У статті аналізуються українські літературні пародії, які були оприлюднені у 40-50-х роках минулого століття на сторінках періодичних видань. Характеризуються об’єкти, найуживаніші художні засоби та прийоми тогочасного пародіювання. Також розкривається майстерність аналізованих творів, їх відповідність жанровим ознакам власне пародії.
Зразки української літературної пародії широко представлені у збірках окремих авторів-пародистів. Проте значна кількість творів цього жанру залишилася на сторінках журналів та шпальтах газет і фактично опинилася поза увагою літературознавців. Тому мета статті — розгляд пародійних творів, що були надруковані в українських періодичних виданнях 40-50-х років минулого століття.
М.Романівська відома широкому загалу як дитяча письменниця, авторка казки “Мурашина перемога” (1927), повістей “Марійка” (1930), “Загнуздані хмари” (1936), “Шахти в небі” (1940), “Високий літ” (1950), “Червоний тюльпан” (1956), “На верхів’ях холоду” (1960), романів “Любов і мир” (1966) та “Рятівне коло” (1969). Проте на початку 1940 років вона досить вдало виступила у періодичних виданнях зі своїми пародіями. Одну із них письменниця написала на фантастичний роман “Аргонавти Всесвіту”, який належить перу першопрохідцю у царині української наукової літературної фантастики В.Владку. Його твір розповідає про незвичайні пригоди космонавтів, які здійснили подорож на загадкову планету Венеру. Написаний ще 1938 року, роман, будучи фактично “букварем космонавтики”, став улюбленою книжкою багатьох поколінь юних читачів. У творі автор змалював несподівані картини з життя рослинного і тваринного світу на далекій Венері: “Ось оранжева, вкрита крупними бородавками жаба завбільшки з людську голову. Проте замість широкого жаб’ячого рота — в неї твердий дзьоб між великими виряченими очима. І це робить жабу подібною до сови. Жаба, не зсуваючись з місця, діловито клюнула якусь істоту, що пропливала повз неї, розтерла її кривим ротом і миттю проковтнула. Коричнева змія з маленькими ніжками і високим гребенем уздовж спини, звиваючись, вистрибнула з каламутної води, злетіла у повітря і стрілою впала на оранжеву жабу з совиним дзьобом... ” .
У пародії М.Романівської, опублікованій 1940 року в журналі “Молодий більшовик” (ч.9), зустрічаються персонажі В.Владка: академік Риндін, геолог Вадим Сокіл, а за Борисом Гуро вгадується професор Ван Лун, який у романі “курив свою улюблену люльку”, а в пародії — “акуратно прим’яв попіл у незмінній люльці”. Пародист спрямував гумор на висміювання дивних назв незвичних істот, якими
В.Владко населив планету Венеру. У невеликому за обсягом творі М.Романівська перераховує чи не усі види динозаврів, які жили на планетів за часів юрського періоду: “ігуанодон”, “бронтозавр”, “атлантозавр”, “диплодок». А страшна потвора, що напала на персонажів пародії, описана так: “Неймовірно жахлива голова дивилася на Гуро. З боків звивалися довгі жовті щупальця. Велетенські щелепи, як дві гострі шаблі, були готові схопити і розрізати щелепами першу-ліпшу жертву”. Деталь “щелепи» повторюється у пародії 19 разів і створює комізм, який підсилюється тим, що щелепи має не лише “огидна щелепувата потвора ”, а й Борис Гуро, “який холодно стиснув щелепи ”.
Твір М.Романівської “Десятикласники”, або “Життя позитивного героя Аркадія Трояна”, опублікований у “Молодому більшовику” (1941, ч.4), — пародія на роман
О.Копиленка “Десятикласники” (1938), що фактично став продовженням роману “Дуже добре”. В останньому автор фантазує на тему “бджілки” — маленького літака з унікальними злітно-посадковими якостями, а у “Десятикласниках” — на тему стратегічних ракет, здатних протягом кількох хвилин накрити Осло, Копенгаген, Люксембург, Берн, Рим, Афіни, Нікосію та ін.
