...Це тонізуюча ін’єкція майбутнього
у вену віку...
І.Драч. На дні роси.
Ми тривожим атмосферу
Атомне ядро і сферу...
П. Тичина
Слово «наука» в сучасній українській мові вживається переважно у двох значеннях: по-перше, як синонім слова «навчання» («Грицева шкільна наука» у Франка); по-друге, як коротка назва цілої сфери суспільного життя, пов’язаної з науково-дослідною діяльністю. У першому значенні наука як явище перекривається освітою, натомість у другому вона охоплює безпосередній науковий пошук та його результати; інфраструктуру науки; врешті, суспільно-культурну групу тих, хто працює в науковій сфері чи прямо з нею пов’язаний. Тож у нашому розгляді обмежимося другим значенням слова, а ще. точніше – ПОПУЛЯРНОЮ НАУКОЮ, себто культурніш явищем, яке охоплює, по-перше, ту субкультуру, що склалася в, науковому й біля-науковому середовищі, відтак впливаючи на
463
національну культуру взагалі; по-друге, вплив науки на світогляд, цінності, культурні практики українців, зокрема – рецепцію науки й науковців у широких верствах суспільства.
У певному сенсі, українське національне відродження починалося з науки – етнографії й історії (втім, як і більшість «відроджень» у бездержавних націй Східної й Центральної Європи). Науковцями-гуманітаріями були більшість кирило-мефодіївців, багато хто з лідерів київської «Громади», помітну роль серед лідерів Центральної Ради та Гетьманату також відігравали історики – М.Грушевський, Д.Дорошенко, В.Липинський... Однак до 20-х років «українська наука» була практично тотожною українознавству. Окремі винятки, як от геобіолог Вернадський, економіст Туган-Барановський, математик Кравчук, не міняли загальної картини. Наука, її інфраструктура та наукове середовище на українських землях, ясна річ, існували, але залишалися складовою частиною «загаль-норосійської науки, її ідеології та субкультури. Коли вживати небезперечних термінів «неповноти» (за Д.Чижевським) чи «неповноструктурності» (за І.Дзюбою) національної культури, то можна констатувати, що сфера науки виявилася у нас чи не найбільш «неповною». Не сформувалося й більш-менш широкого українського наукового середовища, не тотожного «свідомій» українській інтеліґенції взагалі. А варто згадати, що на той час (кінець XIX – початок XX ст.) роль науки в житті суспільства, як відомо, радикально посилилася (а ще більше зросло стереотипне уявлення про її роль та можливості в масовій свідомості). Наука ставала дедалі більше – хай і в спопуляризованому вигляді – цариною інтересів та фактором формування світогляду дедалі ширших міських верств. Як писав 1910 року рупор цього нового світогляду в Російської імперії науково-популярний журнал «Вестник знания», полемізуючи із статтею Льва Толстого «О ложной науке», «с прогрессом научных знаний область веры неминуемо суживается все более и более. Вера и знание – непримиримые враги, находящиеся в вечной ожесточенной борьбе друг с другом. Будущее принадлежит знанию, науке, а не вере. Наука все более завоевывает область религий, потому что только наука соединяет людей в одну великую братскую семью человечества» [Ник.Юрин, с. 214].
Цей процес «завоювання» та «об’єднання людей», однак, виявився контроверсійним і навіть небезпечним. Як писав Чеслав Мілош по Другій світовій війні, «тільки сліпі можуть не бачити трагічної ситуації, в якій опинився людський рід, коли забажав узяти свою долю у власні руки й усунути впадковість»
454
[Мілош, с. 230], інакше кажучи, коли поклався на наукове знання, на раціо й «об’єктивні закони розвитку природи й суспільства», відкинувши увесь старий ідейний та етичний мотлох, пов’язаний з традиційною релігією. За словами того ж Мілоша, «в XIX ст. внаслідок виникнення масового читацтва з’являлися брошури, що популяризували наукові теорії. Незалежно від вартості цих теорій треба ствердити, що з моментом, коли вони приймали популярну форму, вони ставали ЧИМОСЬ ІНШИМ, ніж коли належали до ділянки наукових пошуків. ...Вони перетворюються на важливий соціологічний елемент, приймають емоційне забарвлення. Лідери XX віку, напр. Гітлер, черпали знання виключно з популярних брошурок, що пояснює неймовірне безладдя в їхніх головах: звульгаризоване знання відрізняється тим, що дає відчуття, ніби ВСЕ зрозуміле й пояснене. Воно нагадує систему містків, збудованих над прірвами. По цих містках можна сміливо йти вперед, піддаючись ілюзії, що ніяких прірв нема» [Мілош, с. 210].
У ті часи, як ми побачили, ілюзія, ніби раціональний, «науковий» підхід здатен вирішити будь-які проблеми, – технологічні, господарчі, суспільно-політичні, – була дуже популярною серед інтеліґенції, в тому числі й української. Власне, саме на цих переконаннях і ґрунтувалися просвітянські концепції – буцімто, як казав із запізнілим сарказмом М.Грушевський, «треба тільки подати йому [простому народові] цю чудотворну воду свідомості» [Грушевський, с. 39] – розсіяти темряву життєдайними променями науки – й Україна відродиться «в сім»ї вольній, новій». Тим-то помітне місце в діяльності нашої національної інтеліґенції на рубежі ХІХ-ХХ віків посідало писання, друкування й поширення «популярних брошурок» (див.: Книга), що про них так нищівно висловився згодом Чеслав Мілош.
Однак тоді поруч з упевненістю, що без власної освіти й науки неможлива новітня нація, в «свідомо-українських» колах жили недовіра й навіть страх перед чужою, «неукраїнською» наукою – згадаймо хоча б Шевченкові інвективи проти «куцого німця вузловатого» або значно пізнішу суперечку між двома науковими світилами – М.Грушевським та В.Вернадським – стосовно того, якій бути українській Академії. В.Вернадський згадував: «Ми стояли з ним (Грушевським) на протилежних точках зору. М.С. виходив із структури західноєвропейських академій та прекрасно поставленого ним НТШ у Львові, у якому в зв’язку з його університетською семінарією прекрасно було поставлено українознавство.
455
Але, що я вважав не менш важливим, НТШ зовсім не було пристосоване до роботи в галузі інших дисциплін – математики, природознавства і прикладних наук. М.С. поставив питання прямо: «Ви знаєте, що у нас немає зараз достатньо вчених фахівців українців поза межами українознавства. Отже, ми повинні звертатись до росіян. Мине ще багато часу, поки вони в нас будуть – ці фахівці» [Вернадський, 1989, с. 54].
Цікаво, що на практиці наша академія (УАН, потім АН УРСР, нині ж – НАНУ) в різні часи перейшла етапи розвитку за обома цими моделями: у 20-і роки, очолювана С.Єфремовим та А.Кримським, вона була передусім гуманітарною, «українознавчою», хоча й з високим рівнем досліджень, але залишалася інституцією напівопальною – як за фінансовими й іншими кількісними показниками, так і за престижем в радянському суспільстві.
УАН перших років свого існування, як перед тим львівська НТШ, цілком належала до кількавікової європейської академічно-університетської традиції, закоріненої ще в часах алхіміків та легендарного доктора Фауста, що його Микола Хвильовий вважав за символ «психологічної Європи».
Про життя університетського науковця в передреволюційному Києві яскраво оповів В.Домонтович у «Болотяній лукрозі»: «Перед студентами ...були лише дві можливості: одна, напруживши всі свої духовні здібності, ціною найбільших зусиль забезпечити за собою вихід у професуру, і друга – пасивне низобіжне самоусунення в глуху безвість провінційного вчителювання.
Шлях до професури був чітко накреслений. Він починався з писання медальної праці на тему, запропоновану від факультету. Домагаючись стати професорськиим стипендіатом, треба було одержати золоту медалю, саме золоту, бо срібна не гарантувала нічого. Залишений при університеті складав магістерські іспити. Після двох вступних лекцій він одержував звання приват-доцента. Усе це потребувало колосального напруження розумових сил... Не всі витримували. Часто надмірність зусиль губила людину. ...Мова йде не про неміч людини, ...а про міру вимог, про ситуацію, що складалася в ті роки для молоді, про фаховий рівень конкуренції» [Домонтович, т. 3, с. 224-226].
