: [Стаття] / Друкується з скороченням; З пол. пер. Еллада Бречик // Наука і суспільство, 1971, №6 – с.36-41

Ігор Росоховатський. Що таке людина?: Стенограма уроків філософії в початковій школі ХХІ століття, виконана класною обчислювальною машиною: Науково-фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1971, №8 – с.48-53

Василь Бережний. Сакура: Науково-фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1971, №9 – с.30-35

Анатолій Григоренко. …І освяти мені путь: Науково-фантастична повість // Наука і суспільство, 1971, №11 – с.43-47; №12 – с.39-45

1972

Рей Бредбері. Нічний дзвоник: Фантастичне оповідання / Пер. з англ. Володимира Хижняка // Наука і суспільство, 1972, №2 – с.56-60

Станіслав. Лем. Підприємство «Буття»: Оповідання. / Скороч. пер. з пол. Леоніда Сапожникова // Наука і суспільство, 1972, №3 – с.49-53

Юрій Нікольський. Втрачене обличчя: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1972, №6 – с.56-59

Фінн О'Донневан. Безшумний пістолет: Оповідання / Пер. з англ. П. Камишанчнко // Наука і суспільство, 1972, №7 – с.52-58

1973

Джанні Родарі. На балу: Фантастичне оповідання / Пер. з італ. Льва Вершиніна // Наука і суспільство, 1973, №1 – с.59-60

Рудольф Каценбоген. Здогад: Фантастичне оповідання-жарт // Наука і суспільство, 1973, №2 – с.55-57

Володимир Лось. Любов і кібернетика: Гумористичне оповідання // Наука і суспільство, 1973, №3 – с.58-60

1974

Ігор Росоховатський. Неуважність Аліка Сьоміна: Фантастичне оповідання-жарт // Наука і суспільство, 1974, №5 – с.58-60

Роберт Шеклі. Люди і Кведак: Повість / Скороч. Пер. з англ. С. Левицького // Наука і суспільство, 1974, №6 – с.52-60

1975

Леонід Панасенко. Майстерня для Сікейроса: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1975, №12 – с.44-45

1976

Любов Юнец. Лавина: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1976, №2 – с.60-61

Остап Вишня. Походження світу: Наукова праця. Власне, науково-популярна: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1976, №4 – с.60-61

Олекса Старцев. Подія: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1976, №5 – с.57

Володимир Лось. Чому вони не прилітають?: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1976, №5 – с.57-58

Олександр Тесленко. Слово Старого Джина: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1976, №6 – с.52-55

Наталя Околітенко. Михай – одиниця радості: Оповідання // Наука і суспільство, 1976, №8 – с.45-47

Федір Минка. СЖ-18: Гумореска // Наука і суспільство, 1976, №8 – с.

Арт. Бухвальд. Чи є життя на Землі?: [Гумореска] / Пер. з англ. // Наука і суспільство, 1976, №9 – с.60

Юрій Ячейкін. Незайманий острів, або Новий Робінзон: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1976, №10 – с.53-54

Володимир Лось. Прогулянка: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1976, №10 – с.58-60

Олександр Тесленко. Дьондюраг: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1976, №11 – с.50-53

Ігор Росоховатський. Бджоли: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1976, №12 – с.50-54

Євген Загданський. Дедукція і любов: [Оповідання] // Наука і суспільство, 1976, №12 – с.59-60

1977

Юрій Нікітін. Є ще порох: Науково-фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1977, №2 – с.55-59

Від Ліса до Гертона: [Нарис про Олександра Гріна] // Наука і суспільство, 1977, №3 – с.57-58

Станіслав Лем. Спогади: [Стаття з книги «Книга друзів»] / З пол. пер. Еллада Волкова // Наука і суспільство, 1977, №4 – с.42-43

Олександр Тесленко. Фоліана: Науково-фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1977, №4 – с.57-59

Його назвали «Тузітала»: [Нарис про Роберта Люїса Стівенсона] // Наука і суспільство, 1977, №5 – с.53

Володимир Лось. Місто на Токстоні: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1977, № 5 – с.57-60

Юрій Нікольський. Англійський замóк: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1977, №6 – с.57-60

Віктор Шикан. Інтервенція: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1977, №7 – с.57-60

Олексій Старцев. На Чукотку і назад: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1977, №8 – с.61

Олександр Тесленко. Коефіцієнт дельта ІР: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1977, №9 – с.52-54

Юрій Ячейкін. Богатирська історія: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1977, №10 – с.52-59

Володимир Лось. Дарунок: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1977, №11 – с.55-59

Поклик мрії: [Про Володимира Обручева] // Наука і суспільство, 1977, №12 – с.47-48

Олександр Мірошниченко: [Гуморески] // Наука і суспільство, 1977, №12 – с.57-59

Свідомий вибір – с.57-58

Вузький спеціаліст – с.58-59

1978

Станіслав Лем. Сто тридцять сім секунд: Фантастичне оповідання / З пол. пер. Еллада Волкова // Наука і суспільство, 1978, №1 – с.50-59, 62

Леонід Панасенко. Випробування вогнем: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1978, №2 – с.51-55

Олександр Тесленко. Дозвольте народитися: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1978, №3 – с.52-56

Юрій Нікітін. Квиток на двох: Фантастичне оповідання / З рос. пер. Юрій Горячек // Наука і суспільство, 1978, №4 – с.53-55

Ігор Росоховатський. Головна зброя: Фантастичне оповідання / Друкується із скороченням // Наука і суспільство, 1978, №5 – с.55-58

Василь Бережний. Міжпланетний смерч: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1978, №6 – с.53-55

Богдан Косьмій. «Відстала галузь»: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1978, №6 – с.60

Олександр Тесленко. У моєму серці немає зла: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1978, №7 – с.50-52

Петро Коломієць. Ескадрон милосердя: Науково-фантастичне оповідання / Друкується із скороченням // Наука і суспільство, 1978, №9 – с.36-41

Олександр Мірошниченко. Зовсім як люди: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1978, №9 – с.60

Віктор Савченко. Ночівля в карбоні: Уривок з науково-фантастичної повісті // Наука і суспільство, 1978, №10 – с.50-54

Микола Білкун. «Утилізовані» шуми: Футурологічне «есе» на дріжджах фантастики й гумору. [Оповідання] // Наука і суспільство, 1978, №12 – с.58-59

1979

Юрій Нікольський. Остання телепатема: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1979, №1 – с.56-59

А. Кулинкович, доктор технічних наук. Інтерв’ю з ученим майбутнього: [Оповідання; Клуб для юнацтва «Гіперболоїд», Восьме засідання Академії Допитливих] // Наука і суспільство, 1979, №2 – с.54-56

Наталя Кулик: [Гуморески] // Наука і суспільство, 1979, №2 – с.60

Оголошення: Взяте з бюро реклами тридцятого століття – с.60

Невдалий експеримент – с.60

Валерій Чмир. Останній репортаж: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1979, №3 – с.58-62

Олександр Тесленко. Помилка Дьондюрага: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1979, №4 – с.55-58

Аркадій Шиманський. Доволі таємниць!: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1979, №4 – с.59-60.

