Ще у 2005 році в надрах громади українських фантастів визріла ідея провести Савченківські читання як пам’ятний захід, присвячений творчості майстра радянської (а також пострадянської) фантастики. Проте члени віртуального об’єднання «Українська фантастика» та КЛФ «Чумацький шлях» не обмежились виключно мусуванням такої ідеї, але й здійснили практичні кроки для її реалізації у вигляді трьох доповідей, присвячених життю і творчості Володимира Савченка. На ініціативу відгукнувся голова комісії НСПУ з пригодницької та фантастичної літератури Микола Славинський (але, на жаль, не інші члени комісії, окрім Тимура Литовченка) — в результаті під читання було відведене лютневе засідання комісії.
Менш за все хотілось, аби Савченківські читання завершились після трьох доповідей. Та ними справа й не обмежилась — головним чином тому, що попри лютий мороз, захід відвідало порівняно багато людей. Про значення творчого доробку Володимира Савченка для сучасних любителів фантастики (зокрема, для молоді), про Савченка-вченого і популяризатора науки наговорились досхочу. Насамкінець потрібно зазначити, що напередодні Савченківських читань на їхню адресу електронною поштою надійшло привітання від сестри письменника — Зінаїди Іванівни Медведєвої.
Будемо сподіватись, що подібні заходи, присвячені пам’яті як Володимира Савченка, так і інших видатних письменників-фантастів, відбуватимуться в Національній спілці письменників України ще неодноразово.
Тимур Литовченко.
***
Дорогие участники Савченковских чтений!
Дорогие любители фантастики!
Я, родная сестра Владимира Ивановича Савченко, приветствую Вас всех и безмерно рада, что такое событие произошло. Вы даже представить себе не можете, как был бы рад Владимри Иванович. К сожалению, полное признание и понимание приходит после смерти. Писать мой брат начал рано, еще в студенческие годы и сразу стал издаваться. В каждой его книге — полет мысли и тщательное осмысление идеи произведения и места человека в жизни. Он работал в научно-исследовательском учреждении, по образованию был физиком (хотя часто называл себя электриком), поэтому все его произведения научные и с глубоким видением вперед.
Я не буду перечислять все его книги, их не так много и, наверное, все их читали. Все они остроумны, достоверны в лучшем смысле этого слова, пронизаны высокой романтикой научного поиска. Несмотря на то, что прошли годы, и многое изменилось в мире, его фантастика до сих пор востребована. Чем больше читаешь, тем больше открываешь для себя новые мысли, новые подходы к жизни и в понимании роли человека. Жизнь его была нелегкой, многие годы прошли в одиночестве. Но это было оправдано, он жил в другом мире, в мире своих мыслей и сюжетов. Жил очень скромно, любил путешествовать, наслаждался природой, очень любил Полтаву и ее окрестности. В его произведениях очень много описаний мест, которые он посетил. Весь его жизненный путь отражен в его книгах.
Все его почитатели и родные рады, что учреждена премия «Открытие себя» им. В. И. Савченко. Мне стало известно, чт в Москве собираются снимать сериал по его повести «Встречники». Это хорошая память о нем. Мы очень рады, что его книги живут, их читают, они переиздаются.
Поздравляем всех участников чтений с хорошим начинанием. Желаем здоровья и удачи. Большое спасибо за память о Савченко Владимире Ивановиче. Низко всем кланяемся.
Медведева (Савченко)
Зинаида Ивановна
05 февраля 2006 года
***
Квантовий «паровозик» Володимира Савченка
(„Чёрные звёзды: Научно-фантастическая повесть, рассказы. — М.: Детгиз, 1960. — 248 с., 230 000 экз.)
Доповідь, підготовлена в рамках читань, присвячених першим роковинам від дня смерті письменника.
Вже не пам’ятаю, коли саме це сталось, але точно мій тато видобув авторську збірку Володимира Савченка «Чёрные звёзды» з книжкової шафи — то була його книжка, що зберігалась «у другому ряді» разом з іншими цінними книгами. Я прочитав збірку, й відтоді неодноразово перечитував, буквально всотуючи від слова до слова.