Авторка пародіює надмірно ідеалізований образ головного героя Аркадія Трояна, який завжди готовий допомогти і аж втомлюється від своїх благочесних діянь. М.Романівська Аркадія Трояна зображує іронічно: “Аркадій поспішав, бо його підганяв настирливий час. Він ішов, виставляючи вперед голову і розстібнуті груди. Поли піджака метлялися, як крила, спогади і фантазії літали, як блискавки. Голова вся завихрилася, і зелені концентричні кола плавали в очах. Довга тінь стрибала за ним, як потвора”. Він такий позитивний, що у його голові лише гарні думки, але вони настільки переплутані, що стає смішно: “Що таке любов? (...) Долю моєї ракети вирішуватимуть міліони. Космос — таке смачне слово, я -стосімдесятиміліонна частка. Едісон у вісімнадцять років!”. Як засіб пародіювання використано невідповідність Аркадієвої позитивності зовнішності та мові хлопця: “Якого ви чорта приперлись сюди? (...) Відчепись ти к чорту собачому! (...) Мурло невихований! Іди ти к чорту, буйвол (...)”. Саркастичне закінчення пародії ставить крапку у надуманому О.Копиленком образі молодого позитивного героя Аркадія Трояна: “Аркадій похитнувся від радості й закричав: — Мамо! Дзвони негайно в НКВС. Я нарешті ловлю шпигуна. Від радості, що нарешті закінчується роман, Аркадій стояв похитуючись і відчував страшну втому. Для цієї розв’язки він пройшов 292 сторінки ”.
У “Молодому більшовику” (ч.10-11) у передвоєнний час, 1940 року, з’явилася пародія Є.Кротевича “Радість” на творчість М.Рильського. Як відомо, художній світ останнього пронизаний почуттям радості, що переповнює людину, юнацькою закоханістю в “нову весну людства”, у якій так високо піднесено ім’я людини. Тому назва пародії Є.Кротевича не випадкова. У творі зустрічаємо і притаманний ліриці М.Рильського оптимістично-радісний настрій, переданий риторичними окликами (“О, дивний час крилатий, / О, наш чудовий край!”), і улюблені художні образи митця (образ жінки та винограду): “І серцем сповненим відради, / співаю в гімнах -день і ніч, / красу жіночих уст і пліч / і тучні грона винограду!.. ”.
Протягом Другої світової війни українські письменники до жанру пародії майже не зверталися. Лише наприкінці 40-х років цей жанр хоча й не зовсім активно, але починає знову з’являтися у журналах “Молодий більшовик”, “Перець”, “Дніпро”, “Вітчизна”, “Прапор”, а також у “Літературній газеті”.
Так, 1945 року на сторінках “Перця” (ч.4) була вміщена пародія Є.Коротича на творчість В.Сосюри “Поет і голубінь”. Як відомо, часто інтимну лірику В.Сосюри називають “Книгою Марії”. На перший погляд, це не зовсім справедливо, адже поетична галерея романтизованих жіночих постатей у творчості поета широка: у ній є і загадкова Констанція, і Галя, і Ївга... Та з усіх цих милих серцю імен найбільше чомусь відгукувалось у душі митця старозаповітне ім’я — Марія: “...Губи шепочуть в блаженнім пориві для мене єдинеє ім’я: “Маріє!..” (1931), “Твоє ім’я “Марія” найкраще всіх імен” (1948), “Зеленіють жита, і любов одцвіта, / і волошки у полі синіють. / Од дихання мого тихий мак обліта, / ніби ім’я печальне — Марія” (1925), “Якби зібрать красунь усіх віків, / повз мене хай ідуть вони без краю, — Марії я на них не проміняю, ні одній з них не вклониться мій спів” (1931).
Магічна сила імені тільки уособлювала магічну силу жінки в житті й творчості поета. Жіночність для нього — квінтесенція чистої краси. Лірична героїня любовної лірики Сосюри, при всій її варіантності, багатоіпостасності, — завше зберігає певний “набір” домінантних рис, — зовнішніх і внутрішніх. Це неодмінно — золотокоса красуня з блакитними очима, готова до світлої самоофіри в ім’я коханого, берегиня “тихої”, жертовної любові. Обставини кохання змінюються з вірша до вірша, але завжди перед нами — велична історія унікальної любові, здатної перевернути світ.
Синій, блакитний колір у поезії В.Сосюри єднає закоханих: “Васильки у полі, васильки у полі, /1 у тебе, мила, васильки з-під вій, /1 гаї синіють ген на видноколі, /1 синіє щастя у душі моїй «. Кохана здається ліричному героєві ідеалом, у її очах “море синіє», “сонце цвіте».
Зазначені мотиви, образи та настрої через надмірне використання повторів та гіперболізації відтворив Є.Кротевич у своїй пародії: “І голубі вбрання дівочі, / і голубі, як небо, очі, /як очі й небо голубе — / це так вражає й серце б ’є, / що враз і сам я голубію / і в голубу впадаю мрію, / що вік кохатиму Марію!».