Іван Кідрук. Погоня: [Оповідання] // Наука і суспільство, 1979, №4 – с.60

Леонід Прох. Катастрофа: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1979, №5 – с.60-62

Артур Кларк. Сонячний вітер: Фантастичне оповідання / [Пер. з англ.] // Наука і суспільство, 1979, №6 – с.54-58

Юрій Прокопенко. Така довга відсутність: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1979, №6 – с.62-63

Юрій Ячейкін: [Гуморески] // Наука і суспільство, 1979, №6 – с.63

Казкова чемність – с.63

Професія була б зайвою – с.63

Михайло Столін. Йога по-науковому: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1979, №7 – с.62-63

Олекса Палійчук. Поправка до інструкції: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1979, №8 – с.58-59

Олексій Старцев. Симпозіум: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1979, №8 – с.60

Наталія Кулик. Телефонне знайомство: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1979, №8 – с.60-61

Рей Бредбері. Золоті яблука Сонця: [Фантастичне оповідання] / [Пер. з англ.] // Наука і суспільство, 1979, №9 – c.54-56

Олександр Тесленко. Мати на Інкані: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1979, №10 – с.51-53

Володимир Чепіга. Абзац на озброєнні: Гумореска // Наука і суспільство, 1979, №11 – с.60-61

1980

Петро Коломієць. Тунель імовірності: [Розділ з повісті «Відпочинок на березі»] // Наука і суспільство, 1980, №1 – с.43-45

А. Кулинкович, доктор технічних наук. Зустріч на конгресі: [Оповідання; Клуб для юнацтва «Гіперболоїд», 20-те засідання Академії Допитливих] // , 1980, №2 – с.37-40

Мілан Соботік. Гра: Фантастичне оповідання / З чеськ. пер. Анатолій Гуць // Наука і суспільство, 1980, №2 – с.57-59

Іван Кідрук. Сеанс забутої гри: Гумористичний репортаж з наддалекого майбутнього: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1980, №3 – с.57-60

Агоп Мелконян. «Ад»: [Фантастичне оповідання] / З болг. пер. Анатолій Гуць // Наука і суспільство, 1980, №5 – с.54-56

Євген Дудар. «Заєць» на орбіті. (Неймовірний випадок): [Гумореска] // Наука і суспільство, 1980, №5 – с.58

Юрій Ячейкін. Найдорожча пляшка: Жарт // Наука і суспільство, 1980, №5 – с.59

А. Кулинкович, доктор технічних наук. Повітряний змій маестро Антонілні: [Фантастичний епізод. Клуб для юнацтва «Гіперболоїд», 24-е засідання Академії Допитливих] // Наука і суспільство, 1980, №6 – с.42

Олег Романчук. Повернення на Ілону: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1980, №6 – с.58-59

Іван Єфремов. Сяйво полум'яних чаш: [Уривок з роману «Туманність Андромеди»] // Наука і суспільство, 1980, №7 – с.25-27

Юрій Прокопенко. Переконлива перемога: Гумореска // Наука і суспільство, 1980, №7 – с.60

Савелій Ципін. Нове слово: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1980, №7 – с.61

Ігор Росоховатський. Сто моїх народжень: Фантастичне оповідання / Пер. з рос. Микола Гусак // Наука і суспільство, 1980, №8 – с.56-61

Володимир Савченко. Зелений колір голосу: Науково-фантастичне оповідання / Пер. з рос. Олександр Тесленка // Наука і суспільство, 1980, №9 – с.50-55; №10 – с.54-59

Богдан Косьмій. Переконав: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1980, №11 – с.60

Наталя Кулик. Жіноча вдача: Сценка на станції технічного обслуговування кіберів: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1980, №11 – с.61

Василь Мартинов. Пилип з Конопель: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1980, №12 – с.56-57

1981

Вікторія Галузинська. Учитель: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1981, №1 – с.55-57

Олександр Тесленко. Випробування добром: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1981, №3 – с.55-57; №4 – с.54-56

Юрій Пригорницький. Подарунок: Гумористичне оповідання // Наука і суспільство, 1981, №5 – с.58-59

Віктор Положій. Човен у тумані: Фантастична новела // Наука і суспільство, 1981, №6 – с.56-59

Олег Сосницький. Як писати фантастичні оповідання: Спроба наукової рекомендації: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1981, №7 – с.60

Наталя Кулик. …Таки добив: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1981, №7 – с.61

Борис Кушнір. Таємниця космічних пришельців: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1981, №8 – с.56-57

Володимир Бредун. Загадка вілли Мендоса: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1981, №8 – с.58

Анатолій Савчук. Гумовий автобус: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1981, №8 – с.59

Никанор Дубицький. Упертий крук: Гумористичне оповідання // Наука і суспільство, 1981, №10 – с.58-59

І. Мочалов: [Гуморески] // Наука і суспільство, 1981, №10 – с.59

З минулого не повернувся – с.59

Цікавий гібрид – с.59

Анатолій Савчук. Гіпиопедія: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1981, №10, – с.59

Володимир Щербаков. «Ми бавилися під твоїм вікном...»: Фантастичне оповідання / Передм. Олександра Тесленка // Наука і суспільство, 1981, №11 – с.55-59

Микола Білкун. Під каблуком: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1981, №12 – с.56-57

Юрій Іщенко. Учена рада: Гумореска // Наука і суспільство, 1981, №12 – с.57

1982

[Сергій Кургузов]. Сюрприз «Центона», або розповідь про те, як завдяки гравітації журналіст Кміт Ливий потрапив із зими в літо: [Оповідання. Клуб для юнацтва «Гіперболоїд», 43-е засідання Академії допитливих] // Наука і суспільство, 1982, №1 – с.34-35

Олександр Тесленко. Не бійся власної тіні: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1982, №1 – с.56-59

Пилип Сідлецький. Перша сенсація польоту: Гумореска-репортаж // Наука і суспільство, 1982, №1 – с.59

[Сергій Кургузов]. Лист з Епсилон Ерідана: [Оповідання. Клуб для юнацтва «Гіперболоїд», 44-е засідання Академії допитливих] // Наука і суспільство, 1982, №2 – с.34-35

Наталія Конотопець. Відпочинок на Ортені: Уривки з фантастичної повісті // Наука і суспільство, 1982, №2 – с.52-57; №3 – с.53-58; №4 – с.52-59

Аркадій Шиманський. Ставте задачу: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1982, №2 – с.59