До цього варто додати, що університетів у підросійській Україні було тоді лише три – в Харкові, Києві та Одесі; за свідченням БСЭ, в дореволюційній Росії «число магистров и докторов едва ли превышало тысячу» [С.Вавилов, с. 1256]. Отже, науковці були нечисленною, досить-таки ізольованою елітарною групою, формованою шляхом суворого відбору, при-
456
належність до якої, втім, не давала особливих привілеїв чи престижу, а її вплив на суспільне й культурне життя ширших мас був доволі незначним. До того ж обидві сторони – і маси й науковці, – не обдаровували одні одних особливою симпатією (згадаймо хоча б знамениту фразу булгаковського професора «Так, я не люблю пролетаріат!» або розправу темних селян над лікарем у горьковській п’єсі «Діти Сонця»). Зв’язок між наукою й масами підтримували хіба що популяризатори, просвітяни, автори й видавці зненавиджених Мілошем брошурок.
У цій нечисленній науковій еліті початку XX ст. сформувалися своєрідний світогляд, своя етика – і наукова, й ширша, загальнолюдська. Одним з яскравих документів, що репрезентує цей світогляд (щоправда, уже в час його занепаду), є праця В.Вернадського «Наукова думка як планетне явище» [Вернадський, 1977]. Наука, на думку Вернадського, є «однакова для всіх часів, суспільних середовищ та державних утворень... В ній вимальовуються нові форми наукового братства – позадержавні, організовані форми світового наукового середовища... В ній є кістяк, який може вважатися загальнообов’язковим і непорушним для всіх, не може й не повинен викликати сумнівів» [там само, с. 29]. Справою життя науковця, що поділяє такий світогляд, є служіння цій вищій науковій істині, що її він не має права зрадити з будь-яких міркувань – державних, національних, утилітарних, особистих тощо. Варто зауважити, що цитована праця писалася у 30-і роки і була, отже, свого роду лебединою піснею одного з останніх зацілілих «жерців» чистої, академічної науки на тлі вже цілком нової суспільної атмосфери.
Показовою є й рецепція науки та науковця тодішнім суспільством і, зокрема, культурно-мистецьким середовищем, якою вона відбилася у мистецьких творах 20-х – початку 30-х років, тобто епохи «розстріляного відродження». Не буде перебільшенням сказати, що персонаж-науковець є в тодішньому письменстві нечастим гостем, що зустрічаємо ми його переважно у творах так званих «попутників», авторів здебільшого інтеліґентського походження. Але навіть у них це майже завжди – кабінетний учений, дивак-професор, що мало й неохоче стикається з так званою «реальною дійсністю», а коли й стикається, то це породжує купу проблем.
Саме такими є професор Славенко в повісті В.Підмогильного «Невеличка драма» та професор Комаха в повісті В.Домонтовича «Доктор Серафікус». Обоє – головні герої, і їхній (специфічно академічний) фах, світогляд, спосіб життя є ключовими елементами творів.
457
Ю.Шерех у статті «Білок та його забурення» завважив щодо згаданих повістей: «Схожість двох творів така разюча, що якби не певне знаття, що вони були написані незалежно, слід було б говорити про майже копіювання. ...Це дві незалежні відповіді українських письменників-інтелектуалістів на проблеми доби. Як Славенко, доктор Комаха – вчений, що врегламентував усе своє життя, щоб служити науці, зокрема – виключив усе чуттєве й почуттєве. Як Славенко, він зазнає поразки в зустрічі з жінкою, втіленням іраціонального» [Шерех, с. 124].
Однак «разюче подібні» твори мають і значущі для теми нашого розгляду відмінності. Характер оповіді в «Невеличкій драмі» Максим Тарнавський, чи не найсерйозніший дослідник Підмогильного, визначає як «використання емоційної омани та консонантної сфокусованої оповіді» [M.Tarnawsky, p. 146], використовуючи запропоновані Жераром Женетом та Доріс Кон категорії «фокусування» та «консонансу-дисонансу» [там само, с. 76] для аналізу авторського стилю. Справді, Підмогильний начебто не дистанціюється від свого героя – біолога Славенка, який багатослівно розмірковує про раціональність сущого та про свою симпатію до влади, яка заходилася вдосконалювати життя суспільства, виходячи з глибоко раціональних міркувань, але чи можна було сподіватися незгоди з такою позицією від радянського письменника навіть наприкінці 20-х років? Однак дистанція між автором та іншою героїнею, романтичною та ірраціонально-патріотичною Мартою, видається значно меншою, тож можемо здогадуватися, що симпатія Підмогильного – не на боці Славенкового сцієнтизму та раціоналізму, що вони чужі не лише Марті, не лише самому авторові, а, вочевидь, і його середовищу.
«Консонантність» стилю Підмогильного, коли він «фокусується» на свідомості професора Славенка, є очевидно набагато меншою, ніж у «розфокусованого» Домонтовича, коли той описує свого «доктора Серафікуса» – так, сам «свого», бо вчений В.Петров [Домонтович], вочевидь, мав на увазі й себе, й усе середовище, до якого належав, коли писав: «Примітки були прапором його наукових студій. Здавалось, він писав статті не для того, щоб розробити якусь наукову проблему, а тільки для того, щоб тішити себе накопиченням приміток. ...Щодо цього, Комаха не відрізнявся від своїх колег, бо їх наукова діяльність була так само не більше, як тільки приміткою до науки.
...Люди тішили себе ілюзією власної самодостатності. В переважній більшості всі вони прийшли в місто з села. Але і в місті побут старосвітських батюшок і матушок вони вважали за довершену форму ідеального життя, урбанізацію цього побуту
458
вони розцінювали як правдиве признання часу. Ніхто з них не дивився далі паркана у дворі свого будинку в одному з затишних закутків ярів Гоголівської або Тургенєвської вулиць.
Вони працювали, жили, купували килими, меблі, валюту, будинки, пишались один перед одним ситцем і шовком на оправах своїх книжок. Сергій Єфремов справив собі теплу бекешу з сірим смушковим коміром... Олександр Білецький на спілку з Плеваком з краяних ножицями сторінок зшивав чергові серійні томи грубих хрестоматій.
...Комасі бракувало почуття вільності. ...Хребет його громадського існування складали корінці постанов, прийнятих на загальних зборах і підшитих до папки... Він гадав, що рухається вперед, тим часом рухалась епоха, а він лишався на тому ж таки місці. Як і більшість своїх сучасників, він не розумів свого часу» [Домонтович, т. 1, с. 447-448].
До характерних творів про «жерців чистої науки» можна додати «Робітні сили» М. Івченка, де сюжет так само будується на конфлікті між професором-раціоналістом Савлутинським та «звичайним життям» сільськогосподарської дослідної станції, яке він намагається реформувати, раціоналізувати, динамізу-вати, й так само зазнає якщо не повної поразки, то принаймні дістає кілька «щиглів по носі» від «ірраціональної» дійсності.
Отже, в усіх трьої зразках герой-науковець – це більш чи менш чужорідне тіло в суспільному довкіллі, і навіть якщо він намагається солідаризуватися з владою у прагненні раціонального вдосконалення світу, для влади він залишається так само чужим, як і для «ірраціональної» маси – «спецом», що його толерують лише з огляду на високу фахову кваліфікацію.
Цьому підтвердження бачимо й у ставленні тодішньої критики до творів Підмогильного та Івченка («Доктора Серафікуса» опубліковано допіру 1947 року, на еміграції): авторів паплюжено не за негативне зображення героїв-науковців («викривлений образ радянського вченого», як сказали б у 50-і роки), а, навпаки, за симпатію до «буржуазних спеців». Нічого дивного: на той час саме йшли процеси «Промпартії» та «СВУ», де головними обвинуваченими були якраз «специ»-науковці.