Прихопив «Чёрные звёзды» на засідання київського клубу любителів фантастики «Зоряний шлях», коли 7 грудня 1989 року наш керівник Борис Сидюк влаштував на Пушкінській, 10 (там збирався КЛФ) зустріч з самим Володимиром Савченком, як з лауреатом київського конвенту «Зумацький шлях» за 1989 рік. Пам’ятаю, письменник був дуже збентежений тим, що читачі прийшли того дня з трьома його першими книгами — «Чёрными звёздами» та двома виданнями «Открытия себя». Роздавав автографи, кинувши: «Ви це ще пам’ятаєте? Он воно що… Не очікував».
Останній епізод. 15 січня 2005 року були п’яті роковини з дня смерті мого батька (який колись дав мені почитати «Чёрные звёзды»). А буквально через кілька днів письменницьке середовище облетіла сумна звістка: від нас пішов Володимир Савченко. Судячи за реконструкцією подій, помер Майстер теж близько середини січня, що засвідчує його щоденник. І треба ж: навіть у страшному сні не міг уявити, що мені доведеться нести домовину з тілом автора «Чёрных звёзд«!..
Але так сталось. Хоча після сказаного зрозуміло — писати про «Чёрные звёзды» у відстороненому тоні я не зміг би, навіть якщо б дуже захотів. Надто тісно вплетена ця книга у моє життя, тож вибачте мою мимовільну пристрасність.
Втім, спробую бути максимально об’єктивним. Спробую відповісти тим, хто вважає «Чёрные звёзды»… м’яко кажучи, не дуже вдалою книгою. Тим паче, на це налаштовує здивування самого Савченка: «Ви це ще пам’ятаєте?..»
З іншого боку, не варто забувати, що дивувався ж 56-річний митець, який покрокував у літературі вже далеко вперед, сягнув певних вершин — аж раптом йому простягають його найпершу авторську книгу, просять автографа та ще й висловлюють захоплення з приводу прочитаного… А на відміну від вдячного молодого читача, сам досвідчений письменник добре розуміє всю її недосконалість!..
Це дійсно так. Не колегам-одноліткам — молодим нагадую: за радянських часів склалась система так званого «паровоза». В рамках системи молодий письменник спочатку удостоювався кількох публікацій в періодиці (для нечленів Спілки письменників — не більше 1 авторського аркуша), далі в колективній збірці, а вже потім, якщо такі публікації діставали схвальних відгуків літературних метрів, формувався той самий «паровозик» — книга, що забезпечувала «місце під сонцем».
Бажано, щоб «паровоз» був якомога патріотичнішим, в усякому випадку — «ідеологічно вивіреним». Від «паровозика» залежали темпи просування в офіційній літературі. Чим гучніше в першій книзі оспівувались рідна комуністична партія, радянський уряд, офіційні вожді, тим успішнішою могла бути подальша кар’єра. Але парадокс: літератори далеко не завжди зберігали вірність принципам, започаткованим у першій книзі! Далека від літературної кухні читацька публіка могла тільки дивуватись «непостійності» цих дивакуватих письменників, але ті, хто вмів читати поміж рядків, усе чудово розуміли.
Один лише приклад. «Паровозиком» Аркадія та Бориса Стругацьких став роман «Страна багровых туч». Фабула елементарна: відважні радянські космонавти штурмують далеку Венеру, з величезними труднощами розвідуючи там колосальне родовище урану — так звану «Уранову Голконду». Попри те, що в подальшому доробку братів Стругацьких НФ-творів, дія яких розгортається у космосі, вистачає («Попытка к бегству», «Трудно быть богом», «Далёкая Радуга» та ін.), все ж нічого подібного до «Страны багровых туч» вони більше не писали.