[Сергій Кургузов]. Наввипередки з часом, або розповідь про те, як через невтомну винахідливість Професора Кміт Ливий зневірився в своєму годиннику: [Оповідання. Клуб для юнацтва «Гіперболоїд», 45-е засідання Академії допитливих] // Наука і суспільство, 1982, №3 – с.40-42

Микола Левицький. Авторитетна думка: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1982, №3 – с.58-59

[Сергій Кургузов]. Загадка Джоконди, або розповідь Кміт Ливого про своє побачення з чарівною італійкою і про дивовижні наслідки тої зустрічі: [Оповідання. Клуб для юнацтва «Гіперболоїд», 46-е засідання Академії допитливих] // Наука і суспільство, 1982, №4 – с.36-37

Олексій Старцев. Рóботи: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1982, №4 – с.63

Юрій Щербак. Одіссея-2482...: Фантастична мандрівка до града Києва в 2482-му році: [Оповідання] // Наука і суспільство, 1982, №5 – с.34-39

[Сергій Кургузов]. Космічний транзит, або розповідь про те, як Кміту пощастило розгадати таємницю зникнення НЛО: [Оповідання. Клуб для юнацтва «Гіперболоїд», 47-е засідання Академії допитливих] // Наука і суспільство, 1982, №5 – с.46-48

Михайло Слабошпицький. Останній політ: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1982, №5 – с.55-57

[Сергій Кургузов]. Фатальний гість, або розповідь про те, як завдяки винахідливості професора репортер Кміт Ливий ледве-ледве не перетворився на детектива: [Оповідання. Клуб для юнацтва «Гіперболоїд», 48-е засідання Академії допитливих] // Наука і суспільство, 1982, №6 – с.34-36

[Сергій Кургузов]. «Таємниче» зникнення Нансі, або розповідь про те, як Кміт вирішив урятувати свою наречену від космічних пришельців і що з того вийшло: [Оповідання. Клуб для юнацтва «Гіперболоїд», 49-е засідання Академії допитливих] // Наука і суспільство, 1982, №7 – с.42-44

Міхаель Самайт. Відпустка по-альдебаранськи: Фантастичне оповідання / [Пер. з німецьк.] // Наука і суспільство, 1982, №7 – с.54-58

Михайло Прудник. Ефективний засіб: Гумореска // Наука і суспільство, 1982, №7 – с.62

[Сергій Кургузов]. Золотий «Клондайк» Юю, або розповідь про те, як Кміт став свідком розгадки таємниці алхіміка: [Оповідання. Клуб для юнацтва «Гіперболоїд», 50-е засідання Академії допитливих] // Наука і суспільство, 1982, №8 – с.38-40

Ігор Росоховатський. Лагідні тварини: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1982, №8 – с.56-58

Віталій Чвирук. Загадки біополя: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1982, №8 – с.62

Олег Сеїн. Мандрівники: Гумореска // Наука і суспільство, 1982, №8 – с.62-63

[Сергій Кургузов]. Космічна пастка, або розповідь про те, як кмітливість Професора допомогла врятувати життя членам екіпажу капітана Неймо Вірного:: [Оповідання. Клуб для юнацтва «Гіперболоїд», 51-е засідання Академії допитливих] // Наука і суспільство, 1982, №9 – с.42-44

Василь Головачов. Камертон: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1982, №9 – с.56-58

Григорій Подольський, Борис Шапіро. «Хомчук-2»: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1982, №9 – с.62

Володимир Бредун. Як схуднути: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1982, №9 – с.62-63

[Сергій Кургузов]. Вогняний полон, або розповідь про те, як перебуваючи у небезпеці, Професор знайшов у собі сили повідомити Кміта про розгадку дивовижної таємниці світобудови: [Оповідання. Клуб для юнацтва «Гіперболоїд», 52-е засідання Академії допитливих] // Наука і суспільство, 1982, №10 – с.34-36

Олег Покальчук. День восьмий: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1982, №10 – с.54-57

Геннадій Костовецький, Олег Попов. Інтерв’ю Сізіфа: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1982, №10 – с.62

Євген Дудар. Парад планет: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1982, №10 – с.62-63

[Сергій Кургузов]. «Таємничий вибух», або розповідь про те, як Професор переконав Кміта в тому, що зазирнувши в минуле, можна побачити обриси майбутнього: [Оповідання. Клуб для юнацтва «Гіперболоїд», 53-е засідання Академії допитливих] // Наука і суспільство, 1982, №11 – с.38-39

Герберт Ціргібель. Експерименти професора Пулекса: Фантастичне оповідання / [Пер. з німецьк.] // Наука і суспільство, 1982, №11 – с.50-57

Геннадій Гарячий. Винахід: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1982, №11 – с.62

Олександр Шатець. Шлях у літературу: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1982, №11 – с.62-63

Абдухакім Фазілов. Лавина: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1982, №12 – с.50-55

1983

[Сергій Кургузов]. Химерні мешканці Стафели, або розповідь про те, завдяки непосидючості Кміта і науковій завбачливості Професора вдалося розгадати таємницю планети Стафела: [Оповідання. Клуб для юнацтва «Гіперболоїд», 54-е засідання Академії допитливих] // Наука і суспільство, 1983, №1 – с.44-46

Іван Козлов. Тінь на піску: [Оповідання] // Наука і суспільство, 1983, №1 – с.53-58

Фото з «Калейдоскопа» – с.53-54

Будиночок біля річки Тихої – с.54

Випадок на пасіці – с.54-55

«Я дам приголомшуючу інформацію…» – с.55

«Ні це не мед…» – с.55-56

Ситий звір – с.56-57

Парад – с.57-58

Роботи, роботи, роботи – с.58

Олександр Мірошниченко. Ресторан «ХХ сторіччя»: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1983, №1 – с.60-61

[Сергій Кургузов]. За крок від хижих пазурів, або розповідь про те, як спостережливість професора Зная допомогла Кміту розгадати таємницю космічних прибульців: [Оповідання. Клуб для юнацтва «Гіперболоїд», 55-е засідання Академії допитливих] // Наука і суспільство, 1983, №2 – с.36-37

Валентина Галетко. Голос планети Ялмез: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1983, №2 – с.56-58

Никанор Дубицький. Оце тарахкало!: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1983, №2 – с.62-63

[Сергій Кургузов]. Диво-Краплина, або розповідь про те, як здійснивши уявну подорож у прадавні часи, Професор довів Кміту, що ми не самотні у Всесвіту: [Оповідання. Клуб для юнацтва «Гіперболоїд», 56-е засідання Академії допитливих] // Наука і суспільство, 1983, №3 – с.30-32

Наталія Конотопець. Ласо Берта: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1983, №3 – с.54-58

Володимир Золотарьов. Що ти накоїв, Васю!: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1983, №3 – с.62

