Тут, поруч з кузнею, в колгоспній конторі, я вперше побачив фантастичний фільм «Подорож на Місяць». Пам’ятаю, що консультував його Ціолковський. То була незабутня подія! Суть не в змісті, фільм, як я пізніше переконався, був примітивний і навіть немічний, але він став чарівним ключем для відкривання якихось втаємничених замків у моєму єстві. Можливо, це був «кесарів розтин» лабіринтної плівки повсякденності і в полонену свідомість ринувся потік образів та вражень з далекого, забутого, космічного минулого!
Той отвір вже ніколи не заростав, крізь нього магнетично дихав легіт Вічності, кликав, манив, обіцяв. Відтоді мене вабили будь-які книги, пов’язані з далекими світами, з чаклунством, з астрономією, з фантастичними ідеями. Байдуже, чи талановитими були ті книги або фільми, чи слабенькими, моїй душі було достатньо легенького пунктиру, все інше вона доповнювала власним втаємниченим скарбом, глибинною чашею генетичного досвіду.
Кілька дореволюційних книг лишилося від діда Василя: «Популярна астрономія» Фламаріона, «Кінець світу» його ж таки, ще щось, видрукуване в журналі «Вестник знания». Далі мене зацікавили фантастичні книги Володимира Владка: «Ідуть роботарі», «Чудесний генератор», «Аргонавти Всесвіту», «Сивий капітан», «Дорога скіфів». Перед самою війною схвилювали романи Олександра Казанцева: «Палаючий острів», «Арктичний міст».
Та повернемося до моїх дитячих літ. Що найбільше запам’яталося в четвертому, п’ятому, шостому, сьомому класах?
Книги. Духовне джерело розуму й любові, що текло з вічності у вічність. Я поглинав той напій мудрості невпинно, невтомно, ігноруючи оцінки критиків чи вчителів. У мене була своя шкала вартостей, мабуть, вона є у кожної дитини, тільки дорослі швидесенько її замуровують цеглинами догматів, упереджень, попереджень, заборон. Наприклад, автор книги може торочити про велич або героїчність того чи іншого персонажа, а юна душа читача відчуває, що це брехня, що «герой» оповіді далеко не герой, а може, навпаки — убогий пристосуванець і підлотник. Найбільше мені припадали до серця книги про романтичних і мужніх шукачів небувалих країв та подвигів. Разюче запам’яталися на все життя герої повісті Жуля Верна. «Таємничий острів», епопея капітана Немо — ціла енциклопедія мудрості, відваги й людяності. Загадка впливу книг французького генія хіба розгадана досі? Гадаю, що сила того впливу у глибинній щирості автора, у повнокровності творчої думки. Книги Жуля Верна — не вигадка, не міраж, його герої живуть в ноосфері людства, може, реальніше, ніж деякі так звані «живі» люди.
Ми, діти, гралися в фантастичні пригоди, наслідували героїв романтичних книг. Навіть цуценя, подароване мені в день народження, я назвав Топом на честь знаменитого пса з «Таємничого острова». До речі, доля мого улюбленця завершилася трагічно. Від’їжджаючи в сорок першому році з Буртів, ми залишили вже дорослого Топа добрим людям. Під час окупації Топ накинувся на німецького офіцера, схопив за халяву чобота, і той застрелив його з парабелума...
Окрім книг, у пам’яті закарбувалися яскраві спогади про досліди на уроках фізики, хімії. Фізику у школі викладав чудовий учитель Артем Михайлович Шкляр, хімію — його дружина Ніна Іванівна. Він був самовідданий до божевілля: костюм його вічно мав на собі знаки дослідів та експериментів — руді плями від вибухів, спалахів, кислот. Ми розкладали воду на кисень і водень, наповнювали повітряні кулі, запускали гігантських зміїв у піднебесну височінь в час грози, вивчали тиск сонячних променів, майстрували самі мініатюрні радіоприймачі та електромоторчики. Ясна річ, що навіть ледачі та тугодумні учні любили Артема Михайловича, хоч і отримували «посередньо» чи «дуже погано». Гай-гай! Відтоді я не зустрічав учителів такого польоту, такої щирості, такої людяності...
Та понад тим ткалося марево мого втаємниченого життя, куди ввійти не міг ніхто. Там шуміли очерети над ставом, там співали нечутну пісню вусаті ячмені у степу, там привітно миготіли зорі, закликаючи в далеку, у вічну стежку пригод і радісних зустрічей, там знову й знову приходив у світлицю дитячого серця таємничий супутник і наставник, готуючи юну душу до тяжких, складних стежок прийдешнього, розкриваючи смисл і призначення минулих доріг...
Відкриття так схвилювало мене, що я кілька днів ходив сам не свій понад ставом, нікому нічого не казав і все перебирав рими в умі, ліпив речення до речення і нарешті «виродив» такого вірша — «На смерть Франка»:
Холодна могила приймала
Велику людину — творця.
А люди мовчазні стояли,
Та полум’ям очі палали,
І гнів клекотів у серцях.
То гнів на тиранів проклятих,
Що вбили поета-бійця,
В піснях він їх кликав узяти
І волю, і владу в багатих, —
Їх пісня єднала оця...