Варто згадати, що були тоді твори в українській літературі (і то значно популярніші в читача, аніж розглянута «інтелектуальна проза»), де наукові відкриття показано не як заняття кабінетних диваків, а як могутній чинник суспільних перетворень – згадаймо хоча б «Сонячну машину» Винниченка. Однак зовсім не випадково дія цього «першого в Україні фантастично-авантюрного роману» (М.Зеров) відбувається за кордоном, а науковці-відкривачі – іноземці. Те саме можна сказати й
459
про значно слабші фантастичні романи Ю.Смолича з серії «Прекрасні катастрофи». Літературними предками цих творів є, ясна річ, романи Герберта Уелса, Жюля Верна, а ще – модний тоді в СРСР «Гіперболоїд інженера Гаріна» О.Толстого. Показ «ненашого життя» – компонент рецепту успіху книжок такого роду, але справа не лише в цьому. Вочевидь, українські письменники, та й читачі, просто не уявляли, що велике наукове відкриття може з’явитися, а тим більше – зреалізуватися в українському підсонні. «Интересное начинание, но не для нашего климата», – мовляв герой Ф.Іскандера.
Здавалося б, що радянська влада, офіційно ґрунтована на науковому світогляді, з її сакралізацією «об»єктивних законів розвитку природи й суспільства», повинна була б стати мало не раєм для науки та її жерців. Однак сталося, як бачимо, інакше. До кінця 20-х років влада, по суті, лише толерувала ВУАН, фінансуючи її майже символічно. Робота Академії велася переважно завдяки відданості справі «старих кадрів» та ентузіазмові наукової молоді. Дуже красномовне свідчення про і становище українських науковців у 20-і роки наводить автор першої ґрунтовної історичної розвідки про ВУАН Н.ПолонськаВасиленко. Професор І.Розгін у лютому 1929 р. прийшов на прийом до тодішнього президента УАН Д.Заболотного «і застав його в таких умовах: велика холодна заля в будинку Президії УАН на Володимирській вулиці. У кутку цієї залі на залізному солдатському ліжку лежав хворий президент УАН. Його одяг висів на єдиному стільці, що стояв біля ліжка... Можна собі уявити, які він мав інші побутові умови, не кажучи про моральний стан, коли в найбільшому українському центрі не знайшлося звичайного житла для президента Української Академії наук і він мусив мешкати в непристосованій залі...» [Полонська-Василенко, с. 89].
Ситуація почала змінюватися в 30-і роки. Бурхливі процеси індустріалізації та мілітаризації радянської економіки потребували науково-технологічної підтримки у небачених раніше масштабах, для чого всі наукові інституції слід було, по-перше, цілковито поставити під контроль (як ідеологічний, так і організаційний) комуністичної влади, по-друге, переспрямувати й розширити їхню роботу. Як зазначає Н.Полонська-Василенко, бюджет ВУАН зріс від 887 тис. у 1929 р. до 22 млн. крб. у 1939 році (тобто в 25 разів), а на 1941 рік було виділено вже 27 млн., однак «ці гроші переважно йшли на математично-природничі інститути. Дуже незначна частина їх припадала на інститути гуманітарні» [Там само, с. 82-83]. Незначно зросла у 30-х роках і кількість кваліфікованих наукових кадрів. Давалися взнаки
460
наслідки масових репресій, які зачепили наукову інтеліґенцію України не менше, ніж творчу. Невеселі висновки робить Н.Полонська-Василенко й щодо соціального престижу науковця: «Притягали увагу неспівмірні цьому розростанню Академії матеріальні умови її співробітників усіх рангів... Порівнюючи з серединою 1920-х pp., загальний образ науковця мало змінився: старий одяг, старе взуття кидалися в вічі «свіжій» людині. Мало кого вражало, що, виряджаючи академіка А.Кримського до Львова в 1940 році, уряд велів був обмундурувати його в закритих партійних розподільниках.
...Здобути потрібне в державних крамницях було майже неможливо. Про ціни свідчить такий приклад: чоловічі черевики в крамниці Києва в 1939 році коштували 250-300 крб., а старший науковий співробітник АН діставав 500-600 крб. на місяць» [там само, с. 84-85].
«Одержавлення» науки в СРСР в 30-х роках не було, одначе, цілковитим породженням тоталітаризму. Як писав російський філософ В.Філатов у статті «Об истоках лысенковщины»: «В нашій країні (як, утім, у всіх науково розвинених країнах) у міжвоєнний час розгорнувся складний процес інституціональної перебудови в науці – перехід від академічних форм організації наукової діяльності до нових форм великої науки, організаційно пов’язаної з промисловістю, сільським господарством, військовими розробками. При цьому мінялися не лише структури науки, а й істотно розширювалися шари суспільства, з яких формувалася наукова громада. Ламалися старі академічні традиції соціалізації «новобранців» у науці, що передбачали багатолітню роботу під керівництвом професора, який разом з науковим досвідом передавав також строгий кодекс честі вченого, ...як уже нездатні забезпечити формування наукової спільноти, яка швидко розросталася. Як образ ученого академічного типу, так і традиційний етос науки стали почали виглядати старомодно в очах молоді, яку масово, різними каналами залучали в ті роки до науки. Все це знижувало внутрішній імунітет науки проти лисенківської та іншої подібної деморалізуючої риторики про народність науки, про боротьбу в ній консерваторів-професорів та молодих новаторів...
Під лозунгами «народності» в таких обставинах стежинами, протоптаними Лисенком та подібними до нього «сталінськими вченими», в науку поплив потік малоосвічених «новаторів», з викривленими уявленнями про суть наукової діяльності...» [Філатов, с. 69].
461
Спробуємо, однак, поглянути на обидва боки цього суперечливого процесу трансформації ролі й місця науки та науковця в радянському суспільстві. В Україні ця трансформація фактично почалася з «радянізації» ВУАН. Як свідчить Ю.Шевельов: «До 1926-27 pp. академіки й співробітники одержували платню від уряду, але були розмірно вільні у своїй праці. Зміни запровадив особисто Скрипник. Відвідавши Академію 1927 p., ...він наказав усунути двох академіків – К.Харламповича і Ф.Мищенка. ...З’являються перші аспіранти-комсомольці, що їх призначали академікам, навіть не питаючи згоди. 1928 року до складу Спільного Зібрання Академії введено сім партійних діячів, а одного з фундаторів Академії, А.Кримського, щойно переобраного на неодмінного секретаря, усунено з цього становища... 28 червня 1929 року, на відкритій для відвідувачів сесії, під безоглядним тиском, при явному голосуванні, сімох партійців високого рангу, включаючи М.Скрипника, обрано на академіків... Тепер, коли в жилах Академії циркулювала «нова кров», пробила година вицідити стару, «буржуазно-націоналістичну». Влітку 1929 р. розпущено всі наукові товариства, пов’язані з Академією. Заарештовано десятки співробітників Академії, включно з головою Президії та її spiritus movens С.Єфремовим...» [Шевельов, с. 150-151].
Після «радянізації» ВУАН та дальших «реформ» сталінських часів академія перетворилася фактично на республіканське «міністерство науки», втративши рештки автономії та кращі старі кадри і, зрештою, колишнє чітке національне обличчя. Натомість прийшло значне кількісне зростання, щедре фінансування, різке розширення діапазону наукових пошуків, зрештою, піднесення ролі й престижу науковця в радянському суспільному житті.
Наприкінці 40-х років, за тим-таки БСЭ, в СРСР було вже не одна-дві тисячі науковців, а більш як 10 тис. докторів і 23 тис. кандидатів наук. Цей процес кількісного розростання тривав кілька десятиліть, посилюючись, тож 1982 року академік М.Басов зазначав: «за последние 30 лет численность научных работников у нас в стране увеличилась в десять раз. Еще быстрее численность научных кадров росла в ведущих отраслях естествознания, прежде всего в физике. ...У нас имеется мощная армия квалифицированных специалистов численностью свыше 1400 тыс. человек» [Басов, с. 242-243].
Відбувся не лише величезний кількісний стрибок – різко змінилася роль науки в суспільному житті, а особливо – її взаємини з політикою, з владою. У згаданій статті з БСЭ 1948 року її автор, академік С.Вавилов (фізик, брат видатного вче-
462
ного-біолога Миколи Вавилова, на той час – уже кілька років як знищеного в ГУЛАГу завдяки, зокрема, активним зусиллям «народного академіка» Т.Лисенка) так формулював офіційну (і єдино можливу тоді) дефініцію радянської науки: «Радянська наука – не просто частина світової науки, що розвивається на території СРСР, а наука істотно особливого складу й характеру. ...Вона має якісну своєрідність, яка цілковито залежить від нових суспільно-економічних умов у країні, від нових цілей, що їх поставлено перед наукою, від її нової організації та загального світогляду. (...) З перших місяців соц. революції науку було поставлено на службу трудящим, на службу справі побудови соц. суспільства...