Валерій Нечипоренко. Електромантачка: Гумореска // Наука і суспільство, 1983, №3 – с.63

[Сергій Кургузов]. Колумби Всесвіту, або розповідь про те, як завдяки своїм друзям Кміт переконався: романтика живе у усі часи: [Оповідання. Клуб для юнацтва «Гіперболоїд», 57-е засідання Академії допитливих] // Наука і суспільство, 1983, №4 – с.38-39

В’ячеслав Грачов, Олександр Кочетков. Якщо сам віриш...: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1983, №4 – с.54-59

Іван Кідрук. Дотепник з астероїда ТЮ-654: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1983, №4 – с.62-63

[Сергій Кургузов]. «Летючий голландець Всесвіту», або розповідь про те, як таємничий гість з космосу допоміг розкрити мільоннолітню загадку і примусив наших героїв по-новому глянути на фантастику: [Оповідання. Клуб для юнацтва «Гіперболоїд», 58-е засідання Академії допитливих] // Наука і суспільство, 1983, №5 – с.34-36

Франсіс Карсак. Гори Долі: Фантастична повість / Пер. з франц. Григорія Філіпчука // Наука і суспільство, 1983, №5 – с.52-59; №6 – с.52-58

[Сергій Кургузов]. Що під силу Дон-Жуану, або розповідь про те, як, захворівши на ангіну, можна здобути вічну молодість: [Оповідання. Клуб для юнацтва «Гіперболоїд», 59-е засідання Академії допитливих] // Наука і суспільство, 1983, №6 – с.34-35

Микола Левицький. Відгуки: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1983, №6 – с.62

[Сергій Кургузов]. Помилка «Ропса», або розповідь про зоряну подорож Кміта, в якій Знай перетворився на Айболита: [Оповідання. Клуб для юнацтва «Гіперболоїд», 60-е засідання Академії допитливих] // Наука і суспільство, 1983, №7 – с.38-39

Лев Глуховський. Лише натиснути на кнопку...: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1983, №7 – с.56-58

Олег Сеїн. Жертва біоритмів: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1983, №7 – с.62

Григорій Подольський, Борис Шапіро. «Ракета летить у парк!»: Гумореска // Наука і суспільство, 1983, №7 – с.62-63

[Сергій Кургузов]. Нашестя метеликів, або розповідь про те, як Кміт став свідком однієї дивної облоги: [Оповідання. Клуб для юнацтва «Гіперболоїд», 61-е засідання Академії допитливих] // Наука і суспільство, 1983, №8 – с.52-53

Світлана Ягупова. Що сталося з Піолою?: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1983, №8 – с.56-59

Валерій Нечипоренко. Пшик: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1983, №8 – с.62

Володимир Золоторьов. «Нецікава» інформація: Гумореска // Наука і суспільство, 1983, №8 – с.62-63

[Сергій Кургузов]. Підступність чарівної Яо, або розповідь про дивовижний випадок у сузір’ї Фозар, в якому на зміну Знаю приходить професор Йанс: [Оповідання. Клуб для юнацтва «Гіперболоїд», 62-е засідання Академії допитливих] // Наука і суспільство, 1983, №9 – с.38-40

Володимир Рибін. Розплющ очі, малюк!: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1983, №9 – с.52-57

Володимир Васейкін. Атланти: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1983, №9 – с.62

Петер Грегор. Кінець курінню: [Гумореска] / Зі словацьк. пер. Анатолій Гуць // Наука і суспільство, 1983, №9 – с.63

[Сергій Кургузов]. Космічна астрологія, або розповідь про те, як важливо пам’ятати дату свого народження: [Оповідання. Клуб для юнацтва «Гіперболоїд», 63-е засідання Академії допитливих] // Наука і суспільство, 1983, №10 – с.34-36

Віктор Савченко. Пермські пригоди: Уривок з науково-фантастичної повісті // Наука і суспільство, 1983, №10 – с.56-59

Савелій Ципін. Консультація: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1983, №10 – с.62

Валерій Нечипоренко. Науковий підхід: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1983, №10 – с.62-63

[Сергій Кургузов]. Кава по-ойфенському, або розповідь про те, як улблений напій Зная допоміг розгадати таємницю планети: [Оповідання. Клуб для юнацтва «Гіперболоїд», 64-е засідання Академії допитливих] // Наука і суспільство, 1983, №11 – с.30-32

Володимир Заєць. Демокор: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1983, №11 – с.56-58

Геннадій Гарячий. Не геній: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1983, №11 – с.62-63

Олександр Шатець. Ключ розгадки всіх мов: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1983, №11 – с.62-63

[Сергій Кургузов]. Схожість, або розповідь про несподівану зустріч на планеті Фантос: [Оповідання. Клуб для юнацтва «Гіперболоїд», 65-е засідання Академії допитливих] // Наука і суспільство, 1983, №12 – с.34-35

Светислав Златаров. Випадок «Протей»: Фантастичне оповідання / З болг. пер. Анатолій Гуць // Наука і суспільство, 1983, №12 – с.52-57

Іван Кідрук. Ця вічна спортивна гра: Фантастично-гумористично оповідання // Наука і суспільство, 1983, №12 – с.60-61

1984

[Сергій Кургузов]. Контакт: [Оповідання. Клуб для юнацтва «Гіперболоїд», 66-е засідання Академії допитливих] // Наука і суспільство, 1984, №1 – с.42-43

Володимир Золотарьов. Бунт розуму: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1984, №1 – с.62

Олександр Мірошниченко. Зіпсований телефон: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1984, №1 – с.62-63

[Сергій Кургузов]. Полювання: [Оповідання. Клуб для юнацтва «Гіперболоїд», 67-е засідання Академії допитливих] // Наука і суспільство, 1984, №2 – с.26-28

Генрі Каттнер. Щасливий кінець: Фантастичне оповідання / З англ. пер. Ольга Васильєва // Наука і суспільство, 1884, №2 – с.54-58

Прокіп Мочалов. Може, справді змінити професію?: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1984, №2 – с.63

Віктор Коняхін. Пригоди роботів: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1984, №2 – с.63

[Сергій Кургузов]. Пам’ять: [Оповідання. Клуб для юнацтва «Гіперболоїд», 68-е засідання Академії допитливих] // Наука і суспільство, 1984, №3 – с.34-35

Рей Бредбері. «І немов колись, над нами місяць сріблений пливе…»: Фантастичне оповідання / Переклад Ігоря Римарука // Наука і суспільство, 1984, №3 – с.56-61; №4 – с.54-58

[Сергій Кургузов]. Обранець муз: [Оповідання. Клуб для юнацтва «Гіперболоїд», 69-е засідання Академії допитливих] // Наука і суспільство, 1984, №4 – с.34-36

Валерій Нечипоренко. Допотопна людина: Майже фантастична гумореска // Наука і суспільство, 1984, №4 – с.62-63