От саме з цієї точки зору потрібно розглядати й «Чёрные звёзды»: це «паровоз» Володимира Савченка. Справді, до того були публікації в періодиці: НФ-оповідання «Навстречу звёздам» (або «Где вы, Ильин?»), «Пробуждение профессора Берна», «Путешествие Вити Витькина», «Вторая экспедиция на Странную планету», оповідання-пародія «Путешествие на Уран и обратно: Типовой научно-фантастический роман» (або «Путешествие туда и обратно» або «Сокровища загадочной планеты»). Нарешті, відбулась публікація уривку з повісті «Чёрные звёзды» — «Тень на стене». А також публікація самої повісті у випуску №4 «Мира приключений» (Москва, 1959 рік). І тільки далі в «Детгизе» вийшла книга «Чёрные звёзды»: однойменна повість і три оповідання — «Где вы, Ильин?», «Пробуждение профессора Берна» та «Вторая экспедиция на Странную планету».
«Паровоз» Володимира Савченка. Чим все-таки він цікавий нам — сьогоднішнім українським читачам та письменникам? Адже ми точно знаємо, що комунізм у всесвітньо-історичному масштабі не переміг. Що у 1977 році радянська ракета, зроблена з «нуль-речовини» й оснащена ядерним двигуном, так і не стартувала до Марса. Що навколосвітові швидкості далеко ще не досягнуті. Що… Список «проколів» фантаста можна продовжувати. І що ж тоді — здати «Чёрные звёзды» до сховища нездійснених проектів разом з арктичними мостами та ріками Далекої Півночі, повернутими на південь? Тим паче, сам митець у зрілому віці дещо критично ставився до книги, яку випустив у 27-річному віці: згадайте фразу «Ви це ще пам’ятаєте?..» Можна не погоджуватись, проте особисто я так не вважаю – й не тільки через те, що зростав на «Чёрных звёздах» як майбутній письменник. І не тільки через цікаві професійному письменникові деталі «кухні». Під час зустрічі на засіданні ЛФ «Зоряний шлях» я говорив щось про оповідання «Пробуждение профессора Берна», природно, називаючи головного героя так, як написано у книзі. Савченко весь час дещо роздратовано поправляв мене крізь зуби: «Професора Бернса! Бернса!..» Тоді я не розумів, чому він ображається. Згадав цей епізод аж через два роки, коли у грудні 1991-го мою першу журнальну публікацію дуже жорстко відцензурували в журналі «Наука і суспільство». При цьому головний редактор особисто переназвав скорочену повість «Гроно червоних ягід» – оповіданням «Три смерті». Лишилось зубами скреготати… Втім, це все-таки теж суб’єктивне. Більш об’єктивних причин три. Насамперед, Володимир Савченко використав «паровоз» дуже продуктивно. В повісті «Чёрные звёзды» та двох оповіданнях збірки фігурують нуль-речовина (ядерний суперматеріал «нейтрид») та антиречовина – тож дозволю собі нагадати, що в повісті «Призрак времени», наприклад, космічні дослідники відкривають планету-дзеркало, що обертається довкола зірки з властивостями антиматерії та античасу. Отже, нуль-речовина та антиматерія – одна з програмних тем для Савченка, з якою розпочалась його творчість. Далі, «Чёрные звёзды» створювались, коли в радянській літературі розгорталась суперечка «ліриків» та «фізиків». (До речі, щось подібне відбувалось і в літературі світовій – інакше не з’явився б знаменитий твір Рея Бредбері «451°F», але це трохи інша тема…) «Паровозик» Володимира Савченка недвозначно підтверджує: він – «фізик». Хоча б тому, що в чудову солов’їну ніч один із героїв повісті, професор Голуб, під впливом ліричного настрою тиняється парком і… ні, не закохується, а розмірковує над черговим відкриттям – загадковим матеріалом «мезоній». Насамкінець тому, що головний герой «Чёрных звёзд», інженер Микола Самойлов, доживає до тридцяти років, так і не налагодивши особисте життя – надто вже напружено й цікаво склалась його наукова робота! (Ще цікавинка – сам Володимир Савченко теж прожив життя самотньо.) Або тому, що найголовніший «герой» повісті – все-таки не вчені, а нуль-речовина та антиречовина і способи їх отримання. (Супервідкриття в якості «головного героя» – теж характерна риса творчості