Докорінна особливість рад. науки – повна її ясність щодо філософського світогляду, який складає необхідний фундамент досліджень. У цілому світі й завжди наука розвивалася (хоча вчені часто й не усвідомлювали цього) на ґрунті стихійно матеріалістичного світогляду. Лише матеріалістичні погляди... завжди виводили науку на вірний шлях...» [С.Вавилов, с. 1256-1258].
А далі – говориться про спільність і єдність філософського світогляду не лише для науковців, але й для всього суспільства: «Світогляд радянських людей – це діалектичний і історичний матеріалізм, з його всеохопною широтою, непорушною упевненістю в об»єктивній реальності світу та його неперервній прогресивній змінюваності й розвитку [там само, с. 1258].
Суспільно-політичне тло, що на ньому розвивалася радянська наука, з неминучістю породжувало, за терміном В.Філатова, «гіпертрофовані вульгарні науки» (тобто «вчення, що поєднують у собі певне наукове знання з апологетикою сформованих поза наукою практичних інтересів панівних верств суспільства», серед яких найпомітнішою стала «мічурінська агробіологія» академіка Т.Лисенка. Напівфанатик, на-півшарлатан, цей «народний академік» протягом майже трьох десятиліть при потужній підтримці влади пропагував свої ідеї й переслідував усіх, хто наважувався їх критикувати, регулярно зазнаючи при цьому цілковитих невдач у спробах втілити власні ідеї в сільськогосподарську практику (що, втім, не відбивалося на прихильності до нього Кремля – і за Сталіна, й за Хрущова).
На думку В.Александрова, «трагедія, якої зазнала в 30-50-х pp. радянська біологія, сталася через те, що її використовували як фронт ідеологічної боротьби й протиставляли радянську біологію – «буржуазній». Були тоді спроби залучити до полі-
463
тичної боротьби й інші науки – фізику, хімію, але фізикам та хіміках вдалося відбити ці атаки...
Біологія ж ближче стоїть до гуманітарних дисциплін, основою яких служила партійність... Від комплексу агрономічних та зоотехнічних наук інстанції чекали порятунку нашого поруйнованого сільського господарства і, наче важкохворий, готові були довіритися будь-якому знахареві...» [Александров, с. 18].
Однак, на думку В.Філатова, «гіпертрофована вульгарність» лисенківської агробіології мала не лише політичне, а й культурне коріння – «в сенсі популярності, «народності», що відігравали в ній дуже істотну роль» [Филатов, с. 45]. Більше того – «популярності «мічурінської сторони» лисенківщини, – а такої популярності не можна заперечувати, – сприяли деякі глибокі традиції вітчизняної культури. Зокрема, бачимо тут явну близькість до того образу науки, що його обстоював ряд представників радикальної (передусім народницької) думки... В рамках цих традицій космократичний пафос перетворення природи був тісно пов’язаний з критикою відірваної від народного життя «кабінетної», «міської» науки, що є плодом західної, протестантської культури. Подібній науці протиставляється ідеал менш спеціалізованого пізнання, здатного стати «загальною справою»... Доповнений поширеними уявленнями про вину інтеліґенції перед народом, постійними сумнівами в цінності чистої культурної творчості, зокрема «чистої науки» (див., напр., згадану вище статтю Л.Толстого «О ложной науке». – О.Гр.), цей комплекс породжував амбівалентне ставлення до науки в суспільній свідомості. ...В деформованому суспільно-культурному контексті таке ставлення може вульгаризуватися, й народжувані на його хвилі псевдонародні феномени «поп-культури та «поп-науки» легко обертаються на рух проти високої культури та справжньої науки» [там само, с. 68-69].
Отже, є підстави й великого Кобзаря з його гнівними інвективами на адресу «куцого німця вузловатого» та закликами до «своєї, не позиченої мудрості» віднести до ідейних натхненників «народного академіка» з Полтавщини Трохима Лисенка.
Однак хвороба вульгаризації, майже цілком охопивши радянські гуманітарні науки, з наук природничих зачепила лише деякі – адже режимові потрібні були нові ефективні технології, нові озброєння, а для цього – справжні, не «народні» вчені-природничники, і то щоразу більше.
Як уже зазначалося, в СРСР було створено потужну інфраструктуру науки, основними компонентами якої були:
464
– вже фактично одержавлена Академія Наук СРСР та підпорядковані їй Академії в союзних республіках; під їхнім керівництвом діяли сотні академічних науково-дослідних інститутів, в кожному з яких працювало від кількох десятків до кількох тисяч науковців;
– науково-дослідні інституції численних галузевих міністерств, що зосереджувалися в основному на прикладних розробках для відповідних сфер суспільного виробництва; загалом у «галузевій науці» працювало не менше, а якщо рахувати й науково-дослідні підрозділи вищих навчальних закладів, то навіть значно більше науковців, аніж в «академічній» науці;
– Держкомітет з науки й техніки, що мав координувати наукові дослідження різних галузей через так звані державні комплексні науково-технічні програми;
– «оборонна наука», яка обслуговувала потреби надзвичайно потужного військово-промислового комплексу СРСР в нових технологіях і, вочевидь, фінансувалася надзвичайно щедро, хоча точні дані про чисельність працюючих на цій ділянці, про її структуру та успіхи були, ясна річ, секретними. Наукові (й не тільки) заклади «оборонки» навіть явних своїх адрес не вживали, а лише номери абонентських скриньок, тому й одержали в народі узагальнюючу назву «ящики».
Варто зауважити, що поділ науки на «академічну», «вузівську», «галузеву», оборонно-«ящичну» існував переважно лише на рівні бюрократичному, натомість кількамільйонне середовище науковців, вихованих у тих самих університетських традиціях, об’єднаних подібністю способу життя та світогляду, залишалося досить однорідним. Отже, можна з упевненістю казати про своєрідну нову субкультуру радянського наукового середовища, яка сформувалася на кінець 1950-х років на місці поруйнованого академічного середовища початку століття.
Домінували в цьому середовищі, ясна річ, представники «точних наук», передусім – фізики, особливо ядерники, а також
– ті, чиї дослідження пов’язувалися з космосом, мікросвітом та іншими подібними «модними» напрямками. Пояснювалося це кількома причинами: фізикам-ядерникам у повоєнні роки діставалося найбільше бюджетних коштів та державної уваги, так що матеріально вони були незрівнянно ліпше забезпечені, ніж науковці 20-30-х років чи їхні колеги-гуманітарії; в їхньому середовищі склалися найоб’єктивніші критерії наукової та
465
людської ваги як окремих імен, так і цілих шкіл і напрямків; зрештою, в цьому середовищі допускалося навіть щось на кшталт свободи думки чи й слова (за умови, що вони не користуватимуться ними за межами свого середовища й не переводитимуть своїх поза фізичних висновків у практичне русло).
Утім, помітно вищий, ніж раніше, суспільний та матеріальний статус був притаманний у 50-70-і роки не лише фізикам, а й загалом науковцям, особливо з ученими ступенями – вони складали помітну частину своєрідного радянського «середнього класу», ознаками приналежності до якого були, зокрема, власне авто та дача. Доценти та професори одержували платню у 2-3 рази вищу, аніж середня по СРСР; академіки та члени-кореспонденти – у 5-6 разів вищу. Втім, ці останні належали вже не до «середнього класу», а до радянської еліти. Не дивно, що «скромна привабливість» наукових ступенів та ситих і спокійних академічних посад притягувала навіть партійну верхівку і вважалася серед них непоганим «запасним варіантом» у випадку кар’єрних неприємностей. Як згадує колишній багатолітній помічник В.Щербицького В.Врублевський, «в пресловутые застойные времена в порядке вещей стало протягивание «своих» людей на высокие должности, а то и присвоение им академических званий. Позже это явление окрестили «синдромом Шахназарова» – помощника Брежнева, ставшего член-корреспондентом АН СССР.
