Нитченко Дмитро Васильович, источник: esu.com.ua
02. 1905, м. Зіньків, нині Полтав. обл. – 15. 09. 1999, м. Мельбурн, Австралія)
– письменник, журналіст, видавець, літературознавець, мовознавець, перекладач, ...
Ще цікавішим і важливішим виданням був альманах —
місячник «Літературний ярмарок» (1928-1930), з суто
літературним напрямком. У ньому друкувалися нариси
про подорожі по Україні, порушувалися й національні
проблеми, заторкувалися й наслідки розкуркулювання
(Терень Масенко, «Сестра»). Там були надруковані
сміливі й відомі в літературі п’єси М.Куліша «Мина
Мазайло» та «Народній Малахій», поема Сосюри
«Мазепа». Там же у 8-9 числах 1929 р. був надруко
82
ваний чудовий екзотичний роман Вол. Ґжицького «Чорне
озеро» (Кара Кол) про Алтай, про тамтешню Ойротську
область, чудову природу, на тлі якої автор змалював
постать типового російського шовініста художника
Ломова. Фактично за цей твір автор пізніше опининвся
на засланні аж у Республіці Комі, де поневірявся 21
рік, працюючи в копальнях вугілля тощо. Журнал
об’єднував навколо себе багатьох ваплітян, а редактором
був Микола Хвильовий. Вийшло всього 12
чисел, а потім він був заборонений за те, що виступав
проти соцреал істинного стилю, закидали йому й
націоналізм та оборону багатозначности літератури.
Оригінальну обкладинку до журналу намалював відомий
Анатоль Петрицький.
11. Літературно-видавничі будні. Письменники .
Редакція згаданого альманаха містилась тоді в
кімнаті при ДВУ (Державне Видавництво України), що
займало два будинки на Сумській вул. 33. Один
будинок був над вулицею, а другий на подвір’ї. В тій
же кімнаті після ліквідації «Літературного ярмарку» у
1930 році почала працювати редакція ж. «Політфронт».
Він об’єднував колишніх ваплітян та залучали виробничу
літературну молодь. До цієї молодої групи
входив і я. Я вже почав друкуватися в «Політфронті», як
до мене звернувся Павло Тичина, пропонуючи стати
членом організації. Я, звичайно, з радістю прийняв цю
пропозицію, а щоб не виникло пізніше неприємностей, я
одного разу, ідучи з Григорієм Епіком через подвір’я
ДВУ, сказав про своє соцпоходження, але він, відповів,
що це не має значення. Він був одним з організаторів
і редакторів цього журналу.
Побачивши, що я друкуюся в кожному числі
журналу, відомий тоді Богдан Кравців-Криця, запросивши
мене одного разу до себе, намовляв, щоб я
тримався подалі від «Політфронту», бо там лише
83
наплітяни та письменники-попутники. Та мене це не
лякало, бо я бачив, що там друкувалися й належали
гуди найкращі тодішні літератори. Очолював організацію
Микола Хвильовий.
В ті часи вже почався наступ колективізації,
початки голоду й арештів серед письменників. Якраз
тоді ж Терень Масенко, що потім увійшов до
«ІІРОЛІТФРОНТУ, надрукував у «Літературному
ярмарку» свій сміливий вірш «Сестра», де відобразив ту
голодову ситуацію на селі. Той вірш починався так:
Сьогодні стрів на брукові холоднім
Свою сестру, — селянку молоду.
Пізнав її я по очей безоднях
І по сльозах на змученім виду.
— Як, сестро, тут? — рвонувся я з асфальту:
— За сотні верст ти як сюди прийшла?
Але вона не упізнала брата
І від очей платка не відняла...
1 закінчує рядками:
В квадратах вулиці худі схилились плечі...
І хоч на камінь серце розіб’ю,
Повік я не верну і наші дні малечі,
І дружбу тиху та сумну твою.
Зрозуміло, що під постаттю сестри автор мав на
увазі голодуючу селянку, що тікала з села до міста.
Але в 1929-30 роках такий вірш іще можна було з
трудом надрукувати, але пізніше, як відомо, і цей
журнал було заборонено.
Тоді ж у 1930-му році я
надрукував у «Літературній газеті» свій вірш «Над
Дністром», що звучав так:
84
Впродовж Дністра похмурені горби,
Зійшлись до берегів, немов помірять силу.
В одних нема ні дуба, ні верби,
Лиш камінь скрізь стирчить у них по силах.
Другі — скелясті, стали, мов стіна
Потріскані, поламані часами,
Об них і вітер бився і стогнав,
І поливало зливними дощами.