Савченка.) Тим не менш, посеред повісті трапляється цікаве міркування: мовляв, Микола Самойлов – це… поет?! Нехай він не написав жодного віршика в житті, зате мав бурхливу уяву! І загалом виявляється, що, не будучи поетом, зробити відкриття у фізиці, за Володимиром Савченком, неможливо!!! А чого варта своєрідна «гра», коли згадки про «чорні зорі» (снаряди з оболонкою з нуль-речовини, випадково запущені на орбіту Землі) чергуються з значно частішими спалахами «сріблясто-блакитних зірочок» (моменти анігіляції молекул повітря на поверхні антиртуті), так що під кінець повісті мимоволі забуваєш, чому зорі – «чорні»?! Описані експерименти виглядають неймовірно прекрасними. Хоч і смертельно небезпечними. Отже, сказане змушує змістити оцінку Володимира Савченка по шкалі «фізик – лірик» точно на середину. А випадок отакої збалансованості протилежних поглядів, як на мене, вартий уваги. Насамкінець, цікаво проаналізувати, як не дивно, національний аспект повісті. Дія «Чёрных звёзд» розгортається у вигаданому українському місті Дніпровську, а починається в далеко не вигаданій Полтаві – рідному місті письменника. Саме астроном Полтавської гравіметричної обсерваторії першим помітив небезпечні «чорні зорі» – причому раніше астрономів знаменитої Пулківської обсерваторії! Саме на березі Дніпра було відкрито нуль-матеріал «нейтрид» – не в Москві, не в Ленінграді й не в Новосибірську. І хоча два головних героя повісті, Микола Самойлов та Яків Якін, приїхали у Дніпровськ після навчання в столиці СРСР, вони працюють під керівництвом вченого-українця Івана Голуба та його помічника, інженера Олексія Сердюка – «хохла из хохлов», як написано в Савченка. Плюс лаборантка-хімічка Оксана – знов-таки за Савченком, «самая типичная из всех украинских Оксан со всеми их атрибутами: «чорнії брови», «карії очі"… круглое личико, звонкий голос». Та сама Оксана, з котрою у фіналі «явно по космической вспышке любви» одружується товариш Самойлова – Якін. Звісно, все це могло бути написане лише в період хрущовської «відлиги». Трохи згодом за подібні речі цілком могли би наліпити ярлика «український буржуазний націоналіст». Але ж Володимир Савченко написав це!.. І нехай його попіл поховано в Москві – вірю, рідну Україну письменник любив та доводив цю любов своєю творчістю. І останні свої роки прожив не в Москві – у Києві. Тут і помер. Тож не станем забувати ні Майстра, ні його творчий доробок. Включаючи квантовий «паровозик» – авторську збірку «Чёрные звёзды».
Тимур Литовченко, січень 2006 р.
***
У НЛО ВОЛОДИМИР САВЧЕНКО НЕ ВІРИВ
Доповідь, підготовлена в рамках читань, присвячених першим роковинам від дня смерті письменника.
З Володимиром Івановичем Савченком познайомилась по телефону. В Києві його не було — писав в Полтаві роман “Посада у Всесвіті”. Телефонувала з приводу телевізійної екранізації режисером Семеном Бойком роману “Зустрічники”. Це був 1988 рік. “Якщо комусь це буде цікаво — валяйте!” — і дав згоду. Нині російські телевізійники збирається зняти серіал саме за цим романом. Бо актуалізувались теми, які видавались абсолютно фантастичними. Перш за все пов’язані з взаємодією часу та простору.
Коли захотіла написати про нього, нагадала про знайомство по телефону. “А! Ну в такому разі зустрінемось. Взагалі-то я не дуже налаштований до всіляких розмов про мене”. Проте наслідком розмови з Володимиром Савченком стала бесіда “...Але в НЛО я не вірю” (“Хрещатик”, 3 квітня, 1992 рік). Оскільки Володимира Івановича на Землі вже нема, є тільки його ідеї та твори, то може бути щось на зразок віртуальної бесіди. З чого ж хоче почати Савченко? З того, що пропоную — не погоджується. А от і узгоджене питання з бесіди 1992 року:
— У п’єсі “Нова зброя” у вас висловлена думка, що люди багато на кого сподіваються, в тому числі й на Бога. Однак Бог “допустив” і атомну, і водневу бомби, і Хіросиму, і радіоактивні дощі. Тому людям слід покладатись лише одне на одного. І на самих себе.