(...) Не буду лукавить, меня тоже тянуло на академические хлеба. Престижно тогда это было, поспокойнее, чем на моем жарком месте... Поэтому осенью 1987 года, когда я почувствовал, что все валится, решил в конце концов и о себе подумать. Мой опыт мог пригодиться в Академии. Видимо, не случайно сюда на работу приглашал меня Б.Патон; «под меня» была обьявлена член корровская вакансия (...) А надо сказать, что к тому времени аппаратчики, кто посообразительнее, стали разбегаться, подобно крысам с корабля, выискивая повыгоднее синекуры: чтобы и черная «волга» была, и четвертое управление, и прочие блага...» [Врублевский, с. 151].
У 70-і роки поряд з фізикою та хімією «модними науками» стали біологія-біоніка, психологія, екологія, а згодом повернувся інтерес і до гуманітарних наук – історії, культурології, навіть філософії, але зовсім не в «офіційно дозволених» версіях. Причому нова цікавість до філософії, знову-таки, починалася в колах природничників. Про свої заняття філософією в 60-і роки відомий український дисидент, на той час – науковець київського Інституту кібернетики і «нео-марксист» за переконаннями
466
Леонід Плющ розповідав («У карнавалі історії»): «Молоді філософи почали доводити мені, що марксизм – містичне вчення. Я, звичайно, сперечався, але в душі сміявся: самвидавник доводить офіційним радянським філософам розумність марксизму. Отакі парадокси ідеології, яка розкладається, немов за часів, коли папи були атеїсти.
Хоч я зустрічав «марксистів», які фактично були сартристи або теософи, та найчастіше я зустрічав логічних позитивістів. Їх підтримує зростаюча роль науки, зокрема математики...
Уже після 1968 року я розмовляв з київським позитивістом, який описав сучасний стан радянської філософії: «Тепер у нас є майже всі течії сучасної філософії, від релігійних до марксистських. Є й невеличка течія партійних філософів, тобто цитатників, які лишень слідкують за останніми вказівками. Усі зневажають їх, але майже ніхто не боїться, бо вони нічого не розуміють. Влада б’є тільки молодомарксистів. Так вам і треба. Може, ви тепер зрозумієте» [Плющ, с. 99].
Одним з перших успіхів цього нового, на один-два порядки потужнішого наукового середовища стало подолання хвороби лисенківщини – принаймні в середовищі природничників, за не надто сприятливого ставлення офіційних інстанцій, які небезпідставно побоювалися, що цілковите викорчування усіх «вульгарних наук» не омине й «істмат-діамат», що завжди був для вульгаризаторів життєдайним світоглядним джерелом. Ключовим було те, що в цьому новому середовищі вже сформувалися нові, практично неконтрольовані владою механізми формування громадської думки, створення та розвінчання авторитетів. Завдяки цьому Т.Лисенко був розвінчаний як учений і висміяний як особистість у найширших колах радянської науково-технічної інтеліґенції задовго до того, як його офіційно розвінчала влада (після відставки М.Хрущова). Іншим новим і значущим моментом стало те, що зник давній суспільний і культурний бар’єр між науковим середовищем та ширшими масами; сформовані у цьому середовищі світоглядні та ціннісні орієнтації, навіть культурні смаки дедалі більше впливали на світогляд, цінності й смаки всього суспільства.
Поруч із власне науковим середовищем упродовж десятиліть формувалося іще масовіше явище «популярної науки» (не плутати з вульгарною!). Згадуваний культ науки, знань, науково-технічного прогресу в радянському суспільстві сформував досить розгалужену інфраструктуру наукової популяризації. Ще у 1920-і роки засновано цілу низку всесоюзних та республіканських науково-популярних часописів – «Знание – сила», «Наука и жизнь», «Техника – молодежи», «Химия и
467
жизнь», «Квант», «Наука и религия», «Человек и стихия»; українських – «Наука і суспільство», «Знання та праця», «Людина і світ» тощо.
Ці часописи в повоєнні часи, особливо ж – у 60-70-і, з помітним підвищенням освітнього рівня радянського суспільства, яким в епоху космосу й атомної енергії уже цілком оволодів сцієнтичний світогляд і культ науково-технічного прогресу, стали популярними не лише в просвітянському сенсі, а й за тиражами: напр., тираж «Науки и жизни» на початку «перебудови» перевищував мільйон, а «Знание – сила» – півмільйона. Українські науково-популярні часописи, які до кінця 1980-х переважно мавпували московських «старших братів» у тематиці та способах її висвітлення, мали, ясна річ, значно менші наклади – від 30 до 60 тис. примірників. Більшість згаданих журналів були органами Всесоюзного товариства «Знання» – офіційної «добровільної громадської організації», raison d’etre якої полягав у популяризації наукових знань та у зміцненні в такий спосіб «наукового», тобто марксистського, світогляду, що мав бути світоглядом усіх радянських громадян. Крім того, журнали, орієнтовані на молодь, як от «Техника – молодежи», «Юный техник», «Квант» – були органами ВЛКСМ.
Усі згадані часописи не обмежувалися самими лише науково-популярними статтями, а намагалися давати широкий спектр літературно-мистецького, загальноінформаційного, зрештою, чисто розважального матеріалу. Скажімо, практично в кожному числі «Знание – сила» можна було знайти фантастичне оповідання або повість (з продовженням); «Наука и жизнь» мали постійні дозвіллєві рубрики – «Психологический практикум», «Домашнему мастеру на заметку», «Для тех, кто вяжет», навіть шахові задачі та картярські фокуси. Загалом кращі з цих часописів ставили завдання – обслуговувати ввесь спектр культурно-дозвіллєвих запитів своєї читацької аудиторії – згаданого прошарку науково-технічної інтеліґенції, – й значною мірою успішно це робили, чому свідчення – їхня велика популярність (докладніше – див. нарис: Журнал).
Окрім преси, видавалася велика кількість науково-популярних книжок, зокрема об’єднаних у такі серії, як «Эврика», «Жизнь замечательных идей», щорічники «Будущее науки», «Человек и стихия» та ін. Знову-таки тут ще більш явно домінувала російськомовна книжка, навіть якщо вона й виходила зрідка в Україні. Були відомі автори, що зробили собі ім’я саме науково-популярними книжками, – Ігор Акімупікін, Володимир Леві, Ірина Радунська та інші.
468
Вже у 1950-і роки на нову, значно помітнішу й важливішу роль науки (передусім фізики) в суспільстві звернули увагу митці. Раніше в радянських фільмах часом з’являвся дідусь-професор у кумедній «академічній» шапочці, забудькуватий і непристосований до «нормального» життя – такий собі кіноваріант доктора Серафікуса. А потім – навіть геніального Довженка заразила бацила «мічурінської агробіології», й у його фільмі «Життя в цвіту» (1947) з’являється агіографічний дідусь Мічурін – міні-деміург, менший помічник головного деміурга тов. Сталіна у справі більшовицької космогонії. Однак невдовзі, у фільмі Александрова «Весна», Любов Орлова грає «науковця нового типу» – енергійного, цілеспрямованого, оточеного страшнуватими приладами напівбога, що не сидить у кабінеті, а керує десятками підлеглих і користується увагою, навіть ласкою справжніх радянських богів – вищого парткерівництва.
Далі цю тему, вже не в комедійному, а «психологічному» плані, розвивав культовий фільм інтеліґенції часів «відлиги» – «Дев’ять днів одного року», в якому найкращі актори хрущовських часів – Смоктуновський та Баталов, – у перервах між надзвичайно важливими й небезпечними фізичними дослідами та особистими душевно-любовними проблемами (що їх вони трактують як також дуже важливі – вплив пост-сталіністської ідеології «уваги до проблем звичайної людини», – але все ж менш важливе за проблеми улюбленої науки) розумно й пристрасно дискутують про долі світу й людства.
Поява такого фільму стала непрямим доказом існування потужного суспільного прошарку науково-технічної інтеліґенції, із власними культурними уподобаннями та власними поглядами на світ і його цінності.