А онде ліс поліз з яругів на бугри,
Лиш де-не-де полишив голі плями,
Шарами, зморшками чоло гори укрив
Та де-де брилою маячить сірий камінь.
Є скелі прірвою звисають на Дністер,
В обличчя їм і сонце й вітер свище...
Це від Карпат, за двісті сорок верст,
Прийшли сюди і річка, і узвишшя.
Впилися скелі променем палким,
В них давніх поколінь сліди і досі знати,
Вони пригадують Хмельницького полки
І знають, як гуляв тут Кармелюк завзятий.
їм свіжі в пам’яті з поляками бої,
Бо їхніх шибениць ще мерехтять примари...
Немало кров’ю землю напоїв
Той час, проходячи в пожарі.
Дністер — кордон. По той бік — сум села.
То Україна там під чоботом боярів...
І сум тяжкий, мов сутінь простяглась,
Неначе присмерк яром.
Чвалає берегом румунський вартовий,
Тримає він Гвинтівку на плечі,
Бо лине пісня наших орачів,
Аж ген, де шлях маячить з куряви.
85
Коли цей вірш був надрукований, зайшов до мене
Терень Масенко й дуже похвалив за нього. Був
захоплений моїм віршем «Осінні мелодії» також
письменник-фантаст В. Владко, автор книжок
«Арґонавти всесвіту», «Нащадки скіфів» та інших. Він
був тоді редактором журналу «Червоні квіти»(1930), коли я
приніс йому цей вірш. Він прочитав, запитав, скільки
мені років. Потім сказав: «Гарний вірш. Піде в
черговому числі». *
Але в Технікумі чужоземних мов, де я
тоді навчався, учителька російської мови сказала про
вірш «Над Дністром» : «Ето націоналістіческоє
стіхотвореніє». Це теж говорило само за себе, як,
безпідставно обвинувачували в націоналізмі, тому я
його тут і надрукував.
Потім мене перевели на працю секретаря масового
відділу, де редактором був партієць Портнов. Він був
холодною неприємною людиною, ставився формально, без
Душі.
Тим часом у Харкові готувався процес СВУ.
Одного дня дали й нам, співробітникам В-ва, дарові
квитки на цей процес. Він відбувався в будинку опери
на Вулиці Вільної Академії. З жалем я дивився на ту
комедію. Бачив і чув виступи проф. Миколи Зерова,
акад. Сергія Єфремова. Заля була повна глядачів, а
на всіх проходах на балкон та інші кутки стояли
військові вартові. Всі вони були росіяни. З кількома я
розмовляв, то чути було, що то не з місцевих людей, а
спеціяльно підібрані.
Дмитро Нитченко «Від Зінькова до Мельбурна».
Живий Дмитро Нитченко
Генерація, що народилася в роках довкола перелому
дев’ятнадцятого та двадцятого століть, робить
підсумки. Впродовж останніх п’ятьох років появилися
спогади Йосипа Гірняка (нар. 1895), Івана Майстренка
(1899-1984), Григорія Костюка (нар. 1902), Юрія
Лавріненка (1902-1988), Івана Кошелівця (нар. 1907).
Помимо всіх різниць у деталях їхніх життєвих шляхів,
основна структура їхніх біографій напрочуд послідовна.
Всі вони доростали, вчилися й починали діяти в
Україні впродовж національної революції та перших
двох десятиліть радянської влади; всі вони були
свідками, а то й жертвами страхіть сталінізму; всіх їх
втягнула в свій вир Друга світова війна. Всіх їх
кинуто на еміґрацію, де вони, будучи людьми думки й
слова, залишили помітний знак.
Дмитро Васильович Нитченко приєднується до
цієї групи мемуаристів книжкою, що її читач саме взяв
у руки.
Дмитро Нитченко народився 1905 року в Зінькові
на Полтавщині і від 1949 р. живе в Австралії. В
Україні він поклав основи літературної кар’єри,
зблизився в Харкові з членами Пролітфронту, працював
простим робітником, працівником видавництва, педагогом.
Під час війни пережив пригоди в радянському
війську й у полоні. Ці воєнні події розказано раніш у
книжці «В лісах під Вязьмою», (1958, друге видання
1983), текст якої повністю ввійшов у ці спогади. За
німецької окупації Нитченко зрідка друкувався в
газеті «Нова Україна». Разом з родиною, дружиною та
двома дочками та безліччю інших людей подібної долі
зазнав поневірянь новітньої одіссеї через половину
Европи, тікаючи перед наступом радянських військ. А
потім, замість Одіссеєвого повернення до рідних
земель, бо Сталін всіх полонених вважав ворогами,
виїхав у найдальшу дорогу, яка тоді українцям
відкривалася: в Австралію.
