Чотири гітлерівських автоматники в білих маскувальних халатах увійшли в село з південного боку й не вагаючись попрямували вздовж вулиці, до майдану, де в сутінках ледве видно було руїни церкви та будинку сільради. Автоматники йшли, нікого не питаючи дорогу; та й питати не було в кого на безлюдній вулиці.
Попереду йшов високий солдат, низько насунувши капюшон. В руках він тримав напоготові автомат. Мабуть, він знав дорогу краще за інших, що мовчки посувалися слідом за ним. Гітлерівці щулилися від холоду. Проминувши кілька провулків, вони опинилися біля хати, у вікні якої блимав жовтий вогник каганця. Високий солдат кілька разів грубо вдарив чоботом у хвіртку.
— Хто там? — пролунав із двору чоловічий голос. — Староста треба, — коротко відповів високий.
На подвір’ї заметушилися. Відчинилася хвіртка. З-за неї визирнув маленький чолов’яга в ушанці, зі скуйовдженою борідкою. Побачивши гітлерівців із автоматами напоготові, він злякано забелькотів:
— Я староста, я, панове германці. Чого зволите?
Високий презирливо штовхнув його автоматом у груди:
— Місце спати… кушати… добре кушати… ферштеє?.. Староста заметушився ще більше:
— Зараз буде спольнено, пане старшой. У нас для панів германців спеціально попівський будинок пристосовано, дуже добрий. І харч упольнє підходящий, сальце, хлібушко білий, молочко.
— Млєко, — сказав фашист, ледве ворушачи замерзлими губами.
— Млєко, млєко, — зрадів староста. — І тепло буде, витопимо як слід. Пожалтє, панове, я покажу куди!
Він підтюпцем побіг по стежці, протоптаній у снігу. Високий, обернувшись до супутників, підморгнув їм:
— Форвертс! — наказав він.
Через півгодини автоматники, скинувши маскувальні халати та шинелі, сиділи за столом і їли. У пічці палали дрова, закутана у велику хустку жінка принесла соломи, готуючи на підлозі постіль. А метушливий староста все ще ніяк не міг заспокоїтися. Він підходив до солдатів і запитував улесливо, весь час кланяючись:
— Може, панам германцям ще щось треба? То скажіть…
Солдати були надто зайняті їжею, щоб відповідати йому. Нарешті староста посміхаючись, прошепотів на вухо високому солдатові:
— Якщо розважитися бажаєте, то в один момент. Горілочки?.. Гм, дівчат справних?.. Тільки моргніть!..
Високий повернув голову. Озирнулися й інші. Староста, чекаючи відповіді, запобігливо пощипував борідку.
— Потім… потім, — відповів високий. І, вказуючи на вікна, наказав: — Треба закрити цей… віконниця, так? Забагато світла вулиця…
— Зараз, зараз, — заметушився староста. Він вибіг надвір. За хвилину загрюкали віконниці. Потім у дверях кімнати відкрилося маленьке віконце. З нього знову визирнуло обличчя старости. Він солодко мовив:
— А коли нащот розважитися, тільки моргніть, панове. Ураз горілочки приставлю, і все, що треба…
— Шляфен! — через плече кинув високий солдат.
Обличчя старости зникло. Зачинилось у дверях віконце. Високий все ще прислухався. Грюкнули вхідні двері. Староста вийшов. Високий знизав плечима й налив собі склянку гарячого молока.
Кілька хвилин у кімнаті панувала тиша. Солдати вечеряли. Високий випив молоко, підвівся, пройшовся по кімнаті, потім вийшов із кімнати й невдовзі повернувся. Дрова в пічці вже догоряли. Високий солдат сів біля стола, вийняв кисет і скрутив цигарку. Заклеюючи її, він уважно подивився на інших.
— А й мерзотник же цей староста, — сказав він чистою українською мовою. Другий солдат охоче відгукнувся.
— Два рази, товаришу лейтенант, рука в мене ледве сама на спуск автомата не натиснула. Це тоді, коли він там, біля воріт, підлещувався. І ще…
Він не закінчив, його перебив кремезний юнак, що сидів біля нього:
— Гадина першої статті, факт! І зверніть увагу, товаришу лейтенант, у нього все як по маслу. І їжа для панів германців готова, будинок попівський… Плаче по ньому куля в моєму автоматі, товаришу лейтенант, їй-бо, плаче…
— Спокійно, товариші! — спинив обох високий. — У нас інші справи, інше завдання. А вже коли в когось руки сверблять на таких гадів, то, повірте, у мене більше, ніж у вас. Я, коли ще селом ішов, чого тільки не передумав… все знайоме… І вулиці, і хати…
— Та ви ж не з цього села, — зауважив кремезний.