У післявоєнних періодичних виданнях та на початку 50-х років з’являються пародії Івана Царевича (псевдонім). Переважно всі вони спрямовані проти невдалих місць у поезіях українських письменників щодо образності та художніх засобів. Так, у 1951 році в різних періодичних виданнях виходить низка його пародій. Зокрема, у журналі “Дніпро” (ч.3) була надрукована “Поетична смородинка» — пародія на окремі образи вірша І.Кульської “Помічник агітатора»: “На щоках — свіжі вогники, / Смородинками очі»... / ...“А тишина замріяна / Десяту б’є годину». Поруч із “Поетичною смородинкою» був розміщений твір “Про Карпати» — пародія на образність поезії для дітей М.Познанської “Ми друзі», зокрема на образ полонин, які усміхаються ліричній героїні та “...у сонячні години (...) під сонцем смажать спини». Засобами пародіювання Іван Царевич обирає згрубілу лексику та гумористичні порівняння: у Карпатах “...регочуть полонини, /1 смереки, і дуби. / Там шкварчать на сонці спини, /Мов у горщику гриби «.
“Трин-трава», “Фарби на воді» — пародії Івана Царевича, вміщені в одинадцятому числі “Дніпра”. Перша з них написана на образність поезії М.Рильського: “Коли в Чернігівській діброві /Гостям застелено столи, / Щоб мед з квіток вони пили, /1 повні кубки пурпурові /Підносить у степах трава... «. Друга ж -на образ із поезії П.Дорошка “Абхазькі акварелі»: “І в тієї, що сиділа рядом, / Гнулись брови чорним водоспадом... «. Пародист у своєму творі іронізує над об’єктом пародіювання: “В неї очі — зелен-сад, / В неї брови — водоспад, / В неї коси, як пороша,
— / Дуже дівчина хороша! / А як став я малювати, / Зразу фарби, що й казати, / (Треба ж трапитись біді!) / Розповзлися на воді».
У 1951 році в журналі “Перець” (ч.18) з’явилася пародія “Враз і миттю», спрямована проти зловживання Н.Забілою у віршах для дітей слів “раптом», “вмить», “враз» та подібних. Засобом викриття цієї хиби пародист обирає гіперболізоване використання цих слів (повторюється у 7 рядках твору із 12):
Зразу миттю із гори Скаче купа дітвори,
Враз давай мене прохати Вмить загадку розгадати:
— Що то в світі, що “гудить»?
— Що прудкіше — “враз» чи “вмить»?
— Скільки пальців треба мати,
Щоб умить порахувати “Раптом «, “миттю « та ще “враз «
В вашій книжечці для нас?..
— Тихше, купа, цитьте вмить,
Бо вушахуже гудить! (підкреслення наше. — В.Н.)
Іван Царевич створив декілька пародій на поезії О.Ющенка. Твір “Олексі Ющенкові» (“Перець”, 1952, ч.1) спрямований на викриття окремих тез вірша митця “Перша стежка», зокрема: “Життя — густий, манливий ліс, / Пройти його — не легко, друже... /Я йшов крізь терн... дрімучий гай, / Ти, наче царство Берендея, /Для мене був... Проходив де я, /Завжди пригадував свій край». Шляхом розвінчання цих думок пародист обирає прийом використання суцільних риторичних питань та вигуків, адресованих О.Ющенку з метою з’ясувати його точку зору щодо тези “життя
— як ліс”. Пародист іронічно запитує: “В якій це, друже, стороні / Отак прийшлося
вам блукати?», або ж: “Я всі стежки у них (у лісах і хащах. — В.Н.) сходив / (...) / Чому ж це Ющенка не стрів, /Що там крізь терни пробирався?.. «. Останній катрен пародії є кульмінаційним іронічним завершенням твору, що остаточно протиставляється думці О.Ющенка. Іван Царевич стверджує: “Життя — не ліс, де терни й мох. / Для чого в хащі вам ходити? / Там, кажуть, і між сосон двох / Можливо часом заблудити!».
У творі “Поетичне мерехтіння» (“Перець”, 1947, ч.21) пародист виступає проти дивного поєднання О.Ющенком образів, як-от, у поезії “Пастушок»: “Вже кида надвечір тінь, / Запахло молоком навколо, / Синіє степу далечінь, / Тополі видно біля школи «. Тут вечір,тінь,молоко,степ,тополі, школа — все злилося. На думку пародиста, це сталося тому, що “Поет нотує все, що є, /Бездумно римами брязкоче», внаслідок чого “Імолоко, й тополі всі /Переплелися в мерехтінні... «.