[Сергій Кургузов]. На високій ноті, або розповідь про те, як Кмітові довелося прослухати концерт без фортепіано та оркестру, а капітану Неймо стати космічним Паганіні: [Оповідання. Клуб для юнацтва «Гіперболоїд», 70-е засідання Академії допитливих] // Наука і суспільство, 1984, №5 – с.38-39

Леонід Володін. Веселка Агхайі: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1984, №5 – с.54-57

Олег Сеїн. Переможець: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1984, №5 – с.62-63

[Сергій Кургузов]. Незвичайна арифметика, або космічна варіація на тему «Знову двійка!»: [Оповідання. Клуб для юнацтва «Гіперболоїд», 71-е засідання Академії допитливих] // Наука і суспільство, 1984, №6 – с.34-35

Олександр Тесленко. Маленька історія: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1984, №6 – с.54-56

Володимир Золотарьов. Стережіться вундеркіндів: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1984, №6 – с.62

Валерій Нечипоренко. Порозганяйте ті планети!: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1984, №6 – с.63

Сергій Косар. Геніальне передбачення чи контакт з інопланетянами?: [Стаття. Клуб для юнацтва «Гіперболоїд», 72-е засідання Академії допитливих] // Наука і суспільство, 1984, №7 – с.40-42

В’ячеслав Грачов, Олександр Кочетков. Усміхнутись і піти: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1984, №7 – с.56-58

Тарас Дишкант. Автозавр: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1984, №7 – с.62

Сергій Косар. Двигун працює на… воді: [Стаття. Клуб для юнацтва «Гіперболоїд», 73-е засідання Академії допитливих] // Наука і суспільство, 1984, №8 – с.36-38

Олександр Костюк. Золоті бджоли: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1984, №8 – с.54-59

Геннадій Гарячий. Яблуко Ньютона: Науково-історичний роман, частини якого складаються тільки з назв: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1984, №8 – с.62

Борис Шаров. Експеримент: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1984, №8 – с.63

Сергій Косар. Кому належать сліди: [Стаття. Клуб для юнацтва «Гіперболоїд», 74-е засідання Академії допитливих] // Наука і суспільство, 1984, №9 – с.36-37

Олекса Палійчук. Несимпатична планета: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1984, №9 – с.54-57

Олег Сосницький. Виняток: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1984, №9 – с.62

Сергій Косар. Реліквія: [Стаття. Клуб для юнацтва «Гіперболоїд», 75-е засідання Академії допитливих] // Наука і суспільство, 1984, №10 – с.38-39

Іван Кідрук. Подарунок майстра: Фантазія-жарт // Наука і суспільство, 1984, №10 – с.62

Сергій Косар. Коли призначить побачення Нессі?: [Стаття. Клуб для юнацтва «Гіперболоїд», 76-е засідання Академії допитливих] // Наука і суспільство, 1984, №11 – с.34-36

Геннадій Костовецький, Олег Попов. Шлюб з розрахунку: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1984, №11 – с.62

[Сергій Кургузов]. Таємниця холодного світла: [Стаття. Клуб для юнацтва «Гіперболоїд», 77-е засідання Академії допитливих] // Наука і суспільство, 1984, №12 – с.34-35

Петро Коломієць. Таємниця дона Раміро: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1984, №12 – с.51-57

Олександр Соломченко. Електронний сервіс: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1984, №12 – с.60

Георгій Дець. Сюжет для кіноекрана: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1984, №12 – с.60-61

1985

Іван та Михайло Мартиніви. Злочин: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1985, №1 – с.57-60

Володимир Черняк. Сесія: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1985, №1 – с.62

Ірина Соловей. Екстрасенс: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1985, №2 – с.62

Павло Стороженко. Але щось знайоме…: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1985, №2 – с.62-63

Михайло Столін. День чудових жартів: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1985, №3 – с.62-63

Валерій Нечипоренко. Продавець сюжетів: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1985, №6 – с.62

Володимир Зибін. Замовлення для фірми «Інтерпрайс»: Пригодницько-фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1985, №4 – с.54-58

Олександр Тесленко. Гак Альбіноса: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1985, №7 – с.54-56

Володимир Рибін. Земля кличе: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1985, №8 – с.

Сесілія Уорнер. Фенікс: Фантастичне оповідання / Пер. з англ. О. Васильєвій // Наука і суспільство, 1985, №10 – с.

Олександр Грін. Серце пустелі: Оповідання // Наука і суспільство, 1985, №11 – с.

1986

Віктор Комаров. Залишалась одна година: Науково-фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1986, №1 – с.70-75

Іван Кідрук. Ялинка для космічних приблуд: Фантазія-жарт // Наука і суспільство, 1986, №1 – с.78-79

Олександр Тесленко. Просто так, для щастя: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1986, №2 – с.72-76

Олег Сосницький. Як робити відкриття: Гумореска // Наука і суспільство, 1986, №2 – с.78

Михайло Грішнов. Судний день Юджина Меллта: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1986, №3 – с.70-75

Валерій Нечипоренко. Мрія одруженого чоловіка: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1986, №3 – с.78

Матвій Марголіс. Сірий вовчик прибіжить...: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1986, №4 – с.70-75

Геннадій Гарячий. Відкриття Невесомова: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1986, №4 – с.78

Робін Скотт. Третій варіант: Фантастичне оповідання / [Пер. з англ.] // Наука і суспільство, 1986, №5 – с.70-77; №6 – с.70-76

Віктор Коняхін. З життя роботів (Дороги, які обирають; Ретро; Програма; Гарантія від гарантії; Мрія; От раніше було): [Гуморески] // Наука і суспільство, 1986, №5 – с.78

Сергій Авдєєнко. Задача дельфійського оракула: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1986, №6 – с.78

Дмитро Глушенок. Пам'ятник Сурені: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1986, №7 – с.68-74

Олег Сеїн. Під зоряним небом: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1986, №7 – с.78

Жанна Мірошкіна. Повернення командора: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1986, №8 – с.73-75

Степан Вадзюк. Секрет успіху: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1986, №8 – с.78

Володимир Поліщук. За графіком: Усмішка // Наука і суспільство, 1986, №10 – с.79

Рей Бредбері. І вдарив грім…: Фантастичне оповідання / Пер. з англ. Лариси Маєвській // Наука і суспільство, 1986, №11 – с.64-71

Іван Кідрук. Люлька: Фантастична усмішка // Наука і суспільство, 1986, №11 – с.78-79

Олександр Костюк. Планета порушеної інструкції: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1986, №12 – с.68-73

Валерій Нечипоренко. Зловіть чорного кота: Гумореска // Наука і суспільство, 1986, №12 – с.76

1987

Олександр Тесленко. У передчутті передчуття: Фантастичний жарт // Наука і суспільство, 1987, №1 – с.76-81