Натомість першим прямим доказом цього стала голосна дискусія на шпальтах «Комсомольской правды» між так званими «фізиками» та «ліриками». Назовні це нагадувало розумування вищезгаданих професорів Славенка чи Савлутинського: молоді сцієнтисти-фундаменталісти піддавали сумніву потрібність у мистецтві, та й взагалі в житті всілякої ірраціональної «красивості», «ліричної» балаканини, не ґрунтованої на «справжніх» речах, на біологічних процесах та «об’єктивних законах природи». Це не було ані глибше, ані новіше за думки, висловлювані героями «Невеличкої драми» чи «Робітніх сил», але була одна надто істотна відмінність: цього разу слово забирав не літературний герой, а цілий новий суспільний прошарок – молодий, динамічний, упевнений у власній «історичній правоті».
469
Цю впевненість «фізикам» давали їхні наукові й технічні успіхи – підкорений атом, запущені на орбіту космічні кораблі, побудовані в Києві («вперше в Континентальній Європі!») комп’ютери. Ось як висловив (правда, дещо пізніше й дещо з іншого приводу) цю світоглядну позицію академік Віктор Глушков: «Вы верите в «невыразимую одушевленность»? Ее не существует. А все, что способен выразить человек, все без исключения поддается моделированию. ...Не существует такого процесса переработки информации, который не мог бы быть воспроизведен ЭВМ. А творчество – в конце концов тоже переработка информации. ...Если бы вы не побоялись дебрей математики, я бы на конкретных примерах показал, как хитроумно старались ученые «изобрести» или найти в жизни такие информационные процессы, которые не поддавались бы программированию. Но тщетно!» [Моев, с. 181, 187].
Ледь помітним тоді підтекстом цієї дискусії було розчарування молодшого покоління в ідеологічних догматах, які претендували на науковість і об’єктивність, але явно не витримували перевірки холодним логічним аналізом та щоденною практикою. В світлі далі комунізму вже не вірилося, й багато хто віддавав перевагу вірі в науково-технічний прогрес, у те, що коли загального добробуту й щастя не принесе КПРС, то його дасть комп’ютер.
Київський академік В.Глушков одним із головних завдань свого життя як науковець вважав створення штучного інтелекту. Ще 1963 року він писав у статті «Мислення та кібернетика»: «Кибернетические машины могут не только моделировать (в информационном плане) процесс интеллектуальной деятельности человека, но и значительно превосходить человека в этом отношении.
Задача построения машин, неограниченно умножающих интеллектуальную и, в частности, творческую мощь человечества, представляет собой в настоящее время важнейшую практическую задачу.
Но не умаляет ли все это достоинство человеческого разума и нашу убежденность в возможностях человеческого гения? Нет! И тысячу раз нет! Именно признание невозможности для человечества умножать свою интеллектуальную мощь с помощью средств технического прогресса льет воду на мельницу идеалистов, агностиков и скептиков всех мастей [Глушков, с. 31-32].
Спостерігаючи величезну шкоду від панування малоосві-ченої, недалекої бюрократії в радянській економіці, а також усвідомлюючи, як глибокий учений, потужні тенденції до зас-
470
тою, що крилися в самій природі централізованої планової економіки, В.Глушков зробив грандіозну, відважну й безнадійну, як невдовзі виявилося, спробу цю економіку вилікувати, створивши ЗДАС (Загальнодержавну автоматизовану систему управління), в якій потужні комп’ютери, озброєні точними математичними моделями всіх основних економічних процесів та механізмами прийняття оптимальниих рішень, замінили б тупих та скорумпованих чиновників. Більше того – в такий електронний спосіб Глушков намагався впровадити в наше господарче життя свого роду віртуальну конкуренцію, розуміючи її значення: «За техникой дело не станет. Таким образом будет создана база для свободного творчества в планировании и управлении. Тогда, в отличие от капиталистического мира, у нас будут созданы условия для конкуренции идей, а не действий. Это громадное преимущество. Ведь конкуренция – вещь с одной стороны плохая, потому что расточает ресурсы, а с другой – хорошая, потому что развязывает инициативу. ...Так разве не разумнее сперва обменяться идеями, сопоставить их и путем анализа выяснить, какая лучше? Конечно, разумнее!» [Моев, с. 106-107].
Суспільно-економічна реальність, однак, швидко довела академікові та його послідовникам, що радянська економіка, зокрема й радянська система, загалом ґрунтуються й виживають не на засадах теоретичної розумності, не на раціональних закономірностях, сформульованих у підручниках, тому система швидко й непомильно виявляла й відторгала всі спроби «раціоналізувати», «вдосконалити» її, обмежуючи при цьому роль і всесилля партноменклатури й бюрократії.
Сумне становище в одній з «наймодніших» колись наук по кількох десятиліттях її нібито бурхливого розвитку так схарактеризував один з ветеранів глушковського Інституту кібернетики Л.Іваненко:
«Мабуть, і сама кібернетика – наука майбутнього. Бо за останнє п’ятдесятиріччя досягнень тут ніяких. Чому вона себе скомпрометувала? Бо багато чого з обіцяного вченими не виправдало себе – АСУ, ЗДАС і таке інше. Остання обіцянка – 1990 року випустити кілька мільйонів персональних комп’ютерів. Де вони? Не існує навіть моделей» [Іваненко, с. 22].
На думку Л.Іваненка, наукова невдача й особиста трагедія академіка Глушкова полягала в тому, що він, як «керівник науки», фактично відмовився від принципової позиції науковця, прийнявши «правила гри», нав’язані системою, й таким чином, по суті, сприяв перетворенню кібернетики на ще одну
471
служницю режиму, на «вульгарну науку» в марксівському сенсі.
Початок 60-х років був, як видається, часом найвищого розквіту радянської науки, найліпшого «самопочуття» науково-технічної інтеліґенції та свого роду «медового місяця» її взаємин з владою. Гагарін щойно злітав у космос, академік Сахаров успішно попрацював над водневою бомбою, тіло Сталіна винесли з Мавзолея, а до появи радянських танків на вулицях Праги ще залишалося кілька років. Молоді, особливо науковій, здавалося, що можна вільно дискутувати не лише про професійно наукові питання, й не лише в стінах НДІ та університетів.
Тож молодь заходилася дискутувати про космос, мікросвіт, генетику, літаючі тарілки та інші цікаві речі. Для цього у 60-і роки повиникали, як гриби, молодіжні клуби з «науковими» назвами – «Інтеграл», «Синхрофазотрон», «Фотон» і тому подібними. Ось невеличкиий фрагмент з популярної книжки біолога Рема Петрова «Я или не я»:
«После одной из лекций, где я рассказывал об иммунологических проблемах, связанных с освоением космоса, ко мне подошла девушка. Сказала, что она член совета клуба «Под интегралом» и по поручению совета пригласила рассказать в клубе об иммунологии.
(...) Организованный «научный треп» происходит в другом зале клуба. Там тоже столики, но мало. Много стульев. Сидят и на подоконниках. Никакой сцены, трибуны. Доска с мелом. Обстановка непринужденной беседы.
– Давайте представим себе некое кибернетическое устройство, – начал я, расхаживая между стульями...» [Р.Петров, с. 158].
Потім дискусії стали охоплювати небезпечніші сфери – економіку, суспільні проблеми, врешті навіть політику. Потім дехто вирішив, що власну позицію в «научном трепе» чесна людина мусить підтверджувати й власними діями. Так виникло знамените радянське дисидентство, що в більшості своїй складалося з представників наукової інтеліґенції.
Одним із культових мистецьких творів новоутвореної суспільної групи став фантастично-сатиричний роман братів Стругацьких «Понеділок починається в суботу», який описував «труди й дні» такого собі НИИЧАВО – науково-дослідного інституту «чародейства и волшебства». Герої роману, молоді й веселі науковці-чарівники, винаходили й розробляли всіляку казково-фантастичну всячину, часом мугикаючи під ніс на мотив популярної пісеньки 60-х років «Не кочегары мы, не плотники»:
472
– В целях природы обуздания, в целях рассеять неучения тьму берем картину мироздания и тупо смотрим, что к чему...