Поруч із “Поетичним мерехтінням» у журналі “Перець” за 1947 рік (ч.21) надруковано пародію “Пустоцвіт» на дивну образність вірша М.Стельмаха: “В цвіту гойдалися морелі / Під дзвін гарячої бджоли...». Аби її підкреслити, Іван Царевич вдається до суцільних тавтологій — на 8 рядків пародії зустрічаються повторення: “гойдалці», “гойдалися», “дзвін», “передзвонили», “бджоли» (повторюється двічі), “квітли», “зацвіли», “пустоцвіт».
У журналі “Перець” (1954, ч.22) опубліковано дві пародії Івана Царевича: на І.Виргана — “Небилиця» та на М.Терещенка — “Сміх і ворота». Обидва твори побудовані на іронічному відтворенні окремих образів. Перша — із вірша “Пересадка»: “Лущить осінь на пероні / Соняшникове насіння. / У кіосків сині скроні...» та “Вечір в гумових чоботях... «, а друга пародія — на відтворенні образів із поезії М.Терещенка “Після війни»: “Сміються Золоті ворота».
К.Басенко у своїх пародіях відтворює загальні вади сучасної йому лірики. Три пародії (“Любов лірична», “Любов героїчна», “Любов трагічна»), надруковані у журналі “Перець” (1958, ч.9) під загальною назвою “З книги “Хочеться творити» поета Аполлона Квашні», спрямовані проти примітивізму у трактуванні українськими митцями людських почуттів, вихолощення людської душі, позбавлення її високих, тільки їй притаманних рис, що возвеличують людину над іншими живими істотами, роблять її природною, красивою. На жаль, письменники часто забувають про це, зображуючи у своїх творах людину тільки як працівника, який, крім трактора, комбайна та верстата, нічого не бачить і не хоче бачити, зрікається усіх радощів людського існування. Тому пародист намагається відтворити найхарактерніші риси такої лірики: “На комбайні зрання / За штурвалом Таня / Косить жито слід у слід, / Не заверне на обід». Праця у ліричної героїні не викликає втоми: після тяжкого робочого дня Таня співає. А до кохання вона ставиться байдуже, у чому сама й зізнається: “Десь мене за гаєм / Ваня мій чекає, / Та немає значення / Данеє побачення!».
Жвавіше написана пародія “Любов трагічна». Хоч її дещо естрадний дух позначився на гуморі, та все ж пародія потрапляє в ціль, коли характеризує, як сучасні поети іноді трактують любовні взаємини:
Люблю тебе, моє кохання,
В моїй груді палає жар.
Ти перша з перших в соцзмаганні!
Не крайте серце без ножа!
Якби ти знала, о кохана,
Який в моєму серці щем!
Це ще болючіше, ніж рану
Штрикнути гаєчним ключем.
Спіраль зневіри, наче стружка,
Летить униз, до підошов.
Чекає слава нас, подружко,
І доброякісна любов!
Комічним у цій пародії є нагромадження спеціально добірної технічної лексики при висловленні почуттів героя.
Щодо пародії “Любов лірична”, то Г.Нудьга зазначає, що вона “менше вдалася”, бо К.Басенко спочатку “вдався до стилізації під сучасні вірші деяких поетів, а закінчив невдалими рядками про те, що сонети можна писати не на всяку тему”. На думку літературознавця, ні останні рядки пародії, ні весь твір не справляють комічного враження і “позбавлені влучного дотепу й певної чіткої цілеспрямованості” [1, 154]. Проте ми не цілком погоджуємося з цими думками, адже пародія не обов’язково повинна бути смішною та комічною. Часом вона може бути досить гострою, сатирично-саркастичного спрямування. Завдяки ж особливій побудові “Любові ліричної” : структурується з дванадцяти рядків, дев’ять з яких справді є своєрідною стилізацією поезій про ніжне почуття любові, коли не лише людська душа ним просякнута, а й усе довкілля (“Тьмяніє ніжний вечір літній... / Чекаю музу молоду. / В саду — акації привітні /1 соловейко у саду... / У небі місяць світить ясно, / Роса, як золото, горить...”) — це своєрідне відтягування кінцівки твору (“І за короткий дуже час / Готов сонет про те, як грюка / Соломотряс”), К.Басенко ідейно поглиблює твір, краще розкриває об’єкт пародіювання. Тобто можемо сказати, що головними прийомами пародіювання у цьому творі є ретардація та змістовий і настроєвий контраст початку та фіналу.