Савелій Ципін. Під жакет: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1987, №1 – с.84

Олег Покальчук. Наділена душею вода: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1987, №2 – с.78-82

Степан Вадзюк. У людей краще: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1987, №2 – с.84

Віктор Коняхін. [Гуморески] // Наука і суспільство, 1987, №2 – с.84

Передчуття – с.84

Жертви Мистецтва – с.84

Юрій Косенко. Помилка: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1987, №3 – с.76-81

Іван Кідрук. Про невдячних землян: Фантазія-жарт // Наука і суспільство, 1987, №3 – с.84

Маріо Бенедетті. П'ять років життя: Фантастичне оповідання / З ісп. пер. Вадим Хазін // Наука і суспільство, 1987, №4 – с.76-81

Володимир Чопенко. Не вірю: Першоквітнева усмішка // Наука і суспільство, 1987, №4 – с.84-85

Володимир Жовнорук. Остання війна: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1987, №5 – с.78-81

Володимир Субота. В інтересах покупця: Гумореска // Наука і суспільство, 1987, №5 – с.84

Іван Козлов. Лілея: Науково-фантастичне оповідання / Пер. з рос. Володимира Коркодина // Наука і суспільство, 1987, №6 – с.78-84

Прокіп Мочалов. Подорож: Усмішка // Наука і суспільство, 1987, №6 – с.86

Олег Романчук. Шантаж: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1987, №7 – с.78-81

Ігор Росоховатський. Вихід із кола: [Стаття про можливість створення синтезованої людини] // Наука і суспільство, 1987, №8 – с.76-80

Іван Кідрук. Плями на сонці: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1987, №8 – с.84-85

Валерій Нечипоренко. Ох ця житлоплоща...: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1987, №9 – с.85

Володимир Михайлов. Нічне полювання: Фантастичне оповідання / Пер. з рос. Олександра Тесленка // Наука і суспільство, 1987, №9 – с.78-81; №10 – с.72-78

[Віктор Коняхін]. Із життя роботів (Дефіцит; Навантаження; Спадковість; На рибалці): [Гуморески] // Наука і суспільство, 1987, №10 – с.84

Олександр Кочетков. Планета в целофановій обгортці: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1987, №11 – с.76-81

Олександр Зіборов. Смітник Усесвіту: Гумореска // Наука і суспільство, 1987, №11 – с.84

Віктор Коняхін. Очі закоханого: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1987, №11 – с.85

Артур Кларк. Приборкана орхідея: Фантастичне оповідання / Пер. з англ. Лариси Маєвській // Наука і суспільство, 1987, №12 – с.76-81

Леонід Курохта. Питаннячко: Усмішка // Наука і суспільство, 1987, №12 – с.82

Віктор Коняхін. Загинув у сутичці: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1987, №12 – с.82

Олег Сеїн. Під небом Пегаса: Гумореска // Наука і суспільство, 1987, №12 – с.83

1988

Володимир Жовнорук. [Оповідання] // Наука і суспільство, 1988, №1– с.76-81

Автобус – с.76-77

Ілюзіон – с.77-78

Галявина мрій – с.79-80

Іграшки – с.80-81

Віктор Коняхін. Із життя роботів (Енергопроблеми; Товариство ображених; Твій бог – я!): [Гуморески] // Наука і суспільство, 1988, №1 – с.86

Сергій Бортников. Телепат: Гумореска // Наука і суспільство, 1988, №1 – с.86-87

Олександр Тесленко. Полігон «Розгнівана Сирітка»: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1988, №2 – с.76-81

Геннадій Костовецький, Олег Попов. Знахідка і… гіпотези: Гумореска // Наука і суспільство, 1988, №2 – с.86-87

Олег Покальчук. Взірець об'єктивності: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1988, №4 – с.76-81

Іван Кідрук. П’ятихвилинка і прибульці: Фантастична усмішка // Наука і суспільство, 1988, №4 – с.84-85

Олександр Костюк. І тихе сяєво зірок...: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1988, №5 – с.76-81; №6 – с.79-83

Петро Грабовий. Ех, брати…: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1988, №5 – с.84

Олександр Зіборов. «Марсіянські хроніки»: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1988, №5 – с.85

Сергій Бортников. Сенсація: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1988, №6 – с.84

Валерій Моруга. Висновки Ікса: Гумореска // Наука і суспільство, 1988, №6 – с.84-85

Володимир Івченко. У тенетах Чорного Диявола: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1988, №8 – с.76-81

Савелій Ципін. Коваль клепле…: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1988, №8 – с.84-85

Сергій Бортников. Крантик прикрутили: Гумореска // Наука і суспільство, 1988, №10 – с.84

Борис Шаров. Метаморфоза: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1988, №10 – с.85

Володимир Бредун. Пропало полювання!: Гумореска // Наука і суспільство, 1988, №11 – с.84

Михайло Мєркулов. Золоті рибки під чорним лаком: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1988, №12 – с.76-81

Сергій Тищенко. Формула гумору: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1988, №12 – с.84-85

1989

Микола Орехов, Георгій Шишко. Ім'я для лицаря: Фантастичне оповідання / Пер. з рос. Людмили Колодинської // Наука і суспільство, 1989, №1 – с.76-81

Леонід Курохта. Туга за НЛО: Гумореска // Наука і суспільство, 1989, №1 – с.84

Василь Бабій. Робота не для робота: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1989, №1 – с.85

Іван Кідрук. Візит на Ліру: Фантазія-жарт // Наука і суспільство, 1989, №2 – с.84

Збігнєв Долецький. 417 кілометрів углиб Землі: Фантастичне оповідання / Пер. з пол. Вадима Хазіна // Наука і суспільство, 1989, №3 – с.75-81

Сергій Авдєєнко. Творчий стимул: Гумореска // Наука і суспільство, 1989, №3 – с.84

Валерій Нечипоренко. Сізіф № 13: Гумореска // Наука і суспільство, 1989, №3 – с.85

Григорій Шевела. К’ювалда: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1989, №3 – с.85

Геннадій Костовецький, Олег Попов. Закон природи: Жарт // Наука і суспільство, 1989, №4 – с.84-85

Анатолій Пастернак. Пригода у Сіракузах: Гумореска // Наука і суспільство, 1989, №4 – с.85

Олександр Кочетков. Ефект сто першої мавпи: Науково-фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1989, №5 – с.76-82

Олександр Тесленко. Гідне уваги зникає безповоротно: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1989, №6 – с.78-81

Гаррі Гаррісон. Ми різні, але…: Фантастичне оповідання / Пер. з англ. Людмили Бутенко // Наука і суспільство, 1989, №7 – с.73-81

Олександр Зіборов. Випадкова зустріч: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1989, №7 – с.84-85

Ігор Росоховатський. Групове фото: Науково-фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1989, №8 – с.66-67