8
Тут Нитченко, вперше оселившись на довший час в
одному місці в Мельборні співтворить українське
організоване життя. Найбільший його вклад, мабуть, він
вклав в українську освіту та літературу. Впродовж
кількох десятиліть він працює директором та вчителем
українських суботніх шкіл у Мельборні. На початку
50-их років він працює в Шкільній Раді Вікторії, а
згодом очолює і довго веде новостворену Українську
Центральну Шкільну Раду Австралії. Він працює в
культурно-освітній ділянці Української Громади
Вікторії, обирається членом управи Союзу Українських
Організацій Австралії, творить і очолює Літературно —
мистецький клюб ім. Василя Симоненка, стає членом
Об’єднання Українських Письменників «Слово» та
очолює австралійську філію «Слова».
Вшановуючи його працю, Наукове Товариство ім.
Шевченка іменує його своїм дійсним членом.
Працюючи тут на виробництві, Нитченко невпинно
пише й публікує під псевдом «Дмитро Чуб” вірші,
нариси, оповідання, описи подорожей та розвідки на
літературні теми (його «Живий Шевченко» вже в
третьому виданні). Його гуморески появляються з
підписом «Остап Зірчастий». Він безупинно заохочує до
художнього писання нових людей, зокрема молодих
авторів шкільного віку. Присвячує багато сили й часу,
щоб здобути для українського художнього слова більшу
публіку читачів. Хто з Дмитром Нитченком бодай трохи
знайомий, той знає, що саме це література й літературне
життя є його надхненням і пристрастю. Він живе,
пишучи. Нитченко веде широке листування і признається,
що не терпить суботи й неділі тільки через
те, що тоді не доходить пошта. Одним з результатів
такого епістолярного складу життя й думки стала
цінна й цікава книга «Двісті листів «Бориса Антоненка-Давидовича».
Таке міцне Нитченкове закохання книжкою, що
воно успадкувалося до третього покоління. Леся
Богуславець (псевдо), авторка оповідань та репортажів з
подорожей його дочка, а Юрій Ткач, перекладач,
видавець та власник висилкової книгарні «Байда» його внук.
Марко Павлишин
https://shron1.chtyvo.org.ua/Nytchenko_Dm...
***
«Піонерія» (Архів фантастики)
Ежемесячный иллюстрированный журнал для подростков на русском и украинском языках, издаваемый в Киеве.
История журнала начиналась в далеких 1920-х годах, когда в Харькове начал выходить иллюстрированный журнал для подростков на украинском языке «Красные цветы» (Червоні квіти) – орган Центрального бюро Коммунистического детского движения (ЦБ КДД) при ЦК ЛКСМУ и Упрсоцвоспа НКП УССР (Управлении социального воспитания Народного комиссариата просвещения Украинской Социалистической Советской Республики).Піонерія
Журнал начал издаваться 1 октября 1923 года в Харькове (пл. Тевелева, 4) и выходил книжками большого формата дважды в месяц (1 и 15 числа) объемом в 3-4 листа. В первые годы своего существования редактировался А. Громовым и до 1925 года в нем печатались только лишь литературные материалы для детей разного возраста. Журнал также имел приложение – библиотеку «Червоні квіти» (годовые подписчики могли рассчитывать на бесплатное приложение – одну из выбранных из списка книг), с 1928 г. при журнале еще и выходила одноименная газета.
В журнале печатались А. Головко, П. Панч, П. Тычина, В. Сосюра, А. Довженко, Н. Рыльский, Д. Бедзик, Н. Забила и др. Примечательно, что в эти годы в журнале автором очерков о научно-технических новинках был Александр Беляев (Олександр Бєляєв) – однофамилец известного советского писателя-фантаста.
В 1930-м редакция переехала в Киев, а в 1932 году на базе журналов «Красные цветы» и «Большевичата» (Большевиченята, 1924-1931) был создан новый журнал «Пионерия» (Піонерія). Это издание также выходило только на украинском языке.
С началом Великой отечественной войны издание журнала было приостановлено вплоть до конца сороковых годов. С 1 марта 1950 года в Киеве журнал «Пионерия» вновь начал выходить уже на двух языках – украинском и русском. Он вмещал материалы из жизни школьников, художественные и научно-популярные произведения, советы читателям и очерки из школьной жизни, уделял большое внимание детскому творчеству. В 1973 году в связи с пятидесятилетием выхода первого номера журнала, этому изданию был вручен орден «Знак Почета».