1952 року в журналі “Дніпро” (ч.4) вийшли друком пародії К.Басенка “Без зупинки... ” та “Мов короп до петрушки”, об’єктами яких стали вірші для дітей І.Кульської та М.Стельмаха відповідно. У першій пародії К.Басенко обіграє образне наповнення твору І.Кульської “Танцюрист”: “Що за ніжки, мов пружинки, / Так і скачуть без зупинки! / (...) /А мені на завтра ось /Ще писати зосталось”. Пародист подає таке трактування: “У сльозах у доньки щічка, / Плаче донька невеличка: / — В тьоті руки, як пружинки, / Написали “без зупинки”... / А мені сьогодні ось / Це читати довелось!..”.
У пародії “Мов короп до петрушки” К.Басенко вістря сатири спрямовує проти поетичних вивертів М.Стельмаха, у збірці якого “Колосок до колоска” пародист віднаходить такі новотвори: “...нема таких уловів /Ні в Шидлуві, ні в Чижуві, /Ні в Козлуві, ні в Павлуві, / В Несташкуві, в Якубуві, / В Яникуві, в Махайлуві...” і трансформує їх так: “Вже про нас готові вірші! / То робота не Павлува, / Не Петрува, не Йванува, /Не Якува, не Димитрува, /А здається... /Михайлува!..”.
У цьому ж числі “Дніпра” опубліковані пародії Б.Чалого на дитячі поезії Х.Левіної зі збірки “Весінні голоси”. Беззмістовність, постійний повтор рядка: “І -раз, і — два, і — три...”, дивність змісту (“У танці кошик — рип та рип — / Він теж заводить спів”) у вірші “Дівчатко” стали об’єктом пародії, у якій саркастично підкреслено: “Цей кошик солодко співа / І скаче, мов коза: / І — три, і — два, і — раз, і -два / (...) / Рядок, і два, і тридцять два, / А змісту в них — нема!”. Шляхом гіперболізації дивної образності поезії “Дід Каленик” (“Земляні живущі соки / Він (клен. — В.Н.) жадливо з грунту ссе. / Та чоніший від вугілля — / Сам він дряглий та сухий... ”) Б.Чалий створює пародію, у якій, власне, й висміює недоречності об’єкта пародіювання.
1954 року у “Перці” (ч.1) П.Глазовий опублікував можливі інтерпретації відомої жартівливої пісні “У попа була собака, / Він її любив. / Вона з’їла шматок сала — / Він її убив...” українськими сатириками та теоретиками сатири, зокрема, С.Олійником, Д.Білоусом, П.Сліпчуком та Ю.Бурляєм.
С.Олійник — поет-гуморист, сатирик, майже чотири десятиліття віддав праці в літературі і понад п’ять десятиріч — журналістиці. Викривав міщанство, ницість, хабарництво, сутяжництво, тобто все те, що не прикрашає людину. Боровся за ствердження добра і правди, чесності й благородства. Без його творчості важко уявити українську сатиру та гумор. Факти, які С.Олійник використовував для творів, були такими типовими, що часто люди впізнавали себе в його героях. Його твори одразу вирізнилися у віршованому потоці гумористики своєю життєвістю тем і
порушуваних проблем, самобутністю, оригінальністю зображуваних персонажів, розважливою оповідальністю з її лукаво-іронічним звучанням. У доробку С.Олійника вирішальна роль у художній інтерпретації зображуваного належить мові оповідача та персонажів — соковитій, лексично й стилістично багатобарвній, різноманітній в інтонаційному плані.
Усі перелічені вище особливості творчості С.Олійника П.Глазовий і намагався відтворити у пародії “Отакі в попа діла”:
Лиш зібрався вечеряти піп,
Як втягають собаку до хати.
— З ’їла, — кажуть, — все сало і хліб,
Приготуйтесь, мовляв, убивати. -Піп собаку потяг за село,
В Чалаприндову гречку, до лісу.
(Це в селі Роксоляни було).
Вбив собаку — і ну її к бісу!.