— Потрібно бути людьми. Якщо ви заглянете у древні вчення, то в тому-то й справа, що Бог висловлює себе через людину. Коли я пишу, то висловлюю свої інтуїтивні здогадки, але Бог висловлює себе через усіх. І шукати якусь волю надлюдини, коли кожній людині так багато дано, на мою думку, це слабкість, малодушність. Надія на одного господаря — це насильство, черговий батіг. А, загалом, Бог, висловлюючи себе через людину, немов би споглядає, що ми зробимо, на чому зупинимось… У моєму романі “Посада у Всесвіті” я розмірковую над тим, що крім посади земної у людини є посада у Всесвіті.
— Ви конкретно якусь певну віру сповідуєте?
— Ні. У статті “Світ перед точкою кипіння” я вже заклав свої дві точки зору на світові релігії, як скалки древньої науки наук. Справа в тому, що в релігіях треба розгледіти три речі. Перша — найбільш доступна — ритуал. Це у всіх релігій різне. Друга — філософія. Вона в усіх релігіях єдина: є неосяжне, котре стоїть над нами. Воно сильніше, мудріше і могутніше. Це в усіх релігіях. І третє — навіювання певних настроїв, думок, певного способу життя. Але головне в усіх стародавніх ученнях, що існує щось більш впливове, аніж ми. Власне, релігійне почуття в основі своїй — це космічне почуття власної причетності до Всесвіту, Космосу.
Знову — стоп-кадр! Читаю з листа різні фрагменти нашої розмови у минулому сторіччі. Володимир Савченко вирішує, що з неї тепер найактуальніше. Адже за етикою маю дотримуватись протоколу. Тобто, не влазити у текст з його думок. Зрозуміла. Мій віртуальний співрозмовник нагадує: його посада у Всесвіті — Страж. Далі буде так:
— Прочитавши “Викрадачі суті”, загалом складається враження, начебто на Землі орудує міжгалактична банда, яку відловлює космічна поліція.
— Кімерсвіль — місто, де в повісті діє своєрідна банда торгашів сутями — це Кімри. Сто перший кілометр від Москви, на який висилали різних покидьків. Це таке блатне місто, де ввечері краще не ходити. У мене все завжди відбувається на Землі. А, що стосується дії банди чи мафії, то, розумієте, це синтезований образ того, що набуває зараз ваги. Це своєрідна змова і не типу мафії, але інша інтуїтивна змова. Змова посередностей, котрі розуміють одне одного з півслова, з півпогляду. Причому, які б слова вони не промовляли про користь партії, комунізму, багатостраждальний народ, про патріотизм... За цим усім одне: “Мені потрібно жити добре. Мені і моїм близьким”. Ось у чому справа. Це найстрашніша мафія. Вона не лише в нас. Вона і в інших країнах. Але там все більш організовано, цивілізовано... До недавніх часів таким змовником у нас була КПРС. Вона витісняла всіх людей, що піднімались вище неї. Наприклад, Сахаров. Але біда в тому, що є люди, котрі ніяк не збагнуть усього цього. Читаєш чи чуєш, чому Президент нічим не може допомогти? А як він допоможе? Ніяк. Це ясно. Самі мусимо собі допомагати.
Ремарка. Повість “Викрадачі суті” написана у 1979 році. Світ побачила лише у 1988 році.
— Ви вірите у Всесвітній розум?
— Так.
— А в те, що він допоможе людям?
— Ні. Всесвітній розум, всесвітня суть — це первинність ідеалізму. При цьому думка є первинною і простішою категорією, ніж матерія. Якоюсь мірою люди розуміють, що думка йде крізь них. Вони можуть діяти, а вона? Це просто первинна субстанція: думка, почуття. Так я розумію.
— А інопланетяни? Гадаєте, вони справді є?