Володимир Заєць. Деякі аспекти сучасного відьмознавства (Стенограма однієї доповіді): Науково-фантастичний жарт // Наука і суспільство, 1989, №8 – с.68-70

Пилип Сідлецький. Своєю стежкою: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1989, №8 – с.84-85

Михайло Коротков. Поважна причина: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1989, №9 – с.84

Сергій Авдєєнко. Цвях: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1989, №9 – с.85

Михайло Мартинів. Диліжанс відходить о сьомій: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1989, №10 – с.73-81

Леонід Курохта. Машина часу: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1989, №10 – с.84-85

Михайло Френкель. Поломка: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1989, №10 – с.85

Петро Грабовий. «У цьому ваша біда…»: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1989, №11 – с.82-83

В. Михалич. Не люблю фантастики!: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1989, №11 – с.83

Марек Хемерлінг. По той бік: Фантастичне оповідання / Пер. з пол. Павла Волошина // Наука і суспільство, 1989, №12 – с.78-81

Леонід Курохта. Снігуронька: Науково-фантастичне новорічне оповідання // Наука і суспільство, 1989, №12 – с.82-83

1990

Олександр Кондратьєв. Про так званих «прибульців» з інших планет (Лекція): [Гумореска] // Наука і суспільство, 1990, №1 – с.87

Іштван Немере. Мат: Фантастичне оповідання / З мови есперанто переклав Віктор Паюк // Наука і суспільство, 1990, №2 – с.80-81

Валерій Воронков. Новорічний обмін: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1990, №2 – с.84-85

Савелій Ципін. Секрет фірми: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1990, №2 – с.85

Володимир Прохоренко. Неконтактний тип: Фантастичний жарт // Наука і суспільство, 1990, №3 – с.85

Олександр Кондратьєв. Загибель Всесвіту (Лекція): [Гумореска] // Наука і суспільство, 1990, №4 – с.84

Іван Кідрук. Палац для спілкування: Фантастична усмішка // Наука і суспільство, 1990, №4 – с.85

Володимир Жовнорук. Ягуар завітав опівночі: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1990, №5 – с.73-80

Олег Злобін. Як шукати гумку: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1990, №5 – с.84-85

Василь Бабій. Ненормальний робот: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1990, №5 – с.85

Олександр Ємченко. Із сонця чорного ніч струменить: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1990, №6 – с.77-83

Олександр Зіборов. Урок: Замальовка з натури ХХІІІ сторіччя: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1990, №6 – с.84-85

Геннадій Костовецький, Олег Попов. Деталь: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1990, №6 – с.85

Василь Бабій. Вихід з проблеми: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1990, №7 – с.82

Никанор Дубицький. Незавершений політ: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1990, №7 – с.83

Геннадій Костовецький, Олег Попов. Зупинити винахідливих!: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1990, №8 – с.86-87

Олександр Перлюк. Картина: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1990, №8 – с.87

Савелій Ципін. Мандрівка у мерзозой: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1990, №9 – с.84-85

Іван Кідрук. Невезіння майстра Мака: Усмішка // Наука і суспільство, 1990, №10 – с.86-87

Олег Злобін. Помилка: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1990, №10 – с.86-87

Олександр Тесленко. Навіщо зазирнув я у майбутнє?: Фантастичне оповідання / Публікація дружини письменника Іди Кочетової // Наука і суспільство, 1990, №11 – с.74-79

Леонід Курохта. Несанкціонований візит: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1990, №11 – с.84-85

Анатолій Казаченко. Фантастичні прогнози? Ні, геніальні передбачення!: Невідома гіпотеза Марко Вовчок: [Стаття] // Наука і суспільство, 1990, №12 – с.74-77

Леонід Курохта. Бачу ціль!: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1990, №12 – с.84-85

Борис Шаров. По-людськи: Гумореска // Наука і суспільство, 1990, №12 – с.85

1991

Олександр Перлюк. Степан Андрійович і його мета: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1991, №1 – с.84

Григорій Шевела. Думай, Омельку!: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1991, №2 – с.84

Сергій Грінь. Троє в квартирі і телефон: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1991, №2 – с.85

Сергій Авдєєнко. Здрастуй, люба: Гумореска // Наука і суспільство, 1991, №4 – с.82

Олександр Перлюк. Ох, уже ці прибульці!: Гумореска // Наука і суспільство, 1991, №5 – с.84

Леонід Курохта. Петро Штанько, гіпнотизор: Гумореска // Наука і суспільство, 1991, №5 – с.85-86

Володимир Поліщук. Експертиза: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1991, №6 – с.84

Олександр Перлюк. Чесною працею: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1991, №6 – с.85

Володимир Поліщук. Гідна кандидатура: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1991, №7 – с.84

Андрій Кокотюха. Сокирко, та історичний досвід: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1991, №9 – с.84-85

Євген Колодійчук. Шукаю серце: Нефантастична гумореска // Наука і суспільство, 1991, №10 – с.84

Олександр Перлюк. Пташеня: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1991, №10 – с.85

Геннадій Костовецький, Олег Попов. Секрет йоги: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1991, №11 – с.84-85

Тимур Литовченко. Три смерті: Науково-фантастичне оповідання / Скорочений варіант // Наука і суспільство, 1991, №12 – с.72-82

Олександр Перлюк. До нового життя: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1991, №12 – с.83

1992

А. Еван Вогг. Ерзац вічності: Науково-фантастичне оповідання / [Пер. з англ.] // Наука і суспільство, 1992, №1 – с.78-82 – [Помилка: Ім’я автора – А. Е. Ван Вогт]

Геннадій Костовецький, Олег Попов. Сміливець: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1992, №1 – с.84

Андрій Кисельов. «Я не можу більше там, у космосі…»: Науково-фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1992, №2 – с.30-34

Пірс Ентоні. Хмара: Фантастичне оповідання / Пер. з англ. Борис Сидюк // Наука і суспільство, 1992, №6-7 – с.38-39

1993

Дмитро Поспєлов. Крамниця для божевільних: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1993, №1 – с.75-84

Савелій Ципін. Публічний мемуар: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1993, №1 – с.85-86

Борис Сидюк. Полювання: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1993, №2 – с.82-85

Володимир Чепіга. Консультація: Гумореска // Наука і суспільство, 1993, №2 – с.85-86

Олександр Тесленко. …№ 1234567: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1993, №3-4 – с.70-80

Володимир Івченко. Лібералізація: Гумореска // Наука і суспільство, 1993, №3-4 – с.84-85

Костя Рахно. [Фантастичні оповідання] // Наука і суспільство, 1993, №7-8 – с.71-77

АГ – с.71-73

Зануда – с.73-75

Зачарований Прибулець – с.75-77

Олег Чарушников. Золоті вуха: Гумористично-фантастична новела // Наука і суспільство, 1993, №9-10 – с.74-79