“Розгніваний піп” — назва пародії П.Глазового на Д.Білоуса: “Жив на світі піп-кривляка, / Релігійний працівник. / У попа була собака, / Він до неї дуже звик. / Та собака сало з ’їла, / Та й виляла ще хвостом. / Крикнув піп осатаніло / І убив її хрестом”. Пародист у невеликому за обсягом творі зумів передати прикметні для Д.Білоуса-сатирика риси: високу культуру віршування, невтомне дбання про форму (ритм, римування, звукопис), створення негативних образів шляхом скрупульозного і філігранного обточування кожної деталі, гру слів, філологічні повороти, інтелектуальний гумор.
Пародію на П.Сліпчука “Піп та собака” П.Глазовий створює у жанрі байки з усіма притаманними їй основними рисами: написана так званим вільним віршем, має мораль, подану наприкінці твору: “Мораль проста. Її я так би виклав: / Без хліба сала теж не їж!”. Таке жанрове рішення пародиста не дивне, адже відомо, що одним із улюблених жанрів, у яких П.Сліпчук досить вдало виступив, була саме байка.
Ю.Бурляй — український письменник, доцент факультету журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка, заступник головного редактора газети “Літературна Україна”. Значну частину його творчого доробку складають літературо-критичні праці, зокрема, “Зброєю слова”, “Володимир Сосюра”, “Михайло Стельмах”, “Боєць життя нового”, “Життя і слово” та ін. Саме літературознавча сфера творчості Ю.Бурляя визначила форму, у якій П.Глазовий написав пародію на критика — це уривок критичної замітки під назвою “Образ собаки в сучасній сатирі”, у якій оповідач (читаємо Ю.Бурлай. — В.Н.) аналізує “блискучий антирелігійний памфлет “Отакі в попа діла! ”, його ідейне спрямування, художні та мовні особливості, образне наповнення: “...Всі риси в попові — глибоко типові. (...) Мова попова глибоко індивідуалізована, хоча він і не вимовляє жодного слова. Образ собаки вийшов ще опукліший. Незважаючи на те, що піп собаку вбив, вона перед нами стоїть, як жива. Вона так чітко окреслена, що, здається, ми могли б доторкнутися до неї, якби не боялися, що вона схопить нас зубами за руку...”. Завдяки серйозному описові несерйозного змісту П.Глазовий досягає пародійно-комічного ефекту твору.
Примітивність рим (“нас — Донбас — час”; “розквітай — зустрічай — вітай -край”) та римування (у трьох та чотирьох рядках поспіль), декларативна та невисокохудожня образність (“Гей, юність золота, / Шлях ясний у нас: / На Донбас, на Донбас / Їдем в добрий час!”), постійні заклики (“В щасті розквітай!”, “Ти наш донецький край!”) — усе це притаманне “Пісні молодих патріотів”, автором слів якої є Г.Бойко, а музики — А.Філіпенко. Вона була надрукована у газеті “Радянська Україна” (8 липня 1956 р.). Саме ця пісня стала об’єктом пародії І.Грибінника “Хлопці їдуть на Донбас...”, що була опублікована того ж 1956 року в журналі “Дніпро” (ч.12).
І.Грибінник, аби спародіювати пісню, вдається до гіперболізованого використання однотипних рим та наскрізного римування: “Їдуть хлопці на Донбас /1 дівчата водночас. / Славна путь в добрий час!.. /Наша пісенька якраз /1 залишиться при нас”. А у рядках: “Їдуть хлопці на Донбас, / А у нас: Старі дріжджі, / Старий квас /1 загальників вода, — / Бо поет — не вереда ” викриває немайстерність авторів, використання несучасної, однотипної образності, невмотивованих закликів — саме це, на думку пародиста, призводить до непопулярності пісні, яка не здатна заволодіти слухачем і виконавцем, а назавжди приречена залишитися лише на шпальтах газети: “Наша пісенька якраз /1 залишиться при нас”.
Як бачимо, зразки української літературної пародії широко представлені на сторінках періодики 40-50-х років минулого століття. І хоча художній рівень цих творів різний, проте вже той факт, що пародійний жанр у цей час активно розвивається, виробляє лише для нього властиві художні прийоми та засоби, є безперечно позитивним, що вплинув на подальший розвиток як пародійної, сатирично-гумористичної літератури, так й української літератури та літературної критики загалом.
Н. М. Віннікова, Київський університет імені Бориса Грінченка, м. Київ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Нудьга Г.А. Пародія в українській літературі. — К.: Вид-во АН УРСР, 1961. — 175 с.
Надійшла до редакції 23 березня 2010 р.
Філологічні трактати.- Том 2, №2 ’2010