— Я в інопланетян не вірю. Як не вірю і в НЛО, вважаючи, що всі ці ефекти просто є особливі прояви якостей Землі. Як живого єства. Дуже розумної і складної живої істоти. Збагнули? Всі тонкощі життя цієї істоти ми не розуміємо, і не знаємо, хоч на ній і живемо.
Фіналимо:
“Я, наприклад, перцепцієнт — це мені відомо абсолютно точно. У мене є сотні записів, які неможливо опублікувати. Вони пов’язані з особистим і моїми рідними. Тут проявляється моє сприйняття такого екстрасенсорного типу. До речі, неприємна справа бути перцепцієнтом. Активні екстрасенси, які впливають — це індуктори. Люди, які спілкуються з ними ризикують. Загалом усі ці сеанси гіпнозу масового, зцілення масового, на мою думку, ось говорять про що: можливо ви знаєте з психіатрії, що усі психічно хворі люди піддаються навіюванню... Що їм дається при цьому, вони не знають, як не знають і того, що візьметься”.
За фахом Володимир Савченко був інженером-електронником. Може тому і було йому довірено працювати, як письменнику-фантасту, науковцю у дуже своєрідній і все ще більше закритій, аніж відкритій сфері. Адже безглуздо припускати, що “Дуже розумна і складна істота”, котра терпить нас і дає право на життя, на розум не має свого своєрідного природного зв’язку з Всесвітнім розумом. Припустимо, він і винайшов позначення його на Землі “електронним”. І вибрав Савченка Володимира Івановича одним з своїх перцепцієнтів, згідно типу мислення, людської порядності, інтелекту та одержаній освіті.
Сусанна Черненко,
лютий 2006 р.
P.S. Вдячна Володимиру Савченку за школу, одержану в коротких розмовах та репліках і незважаючи на епізодичність спілкування.
***
Еволюція головного героя,
або
Що можемо використати з літературного спадку
Володимира Савченка
Доповідь, підготовлена в рамках читань, присвячених першим роковинам від дня смерті письменника.
У процесі підготовки до нашого заходу на «Перемовинах» хтось сказав: «Дуже не хотілося б, щоб «читатання» перетворилися на вечір пам'яті». Згоден на сто відсотків! Хоч і боюся видатися циніком й мародерам, але згоден. Чому? А ось чому.
Савченко, звісно, майстер. З великої літери Майстер, що тут казати. І шану йому віддають й віддаватимуть тисячі читачів, і сподіваюсь, не лише у річницю, але й просто так, й регулярно. Хоча б тим, що читатимуть.
Не сприйміть за хвастощі, але ми, що тут зібралися — не лише читачі й шанувальники. Кожен з нас може зробити більше. Може зробити й має зробити. Присутніх (або неприсутніх) редакторів зачіпати не буду, трохи не моя парафія, а от тих, хто пише, дозволю собі трохи покартати. За віщо? А от завіщо.
Згадаймо основні тези будь-якого твору Савченка. Ну, хоча б «Чорних зірок». Придивімось уважно. Що бачимо?
А ось що. Романтична лінія відсутня як клас. Побічно згадана [ у доповіді Тимура Литовченка ] Оксана — елемент інтер'єру, такий самий, як, наприклад, витяжка у лабораторії. Став від цього роман гіршим? Навряд чи.
А хто головний герой? Молодий науковець, сухар, трохи педант… самотній, заглиблений у роботу… ну, ідеалістичний трохи — але ж не забувайте, коли це писалося! Всі тоді були трохи ідеалістами.
«Мандрівка Гулівера». Хто герой? Ідеаліст, проби ставити ніде. Але, на відміну від попереднього товариша — вже може піти на… дещо двозначну угоду з королем. Угоду з певним сморідцем, я б сказав (якщо хтось не в курсі, що воно за угода, пояснюю — сморідець не лише в переносному, але й у буквальному значенні). Героя мучить сумління, аякже, він кається… згадаймо, у сімдесяті-початок вісімдесятих модно було писати такі повчальні історії, й у 99% з них зло каралося. Пішов письменник у ногу з часом, аякже… спробуй тут не піти.
Але романтична лінія практично відсутня. Хіба, може, трохи еротики — знову ж таки, далеко на другому плані.