— Не з цього, правда, — погодився високий. — Моє село сусіднє, у п’яти кілометрах було звідси… Було, доки фашисти не спалили його. Ну, сюди я частенько бігав, коли хлопцем був, до діда та бабусі, до родини моєї матері. Вона звідси була…
— Була? — необережно запитав кремезний.
— Так, була товаришу Соколов, — несподівано сухо відповів лейтенант. — І досить розмов! Вставати доведеться рано-вранці. Спати час. Чергуємо по годині, починаю я.
Товариші докірливо глянули на Соколова, який і сам не радий був своїй балакучості, і почали влаштовуватися на соломі. За кілька хвилин вони вже спали: втома від напруженого небезпечного переходу давалася взнаки. Заснув і Соколов, картаючи себе за недоречне запитання. Адже він знав, що матір лейтенанта Савченка гітлерівці спалили разом з усіма селянами. Про це в роті знали всі. І треба ж було йому спитати, роз’ятрити рану лейтенанта!
А Савченко сидів біля стола й думав. Він добре пам’ятав це село, пам’ятав і цей великий кам’яний попівський будинок, повз який хлопчиськом боявся бігати: звідси завжди міг вискочити великий собака. Добре жив піп, будинок у нього добрий, із товстими стінами, дубовими дверима та віконницями…
Лейтенант Савченко підвівся, пройшовся по кімнаті. Так, запитання Соколова справді немов ножем різонуло його. Він побачив знайомі вулиці села, по якому бігав хлопчиком. Згадав діда, що вирізував йому з дерева іграшки, бабусю, в якої завжди був для любого онука Василя медовий пряник… і матір, лагідну матір… Тепер їх нема. Померли й дід, бабуся й мати…
Ні! Досить думати про це. Не час! Попереду ще багато справ, небезпечних, важких, для яких будуть потрібні сили — і його самого, і його товаришів-розвідників.
Легкий шум за вікном привернув його увагу. Він прислухався, поклавши руку на автомат. Ні, це, мабуть, вітер шарудить сухим снігом. Просто він надто збуджений сьогодні. Навіть голова болить, що трапляється з ним рідко.
Лейтенант глянув на товаришів, що спали на підлозі. Так, коли б не знайомі обличчя, — справжні фрици в зелених мундирах. Та й сам він… Певно, і не варто було так старанно прикривати обличчя капюшоном, коли входили в село. Хто пізнав би його в німецькому одязі?
А от голова все-таки болить — і дедалі більше. Лампа смердить, чи що? У повітрі неприємний запах, немов чад. Відчинити двері?
Лейтенант Савченко підійшов до дверей, штовхнув їх. Вони не відчинялися. Він швидко оглянув їх: може, хтось із хлопців зачинив двері на засув? Ні. Що ж тоді?.. Він ще раз натиснув на двері. Наче хтось зовні підпер їх колодою.
Лейтенант озирнувся. На столі горіла лампа, круг неї стояли тарілки з їжею, глечики, миски, лежав хліб. На підлозі на соломі спали товариші. Все було як і раніше. Але двері… Соколов ворухнувся, тихо застогнав і сонно провів рукою по лобі. Так, і головний біль… і цей чад…
Савченко швидко підійшов до вікна, натиснув на залізний стержень віконниці, що проходив усередину кімнати крізь дірку в стіні. Стержень не піддавався.
Підвівся Соколов, сів, кволо озирнувся. Він побачив обличчя командира — напружене, серйозне. В одну мить солдат був на ногах. Та нараз він похитнувся й ледве не впав. Розгублено, збентежено подивився на командира.
— Голова не варить, товаришу лейтенант. Болить дуже.
— Розбудіть товаришів, — коротко наказав Савченко. Соколов нахилився й знов ледве втримався на ногах.
Він старанно розштовхував товаришів, але вони тільки бурмотіли щось незрозуміле й знов засинали. Нарешті, наймолодший і найміцніший Чорножук підвівся. Обличчя його було бліде. Петренко не прокидався. Невже чад устиг так вплинути на нього?..
Савченко зазирнув у піч: там ще й досі спалахували сині вогники. Води!