Я нікому не сказав про своє віршування, переписав «твір» і послав його до редакції республіканської піонерської газети «На зміну». Минуло кілька тижнів, і одного дня мене викликали до учительської. Учителі і піонервожатий показали мені свіжий примірник газети «На зміну», де було віддруковано мого вірша. Мого ! Вірша ! Мене вітали, хвалили, пророкували літературне майбуття, а я безглуздо усміхався, не знав, як реагувати, що відповідати.
У сорок третьому році, коли наші війська вибили німців з Київщини, я вирішив відвідати Київ, щоб повезти до якої-небудь газети свої вірші, написані в часи окупації, та попроситися добровольцем у армію, на фронт. Батько доручив мені зайти до Наркомату сільського господарства (якщо він є) і подати туди модель канавокопача. Побувавши в редакціях «Пролетарської правди» та «На зміну» (там ще пам’ятали мій вірш «На смерть Франка»), я таки знайшов відділ сільського господарства. І перше, що я побачив у коридорі, були плакати з малюнками канавокопача конструкції Хитрова. Я дивився на батькову модель, що її тримав у руках, переводив погляд на плакат і не знав, що маю діяти. Зрозуміла річ, довелося вертати назад. Батько, почувши про таку оказію, засміявся і махнув рукою. «Цього й треба було чекати, — сказав він. — Таке вже прізвище в того чоловіка».
О.Б. « Пітьма вогнища не розпалює», стр. 113, 1993 р.
http://www.e-reading.club/chapter.php/100...
1941 № 1(2558) (1 січ.) – 50 (2607) (22 черв.);
https://fantlab.ru/edition47853
https://fantlab.ru/blogarticle46774
Про що він найбільше мріяв у дитинстві? Про політ до зірок. Саме так! Він запитував у мами: «Чи можна долетіти туди, до зірок, до Місяця?» Мати відповідала: «Ну що ти, синку, до Місяця дуже далеко, життя не вистачить, щоб долетіти». І тоді малий Сашко відповів: «Мамо, а я придумав. Треба просто дуже-дуже сильно захотіти, і тоді можна летіти». Вже тоді майбутній письменник вірив, що до далеких світів можна летіти безпосередньо силою бажання, мрії, духовного устремління. Ці дитячі думки знайдуть згодом відображення у його творах.
У школі батько захопився фантастикою: романи Герберта Велса, Жуля Берна, Володимира Владка, Олександра Бєляєва. Тоді ж спробував уперше писати сам — перші, наївні оповідання про подорожі до інших світів, про інопланетних істот…
…У 1944-му батько пішов добровольцем на фронт, став мінером. Після поранення потрапив до госпіталю, згодом, уже по закінченні війни та демобілізації, повернувся додому. Прислухався до голосу свого серця й духу — де пролягає його шлях? Став студентом театральної студії при столичному театрі імені Франка. У 1949-му році на партійних зборах з юнацькою палкістю виступив проти партійної політики у сфері мистецтва (першим ідеологом в Україні тоді був Лазар Каганович). За півгодини про цей виступ знали у відповідних органах. І 22-літній юнак, із знаменитою 58-ю статтею у судовій справі, опинився у Печорлазі…
Там батько почав писати. Народжувалися перші образи, снувалися перші сюжети, у голову приходили несподівані, химерні думки. Що він відчував, перебуваючи за ґратами? Батько не любив говорити про цей період свого життя. Єдине, що він завжди підкреслював: «блукання» колами сталінських таборів стали справжньою школою, котра сільського хлопчака Сашка перетворила на Олеся Бердника, який почав замислюватися над сенсом буття, і над тим, для чого людина живе на землі. Крім того, саме там батько зустрів дивовижних людей. котрих міг би й не зустріти на волі, адже в сталінські часи саме табори були осереддям інтелектуальних сил країни.
Розповідав батько й дивовижні історії. Наприклад, коли із Печорлагу його перекинули в режимний табір Кажим, і посадили у камеру до «отпєтих» (так називали безнадійних рецидивістів). Він переступив поріг камери. Кілька десятків пар очей буравили його, оцінюючи. Усі мовчали, а в нього, 25-літнього хлопця, спину скував холод. Нарешті «пахан» кивнув, запитав, як звуть. Він відповів. «За що тебе сюди?» «Не знаю відказав батько. — Не говорили». «Пахан» хмикнув. «Не говорили. Добре, сідай». Батько приземлився на розстелену куфайку. «Романи знаєш?» раптом запитав «пахан». «А що вам подобається?» «Що-небудь за любов. Якщо знаєш — давай…»
І — згадував батько — чомусь він захотів переповісти бандитам «Аеліту» Олексія Толстого. Почав розповідати. Рецидивісти слухали уважно. А коли оповідач промовив останні слова Аеліти: «Де ти, де ти, сину Неба?..», «пахан» раптом… схлипнув і, витираючи сльози, сказав: «Ну падло, як здорово! Давай ще раз спочатку». Батькові довелося розповідати історію прекрасної інопланетянки ще раз, і ще. І наступного дня також…
Так фантастика порятувала йому життя. Батько говорив, що він так і не збагнув цього феномену: чому убивці, бандити з багатолітнім «стажем» так сентиментально сприйняли історію зоряного кохання…
Громовиця Бердник.