А в 1990 году, начиная с августовского номера, журнал был переименован в «Одноклассник» (Однокласник). Это было сделано для того, как отметила редакция, «ибо мы хотим, чтобы с журналом дружили не только пионеры, но и старшеклассники». Настоящая же причина переименования была связана с исчезновением Советского Союза и всех связанных с ним институций и атрибутов, в том числе и пионерской организации.Однокласник
За все время существования журнала на его страницах напечатано множество произведений известных украинских писателей: Николай Трублаини (Миколи Трублаїні), Виктора Близнеца (Віктора Близнеця), Всеволода Нестайко (Всеволода Нестайка), Григория Тютюнника (Григора Тютюнника), Михаила Стельмаха (Михайла Стельмаха), Бориса Олейника (Бориса Олійника), Оксаны Забужко (Оксани Забужко), Братьев Капрановых (Братів Капранових), Богдана Жолдака, Михаила Слабошпицкого (Михайла Слабошпицького), Юрия Андруховича (Юрія Андруховича), Александра Ирванца (Олександра Ірванця), Юрия Позаяка (Юрка Позаяка), Сергея Оксеника (Сергія Оксеника), Галины Малик (Галини Малик).
В журнале много места уделяется именно литературным произведениям, некоторое время даже выходили литературные спецвыпуски. К тому же с октября 2011 года издается приложение «Литературный Одноклассник» (Літературний Однокласник).
Библиография фантастических публикаций в журнале «Червоні квіти»
О. Копиленко. Сеньчини пригоди: [Оповідання] // Червоні квіти, 1924, №7 – с.4-8
Наталя Забіла. Повість про червоного звіра: [Оповідання] // Червоні квіти, 1926, №15-16 – с.3-6
Віктор Ярина. План містера Рока: Оповідання / Іл. В. Невського // Червоні квіти, 1927, №20 – с.4-5; №22 – с.7-8
С. Бакланов. Повітряна сотня: Незвичайне оповідання / Пер. з рос. К. Шелест; Іл. І. Шульги // Червоні квіти, 1927, №23 – с.2-4
Библиография фантастических публикаций в журнале «Піонерія»
1931
Л. Полтавцев. Нумери біля гармат: Оповідання / Іл. Й. Дайца // Піонерія, 1932, №3-4 – с.6-11
1933
В. Владко. Танки з повітря: Уривок з повісті «Аероторпеди повертають назад» / Мал. В. Гольмана // Піонерія, 1933, №3 – с.12-14
В. Владко. Снайпер: [Уривок з повісті «Аероторпеди повертають назад»] / Мал. В. Гольмана // Піонерія, 1933, №12 – с.19-21
1934
В. Владко. Мертва вода: Оповідання / Мал. В. Невського // Піонерія, 1934, №5-6 – с.26-31
І. Сенченко. Напад великого кота: [Оповідання] / Мал. Довгаля // Піонерія, 1934, №5-6 – с.38-39
1935
В. Владко. Хвилі над морем: [Уривок з роману «Чудодійний генератор»] / Мал. Л. Сидорова // Піонерія, 1935, №5 – с.10-14
В. Владко. Таємниця орхідеї: [Оповідання] / Мал. [В.] Нєвського // Піонерія, 1935, №9 – с.10-15
1936
В. Владко. Аероторпеди повертають на захід: [Оповідання] / Мал. М. Штаєрмана // Піонерія, 1936, №5 – с.2-6, №6 – с.10-13
1937
В. Владко. Дорога скіфів: Роман / Мал. Й. Дайца // Піонерія, 1937, №1 – с.31-39; №2 – с.42-47; №3 – с.33-38; №4 – с.26-32; №5 – с.31-37; №6 – с.31-36; №7 – с.29-38; №8 – с.23-34; №9 – с.33-43; №11 – с.32-36; №12 – с.29-45
М. Романівська і Я. Кан. Таємниче зникнення: [Оповідання] / Мал. М. Щеглова // Піонерія, 1937, №6 – с.42-45
1939
В. Владко. Танк МТ-77: Оповідання / Худ. М. Рудаков // Піонерія, 1939, №7 – с.15-18
1940
Моя бібліотека «Нащадки скіфів»: [Рец. на книгу] // Піонерія, 1940, №2 – с.48
1941
В. Владко. Сивий капітан: Роман (Скорочений варіант) / Мал. М. Штаєрмана // Піонерія (Київ), 1941, №1 – с.16-27; №2 – с.21-30; №3 – с.25-35; №4 – с.10-21; №5 – с.18-24; №6 – с.17-28 – [Закінчення планувалось в наступному числі часопичу, що не з’явився через початок війни]
https://archivsf.narod.ru/1923/pioneriya_...
* А в кінці 1950-х та на початку 1960-х Владко був членом редколегії часопису «Знання та праця»