Для героїв цього роману, які поза окремими казковими деталями антуражу дуже нагадували читачеві-науковцю його колег по роботі, наука була не «інструментом побудови нового суспільства», а чудесною захоплюючою грою й водночас – єдиним вартим уваги заняттям, сенсом і метою життя. Автори роману разом з героями дуже прозоро кпили над радянським офіціозом і викохуваною ним «радянською» (тобто принципово відмінною від «чужинецької») наукою. Яскравий представник останньої, такий собі професор Вибєгалло, блискуча карикатура на академіка Лисенка (на той час, до речі, іще офіційно не розвінчаного), займається створенням то «самонадевающегося на крючок червя», то «моделі людини майбутнього», у якої потреби постійно зростатимуть і одразу ж задовольнятимуться, призводячи до нового зростання потреб (алюзія до буцімто твореної партією комуністичної людини аж надто прозора). При першій же демонстрації «людина майбутнього» зжирає неймовірну кількість оселедцевих голів та висівок (після кожної нової з’їденої дози потреби «нової людини» зростають), вона розбухає і врешті-решт лускає, як бульбашка, обливаючи брудом скликаних журналістів і зміцнюючи в читачів підозру, що така ж доля чекає нещодавно прийняту «Програму побудови комунізму».
В українському мистецтві часів «відлиги» також спалахнув інтерес до науки, і також – за московською модою – передусім до космосу, атомної фізики та кібернетики. Творів, які про це свідчать, було чимало – від правовірно-соцреалістичних п’єс О.Левади «Фауст і смерть» (з героєм-космонавтом) та «Здрастуй, Прип’ять!» (де головним позитивним героєм є, ясна річ, Мирний Атом) до науково-фантастичних романів О.Бердника, за які автор згодом потрапив до ГУЛАГу. Помітним у тодішньому літпотоці став тритомовий роман П.Загребельного «Розгін», що його герой, академік – кібернетик Карналь, мав очевидного для сучасників прототипа в особі неодноразово тут згадуваного В.М.Глушкова, але Карналя автор, за неписаною традицією української радянської літератури, зробив вихідцем з бідної селянської родини, та ще й додав йому барвисту фронтову біографію. Втім, цей професійно добротний роман з цікавістю читається й сьогодні – головним чином тому, що дає порівняно правдивий опис життя та звичаїв тодішньої київської наукової верхівки, який не дуже розходиться з картиною, змальованою Л.Іваненком та В.Врублевським.
473
Можна згадати й таку популярну наукову постать, як київський хірург Микола Амосов, що писав і пише белетристику та есеїстику, був у 60-70-і роки головним авторитетом у пропагуванні здорового способу життя, а в часи перебудови саме завдяки цьому авторитетові був обраний народним депутатом СРСР від Києва. Далеко менш популярною, але теж авторитетною постаттю був письменник та вчений-епідеміолог Юрій Щербак, згодом – теж народний депутат, лідер Партії зелених України, а нині – посол у США.
Здається, проза про науку й науковців (часом писана самими науковцями) виглядала тоді чи не найбільш урбаністичною, «цивілізованою» в загальному українському літпотоці. Однак була в неї одна хиба: такі твори частенько здавалися неначе перекладеними з іншої мови (вочевидь, російської) – просто з тієї причини, що наукове середовище (навіть гуманітарне, поза філологією) стало на той час майже цілком російськомовним.
Дещо органічніше, а головне – яскравіше відбилися взає мини між «свідомим українством» та наукою в найпомітнішому явищі української культури постсталінських часів – поезії шістдесятників. 1962 р. молодий М.Вінграновський видає першу збірку з промовистою назвою «Атомні прелюди», де читаємо:
– Не в кам’яній, не в дерев’яній ері
– Зустрілися ми в атомній добі,
В жахких реакціях негаснучих матерій...
А Шевченкове прагнення возвеличити «малих отих рабів німих», поставивши «на сторожі коло них» слово, Вінграновський осучаснює:
Народе мій! Поки ще небо
Лягає на ніч у Дніпро
– Я на сторожі коло тебе
Поставлю атом і добро...
Інший лідер шестидесятників – Іван Драч, – до тем космічних, атомних, комп’ютерних звертавсь упродовж багатьох років. Уже в перших збірках «Соняшник» та «Протуберанці серця» у нього «синхрофазотрони ридають, як леви» («Сльоза Пікассо»), космонавт-українець іде поклонитися могилам Шашкевича та Франка на Личаківський цвинтар («Я так як бачу космонавта...»); кагатування картоплі (уподібненої автором до планет «з їх атмосферою та стратосферою») служить приводом до «Балади про теорію відносності», а комп’ютерний
474
центр, розташований у церковному приміщенні, стає приводом для написання «Балади про кібернетичний собор»:
Як на подушку з шкляної вати
Святий Миколай сяде програмувати,
Буде тут борсатись з цифрами досита,
З Норбертом Вінером радитись досвіта...
(Драч, с. 106)
Найпоказовішою в плані рецепції «шістдесятниками» науки та її місця й значення для української долі є, як видається, поема Івана Драча «На дні роси», присвячена виданню в Києві першої в світі «Енциклопедії кібернетики», створеної під керівництвом В.Глушкова. Її варто процитувати щедріше – власне, через концептуальну репрезентативність:
...Два чорних томи дивляться на мене
І рідно так, пронизливо говорять:
– Уперше в світі! – чуєш – вперше в світі...
Два чорних лебедя летять собі двотомно На всі віки, на всі материки!.. Я гордий з цього. Свято в мене, брате!
2-й голос:
– О радості телячі! Що там тямиш?
Китайська грамота із сімома замками
оцей двотомний фоліант для тебе
– філолога, кіношника, поета.
Невже це ти всерйоз?...
...1-й голос:
...Живе світ істиною, іншим – тільки чахне,
А скільки тут до істини проривів
– Простих, безжальних, точно закодованих
І невідпорних в слугуванні людям.
Таким би і поетам бути...
...Це тонізуюча ін’єкція майбутнього
У вену віку...
(Драч, с. 220-222)
Наука в цих віршах являється нам переможною, в сяючих обладунках своїх досягнень. Вона вже явно не абстрактна, не кабінетна, не чужа читачеві й авторові – хоча б тому, що встигла істотно вплинути на їхнє життя. Але вона й не рівня їм
475
– хоча святий Миколай у Драча й сидить, балакаючи з Норбертом Вінером, так то ж святий...
Простий український дядько може, звичайно, кагатувати картоплю, яку поет уявляє маленькими планетами «з їх стратосферою», та ми розуміємо, що це – лише поетове прагнення поєднати любий йому традиційний світ українського села з платонічно обожнюваною Великою Наукою, зробити Україні «тонізуючу ін’єкцію майбутнього», поставити біля неї «на сторожі» атом (навіть без епітету «мирний»).
Утім, навіть тоді, в дочорнобильську епоху Гагаріних та Глушкових, це прагнення до єднання української душі з духом науково-технічного прогресу аж ніяк не було цілковитим і безхмарним. І в Драча, й особливо у Вінграновського вже в «Атомних прелюдах» бачимо сум’ятливе, трагічне світовідчуття людини ядерної доби, що про його світоглядну кризу вже так багато написано не лише на Заході, а й у пост радянському світі. За словами сучасного російського філософа Л.Митрохіна, «Настання ядерної епохи, виникнення планетарних проблем, здатних привести людство до загибелі, ...означили переламний момент в історії, коли надламуються, перетоплюються попередні ідеологічні орієнтири: культ розуму, науки, техніки; розквітають антисцієнтистські, араціоналістичні доктрини, активізується взаємодія культур Заходу і Сходу, усвідомлюється потреба в моральній революції, не менш радикальній, аніж у науково-технічній сфері...» [Митрохин, с. 320].
А вже у 70-і роки, після погрому «Празької весни», після перших процесів над дисидентами, прийшов кінець епосі спільного походу наукової інтеліґенції та керівної партії до світлого майбуття. Наукове середовище поділилося на дисидентів (меншість) та конформістів (явна більшість); щирих симпатиків режиму практично не залишилось. Радянські інтеліґенти зачинилися на кухнях, настроївши свої приймачі на «Свободу» та «Голос Америки». Моральним авторитетом для них став академік Сахаров, а для декого – Ісус Христос (знаний, як зауважує М.Стріха в нарисі «Церква», не з Євангелії, а з роману М.Булгакова «Майстер і Маргарита») або Бодхісатва.