«За перевалом». Хто герой? Науковець, але середнього віку. Задля досягнення своєї мети може й до брехні вдатися (або, як делікатно сказано у романі — die Luge). Може й контроль над собою втратити, повередувати, покомизитися… й попри те, порівняйте, скільки користі людству від прозорого фрукту й від процедури анабіозу? Від анабіозу — значно, значно більше. Романтична лінія практично відсутня.
Це все я делікатно підбираюся до останніх романів. До «Посади у Всесвіті» та «Часу великих заперечень», якщо конкретно. А чому так здалеку — тому, що отак, одразу без підготовки вдарити слухачів фактами було б трохи неделікатно. Бо я зараз кримінал скажу.
Головним героям обох романів на романтичну лінію чхати. Персонаж першого, Корнєв — одного разу розлучений, та й до наступної дружини досить байдужий. Професор Пєц… що ж, його дружина теж якось побіжно згадується. Вельми активний товариш з фотоапаратом — взагалі потрапив до інституту в основному з тієї причини, що посварився з дружиною — та хотіла тікати, а він заліз на вежу й почав загадкове природне явищи фотографувати.
Вони брешуть. Вони, трапляється, роблять підлощі й крадуть. Але що на виході? На виході таке… аж шкодуєш, бува, що це лише роман.
Ну, й, нарешті, «Час великих заперечень». Останній Савченківський роман. Дуже шкода, що останній. Й не лише з траурних міркувань.
Справа в тому, що герої його — справжні. Найсправжніші з усіх його попередніх. Цинічні. Жорстокі. Можуть вкрасти — й не лише у держави, але й у звичайного дядька (я про епізод з краденим мотоциклом). Злі. Карають на смерть тих, хто на їхню думку, винен — не суттєво, у чому. Трохи роспусні — тобто, не ганяються за спідницями (або, у протилежному випадку — за штанами), але коли нагода трапляється… то, пробачте, аж гай гуде.
Язик не повертається їх засуджувати.
Чому? Тому що вони — реальні. Тому що вони — такі, як (знову ж таки, пробачте) ми. Як звичайні люди, не намальовані, не напівпрозорі персонажі, як у Стругацьких. Тому що вони ставлять собі мету і йдуть до неї, і якщо їм хтось (або щось) заважає — то до біса це щось. Або навіть й когось.
*
Так от. Люди, які живуть за цим принципом, це і є 97% усього людства. Все інше — ідеалісти, божевільні, фанатики, святі — все це, як висловився один кіногерой: «Генетичне сміття».
Про них нецікаво читати.
Коли герой, скажімо, Чейза витягує клієнта з багна й не бере грошей — вибачте, мені смішно. Коли Янус Полуектович спокійно дивиться на результати експерименту із «суперспоживачем» — вибачте, я не вірю. Коли Мвен Масові товчуть пику, а він не розуміє, що сталося — вибачте, це абсолютна дурниця.
Це ті самі напівпрозорі персонажі із згаданих вже Стругацьких.
*
У раннього Савченка вони теж такі. У середнього — вже значно менше. У «Посаді у Всесвіті» вже майже нема (хіба що аспірант, створивши просторову бомбу, дивується — а я й не думав про таке використання! Читаєш — так і хочеться сказати: або брешеш, або дурень). У «Часі великих заперечень» дурнів нема. Люди цілеспрямовані, не ідеальні, злі, аморальні — але настільки реалістичні, що, буває, забути можна, що це фантастика. А за результатами їхньої праці хочеться негайно збігати до лабораторії й перевірити.
Ах, так. Мало не забув. Романтична лінія є. Я навіть можу коротко її охарактеризувати — але, вибачте, лише у чоловічій компанії й одним словом.
Ну то й що? Чи став від цього роман гіршим? Чорта з два. Навпаки, значно кращим. Сподіваюсь коли-небудь побачити його надрукованим.
*
Але навіть якщо й ні — то усім присутнім варто його почитати. Хоча б для того, щоб навчитися, як треба писати фантастику. Реалістично її треба писати, ось як. Так, як писав Володимир Савченко.
Радій Радутний
***