Води в кімнаті не було.
Савченко схопив зі стола глечик і вилив у піч молоко. Жар зашипів — голосно, люто. Кімнату наповнив чад горілого молока. Повітря потрібне, свіже повітря!
Лейтенант озирнувся. Чорножук і Соколов дивилися на нього. Вони все ще не розуміли, що трапилося. Коротко й швидко Савченко пояснив:
— Нас зачинили. Двері підперті зовні. Віконниці теж. Піч закрито надто рано. Нас отруюють чадом. Зрозуміло?
— Дозвольте вибити шибку, товаришу лейтенант, — запропонував Соколов.
Савченко знизав плечима.
— Спробуйте. Але віконниці тут дуже міцні. От коли б пощастило вибити і їх… та де там!
Він згадав: віконниці в попівському будинку теж дубові.
Соколов замахнувся автоматом. Задзеленчало розбите скло. Люто, з усієї сили Соколов ударив прикладом по віконниці. Даремно! Дубова віконниця навіть не хитнулася. Зате сам Соколов ледве втримався на ногах.
— Голова йде обертом, товаришу лейтенант, — збентежено сказав він, потираючи лоба.
Ззаду щось загуркотіло. І зразу стало темно. То Чорножук стогнучи впав на підлогу. Він зачепив стіл, перекинув його, лампа розбилась. У темряві було чути важке дихання Соколова та слабий стогін Чорножука. А Петренко? Що з ним?
І в цю мить за дверима почулося шарудіння. Щось рипнуло. У темряві лейтенант Савченко побачив, як у дубових дверях засвітилася щілина. Хтось зовні відчиняв віконце, прорізане в них. Пролунав тихий жіночий голос:
— Мабуть, уже готові.
Їй відповів чоловік так само тихо:
— Стривай, поспішати нема куди! — Це був голос старости, але вже зовсім інший, де й поділися запобігливі, улесливі нотки.
Чиєсь обличчя неясно й туманно виднілось у віконці. Лейтенант відчув дотик руки Соколова, почув його збуджений шепіт:
— Це що ж, розшифрував нас гад, чи що?..
Хоч як тихо прошепотів Соколов, за дверима його почули. Обличчя зникло. Долинуло шепотіння, уривчасте, схвильоване. І тоді неясний обрис обличчя знову з’явився у віконці. Залунав голос тихий, але твердий:
— Ще не всі подохли, прокляті? Ще ворушитеся? Так от вам на останнє, перед смертю вашою собачою, мої слова. Будьте ви прокляті на цьому й на тому світі. Здихайте, іроди! Тут вам розплата за все. І за село наше спалене, і за життя наше розбите…
Голос у темряві на мить увірвався, наче від гніву людині перехопило подих. Лейтенант Савченко стояв посеред кімнати, приголомшений. Він відчував, як важко повис на його руці Соколов. А голос, схвильований жіночий голос вів далі:
— Будете й ви, окаянні, лежати в сирій землі, як усі ті, що приходили вже сюди. Вісімнадцятьох фашистів я вже поклала в льох. І ви ляжете, нема вам порятунку, дияволи! Мого села нема, хати нема, нічого не лишилося, тільки я сама живу з люттю моєю. На всіх вас її вистачить. І прийдуть, і ще ляжуть, як ті, як ви. Всі загинете, всі до одного на землі нашій пропадете. Подихайте, як собаки!..
Тоді лейтенант Савченко, хитаючись, ступив крок до дверей. Простягаючи вперед руки, він скрикнув:
— Мати! Мамо!
За дверима пролунав вигук. Лейтенант знову гукнув, відчуваючи, як стискує його голову розжарений обруч чаду:
— Мамо! Це я, Василь… Мамо! — і впав.
За дверима загуркотіло, хтось вбіг у кімнату, хтось хутко відчинив віконниці, морозне повітря свіжою крижаною хвилею ввірвалося в кімнату. Втомленим нерівним голосом Соколов докірливо мовив:
— Це так і справді ви нас на той світ вирядили б, друзі…
Лейтенант Савченко лежав із заплющеними очима, відчуваючи, як його плечі обіймають знайомі лагідні руки, як падають йому на лице великі гарячі сльози й одразу висихають під частими нестримними поцілунками тієї, у чиєму материнському серці з’єдналися нерозлучно палка любов до Батьківщини й велика гнівна ненависть до її ворогів.
цитировать
свернуть ветку