Олександр Перлюк. Справа резидента Боба: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1993, №9-10 – с.86-87

Андрій Кисельов. Травма: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1993, №11-12 – с.78-83

Володимир Івченко. Як вогонь забороняли: Казочка для дорослих // Наука і суспільство, 1993, №11-12 – с.85

1994

Савелій Ципін: [Гуморески] // Наука і суспільство, 1994, №1 – с.85-86

Академік: Гумореска – с.85

Зона – с.86

Іван Кідрук. Тримайтеся, земляни!: Репортаж-фантазія // Наука і суспільство, 1994, №7-8 – с.84

Геннадій Костовецький, Олег Попов. Планета Дериноса: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1994, №7-8 – с.85

Савелій Ципін. Викопна посада: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1994, №9-10 – с.85-86

Іван Кідрук. Чари відносності: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1994, №9-10 – с.86

1995

Тимур Литовченко. Страта через помилування: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1995, №1-2 – с.71-85

Олекса Шпилька. Модерні часи: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1995, №5-6 – с.83-84

Іван Кідрук. Лист практиканта: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1995, №7-8 – с.84

1996

Олександр Ян. Ранній ранок: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1996, №1-2 – с.71-83

1997

Савелій Ципін. Запасне Ребро: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1997, №3-6 – с.86-87

Ігор Сокол. [Фантастичні оповідання] // Наука і суспільство, 1997, №7-8 – с.80-87

Інший вимір. – с.80-82;

Ганебний вчинок – с.83-84

Друге життя? – с.85-87

Іван Кідрук. Контрольний урок: Фантастична гумореска // Наука і суспільство, 1997, №9-10 – с.82-84

Роман Росіцький. Повернення «Зоряного мандрівника»: [Фантастичне оповідання] // Наука і суспільство, 1997, №11-12 – с.80-83

Євген Колодійчук. [Гуморески] // Наука і суспільство, 1997, №11-12 – с.84-85

Колядники, або Вперед, за пирогами! – с.84

Колись все було! – с.85

Василь Омелянчук. Чоловік і домашнє господарство!: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1997, №11-12 – с.86-87

1998

Дмитро Герасименко. Груші з неба: Жартівливо-фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1998, №1-2 – с.80-85

Іван Кідрук. Найдостойніший з регулювальників: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1998, №3-4 – с.80-81

Савелій Ципін. [Гуморески] // Наука і суспільство, 1998, №3-4 – с.84-85

Водна проблема: [Гумореска]. – с.84

Конверсія – с.85

Ігор Сокол. [Фантастичні оповідання] // Наука і суспільство, 1998, №5-6 – с.76-82

Космічний ласун – с.76-79

Не туди втрапив... – с.79-81

Слід крізь віки – с.81-82

Роман Росіцький. Прикордонник: [Фантастичне оповідання] // Наука і суспільство, 1998, №5-6 – с.83-85

Іван Кідрук. [Гуморески] // Наука і суспільство, 1998, №7-8 – с.83-85

Дискусії – с.83

Смажéня Зоряного кока: Фантастична усмішка – с.84-85

Савелій Ципін. [Гуморески] // Наука і суспільство, 1998, №7-8 – с.81-82

Кар’єра – с.81

Науковий ефект – с.82

Роман Росіцький. Відьма: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 1998, №9-10 – с.78-80

Євген Колодійчук. [Гуморески] // Наука і суспільство, 1998, №11-12 – с.78-81

Колядники – с.78-79

Віддай мою ногу – с.79-80

Шукаю серце: Нефантастична гумореска – с.81

1999

Роман Росіцький. Урок: [Фантастичне оповідання] // Наука і суспільство, 1999, №1-3 – с.82-84

Роман Росіцький. Довіритися божеству: [Фантастичне оповідання] // Наука і суспільство, 1999, №7-9 – с.80-83

Савелій Ципін. Павлов: [Гумореска] // Наука і суспільство, 1999, №7-9 – с.84-85

Роман Росіцький. Лялечка: [Фантастичне оповідання] // Наука і суспільство, 1999 №10/12 – с.80-83

2000

Савелій Ципін. Прохідний бал: [Гумореска] // Наука і суспільство, 2000, №1-2 – с.48-49

Роман Росіцький. Іспит: [Фантастичне оповідання] // Наука і суспільство, 2000, №3-4 – с.43-44, 48

2001

Мажорі Боултон. Божа пастка: [Фантастичне оповідання] / Переклав з есперанто Віктор Паюк // Наука і суспільство, 2001, №11-12 – с.44-47

2002

Віктор Положій. Шабля прибульця: [Фантастичне оповідання] // Наука і суспільство, 2002, №1-2 – с.44-47

Роман Росіцький. [Фантастичні оповідання] // Наука і суспільство, 2002, №3-4 – с.43-47

Гра – с.43-45

Полювання – с.45-47

Роман Росіцький. Ініціація: [Фантастичне оповідання] // Наука і суспільство, 2002, №9-10 – с.44-48

2003

Роман Росіцький. Незаперечні докази: [Фантастичне оповідання] // Наука і суспільство, 2003, №1-2 – с.44-47

2004

Ігор Сокол. Рубікон: [Фантастичне оповідання] // Наука і суспільство, 2004, №1-2 – с.42-44

Тимур Литовченко. Фантазійні роздуми про історію та реальність: [Стаття] // Наука і суспільство, 2004, №11-12 – с.16

2005

Роман Росіцький. Солдат: [Фантастичне оповідання] // Наука і суспільство, 2005, №3-4 – с.42-45

2006

Роман Росіцький. Пора цвітіння: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 2006, №5-6 – с.40-44

Роман Росіцький. Помилка: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 2006, №7-8 – с.40-44

2007

Роман Росіцький. Зустріч: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 2007, №1-2 – с.34-39

Роман Росіцький. Висадка: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 2007, №5-6 – с.44-46

2008

Роман Росіцький. Про помилки…: Післямова до дискусії: [Стаття] // Наука і суспільство, 2008, №5-6 – с.32-35

Роман Росіцький. Подарунок: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 2008, №9-10 – с.43-47

2009

Роман Росіцький. Ангел: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 2009, №1-2 – с.41-45

Роман Росіцький. Чарівний камінь надії: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 2009, №9-10 – с.64-67

2011

Роман Росіцький. Оптимальний варіант: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 2011, №1-2 – с.56-59

Роман Росіцький. Якщо ти хочеш полетіти на Сонце...: Фантастичне оповідання // Наука і суспільство, 2011, №5-6 – с.53-56

2012

Іван Кідрук. Старт: Фантастична п’єса // Наука і суспільство, 2012, №1-2 – с.57-63

© Володимир Молод, Віталій Карацупа, Віталій Геник, Вячеслав Настецький, 2014-2016