Світоглядна криза науково-технічної інтеліґенції невдовзі доповнилася загальною кризою радянської науки. Як пише В.Врублевський, «Українська наука, розвиваючись у річищі всесоюзної, хворіла тими самими хворобами. Наприкінці 80-х років стало ясно, що країна, яка потрясла світ своїм супутником і налякала Америку міжконтинентальною балістичною ракетою, виявилася в ролі доганяча в боротьбі за домінування в області науки й техніки.
476
...Відчайдушні спроби переломити ситуацію, спираючись на силу партії, навіть приписуючи їй не передбачені програмою й статутом функції (Чому не передбачені? Адже «керівна роль партії» стосувалася геть усіх сфер радянського життя. – О. Гр.) координації зусиль по прискоренню науково-технічного прогресу, здійснювалися й на Україні. Але вони в черговий раз зазнавали краху. Талановиті вчені та інженери були здатні досягнути вражаючих результатів у лабораторіях, у військовій та космічній областях, якщо їм давали «зелену вулицю» (тобто створювали привілейовані фінансові та інші умови, яких для решти науковців створити було просто неможливо. – О.Гр.). Але ці результати рідко втілювалися у виготовлені серійні товари. (...) Ставало очевидно, що соціалізм програє на головному, визначальному напрямку змагання – на поприщі науково-технічної революції» [Врублевський, с. 148-150].
Ця криза лише поглибилася наприкінці 80-х – початку 90-х років, коли, по-перше, зникла «залізна завіса» й наше технологічне відставання стало цілком очевидним (отже, деморалі-зуючим) для всього суспільства, а по-друге, в глибокій кризі опинилася вся економіка; забракло коштів не те що на розвиток, а й на підтримання існуючої наукової інфраструктури.
Про причини глибокої кризи в науковій сфері України у 1995-96 pp. велося багато дискусій (зокрема, чи не найзмістовніша – в тижневику «Зеркало недели»). Вказувалося і на монополізованість, і на багатолітню фактичну безконтрольність існуючих структур (як пише професор В.Стріха, «Академії самі собі ставили завдання, самі їх виконували, самі себе оцінювали, закінчуючи присудженням ленінських премій та інших державних нагород. Що ж тут казати про об’єктивність? [В. Стріха, с. 14]), і на очевидний перекіс в існуючих науково-дослідних структурах на користь техніці, на шкоду фундаментальним дослідженням, особливо в гуманітарних науках. За словами В.Стріхи, «внаслідок того, що називають «патонізацією науки» (від імені багатолітнього президента української АН Б.Є.Патона – директора Інституту електрозварювання імені Є.Патона та двічі Героя Соціалістичної Праці. – О.Гр.), поняття фундаментальної науки було деформоване й у самому середовищі вчених. Виник такий невідомий світовій науці термін, як фундаментальні дослідження у сфері технічних наук» [там само].
Однак загалом дискусії щодо шляхів виведення української науки з кризи, – чи, як дехто каже, порятунку науки, – проходили досить мляво, й суспільний інтерес до них виявився несподівано низьким. Цьому бачиться кілька пояснень.
477
По-перше, сьогодні слова про досягнення (а значить, і важливість) вітчизняної науки можуть викликати в пересічного українського громадянина в кращому разі саркастичну посмішку. Адже всі бачать, що наші машини, комп’ютери, телевізори, комбайни та міндобрива, ліки та лікарі – значно гірші від «світових аналогів», а коли так, то навіщо платити «дармоїдам», які все це барахло розробляють? Іншими словами, навіщо державі утримувати з бюджету науку? (Тут, до речі, спрацьовує стереотип ототожнення науки з технікою, вбитий в голови радянського громадянина «патонізаторами» науки.)
По-друге, після чорнобильської катастрофи, одним із символів якої стала необережна фраза якогось московського академічного вельможі: «Наука требует жертв», багато хто в Україні волів би бачити в ролі жертви не себе, а якраз науку.
Нарешті, млява реакція самого наукового середовища на, здавалося б, життєво важливі для нього проблеми пояснюється тим, що це середовище, яким воно сформувалося за 50-70-і роки, фактично зазнало розкладу. Багато талановитих учених середнього й особливо молодшого поколінь нині працюють на Заході, ще більше енергійних молодих науковців, полишивши науку з її низькою зарплатнею та неясною перспективою, пішли в бізнес. Особливо багато вчорашніх учених – в комп’ютерному та видавничому бізнесі; хороші економісти подалися в комерційні банки, хороші правознавці – до консалтингових фірм. Працювати в науково-дослідних інститутах залишилися здебільшого або люди немолоді та малоініціативні, яким у бурхливих водах української напівринкової економіки мало що світить (а до західних університетів ніхто не запрошує), або ж невмирущі, хоча й нечисленні жерці чистої науки, сучасні доктори Серафікуси, для яких наукова праця була, є й завжди залишатиметься єдиним заняттям, вартим того, щоб йому присвятити життя.
Література
1. Александров В. Трудные годы советской биологии. – Знание-сила. – 1977. – № 10.
3. Вавилов С. Наука. / БСЭ, том «Союз Советских Социалистических Республик». – М.: 1948. – С. 1256-1264.
2. Басов М. Квантовая электроника и философия. / У кн.: Будущее науки. – Вып. 15. – 1982.
4. Вернадський В. Спогади про перші роки Академії. / Україна. Наука і культура. – Вип. 22.
478
5. Вернадский В. Размышления натуралиста: Кн. 2. Научная мысль как планетное явление. – М., 1977 (однак розділи цієї праці, де дано критику «істмату-діамату», викинено з цього видання, й вони з’явилися в журналі «Вопросы истории естествознания и техники», 1988. – № 1).
6. Вінграновський М. Атомні прелюди. – К.: Молодь, 1962.
7. Врублевский В. Владимир Щербицкий: правда и вымыслы. – К.: Довіра, 1993.
8. Драч І. Сонце і слово: Поезіі. – К.: Дніпро, 1978.
9. Глушков В. Кибернетика. Вопросы теории и практики. – М.: Наука, 1986.
10. Грушевський М. На порозі нової України. – К.: Укр. історичне т-во, 1992.
11. Домонтович В. Болотяна люкроза. / У кн.: Твори: У 3 тт., Сучасність, 1990. – Т. 3.
12. Домонтович В. Доктор Серафікус. – там само. – Т. 1.
13. Загребельний П. Розгін. – К.: Рад. письменник, 1973.
14. Іваненко Л. Таким його знали не всі. Роздуми про трагічну долю акад. Глушкова. // Наука і суспільство, 1991. – № 10.
15. Мілош Ч. Поневолений розум. – Сучасність, 1983.
16. Моев В. Бразды управления. Диалог с акад. Глушковым В.М. – М.: ИПЛ, 1977.
17. Петров Рэм. Я или не я. – М.: Молодая гвардия (Серия «Эврика»), 1970.
18. Шдмогильний В. Невеличка драма. – Твори (Серія БУЛ).
– К.: Наукова думка, 1991.
19. Плющ Л. У карнавалі історії. – Сучасність, 1982.
20. Полонська-Василенко Н. Укр. Академія Наук: Нарис історії. – К.: Наукова думка, 1993
21. Стругацкий А., Стругацкий Б. Понедельник начинается в субботу. Трудно быть богом. – Серия «Библиотека фантастики». – М.: Молодая гвардия, 1970.
22. Стриха В. Три советских мифа украинской науки. – Зеркало недели, 1996. – № 9.
23. Филатов В. Об истоках лысенковщины. / В кн.: Квинтэссенция. Философский альманах. – М.: Политиздат, 1990.
479
24. Митрохин Л. Религия и мы. / В кн.: Квинтэссенция. Философский альманах. – М.: Политиздат, 1990.
25. Шевельов Ю. Українська мова в першій половит XX СТОЛІТТЯ. Стан і статус. – Сучасність, 1987.
26. Шерех (Шевельов) Ю. Друга черга. – Сучасність, 1978.
27. Толстой Ник. Юрин. и наука. // Вестник Знания, 1910. № 7. – С. 214.
28. Maxim Tarnawsky. Between Reason And Irrationality. The Prose of Valerian Pidmohylnyj. – Univ. of Toronto Press, 1994.